01/14/2003 | Спостерігач

«Наша Україна»: історія хвороби





Лідер Блоку “Наша Україна” Віктор Ющенко
Кость БОНДАРЕНКО, Центр досліджень суспільних процесів “Експерт”

Націонал-демократична революція в Україні закінчилася. Закінчилася поразкою націонал-демократичних сил і правого табору. Склалася класична ситуація зразка 1907 року: володар звертається до одного з губернаторів (з іміджем “сильної руки”), аби той очолив виконавчу владу і навів порядок в державі.

Проте він побоюється могутності губернатора і формування губернатором “власного іміджу”, а тому обставляє прем’єра усілякими жандармами та наглядачами. Прем’єр обіцяє однією рукою здійснювати реформи, а іншою – наводити порядок. В країні вводяться цензура і політичні переслідування. Сили, які брали найактивнішу участь у революційних подіях, опиняються поза грою – їм залишається лише формувати невеликі фракції у парламенті і використовувати парламентську трибуну як рупор своїх ідей. В середовищі найбільших радикалів зріє думка про те, що “закордон нам допоможе”. Решта ж громадян “мовчать, бо благоденствують”. В культурі панує декаданс, як символ приреченості цього суспільства і приходу нових – більш грізних часів. Всі чекають на зміни, вірячи, що ці зміни підуть лише на краще.

Паралелей більш ніж достатньо. Всі вони умовні, і схожість сучасних персонажів та сучасних подій на події зразка 1905 – 1907 років є цілком карикатурною. Мене більше цікавить група демократів-центристів, народжених революцією 2000 – 2002 років. Своєрідний модернізований відповідник кадетів та октябристів зразка 1905 – 1907 років. Маю на увазі середовище “Нашої України”. Середовище, яке здатне продукувати привабливі ідеї та яскравих політиків, але нездатне брати до своїх рук владу і розпоряджатися цією владою. Середовище романтиків від політики.

Віктор Ющенко, як лідер націонал-демократичного середовища став героєм зимово-весняного сезону 2002 року. Він змусив народ повірити в себе, акумулювавши велетенський позитивний потенціал і сформувавши команду. Хоча щодо команди – виникають сумніви. Ще на етапі підготовки до виборів експерти оцінювали середовище “Нашої України”, як надто нестійке, з різними бізнесовими та політичними інтересами, часто психологічно несумісне на рівні окремих індивідуумів. “Що спільного у Ернеста Галієва та Слави Стецько?” – риторично запитував у січні 2002 року Ігор Коліушко. Спільним на той час було одне – бажання пройти у парламент, використовуючи, як прапор, популярне ім’я Віктора Ющенка. Те, що у блоку була програма-мінімум (перемога на виборах) і не було чіткої програми-максимум, спричинялося до внутрішньої нестабільності в середовищі “Нашої України”. Цементувати політичну силу можуть лише три фактори – спільна мета, спільні гроші і спільна небезпека. Спільної мети (крім перемоги на виборах) просто не було. Гроші переважно також були у кожного свої. Відповідно і небезпека була також у кожного своя.

На парламентських виборах у березні 2002 року блок “Наша Україна” продемонстрував найкращий результат з-поміж інших партій та блоків. Проте “первородний гріх” продовжував тиснути на “Нашу Україну”. Ющенко та його команда повторили помилку багатьох полководців і політиків давнини – здобувши ворожу фортецю, не час зупинятися для банкетів і традиційного триденного пограбування захопленого міста, - варто рухатися далі, інакше ворог оговтається і зможе перебрати ініціативу в свої руки. Квітень і початок травня для Ющенка і його команди був періодом перепочинку, у той час, як їх політичні суперники максимально і гарячково виробляли стратегію подальшої боротьби. У результаті Ющенко програв. Він програв спікеріаду. Він програв боротьбу за створення парламентської більшості. Він програв вплив на виконавчу владу. Дві тактичні перемоги – зовнішньополітичний прорив та контроль над парламентськими комітетами – стали більш ніж ефемерними перемогами. “Ющенко – не боєць”, - така думка все частіше лунала у середовищі його політичних союзників.

Осінній наступ опозиції і поява Ющенка на мітингах в багатьох вселяли надію. Скептики ж згадували, що у 1905 році Родзянко та Мілюков також час від часу виступали перед революційним натовпом з полум’яними промовами, а відтак були готові домовлятися з владою. Надто багато існує паралелей між центристським середовищем в Росії на початку ХХ століття і націонал-демократами в Україні у наші дні. Надто далекі вони від народу. Надто вже хиткими і водночас солодкими є пропаговані ними казочки про “доброго царя” (чи то пак – “доброго Президента”) і про конституційну монархію (в модернізованому варіанті – парламентсько-президентську республіку).

