02/03/2003 | Хтось

Жив собі народ. На своїй землі. Але не був на ній господарем. Бо землю захопили чужинці.

Найголовнішим стратегічним об”єктом цієї землі була насосна каналізаційна станція. Адже мешкали люди в будинках, а в кожному будинку головним є не що інше як є туалет. Бо, як відомо, якщо людина не ходитиме до холодильника, то проживе кілька тижнів, коли не ходитиме до бару – кілька днів, а от до туалету людина без загрози для життя може не ходити лише кілька годин. Тому станція, що забезпечувала своєчасне очищення туалетів від продуктів харчування*, і була головним стратегічним об”єктом.

Чужинці володіли і землею, і будинками, і каналізацією. Будинки здавали місцевим людям в оренду, місцеві ж працювали на землі і на станції. Лише начальство було чужинським. Для легітимності своєї влади чужинці заснували з представників аборигенного населення представницький орган з 450 чоловік. Раз на чотири роки до нього організовувались вибори у 450 округах. Кандидатів призначали самі чужинці – по одному в кожному окрузі, а народ “обирав”, вкидаючи до скриньок бюлетені з одним прізвищем. В народі цих представників називали путанами, оскільки їхня поведінка нічим не відрізнялася від дівиць з тією ж назвою. Розроблений чужинцями Основний закон в народі називали Проституція.

Для забезпечення роботи станції з народу брали гроші, та функціонувала вона не бездоганно. Одного дня, коли з ладу вчергове вибув головний насос, народ задумався: “А чи не беруть з нас більше ніж потрібно? І чи туди ідуть гроші?” І вигнав чужинців зі своєї землі. Ті втекли без особливого опору, оскільки саме в цей час і на їхній землі почалися проблеми.

Постало питання: хто тепер забезпечуватиме нормальну роботу станції. Свої послуги запропонували дві групи людей: ті, що вже працювали на ній майстрами під наглядом чужинців, та ті, що підняли народ на повстання. Народ повірив першим, оскільки не був впевнений, що другі знають, як працюють насоси.

Однак станція функціонувала все гірше і гірше. Працівники з”являлися там лише тоді, коли хотіли, а в інший час займалися своїми справами. Коли ж народ обурився, почали виправдовуватись, що у них також діти і сім”ї, і вони не можуть весь свій час присвячувати станції.

Тоді народ вирішив, що потрібно скинутись і обрати новий представницький орган, який би обслуговував станцію професійно. Кожний громадянин зобов”язувався віддавати для цього частину свого доходу, а для представників придумали нову складну назву – депутани, додавши до старої назви французький префікс “де”, який на своїй батьківщині означав дворянське походження, та в даному випадку він символізував велич посади при одночасному збереженні народної думки про людину, яка цю посаду обіймала. Представницький орган отримав назву Верхній Колектор, депутанам заборонили займатися іншою діяльністю, окрім обслуговування станції, була прийнята нова Проституція, а для її гарантування всенародним голосуванням обрали Асенізатора, кандидатуру якого з обіцянкою розпочати реформи на станції висунула частина депутанів, що за чужинців обслуговувала каналізацію в якості підмайстрів. Підмайстром був колись і сам Асенізатор.

На виборах народ відмовив у довірі колишнім майстрам, але у фаховість тих, хто виганяв чужинців, також не повірив. Хочі частково одні та другі потрапили в депутани. Але найбільше у Верхньому Колекторі опинилось колишніх підмайстрів та тих, хто встиг вже попрацювати на станції після вигнання чужинців. Ці дві групи швидко знайшли спільну мову й розробили програму каналізаційного розвитку, яку явив народу у своєму посланні Асенізатор. В посланні йшлось, що, не дивлячись на те, що кількість населення зменшується, продуктів харчування все ж виробляється достатньо для забезпечення добривами рідних ланів. Однак багато їх втрачається через діряві труби, крадіжки, висихання та випаровування. Тому тут потрібно навести порядок. Але для купівлі нових насосів і труб необхідна валюта, яку можна заробити експортом найякісніших продуктів, для чого має бути розроблена система механічного відбору, оскільки діючий нині спосіб ручної сепарації нікуди не годиться.

