01/29/2003 | Спостерігач

У рік України в Росії українців нерідко сприймали як потішних чоловічків, яких людьми і не назвеш


ForUm

Московський політолог Андрій Окара в інтерв’ю ForUmу про роки України в Росії і Росії в Україні

…

— Скажіть, рік України, що недавно завершився в Росії, запам’ятався якимись цікавими подіями?

— Він відбувався на тлі серйозного погіршення реальних політичних та економічних відносин між двома країнами: відчутне зниження товарообігу, торгові, митні та «квотні» війни, декларації про євроатлантичні інтеграції України, поновлення теми про базування Чорноморського флоту РФ у Севастополі, нові адміністративні труднощі для перебування громадян України на території Росії і т.д., тому багато хто сприйняв його як пропагандистську ширму для реального охолодження відносин двох країн.

Особисто мені цей «рік вічної дружби» запам’ятався кількома подіями: з’їздом вихідців з України в грудні 2001 року, літнім досить безглуздим шоу вареників, днями кількох українських областей у Москві, «бенефісом» Яна Табачника, відкриттям павільйону України на ВВЦ і закриттям року в грудні 2002. З елітарних заходів пригадується презентація двох переведених на російську мову романів Андруховича. Ось, власне, і все. Деякі заходи, які проходили ніби самі по собі, автоматично «підводилися» під рік України. Так, ну і звичайно ж — вічний Кобзон з приводу і без приводу, з Таїсією Повалій і без.

Зазвичай такого характеру «місячники дружби», «декади», а тим більше «роки» супроводяться хоч якоюсь медіа-кампанією в електронних ЗМІ: по телебаченню проходять тижні національного кіно, покази якихсь історичних передач, документальних фільмів, концертів і т.д. Нічого такого не пригадаю в 2002 році по російських телеканалах.

Але саме в рік України в Росії практично перестала існувати українська книжкова крамничка в Культурному Центрі України в Москві (попередник цієї крамнички — магазин «Українська Книга» — виник ще в сталінські часи). Саме в 2002 році стали примарними перспективи відкриття в столиці школи з поглибленим вивченням українознавчих дисциплін і створення повноцінної української бібліотеки (з 1989 року українська бібліотека в Москві існувала як відділ різних районних бібліотек, але тепер бездіяльність, а нерідко і пряма протидія московської влади, здається, позбавили енергії останніх ентузіастів цієї справи). Мрія про створення в Росії періодичної української газети, подібної до тих, що є у всіх країнах з українською діаспорою, — напевне, назавжди залишиться у сфері фантастики.

Рік України в Росії був спрямований на створення сприятливого іміджу України в російській громадській і політичній свідомості. Проте, самій Україні він приніс більше шкоди, ніж користі: частіше за все експлуатувалися культурні коди, що полягають у «шароварній» складовій «українства»: сало, «горілка», ті ж вареники. Образ України катастрофічно постраждав, а самі українці нерідко сприймаються як такі собі потішні чоловічки. На превеликий жаль. Замість зростання інтересу до України в Росії тепер маємо цілковиту його відсутність.

— Невже?

— Так, так! Україна в Росії зараз нецікава нікому! Ні як політична реальність, ні як культурна. Виключення: брати Кличко, Андрій Шевченко, в молодіжному середовищі — «Воплі Відоплясова» і «Океан Ельзи». Багатьох моїх московських знайомих дістала і колись екзотична Вірка Сердючка. Все. Навіть скандал навколо плівок Мельниченка росіянам набрид. Ось хіба що у великого бізнесу інтерес залишився, але не до України як такої, а до ще недоприватизованих заводів, до Іллічівського порту, до газопроводу, зрозуміло.

Значною мірою це провина українських організаторів року України, хоча я не впевнений — чи можна їм, простим чиновникам, докоряти в тому, що ніяк не клеїться з PR-ом власної країни. Усування від оргпроцесів ініціативних людей, урізування фінансування звели нанівець багато цікавих задумів і під кінець року перетворили весь захід у нудний офіціоз.

— Як за радянської влади?

— Гірше. Декади союзних республік у Москві навіть у 1980-х роках були набагато змістовнішими і ефективнішими з точки зору створення універсальної радянської надетнічної ідентичності.

— А які перспективи, на Ваш погляд, у року Росії в Україні?

