Полiтична думка в сучаснiй Укра1нi
11/01/2002 | Андрiй Юсов
Політична думка в сучасній Україні
Історія постарішала ще на одне століття. Проте, як і сто років тому, людству, особливо ситій його частині, здається, що воно прийшло до розуміння цивілізаційної досконалості. Політична думка, не будемо обмежуватись більш вузьким та схожим на затертий мідяк терміном ідеологія, сьогодні ніби уповільнила свій розвиток. В цьому, як і в захоплюючій пригоді з далекого минулого є свої плюси та мінуси. Шкода, що серед політичних теорій зараз не бачимо свіжих, полум”яних концепцій, які б втілювались в життя через тисячі захоплених, хай і не завжди добре розуміючих, поглядів фанатичних послідовників та гарячі дискусії в колах правлячих і культурних еліт. Однак відчувається певний домашній комфорт від того, що такі титани ідеологій, як Ульянов та Гітлер свій історичний ліміт вичерпали.
Та перейдемо від Світу взагалі, до України зокрема. Як же з розвитком та впливовістю політичної думки на нашій Батьківщині? А ніяк.
Цим можна було б обмежитись зважаючи на те, що далі роздуми підуть темно-сірі та труноподібні. Але оскількі наш народ звик до подібних реалій, продовжимо.
Добре Америці, вона пропонує своїм громадянам ліберальні цінності, амереканську мрію, гамбургер та бородатого ісламіста в формі ворога. Німеччині теж не погано, усвідомлюючи себе локомотивом Євроінтегрційних процесів. Україна ж на одинадцятий рік незалежності так і не має власної мрії, власних героїв і ворогів, не існує політичного фундаменту розвитку.
Перефарбована в синьо-жовті барви червона партноменклатура залишається при владі. Ці “будівничі” нової країни не обтяжують себе виробленням політичних концепцій, та й не справа це директорів ракетних заводів, голів колгоспів, вічних комсомольців та майстрів спорту з волейболу. Вони, правда, вивчили нову термінологію, і тепер, часто не доречно вимовляють: “Реформи”, “Європейській вибір”, “громадянське суспільство” і багато інших зарплатозамінюючих висловів. Є, однак, і суто українські владні винаходи. Наприклад - багатовекторна політика. Про рух в Європу через Росію сказано багато. Цікаво інше, що це не помилка, а добре продумана концепція стрімкого стояння України на місці без можливості для політичного руху в перед.
Від національної ідеї дирекція України рішуче відмовилась, для себе мотивуючи це напевно тим, що при феодалізмі вона не потрібна. Результати вражаючі: ми офіційно святкуємо трьохсот п”ятидесяту річницю знищення української державності, відзначаємо день народження невблаганного поборника незалежності України в лавах КПРС - Щербицького, підручники з історії узгоджуємо, антидержавну церкву годуємо (список дуже довгий). Після цього продаж нашої газо-транспортної системи виглядає цілком очікуваним явищем. От така в нас державна ідеологія.
Хоча деякі мужі все ж такі мислять. От теперішній голова адміністрації прездента В. Медвечук ще 1997 року видав власну працю “Сучасна українська національна ідея і питання державотворення”. Однією з складових цієї ідеї він називає “Впровадження визнаних демократичною світовою спільнотою високоякісних стандартів в організації різних сфер життя...” Теза розумна. А от втілюється вона СДПУ(О) через вирубку карпатських лісів, повалення єдиного працездатного уряду, використання адмінресурсу тощо. Про історію ідеологічного плагіату Литвина згадувати не будемо.
Ну от, рухаємось невідомо куди і з ким, форма правління у нас залишається загадкою для всього Світу, як і державний лад, ідеології немає, титульна нація живе на правах апачі в резерваціях, влада краде, і не заважає народу погано жити.
А куди дивляться представники різних політичних течій? Чому не бачимо добрерозроблених альтернативних шляхів розвитку нації? Де ті ідеї, які покликані підняти народ з колін, нагодувати його та запевнити: “Ти великий і всепереможний”?!