Та слова Асенізатора залишились порожнім звуком. Станція працювала все гірше і гірше, народ розумів, що систему треба міняти, але не знав, кому ж довірити цю справу. Ті, хто обслуговував насоси, лякали людей, що, в разі бунту, чужинці, які підняли голову, можуть знову повернутись, і казали, що їм заважають працювати як колишні майстри, так і колишні борці проти чужинців. Старі майстри, навпаки, бажали повернення чужинців та вимагали повернення їм місць біля насосів. Однак і їм не вірили, пам”ятаючи їхні минулі сантехнічні прорахунки. Ветерани боротьби з чужинцями також намагалися посісти хоч якісь посади на станції, однак до насосів їх не допускали, виділивши тільки Міністерство захисту навколишнього середовища від неприємних запахів.

Врешті решт операторам насосів це набридло, і вони, здійснивши у Верхньому Колекторі “ароматизовану революцію”, повністю захопили владу на станції. До того ж контроль над основними кнопками захопили депутани, які не могли відрізнити біде від умивальника. Вони почали продавати за кордон як металолом насоси і труби. Продукти харчування широким потоком текли у річки, забруднюючи природу. Їх вже не вистачало для полів, тим більше, що все, що користувалося попитом за кордоном, негайно вивозилося. Але гроші за експортовані екскременти та металолом не поверталися в країну, біжучи офшорними оцинкованими трубами у банки екзотичних островів. Народ вимирав, зубожів і, споживаючи дедалі менше їжі, виробляв все менше продуктів харчування. Тому депутани почали брати за кордоном кредити, на які закупляли пурген величезними партіями, даючи його людям у вигляді гуманітарної допомоги.

Станція являла собою жахливе видовище. Серед дихаючих на ладан насосів та дірявих труб вешталися депутани у смокінгах, які навіть не знали як ті насоси працюють. А навіть те, що знали, робити не хотіли, щоб не замурзати одяг. В екстремальних випадках вони спільно радились, які кнопки слід натискати, що нерідко призводило до того, що продукти харчування йшли не з людських туалетів до станції, а навпаки. Народ готовий був повстати, але не знав, чи зміниться щось від цього. Одні лякалися, що в такому разі перелякані депутани продадуть станцію чужинцям, інші боялися повернення старих майстрів, ще інші – приходу до керівництва станцією борців з чужинцями. Депутани від влади активно поширювали страхи, що прийдуть чужинці, які братимуть з народу ще більші гроші за роботу станції, що повернуться старі майстри і втоплять невдоволених у продуктах харчування і що те саме зроблять у разі приходу до керівництва каналізацією борці з чужинцями з іншими невдоволеними. Старим майстрам, що прагнули повернення чужинців, іноді вдавалося стати на заваді якоїсь оборудки, і тоді з ними ділилися частиною прибутків. Борці з режимом оголосили перехід у конструкторську позицію і похід у владу. Але, оскільки у владу ніхто їх не пускав, конструкторська позиція звелася до прохань на адресу Асенізатора зробити хоч щось. Таку позицію борці пояснювали побоюванням, що в разі сильного тиску проасенізаторські депутани образяться й продадуть все чужинцям.

Самих депутанів від влади ситуація на станції не дуже хвилювала. Вони мешкали в будинках, звідки продукти харчування стікалися до вигрібних ям, а не до станції. З ям же їх вручну регулярно вигрібали наймані робітники і вивозили на поля.

Але настав час, коли виснажені пургеном організми, позбавлені харчування повноцінними продуктами, втрачали здатність виробляти продукти харчування у великих обсягах. І тоді кредити почали пускати на закупівлю харчів, а також для дерібану. Та з часом і кредити давати перестали, бо ніхто їх не збирався повертати. Тоді на посаду Сантехніка, яку до того посідав футболіст, все ж запросили інженера з надією на нові кредити. Та інженер, набравши команду з фахівців, розгорнув кампанію під гаслом “Продукти харчування належать тим, хто їх виробляє”. І ситуація пішла на покращення, їжі побільшало, люди поздоровішали і почали вперше за останні роки збільшувати виробництво продуктів харчування. Однак депутани з цього нічого не мали, тому інженера, не дивлячись на очевидні успіхи, усунули з посади Сантехніка, призначивши туди яхтсмена.

