02/17/2003 | Мертві Бджоли Загудуть

Стаття про Тетяну Монтян:
========================

“Підорасти” з великої букви
Володимир Бойко
http://www.grani.kiev.ua/2003/05/Boyko23L_ukr.htm


Чого тільки, бува, не надибаєш, гортаючи матеріали численних кримінальних справ, що по всій Україні регулярно порушуються проти політично несвідомих громадян, запідозрених у невдоволенні діяльністю Леоніда Даниловича. То гроші вони самі в себе крадуть, як колишній віце-президент банку “Слов’янський” Борис Фельдман, то транспортний рух вони перекривають, як учасники акції “Повстань, Україно!”, то на крадених автомобілях роз’їжджають, як адвокат Андрій Федур. Але чи не в найтяжчому злочині була рік тому викрита дружина судді Апеляційного суду м.Києва Юрія Василенка (того самого, що порушив дві кримінальні справи проти найдорожчої серцю кожного українця людини — нашого, прости Господи, Президента), адвокат Тетяна Монтян. Як встановила прокуратура, Тетяна зазіхнула на святе — на сексуальну орієнтацію доблесних українських правоохоронців.

Це злодійство сталося 21 січня 2002 року в залі судових засідань (якщо такою можна вважати приміщення кінотеатру “Загреб”) під час перерви в слуханні кримінальної справи, відомої в народі як “справа 9 березня”. На той момент судове дійство, в якому членів УНА-УНСО обвинувачували в заподіянні під час акцій протесту “Україна без Кучми” 9 березня 2000 року охоронцям громадського порядку тілесних ушкоджень у вигляді душевних травм, і так набуло характеру відвертого фарсу. А завдяки гострій на язик Т.Монтян, яка захищала підсудних, засідання час від часу переривалося гомеричним реготом у залі.

Як стверджує постанова про притягнення Т.Монтян як обвинуваченої, свою злочинну діяльність вона розпочала того дня з того, що “без дозволу судді та начальника конвою намагалася отримати записку від підсудного Литвиненка П.М.” Ну то й що з того, — може знизати плечима людина, не дуже обізнана з особливостями українського правосуддя, — стаття 48 КПК України та Закон України “Про адвокатуру” надають захисникові права на побачення з підзахисним віч-на-віч у будь-який момент, без будь-якого на те дозволу й без жодних обмежень у кількості та тривалості побачень. Що ж стосується документів, пов’язаних з виконанням адвокатом своїх обов’язків, зокрема листування з довірителем, то вони не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню. Але то в теорії. А на практиці в країні, Президент якої час від часу розпатякує про європейський вибір, адвокатів залякують, обшукують, б’ють і тримають за ґратами. Тому зовсім не дивно читати про подальший перебіг подій у залі “Загребу” отаке: “конвоїр Поліщук В.Д. намагався перехопити записку і схопив адвоката Монтян Т.М. за праву руку, відводячи її від клітки”, — пише старший слідчий Голосіївської прокуратури А.Сайчук, якого зовсім не бентежить та обставина, що адвокат, взагалі-то, є недоторканою особою, і конвоїра, який посмів застосувати до нього фізичну силу, в будь-якій іншій країні негайно самого взяли б під варту. “В цей час адвокат Монтян Т.М. зіжмакала цю записку в своїй лівій руці, і конвоїр Борсук Г.Р. схватив за кінчик цієї записки, внаслідок чого вона розірвалася”. Що відбулося далі слізно живописує сам старшина міліції Борсук Геннадій Рафаїлович, 1968 року народження, незрозуміло з якого дива записаний в протоколі допиту як “українець”. На запитання слідчого щодо безчинств адвоката Монтян, Геннадій Рафаїлович як на духу доповів, що “особисто мене вона обізвала “Підорастом”. Так слідчий і записав — у лапках та з великої букви.

Щоправда, сама Тетяна Монтян в інтерв’ю нашій газеті стверджувала, що вона якщо й висловлювалася подібним чином, то це було, по-перше, іншого дня, і, по-друге, на адресу зовсім не конвоїрів, а в запитувальній формі — державного обвинувача Кузовкіна. При цьому вона абсолютно не мала не меті його образити, а тільки констатувала загальновідомий у широких колах юридичної громадськості факт. Причому, йменувала вона його так з маленької літери, оскільки жодних підстав для вживання великої не вбачала. І тому вважає застосування заголовної букви при безграмотному написанні цього слова в протоколі допиту Борсука явною ознакою манії величі.