Тут все іще гірше ніж з владою, вона хоч професійно пристосовується до сьогодення. Сучасна українська політична теорія майже відсутня. Деякі течії, наприклад соціал-демократія, у нас просто не представлені. Суркіс на соціал-демократа не схожий. Так вважають і в Соцінтерні. Це в силу історичних обставин стосується і консерватизму. Лібералізм пропагується активно, але найбільшим агітатором за ліберальні цінності є посол США в Україні. Знов таки власні теоретики відсутні. І в політичній, і в економічній галузях, щодо лібералізму, панують запозичені концепції, зловживання цим може призвести до Аргентинського сценарію. Окрім того цей термін активно використовують провладні сили, що викликає огиду до нього в населення. А існування, скажімо, Ліберальної партії України ситуації не покращує.
Щодо виразників лівих ідей: комуністів, прогресивних соціалістів різних мастей, - це політична сила абсолютно не самостійна, виконує роль гіршого вибору впорівнянні з владою. Тому прогресивних ідей народжувати не може, та в її функції це і не входить. Отже слухаємо не змінні, як українські колядки виступи лівих, щодо імперіалізму, буржуазного націоналізму, капіталізму, які добре приправлені історично мертвими гаслами та щедрими цитатами класиків марксизму-ленінізму. Частина літніх українців живуть минулим, слухають і вірять.
Що ж в цій ситуації пропонують українські праві. Сила, яка є найяскравішим представником ідеї незалежності України. Потуга, якою лякають дітей комуністи та влада. Знову, нічого...
Табір правих надзвичайно неоднорідний. З одного боку найбільш ідейно підкована група - націоналісти ОУНівського типу, виразним представником якого є Конгрес українських націоналістів. Ідеологія є, вона чітко сформульована. Однак... Це було зроблено ще в середині минулого століття, відтоді змінилась Україна, але не змінились її націоналісти. На жаль ці організації побудовані виключно на спогадах про героїчну боротьбу Української Повстанської Армії, погано пристосовані до умов, коли більшовики вже далеко не основний ворог, мало приділяють уваги соціальним питанням, болюче сприймають всякі новації, які виходять за межі постулатів ОУН. Це робить їх ідеї маловпливовими в суспільстві, сьогодні вже навіть в Галичині - Батьківщині течії. Докладніше ці аспекти розкриває галицький політолог Кость Бондаренко.
Далі йдуть РУХи - найбільш відомі праві в Україні. Сила, яка однак не виробила власної політичної концепції, принципів боротьби та діяльності, економічної платформи, чіткого бачення втілення національної ідеї. Існування такої течії по сьогодні можна пояснити як стагнацію національної ідеї після поразки націонал-демократії 1991 року, і бліду тінь стихійності патріотизму початку незалежності, коли мільйони українців йшли не за науковими теоріями, а за Синьо-жовтим прапором, тризубом, гімном Чубинського та українською мовою. Зараз цього явно не достатньо.
Сьогоні УНР та НРУ все ще сповідують принцип конструктивної опозиції. Партія критикує президента, проте приймає міністерські портфелі. В майбутньому можна спрогнозувати їх злиття з іншими політичними угруповуваннями, оскільки вони не мають окремої ідейної структури.
Серед яскравих правих, які претендують на наявність ідеології є, правда, і свіжі віяння. Наприклад, Дмитро Корчинський та його політичні проекти. Однак, він сьогодні не суб”єкт великої політики, а скоріше виконавець політзавдань.
А як же велетні сучасного правого руху, Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко, що пропонують вони?! Вони пропонують себе, як порятунок нації. Можемо спостерігати, коли партії та організації відходять на другий план. А попереду - лідер. Виключно з ним асоціюються всі успіхи і поразки, надії та розчарування. І це при тому, що ні Ющенко, ні Тимошенко не тоталітарні особистості. Однак, якщо люди не мають політичної думки, навколо якої можна об”єднатись, то об”єднання проходить навколо Лідерів - менш міцний, але більш природній спосіб. Тому багато існуючих правих партій, членів блоків Тимошенко та Ющенка потрапили в повну залежність від них. Цим самим стократно збільшивши їхню відповідальність за долю держави. Тож побачимо, що фундаментального нам запропонують після Кучми. Куди піде Україна.
Однак хтось зауважить, що критикувати легко. Згоден, а що робити?
Треба діяти в єдиному морі укарїнської стихії, яка сьогодні все ще слабка, готувати кадри для подальшої боротьби, пробувати творити власні ідеї, концепції та ідеологічні знамена, жити в ім”я Батьківщини і, перемогти.
