01/16/2003 | Ірина Павленко

Сьогодні ми маємо можливість спостерігати цікавий процес становлення української політики, як системи норм та стосунків, образів та схем дій. Сучасні українські політики лише вчаться бути лідерами. І що там гріха таїти,  до професіоналізму їм ще дуже далеко. На сьогодні чітко просліджується лише одна, найпростіша схема взаємовідносин, згідно з якою позиціонують себе активні діячі політичного олімпу України. Це протиставлення  влада-опозиція. Найяскравішим представником останньої безперечно є Ю. Тимошенко. Але:
За даними соціологічного опитування Українського інституту соціальних досліджень та Центру “Соціальний моніторинг”, представленого 24 грудня 2002 року, популярність Ю. Тимошенко падає.
Власно кажучи, цього слід було рано чи пізно чекати. При загальної традиційної нелюбові українського народу до влади і, відповідно, підтримки та прихильності до опозиції, революційність ні є тією їжею, яку населення спроможне сприймати довго і позитивно. Революціонерів народ любить, але любить не довго. Як би це не було прикро національносвідомим, але малочисельним прошаркам українського суспільства. І рано чи пізно яскраві образи вуличних борців втомлюють і навіть починають дратувати. Вони сприймаються пересічними громадянами як дещо дестабілізуюче, баламутне і те, що порушує загальний спокій. Цим активно, до речі, користуються представники протилежного  владного табору, дорікаючи пані Тимошенко, час від часу, у неврастинічності. Грубо, але дієво. Та ще і обвинувачення Генпрокуратури. Тож мабуть вже слід Ю. Тимошенко все це врахувати і подумати, як залишаючись на опозиційних позиціях подовжити своє політичне життя. Тим паче, що є в кого вчитися.
З огляду на вище окреслену специфіку українського менталітету позиція В. Ющенка виглядає насправді не такою вже “непослідовною” (як люблять звинувачувати його деякі політичні союзники та опоненти). Ці, як йому часто закидають, “м’якість”, “відсутність лідерської позиції” та “бажання домовитися” лідера блоку “Наша Україна” при найближчому розгляді виглядають скоріше, як інстинкт самозбереження політика, який хоче дожити до наступних Президентських виборів, і при цьому не встигнути набриднути своєю опозиційністю електорату.
Так само абсолютно недоречні і звинувачення шановного пана Майстрішина та деяких політичних аналітиків у тому, що Віктор Андрійович втратив можливість “керувати процесами” через не входження блоку “Наша Україна” у більшість з наступним представленням його у президії Верховної Ради та навіть у Кабінеті Міністрів. У найближчі роки економічні та політичні (перш за все  зовнішньо-політичні) позиції України навряд чи покращають, то навіщо розділяти відповідальність за кризу зі своїми, насправді, політично-ідейними опонентами, на лозунгах боротьби з якими блок і отримав підтримку виборців.
Це тільки на перший погляд наївними і непослідовними виглядають хитання Віктора Андрійовича від заперечення союзу з комуністами і згоду співробітничати лише з БЮТ та СПУ,  до підтримки заяв про необхідність забути ідеологічні розбіжності задля протидії пропрезидентським фракціям. Такі дивні, на перший погляд, заяви з заздалегідь відомими наслідками є лише даниною основним формуючим складовим блоку “Наша Україна"” УНР та НРУ, які, як відомо, послідовно виступають проти комуністів (і це цілком логічно). Іноді легке загострення стосунків у середині опозиції може послугувати гарними ліками для деяких її учасників від надмірного ідеалізму на користь реальності. І таке невеличке маніпулювання теж виглядає цілком послідовним.
Тактика та стратегія дипломатії В. Ющенка знаходить своє підтвердження і у соціологів. За даними того ж Українського інституту соціальних досліджень та Центру “Соціальний моніторинг” слідує, що переважна більшість громадян України не підтримує радикальних рухів та методів. Застосування силових заходів задля усунення своїх політичних ворогів, в захист певної ідеології згодні підтримати, за певних умов, лише від 18 % населення Західної України до 4 % у м. Києві, а не підтримають  від 70 % мешканців центральних областей до 89 % у м. Києві. А популярність Віктора Андрійовича падає як тільки він з’являється на площі серед демонстрантів.
Такі вже примхи має наш виборець, і не враховувати його настрої було би не далекоглядно.