Зараз настав час пожинати плоди невдалої тактики. Деякі політики з середовища “Нашої України” продовжують переконувати у приватних розмовах, що все йде за планом. Що у Ющенка – найкращі шанси на майбутнє президентство. Що Ющенко і надалі є лідером. І що смуга програшів – це лише тактичні поразки, за якими неминуче має прийти перемога. І що “з втратою Димінського не втрачено Ющенка”. Насправді ж ситуація виглядає якщо не трагічною, то принаймні драматичною. По-перше, тому, що середовище “Нашої України” так і не змогло виразно артикулювати основну відмінність Ющенка від Кучми у випадку обрання першого на посаду, яку нині займає другий. По- друге, тому, що після поразки запущено в хід механізм руйнування середовища, і контрмеханізму, який би міг запобігти негативним процесам в середині “Нашої України”, немає. “Всі сили старого світу згуртувалися проти “Нашої України”. А вона мовчки споглядає на відтік кадрів.

Почався ”великий вихід” нашоукраїнців із фракції. Чи це не привід для тривоги?

Першими “предтечами” великого виходу стали депутати Ернест Галієв, Дмитро Сандлер, Олексій Ярославський та Віктор Мусіяка, які проголосували за кандидатуру Володимира Литвина під час обрання голови Верховної Ради. “Наша Україна” на той час була в силі і навіть намагалася з метою запровадження суворої внутрішньої дисципліни покарати відступників, виключивши їх з лав блоку і фракції. Мусіяка після цього відправився у вільне плавання, а Ярославський, Сандлер та Галієв, як люди, що мають зв’язки у російських бізнесових та фінансових колах, суттєво посилили фракцію “Демократичні ініціативи”. Вже тоді, наприкінці першої сесії, прогнозувалося, що восени якщо не станеться розколу фракції, то принаймні масового відтоку депутатів не уникнути.

І основна увага приковувалася до маловідомого, але впливового депутата Петра Димінського. Саме він мав стати індикатором початку кінця “Нашої України”.

Про Димінського говорили і писали багато. При цьому замкнений спосіб життя, який вів Петро Петрович, його нечасті зустрічі з журналістами та оповите темрявою минуле спричинялися до міфів та легенд, які супроводжували цього депутата, обраного у мажоритарному окрузі в Дрогобицькому районі Львівської області.

Що було відомо про цього депутата напевне? Те, що він належав до середовища, близького до банку “Надра”. Те, що у жовтні 2000 року його фірма “Європа-2” встановила контроль над НПК “Галичина” (м. Дрогобич). Те, що Димінський мав впливи на середовище Народного руху України. Те, що він намагався впливати на львівську мерію часів Василя Куйбіди. Те, що наприкінці минулого року він намагався перевести на баланс футбольного клубу “Карпати” акції частини львівських об’єктів, що перебували у комунальній власності, загальна ціна яких становила половину річного бюджету Львова. Те, що він є почесним президентом ФК “Карпати”. Нарешті, те, що у Петра Петровича є величезні політичні амбіції та апетити.

У кулуарах розповідали також неперевірені факти, які також сприяли формуванню іміджу цього депутата. Наприклад, про те, що Димінський мав дружні стосунки з рядом депутатів-мажоритарників і навіть дечим допомагав їм у виборчиих перегонах. Загалом називалося дев’ять прізвищ народних депутатів – з різних регіонів (Львівщина, Волинь, Вінничина і навіть Луганщина). Те, що Петро Петрович прагне мати свою фракцію в парламенті. Те, що під контролем Димінського (дві третини депутатів) перебуває Львівська обласна рада. Те, що Димінський фінансує деяких лідерів деяких політичних партій, що входять до блоку “Наша Україна”. Те, що восени 2002 року у Димінського почалися проблеми з його колишніми компаньйонами.

Навесні цілий ряд видань прогнозував, що Димінський створить свою власну фракцію, намагатиметься впливати на засоби масової інформації та на ряд політичних сил. Одним словом, піде по традиційному шляху звичайного українського олігарха. Навесні Димінський зробив кілька стратегічних помилок. Він дійсно втратив багатьох людей, з якими міг би зробити кар’єру у Києві. По- друге, він надто зав’яз у регіональних суперечностях, самотужки звузивши масштаб своєї фігури до регіонального рівня. Як наслідок – вже влітку почалися спроби позбавити Димінського його бізнесу (принаймні частково) Відтак у жовтні голова Львівської ДПА Сергій Медведчук вже не приховував того, що у нього та Димінського йдуть позиційні бої, які ризикують перетворитися на відверту війну двох політичних сил.