Андрій Юсов
Голова керівної ради
Українського Братства
Історія постарішала ще на одне століття. Проте, як і сто років тому, людству, особливо ситій його частині, здається, що воно прийшло до розуміння цивілізаційної досконалості. Політична думка, не будемо обмежуватись більш вузьким та схожим на затертий мідяк терміном ідеологія, сьогодні ніби уповільнила свій розвиток. В цьому, як і в захоплюючій пригоді з далекого минулого є свої плюси та мінуси. Шкода, що серед політичних теорій зараз не бачимо свіжих, полум”яних концепцій, які б втілювались в життя через тисячі захоплених, хай і не завжди добре розуміючих, поглядів фанатичних послідовників та гарячі дискусії в колах правлячих і культурних еліт. Однак відчувається певний домашній комфорт від того, що такі титани ідеологій, як Ульянов та Гітлер свій історичний ліміт вичерпали.
Та перейдемо від Світу взагалі, до України зокрема. Як же з розвитком та впливовістю політичної думки на нашій Батьківщині? А ніяк.
Цим можна було б обмежитись зважаючи на те, що далі роздуми підуть темно-сірі та труноподібні. Але оскількі наш народ звик до подібних реалій, продовжимо.
Добре Америці, вона пропонує своїм громадянам ліберальні цінності, амереканську мрію, гамбургер та бородатого ісламіста в формі ворога. Німеччині теж не погано, усвідомлюючи себе локомотивом Євроінтегрційних процесів. Україна ж на одинадцятий рік незалежності так і не має власної мрії, власних героїв і ворогів, не існує політичного фундаменту розвитку.
Перефарбована в синьо-жовті барви червона партноменклатура залишається при владі. Ці “будівничі” нової країни не обтяжують себе виробленням політичних концепцій, та й не справа це директорів ракетних заводів, голів колгоспів, вічних комсомольців та майстрів спорту з волейболу. Вони, правда, вивчили нову термінологію, і тепер, часто не доречно вимовляють: “Реформи”, “Європейській вибір”, “громадянське суспільство” і багато інших зарплатозамінюючих висловів. Є, однак, і суто українські владні винаходи. Наприклад - багатовекторна політика. Про рух в Європу через Росію сказано багато. Цікаво інше, що це не помилка, а добре продумана концепція стрімкого стояння України на місці без можливості для політичного руху в перед.
Від національної ідеї дирекція України рішуче відмовилась, для себе мотивуючи це напевно тим, що при феодалізмі вона не потрібна. Результати вражаючі: ми офіційно святкуємо трьохсот п”ятидесяту річницю знищення української державності, відзначаємо день народження невблаганного поборника незалежності України в лавах КПРС - Щербицького, підручники з історії узгоджуємо, антидержавну церкву годуємо (список дуже довгий). Після цього продаж нашої газо-транспортної системи виглядає цілком очікуваним явищем. От така в нас державна ідеологія.
Хоча деякі мужі все ж такі мислять. От теперішній голова адміністрації прездента В. Медвечук ще 1997 року видав власну працю “Сучасна українська національна ідея і питання державотворення”. Однією з складових цієї ідеї він називає “Впровадження визнаних демократичною світовою спільнотою високоякісних стандартів в організації різних сфер життя...” Теза розумна. А от втілюється вона СДПУ(О) через вирубку карпатських лісів, повалення єдиного працездатного уряду, використання адмінресурсу тощо. Про історію ідеологічного плагіату Литвина згадувати не будемо.
Ну от, рухаємось невідомо куди і з ким, форма правління у нас залишається загадкою для всього Світу, як і державний лад, ідеології немає, титульна нація живе на правах апачі в резерваціях, влада краде, і не заважає народу погано жити.
А куди дивляться представники різних політичних течій? Чому не бачимо добрерозроблених альтернативних шляхів розвитку нації? Де ті ідеї, які покликані підняти народ з колін, нагодувати його та запевнити: “Ти великий і всепереможний”?!