Але оскільки для відсторонення норовливого адвоката від резонансної справи одних тільки його сумнівів у статевих нахилах чи то конвоїрів, чи то пана прокурора недостатньо, то в постанові слідчий про всяк випадок написав, що адвокат ще й ударила конвоїра Поліщука В.Д. “рукою в обличчя, заподіявши йому фізичний біль”. Щоправда, жодних слідів на міліцейському писку той удар не залишив, і судово-медична експертиза дала висновок, що ніяких ознак тілесних ушкоджень встановити неможливо, але прокурор м.Києва Ю.Гайсинський виявився також з великої літери, санкціонувавши порушення кримінальної справи проти адвоката.

Щоби оцінити всю делікатність прокурорської роботи, треба зазначити, що суддя Ю.Василенко, чию дружину в прокуратурі мріють запроторити до буцегарні, для пана Гайсинського був не чужою людиною. Саме Василенко, навіть про те не відаючи, якось врятував Гайсинського від перспективи бути уторованим в асфальт славного міста Бориспіль. А було це так. Після того, як Гайсинського (відомого в кримінальних колах під погоняловом “Гайс”) свого часу попрохали з прокуратури за гучну квартирну аферу, яку провернув цей поборник законності, довелося йому заробляти на життя адвокатською практикою. Тобто брати гроші з обвинувачених, але з тією лише різницею, що тепер не було потреби цієї обставини приховувати. “Гайс” навіть гадки не мав, що колись знову натягне прокурорський мундир, та ще й всядеться в крісло заступника Генерального прокурора, а тому не гребував ніякою роботою. От і звела його лиха доля та любов до достатку з друзями бориспільського підприємця Климова (прізвисько “Фармацевт”), який мав занадто багато грошей для того, щоби не потрапити в поле зору міліцейсько-прокурорсько-суддівської корпорації. Щоправда, хоча сама по собі наявність значної кількості грошових знаків складу злочину не становить, і ніякого більш суттєвого гріха знайти під час слідства в порушеній проти Климова кримінальній справі так і не вдалося, це не завадило тодішньому судді Дарницького суду м. Києва (а нині — судді Верховного суду України) Валентині Барбарі засудити Климова до 12 років позбавлення волі. Абсурдність вироку була настільки очевидною, що відомі в кримінальному світі дружки Климова, які найняли Гайсинського для захисту Фармацевта, не мудрствуючи лукаво, попередили адвоката, що відіб’ють йому кучеряву голівоньку у разі, якщо той не доб’ється звільнення підприємця. Знаючи достеменно приховані важелі, що рухають корпорацію під назвою “Правосуддя”, Гайсинський швидко збагнув, що витягти з-за ґрат невинувату людину (а Климов, попри сумнівні зв’язки, був дійсно невинуватий, принаймні, у скоєнні інкримінованого йому злочину) можна буде лише в тому випадку, якщо касаційна скарга опиниться на столі в одного з небагатьох порядних суддів Київського міського суду Юрія Василенка. Але справи розподіляє голова суду, на той момент — знаменитий Г.Зубець, який і вирішує, якому судді чию скаргу розбирати. От і довелося, як подейкують злі язики, викласти з власної кишені суму, що в кілька разів перевищила отриманий за захист Климова гонорар, тільки заради того, щоби по другій інстанції справу розписали для розгляду саме Ю.Василенку. А судова колегія, де доповідачем у справі був саме Василенко, навіть і не підозрюючи, які гроші обертаються навколо його прізвища, зробила те, що й мала зробити за законом — звільнила підсудного з під варти в залі суду. Очевидці, які перебували в той день в залі міського суду та слухали промову адвоката Гайсинського, кажуть, що нічого подібного в житті до того вони не бачили. Бо на таку промову людина може спромогтися виключно під загрозою неминучої смерті. “Гайс” був блідий, як спірохета, з нього градом лився піт, голос дрижав, руки смикалися, щелепа тремтіла. У залі сиділи дружки Климова та дивилися на Гайсинського мертвим поглядом, бо ніхто не вірив, що суддя просто так, не одержавши за це ані шеляга, виправдає людину, перед тим засуджену, нехай і незаконно, до 12 років. Коли ж Ю.Василенко вийшов з дорадчої кімнати та своїм спокійним голосом оголосив ухвалу, з “Гайсом” сталася істерика. Він просто впав на лаву, потім підвівся і, плачучи, став дякувати судді. Ю.Василенко, ясна річ, здивувався — а що він такого зробив, лише виконав свій суддівський обов’язок? Але з того часу “Гайс” при кожній нагоді, зустрічаючи Юрія Олександровича, запопадливо кланявся, розсипався в подяках, вихваляв його професійну гідність та високі моральні засади. А ставши прокурором м.Києві, навіть подарував Ю.Василенкові свою книжечку з дарчим написом. Що зовсім не завадило йому згодом порушити проти дружини Ю.Василенка надуману кримінальну справу. Ну і хто він після цього?