— З економічною стратегією зрозуміло — «м’яка приватизація» України, газовий консорціум і т.д. Але ось яка буде культурна, гуманітарна стратегія цього року, якщо вона, зрозуміло, існуватиме взагалі, я поки що не дуже уявляю. У принципі, російська культура має три іміджевих обличчя: перше — російська культура як культура Досто-євського, Толстого, МХАТу, Великого театру, Сокурова, Олексія Германа, якщо бажаєте, тобто «висока» культура, визнана у всьому світі. Друге: російська культура як велико-руська етнічна культура: Зикіна, Бабкіна, «Русская песня», Кадишева, хор ім. П’ятницького і, до речі, Кубанський козачий хор з повним репертуаром «кубанських» народних пісень (типу «Розпрягайте, хлопці, коні»). Третє: російська культура як російськомовний маскульт — культура Пугачової, Кіркорова, Бориса Мойсеєва, Наталі Корольової, Кобзона, «Ментів», «Забійної сили», Мариніної, Дашкової, якогось Фрідріха Незнанського, а також ОРТ, НТВ і т.д.

За своїм генезисом це три різні культурні явища (українська культура «влаштована» інакше, внутрішньо вона більш цільна), всі вони різною мірою присутні в українському культурному та інформаційному просторі. При великому бажанні технологи із Старої площі, використовуючи певний баланс домінуючих культурних кодів, можуть відкорегувати імідж сучасної Росії в свідомості українців.

Але якщо стратегію року Росії будуть планувати люди, що не розуміють реальної політичної і гуманітарної ситуації в Україні, якщо вони будуть діяти за звичними шаблонами (наприклад, «протискати» в рамках року статус російської мови, нарощувати експансію російського телебачення та ЗМІ на український ринок, а також займатися популістськими акціями — на зразок «захисту росіян в Україні» і т.п.), то і без того одіозний для нинішньої української політичної свідомості образ Росії набуде ще більше негативних рис.

Якщо ж підійти до власного позиціонування більш тонко і піднести цей образ з несподіваного боку, то можна хоча б частково подолати домінуюче в Україні стереотипне уявлення про Росію як про екс-наддержаву-невдаху, , що намагається самоствердитися за рахунок «биття» України. Але серед тих, хто в Росії займається державним геокультурним PR-ом, дуже мало фахівців, які вміють працювати з технологією «усунення». А якщо врахувати, що стратегію року Росії з обох сторін будуть визначати ті ж структури (відповідні підрозділи в адміністраціях обох президентів) і приблизно ті ж люди, що робили рік України в Росії, то у мене взагалі немає ніякого оптимізму.

— А які події повинні стати найбільш значущими в рамках «року дружби»?

— Судячи із заявлених намірів, по-справжньому значущих подій буде небагато. Але ось що цікаво: за кулуарною інформацією, що циркулює в АП РФ, на одній з минулих зустрічей Путін і Кучма узгодили одну дуже цікаву акцію — будівництво зусиллями Росії незвичайного православного храму. Десь в Криму, на Південному березі (точне місце тримають у секреті) протягом півтори-двох років повинен постати дерев’яний (це, певно, принциповий момент) храм величезних розмірів, причому в стилі українського козацького бароко. Організатори будівництва, схоже, хочуть позиціонувати Крим не просто як «міст дружби» — це вже побито, але як «колиску православ’я» для обох країн.

— А що буде після року Росії в Україні? Цирк поїде?

— Але свято залишиться! Підозрюю, що роки України в Росії і Росії в Україні матимуть продовження і в 2004 році: тоді сповниться 350 років від дня Переяславського договору, 50 років від дня радянського святкування «300-ліття возз’єднання України і Росії», а також в обох країнах повинні пройти президентські вибори. Але особисто я поки не бачу тих політичних і адміністративних сил, які могли б наповнити всі ці «роки дружби» ефективним змістом і підвищити взаємний інтерес та взаєморозуміння наших країн і наших народів. Також певно, що рік Росії в Україні буде закривати інший російський посол. І причина тому — не стільки в невдоволенні теперішнім зі сторони української політеліти, скільки складна інтрига, пов’язана з особою Віктора Ющенка, майбутніми президентськими виборами і небажанням переважної частини російської політичної і діловий еліт бачити в ролі гаранта української Конституції екс-прем’єра.