Ще однією помилкою Димінського стало те, що він почав конфронтувати з львівською обласною владою. Замість того, аби мати в особі губернатора надійного союзника, він повів боротьбу на всі фронти, забуваючи, що обласна рада нині не може бути надійним знаряддям впливу на політичний процес. У сьогоднішніх умовах обласні ради виконують ту функцію, яку Ленін визначив для земств у Росії – п’ятого колеса до воза. Гарні умови на старті – і не надто ефектний вихід з “Нашої України” на фініші. Яскравий приклад політичного аматорства і хитань з боку вбік. Для тих, хто спостерігає за політичним процесом, стало зрозуміло: з виходом Димінського починається гарячкове рятування бізнесу тими, хто має що рятувати. Захист – позиція слабкого. Наступ – позиція сильного.

Іншим, не менш яскравим, індикатором ситуації в “Нашій Україні” став Ігор Насалик. Підприємець із Івано-Франківщини, він не може вважатися новачком у політиці. Пройшовши школу волковського стилю в політиці, Ігор Степанович наприкінці діяльності минулої Верховної Ради раптом став активним учасником націонал-демократичного руху. Більше того – він очолив Івано- Франківську обласну організацію Українського народного руху.

Протягом останніх півроку у середовищі парламентської більшості, вишукуючи “слабкі ланки” в ющенківському ланцюгу, неодмінно згадували ім’я Ігоря Насалика. Проте, як доводилося чути, Насалик стійко відбивав усі пропозиції перейти у будь-яку іншу фракцію. “Він почуває себе чудово і в “Нашій Україні”, і навряд чи кудись найближчим часом вийде”, - говорила у приватних розмовах людина, яка добре знає Насалика. Перші сигнали про те, що Ігор Степанович може залишити лави “Нашої України”, з’явилися близько місяця тому. Депутат-нашоукраїнець за пивом зізнався: “Є багато невдоволених ситуацією бізнесменів. Ігор Насалик у якійсь прострації. Говорить, що з ним не рахуються, що не має змоги достукатися до Лідера. Інші жаліються на те, що їх ігнорує “ближнє коло” Напевне, скоро значна частина депутатів залишить фракцію”.

Потім було голосування по кандидатурі Януковича на пост прем’єр-міністра. Остання спроба “Нашої України” побавитися в наведення дисципліни. Ющенко мав можливість продовжити існування блоку і фракції в повному складі, і навіть знайшов би у особі Януковича можливого ситуативного партнера у кулуарних баталіях, якби дозволив депутатам визначатися щодо особи прем’єра у вільному режимі. Цього не було зроблено – фракція мала дисципліновано утриматися від підтримки Януковича. Була ще одна можливість зберегти обличчя у цій ситуації – виключити з фракції відступника Олександра Омельченка, який все-таки віддав свій голос – всупереч прийнятому рішенню – за Януковича. Цього теж не було зроблено. Керівництво блоку продемонструвало політику подвійних стандартів. У цих умовах стало зрозуміло, що вже ніхто нікому нічого не винен. Бомба спрацювала.

Тепер вже залишалося запустити в хід кілька механізмів висмикування депутатів із фракції, чим не проминула скористатися пропрезидентська більшість. Принципи вживалися відомі – переважно батога і пряника.

І ось один за одним середовище “Нашої України” залишають народні депутати. Спершу – Сергій Слабенко, який працював свого часу на Волині у фірмі “Континіум”, близькій до Петра Димінського (зверніть увагу, у парламенті, у фракції Аграрної партії, присутній ще один депутат, що тісно співпрацював з “Континіумом” – Ігор Єремеєв, тому ніхто не здивується, якщо невдовзі його ім’я засвітиться у зовсім іншій фракції). Далі з “Нашої України” виходять “нафтовики” Насалик та Бартків. У “Регіони України” переходять Олександр Римарук та Володимир Макеєнко. Цей перехід взагалі вийшов дуже цікавим. Макеєнко вже неодноразово міняє свої політичні уподобання. Спершу (у парламенті минулого скликання) він був активним прихильником блоку СПУ – СелПУ. Потім він опинився у ”Солідарності” Петра Порошенка. Разом з Порошенком займався формуванням блоку “Наша Україна”. Тепер опинився в “донецькій команді”. Олександр Римарук, як говорять люди з оточення Ющенка, протягом тривалого часу намагався відігравати роль фінансиста Народного руху України. Кажуть, він перебуває у дружніх стосунках з В.Ковалем, і ніби саме завдяки останньому потрапив у виборчий список “Нашої України”. Тепер він буде зміцнювати позиції фракції Раїси Богатирьової.