Все б так і продовжувалось, якби не Мажор, що працював охоронцем Асенізатора. Одного разу він почув розмови в асенізаційному кабінеті і записав їх на цифровий диктофон. З розмов витікало, що насправді модні зачіски солідних депутанів є не більше ніж перуками, під якими ховаються бриті голови. А тіла депутанські, що ховаються під смокінгами, всуціль вкриті наколками. Народ не витримав й розпочав акцію “Геть брудні руки від каналізації”. І пішов народ виганяти депутанів-бандитів зі станції, та зробити це виявилось не так просто. Ті за цей час встигли до зубів озброїтися і відкрили по народу нищівний вогонь.

Тоді люди вирішили пожертвувати ще частинкою своїх доходів, щоб закупити депутанам, за яких проголосують на наступних виборах, зброю для захисту від депутанів-бандитів.

Чергові вибори пройшли напрочуд бурхливо. Майстри чужинецьких часів, як завжди, продовжували співати пісню про необхідність повернення чужинців, Бандити лякали, що, якщо зараз їх замінити, каналізаціяі взагалі перестане працювати, а доки нові депутани навчаться відкачувати екскременти, насоси проіржавіють, і не буде чому працювати навіть за наявності досвідчених сантехніків. Однак народ цим байкам вже не повірив, тому бандюки зробили ставку на купівлю голосів, фальсифікацію та чужинецьких пісюарщиків, викинувши зі своїх списків найбільш одіозних осіб. Та все одно мало хто з них потрапив у депутани. Провалилися такі дорогі пісюар-проекти як “Комітет проносного покоління”, “Жінки за насоси”, “Зелені екскременти”, “В унітаз як у яблучко”, “За нашу і вашу парашу”. А народ розділився на дві частини. Одна вважала, що в депутани потрібно обрати міцних і рішучих, щоб ті вивели бандюків з каналізації на чисту воду, інша – що обирати потрібно фахівців-сантехніків, які б налагодили роботу станції. Перемогла друга точка зору, і від народу до Верхнього Колектору потрапили в основному фахівці.

Окрилені перемогою народні депутани рушили до насосів, однак бандюки, як загнані в труби без вихідного отвору щурі, почали несамовито відстрілюватися. Міцні хлопці з числа народних депутанів пішли було на штурм, однак народні депутани-фахівці несподівано почали закликати до примирення: “Навіщо ці зайві жертви?”, “Давайте домовимось”, “Вони теж люди і розуміють, що так жити не можна”, “Нам потрібні діалог, консенсус, паритет, кондомініум, реструктуризація, бо інший шлях – секвестр, дефолт, інфляція”. Під час цих криків бандюки продовжували стріляти, тоді як депутани від народу робити це не могли, адже між ними та бандюками стояла стіна з депутанів-фахівців. Врешті решт найбільше впало під бандюківськими пострілами сам ецих фахівців, і вони поховалися за бачками, вимагаючи з укриття допустити їх до насосів. Бандюки тим часом почали відловлювати фахівців по одному, і жменька міцних депутанів змушена була перейти до глухої оборони.

Хепі-енд. Після того як кожен з депутанів-фахівців надцятий раз дістав трубою по голові, їхні мозки несподівано прояснилися, і вони, відклавши на певний час мистецтво керування насосами, почали опановувати мистецтво війни, в чому їм радісно допомагали міцні депутани. Врешті решт, закликавши народ до повстання, об”єднана та озброєна (найбільш сучасна зброя звалася імунітет) депутанська когорта рушила на штурм каналізаційної станції, підперта беззбройними, але чисельними народними масами. Депутани-бандюки втікли вплав через Фекальне море, а в країні оголосили нові вибори. І тут вже ніхто не сумнівався, що головними претендентами на доступ до насосних кнопок мають стати фахівці. Ті з міцних депутанів, що опановули мистецтвом сантехніки, також потрапили в депутани, хто залишився за бортом Верхнього Колектору, пішли в охорону. Всі були щасливі, адже каналізація працювала нормально.
_____________________________________________________

* на мовному форумі Майдану вже вияснили, що те, чим люди заповнюють туалет, українською мовою правильно називати продуктами харчування по аналогії з тим, як дим є продуктом горіння, а вуглекислий газ продуктом дихання.