Тут все іще гірше ніж з владою, вона хоч професійно пристосовується до сьогодення. Сучасна українська політична теорія майже відсутня. Деякі течії, наприклад соціал-демократія, у нас просто не представлені. Суркіс на соціал-демократа не схожий. Так вважають і в Соцінтерні. Це в силу історичних обставин стосується і консерватизму. Лібералізм пропагується активно, але найбільшим агітатором за ліберальні цінності є посол США в Україні. Знов таки власні теоретики відсутні. І в політичній, і в економічній галузях, щодо лібералізму, панують запозичені концепції, зловживання цим може призвести до Аргентинського сценарію. Окрім того цей термін активно використовують провладні сили, що викликає огиду до нього в населення. А існування, скажімо, Ліберальної партії України ситуації не покращує.
Щодо виразників лівих ідей: комуністів, прогресивних соціалістів різних мастей, - це політична сила абсолютно не самостійна, виконує роль гіршого вибору впорівнянні з владою. Тому прогресивних ідей народжувати не може, та в її функції це і не входить. Отже слухаємо не змінні, як українські колядки виступи лівих, щодо імперіалізму, буржуазного націоналізму, капіталізму, які добре приправлені історично мертвими гаслами та щедрими цитатами класиків марксизму-ленінізму. Частина літніх українців живуть минулим, слухають і вірять.
Що ж в цій ситуації пропонують українські праві. Сила, яка є найяскравішим представником ідеї незалежності України. Потуга, якою лякають дітей комуністи та влада. Знову, нічого...
Табір правих надзвичайно неоднорідний. З одного боку найбільш ідейно підкована група - націоналісти ОУНівського типу, виразним представником якого є Конгрес українських націоналістів. Ідеологія є, вона чітко сформульована. Однак... Це було зроблено ще в середині минулого століття, відтоді змінилась Україна, але не змінились її націоналісти. На жаль ці організації побудовані виключно на спогадах про героїчну боротьбу Української Повстанської Армії, погано пристосовані до умов, коли більшовики вже далеко не основний ворог, мало приділяють уваги соціальним питанням, болюче сприймають всякі новації, які виходять за межі постулатів ОУН. Це робить їх ідеї маловпливовими в суспільстві, сьогодні вже навіть в Галичині - Батьківщині течії. Докладніше ці аспекти розкриває галицький політолог Кость Бондаренко.
Далі йдуть РУХи - найбільш відомі праві в Україні. Сила, яка однак не виробила власної політичної концепції, принципів боротьби та діяльності, економічної платформи, чіткого бачення втілення національної ідеї. Існування такої течії по сьогодні можна пояснити як стагнацію національної ідеї після поразки націонал-демократії 1991 року, і бліду тінь стихійності патріотизму початку незалежності, коли мільйони українців йшли не за науковими теоріями, а за Синьо-жовтим прапором, тризубом, гімном Чубинського та українською мовою. Зараз цього явно не достатньо.
Сьогоні УНР та НРУ все ще сповідують принцип конструктивної опозиції. Партія критикує президента, проте приймає міністерські портфелі. В майбутньому можна спрогнозувати їх злиття з іншими політичними угруповуваннями, оскільки вони не мають окремої ідейної структури.
Серед яскравих правих, які претендують на наявність ідеології є, правда, і свіжі віяння. Наприклад, Дмитро Корчинський та його політичні проекти. Однак, він сьогодні не суб”єкт великої політики, а скоріше виконавець політзавдань.
А як же велетні сучасного правого руху, Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко, що пропонують вони?! Вони пропонують себе, як порятунок нації. Можемо спостерігати, коли партії та організації відходять на другий план. А попереду - лідер. Виключно з ним асоціюються всі успіхи і поразки, надії та розчарування. І це при тому, що ні Ющенко, ні Тимошенко не тоталітарні особистості. Однак, якщо люди не мають політичної думки, навколо якої можна об”єднатись, то об”єднання проходить навколо Лідерів - менш міцний, але більш природній спосіб. Тому багато існуючих правих партій, членів блоків Тимошенко та Ющенка потрапили в повну залежність від них. Цим самим стократно збільшивши їхню відповідальність за долю держави. Тож побачимо, що фундаментального нам запропонують після Кучми. Куди піде Україна.
Однак хтось зауважить, що критикувати легко. Згоден, а що робити?
Треба діяти в єдиному морі укарїнської стихії, яка сьогодні все ще слабка, готувати кадри для подальшої боротьби, пробувати творити власні ідеї, концепції та ідеологічні знамена, жити в ім”я Батьківщини і, перемогти.
Андрій Юсов
Голова керівної ради
Українського Братства