12/25/2002 | Спостерігач

ВІЧНИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР: ДВАНАДЦЯТЬ РОКІВ ПОТОМУ…

Розмову вів Сергій Вейгман




«Революція на граніті», яка в 1990 році змела тогочасний український уряд на чолі з Віталієм Масолом, вже давно стала частиною нашої історії. З тих часів багато що змінилося, але оскільки перед Новим роком ми за традицією згадуємо минуле та підводимо підсумки, гостем редакції став лідер студентського голодування 1990-го, власник літературно-артистичного клубу «Остання барикада» Олесь Доній.
— Олесю, про події дванадцятирічної давнини українські діти вже давно дізнаються з підручників. Розкажи, як готувалися ваші вимоги до уряду УРСР?

— Все проходило достатньо хаотично. Хто брав ініціативу на себе, той і робив... Першу листівку я написав сам і вніс туди дві вимоги — націоналізація майна Компартії України і ВЛКСМ та перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі. Вночі зібралося керівництво Української студентської спілки, яку я тоді очолював, і на наступний день з’явилася третя умова — протест проти підписання нового Союзного договору. А потім, через кілька днів, приїхали львів’яни і додали ще два пункти: юнаки-українці мають служити на території України і вимогу відставки глави Ради Міністрів. Ніяких дискусій не було... Просто кожен розумів, що ми не маємо права навіть на маленькі суперечки.

Відставка Віталія Мосола — то було найдрібніше питання, якому чомусь зараз приділяють найбільше уваги. А головне, чого ми домагалися, це перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі. Тоді це була єдина можливість позбавити влади стару комуністичну номенклатуру. Ну і треба було відмовитись від підписання Союзного договору, що фактично означало б незалежність України.

— Кожна соціальна акція народжує певну міні-культуру. Як ти гадаєш, що залишиться після вас?

— Нам не вистачає життєстверджуючих, переможних міфів. Студентська революція — один із них, і я вважаю, що про ті події не треба забувати. Не можна все життя співати сумних пісень... Революція вже зараз живе як легенда. До того ж той рух дав поштовх для появи цілого покоління. А для цього потрібно кілька передумов. Насамперед — одна подія, яка всіх з’єднує. І зараз про всіх, хто приблизно одного віку зі мною, можна сказати, що вони хоча б день-два йшли плечем до плеча і були однодумцями.

— Півтора року назад про Олеся Донія заговорили як про власника мистецького клубу «Остання барикада»…

— Справа в тому, що українська міська культура опинилася в своєрідному гетто: на жаль, багатьом мешканцям цієї країни здається, що окрім козацьких пісень і селянських колядок у нас нічого немає. Відтак потрібно було створити ідеологічний проект, який пропагував би саме міську, агресивну культуру, і, на мій погляд, нам це вдалося. Майже щодня в «Останній барикаді» виступали українські музиканти, літератори, актори. Також в клубі часто проводилися презентації книжок і мистецькі фестивалі. Багато знаних політиків вважали за потрібне виступити «на барикаді» — нашими гостями були Віктор Ющенко, Леонід Кравчук, Юрій Костенко… Відтак назва «Остання барикада» стала дуже популярною в українському культурно-мистецькому середовищі. Проте напередодні виборів єдиний український клуб в українській столиці було безжально закрито…

— До речі, наскільки мені відомо, всі права торгівельної марки «Остання барикада» належать саме тобі. Проте зараз телепрограма з такою назвою щонеділі йде в прямому ефірі на каналі «Студія «1+1»…

— На початку 2002 року мною була подана заявка — і вона затверджена — на реєстрацію торгівельного знаку товарів і послуг, де, зокрема, встановлюється перелік товарів, які ми можемо виготовляти з лейблом «Остання барикада». Один з пунктів цього документа — підготовка радіо- і телевізійних програм. Через кілька місяців генеральний продюсер «Студії «1+1» Олександр Роднянський запросив мене до себе, запропонував разом робити телепрограму і попросив підготувати офіційний договір. Він хотів, щоб я передав права на назву «Остання барикада» і, зрозуміло, отримав за це матеріальну компенсацію, причому не тільки разову, а й за кожну телепрограму. Щиро кажучи, в мене не було підстав не довіряти панові Роднянському, адже він достатньо відома людина…

— Він виконав свою обіцянку?

— Спочатку Роднянський вирішив не згадувати про свою обіцянку, що я буду ведучим програми, а в подальшому «забув» і підписати угоду про матеріальну компенсацію. Отже, йдеться про те, що мало місце брутальне порушення авторських прав. І якщо ми хочемо увійти в європейське співтовариство, то слід пам’ятати, що суворе дотримання авторського права — один із основних принципів європейського світу. Адже це така сама власність, як і будь-яке майно, квартира чи машина. Якби я вкрав авто Олександра Роднянського, очевидно, що він як мінімум подав би на мене до суду. Адже він постійно має справу саме з інтелектуальною власністю, з правами на телевізійний продукт. І якщо він вдається до таких крадіжок… Взагалі, як людина з такою психологією може очолювати один з провідних українських телеканалів?

— І що ти збираєшся робити?

— Я чекав надто довго — понад півроку. Сьогодні мені нічого не залишається, як подати на телекомпанію «Студія «1+1» до суду. І очевидно, що мені доведеться це зробити, тому що я не вважаю можливим вибачати таку крадіжку. Повторюю, певний інтелектуальний продукт — це така ж власність, як, наприклад, стілець, на якому я сиджу. Тим більше що свій інтелект я ціную більше, аніж якісь матеріальні речі. «Студія «1+1» — це дуже заможна компанія, і змагання з нею буде достатньо нелегкою справою… Водночас слід відзначити, що до проблеми авторського права у нас прикута увага західних держав. А якщо згадати, що двоє співвласників «Студії «1+1» — громадяни США та Німеччини, то можна легко спрогнозувати, що я намагатимусь поширити інформацію про незаконні дії Роднянського і в цих країнах. Також нагадаю, що на початку лютого Українська молодіжна мистецька агенція проводить семінар з питань авторського права за підтримки західних посольств, і я розповім про вчинок Роднянського на цьому форумі. На Заході не працюють з крадіями, а той, хто поцупив права власності, нічим не кращий за звичайного кишенькового злодія. Роднянський просто оперує більшими сумами...

— У нього ще є можливість, якщо він прочитає це інтерв’ю, повернути вам гроші?

— Коли йому було потрібно, він кілька разів запрошував мене до себе. Після того, як програми вийшли в ефір, він, мабуть, вирішив: якщо я до суду не подаю, то можна спати спокійно і спустити все на гальмах. Коли я вже через місяць-другий намагався йому зателефонувати, то секретарка просто перестала з ним з’єднувати: то він у Москві, то ще чимось дуже заклопотаний — так його можна шукати роками... Зрозуміло, що у Роднянського були всі шанси вирішити конфлікт в той спосіб, який він сам же і пропонував. Тобто використання торгівельної марки має бути оплачено. Втім, в суді можна буде спробувати порахувати суму позову — телепрограма «Остання барикада» триває бизько години, виходить тричі на тиждень протягом півроку. А якщо дізнатись, скільки на «Студії «1+1» коштує хвилина рекламного часу, то, думаю, ми можемо оцінювати свої збитки цифрою з шістьма нулями…