Притчею во язицах став вихід з “Нашої України” Олександра Стояна – другого номера в списку блоку. Ніби нічим не був обділений Олександр Миколайович. І до прийняття рішень його допускали, і прямий доступ до Лідера – на відміну від багатьох депутатів – мав. І навіть міг хизуватися почесним другим місцем у списку “Нашої України”. Попався він на інший гачок: владний. У результаті він зберіг пост профспілкового боса загальноукраїнського масштабу, проте втратив свій імідж і - більше того – честь. Уподобання та принципи можна міняти, але не так, як Стоян, коли протягом кількох днів робиться патетична заява щодо членства в “Нашій Україні”, а слідом за нею – гучний вихід з грюканням дверима. Помилка – і навіть моральний злочин – Стояна не у тому, що він вийшов з фракції, а у тому, що він чесно не виступив перед народом і не пояснив своїм виборцям і членам профспілок: “Мене нагнули. Мене змусили”. Хоча це і так всім зрозуміло. Якщо проводити історичні паралелі, то варто згадати, що засновником першого прообразу російської профспілки став священик Григорій (Юрій) Гапон, українець за походженням, історична постать, біографія і доля якого додаткових рекомендацій не потребують.

Процес пішов. Великий вихід з “Нашої України” триває. Навряд чи цей процес повторить сценарій “великого виходу” з НДП у 1998 – 1999 роках. З двох можливих у ситуації війни з “Нашою Україною” варіантів влада обрала найбільш правильний. Вона не стала колоти блок і фракцію на кілька менших фракцій. Вона просто вирішила зменшити “Нашу Україну” до 80 – 90 чоловік. Тобто, залишити за Ющенком право утримувати найбільше фракційне утворення в парламенті, за допомогою якого він нічого не зможе зробити. А у перспективі і за необхідності “Нашу Україну” з її 80 – 980 “штиками” можна буде вдало використовувати у міжусобних війнах в пропрезидентському таборі. Наприклад, укладаючи ситуативний союз Ющенка з Януковичем проти Медведчука чи “схрещуючи” з нашоукраїнцями Тигіпка, Пінчука або Хорошковського. Кулуарна політика і закритість нашого політичного процесу цілком припускають такого роду комбінації. Немає нічого неможливого. Адже ще рік тому ніхто не міг прогнозувати союз націонал-демократів та комуністів – навіть ситуативний.

Як симптоматичну можна розцінювати заяву Петра Порошенка, який високо оцінює шанси на роботу з Віктором Януковичем і стверджує, що у нього не було жодної можливості співпраці з Анатолієм Кінахом. Згадаймо – перед Порошенком про “широкі можливості співпраці” з новим прем’єром хтось вже говорив. Здається, Стоян. Можемо також згадати і те, що у середовищі “Нашої України” є ще одна особа, яка ніяк не могла помиритися з Кінахом і бізнес якої також перебуває під потужними ударами – Євген Червоненко. Можливо, і він також бачить нові обрії, які може відкрити співпраця з новим прем’єром?

“Наша Україна” важко хвора. Можна вдавати, що насправді хвороби немає, але це ще більше ускладнить протікання самої хвороби. Ющенко ще має авторитет у свої виборців – але цей авторитет потрібно підтверджувати перемогами, а не поразками. Характером, а не постійною медитацією на дачі чи за стінами кабінету. Середовище “Нашої України” нуртує, перебуваючи у броунівському русі, і на поверхні постійно з’являється піна. У вигляді тих чи інших осіб, вже згаданих тут і тих, кого оминули увагою. Знаходяться і ті, хто цю піну збирає, старанно впаковуючи у рамки нових і старих фракцій...

В погоні за політичним майбутнім варто раз-по-раз звертатися і до історії. Ющенко і націонал- демократи теоретично мають шанс і можливість отримати владу в Україні. Так само, як свого часу кадети, октябристи і праві есери (центристський блок) у Росії. Але, по-перше, процес здобуття влади може розтягнутися на роки, по-друге, влада націонал-демократам може дістатися вже тоді, коли їх рецепти оздоровлення суспільства виявляться непридатними і застарілими, і, як наслідок, владу у центристів відберуть інші – більш брутальні, більш зубаті, більш агресивні сили. Нагадаю, що в Росії початку ХХ століття такою силою були соціал-демократи...