09/28/2002 | Спостерігач

ВЕРЕСЕНЬ. ВЕНТСПІЛС


Віталій ПОРТНИКОВ




Дякуючи колегам із ризької газети «Телеграф», відвідав Вентспілс — сьогодні найбільший й найцікавіший порт Латвії. Звісно, я давно хотів доїхати до Вентспілса, в своїх подорожах по Латвії нерідко опинявся десь в кількох хвилинах від нього, однак якось не виходило. А може, й на краще: за останнє десятиріччя Вентспілс змінювався просто на очах — відреставроване старе місто, відкрився прекрасний музей у старовинному замку Лівонського ордену, по-новому заграла набережна. Цього року мер Вентспілса Айварс Лембергс влаштував у місті незвичайний парад — парад корів, мистецькі зображення яких, жартівливі й багатобарвні, прикрашають вулички й узбережжя... Є навіть одна корова-труба: а що! — в трубі й приховується успіх Вентспілса, одного з центрів транзиту російської нафти.

На зустрічі з паном Лембергсом я, звісно, й поцікавився, якими є альтернативи цьому транзиту. Мер Вентспілса на батьківщині вважається «олігархом № 1». Взагалі, якщо є латиш-олігарх, так це Лембергс. Однак «батько Вентспілса» на моє питання не відповів, навіть здивувався, чому це росіяни мають обходити його порт. Навпаки, для транзиту зручніше мати кілька варіантів.

З цією логікою важко не погодитись. Однак в реальності транзит зменшується з кожним днем, росіяни явно роблять головну ставку на свої нові порти — і навряд чи від неї відступлять. А серйозної альтернативи російському нафтовому транзиту немає. В роки, коли він був найвигідніший, у Вентспілсі все ж таки не встигли створити «автономної економіки». Так що, з одного боку, ми спостерігаємо за «золотим десятиріччям» порту, який з провінційного містечка спромігся стати одним із політичних і культурних центрів сучасної Латвії, з іншого — прикро розуміти, що це «золоте десятиріччя» може минути.

В Україні останнє десятиріччя не було золотим, до того ж наші олігархи, навіть коли обиралися мерами і прем’єрами, не відбудовували міст і замків — кожному своє. Однак вся наша економічна стратегія також звично розрахована на транзит, вся сутність українських економічних баталій і тих політичних суперечок, які їх супроводжують, полягає у вирішенні вічного питання труби. Нам теж можна було б поставити корову-трубу на Майдані Незалежності, і вона була б кращим пам’ятником наших надій, ніж те помпезне, що там вибудоване. А проте Україна — не маленьке портове місто, яке, якщо не вдасться утримати сьогоднішній стандарт, може «поділитися» незайнятим населенням сьогодні з Ригою чи Лієпаєю, а завтра з усім Євросоюзом. Україну не можна нагодувати одним транзитом, та й взагалі ніхто не гарантує, що з тих чи інших причин — економічних чи політичних — корова перестане доїтися принаймні так щедро. І що тоді?

Створення економіки, орієнтованої на Схід, як і сама модель безальтернативної транзитної економіки — одна з найбільших помилок, якої можна припуститися у випрацюванні стратегії нашого подальшого розвитку. Статистика втрат маленького Вентспілса — це тільки маленька крапля, яка в українському варіанті обов’язково перетвориться колись у море. Дуже солоне море...