А між тим на стадії досудового слідства та на початку слухання в судді справи проти членів УНА-УНСО ніхто й припустити не міг саме такого повороту подій, як притягнення до кримінальної відповідальності адвоката, якого добре знає весь Київ. А сама Тетяна була навіть якось помічена в ресторані (де була з дозволу свого чоловіка, ясна річ) на пару з керівником слідчої групи СБУ, яка розслідувала “справу 9-го березня”, Миколою Михайловичем Герасименком, ще одним претендентом на велику літеру. Це сталося після того, як до Кримінально-процесуального кодексу було внесено зміни, відповідно до яких адвокатам було дозволено застосовувати технічні засоби при ознайомленні з матеріалами справи. Слідство в справі проти УНСОвців на той момент було вже завершено, йшло ознайомлення з матеріалами, і Тетяна Монтян заявила клопотання керівникові слідчої групи СБУ М.Герасименку дати дозвіл зняти копію з багатотомної справи. Який сенс було Герасименкові пручатися та відмовляти адвокатові в задоволенні клопотання — сказати важко. Чи то хотів продемонструвати всевладність свого відомства, чи то велика літера давалася взнаки, але копіювати справу він адвокатові заборонив. Тетяна здивувалася:

— Що ти переймаєшся, шановний, все однаково після передачі справи до суду мені суддя дозволить копіювати.

— Не дозволить, я сам про це суддю попрохаю.

— Спорімо, що дозволить.

— Та кажу тобі, що не дозволить.

Урешті-решт захисник та начальник слідчої групи уклали в присутності обвинуваченого А.Шкіля, якого закликали бути свідком, парі на дві пляшки текіли та похід у ресторан. А за кілька днів обвинувальний висновок було затверджено, і справа пішла до суду, точніше, до судді Івана Волика, відомого своїм особливим ставленням до спиртних напоїв. Перед розпорядчим засіданням підходить Т.Монтян до судді та питає:

— Ваню, хочеш на шару пляшку текіли?

— Звичайно, Тетяно, а що треба зробити?

— Напиши от тільки на моєму клопотанні “дозволяю”.

— Та й усе? Без проблем. А де текіла?

— Та Герасименко має дати дві пляшки, якщо ти дозволиш справу скопіювати, ми парі уклали в присутності Шкіля. Одна пляшка — твоя.

Волик з радістю поставив закарлючку, і Тетяна три тижні, як політкаторжанка, копіювала в коридорі суду всі вісімдесят томів справи на портативному копірі. А як впоралася, зателефонувала Герасименку: “Миколо, жени текілу”.

Довелося слідчому запрошувати Т.Монтян у ресторан, випили, закусили. Тетяна й питає: “А де текіла, ти що, не приніс?” — “Приніс”, — каже гебульник, і достає з кишені дві маленькі пляшечки по 50 грамів. Стала Тетяна соромити свого кавалера прямо в ресторані, мовляв, плінтус відпочиває в порівнянні з рівнем падіння “контори” в безодню жлобства. “А ми, — каже Герасименко, — об’єм пляшок не обумовлювали”.

Наступного дня до Т.Монтян, яка стояла в коридорі суду, оточена журналістами та родичами підсудних, підійшов суддя Волик: “Таню, а де моя текіла?”. Т.Монтян радісно достає манюсеньку пляшечку. “Що ти принесла, ми ж домовлялися на пляшку?” — “А це що, по-твоєму? Не подобається — телефонуй Герасименкові. Я обіцяла віддати тобі одну з тих двох пляшок, що він мені програв. Вчора цей жлоб розрахувався. Які претензії до мене?” Образа судді Волика, кажуть, була безмежною. Він тільки-но зібрався випустити під підписку про невиїзд підсудних УНСОвців, а тут отаке. Плюнув Волик: “Нічого, — каже, — я під час проголошення вироку відіграюся”. І відігрався. На всі букви.

А за кілька тижнів телефонує Т.Монтян Віталій Федорович Петруня, начальник СІЗО СБУ, який в Аскольдовому провулку, та розповідає, що готується проти неї якась провокація. Приходили, мовляв, до нього менти та прохали, щоби той підписав “лівий” акт про те, що начебто УНСОвці повернулися після побачення з адвокатом п’яними і що буцімто це Т.Монтян передала їм горілку. Петруня, як людина порядна, на таку пропозицію обурився, пояснивши, що, по-перше, підсудні завжди приходили тверезими, по-друге, адвокат Т.Монтян ніколи ніяких недозволених речей їм не передавала, а, по-третє, якщо комусь з них захотілося б випити, він би й сам налив — хлопці ще не засуджені, і права випити їх ніхто не позбавляв. Тому начальник СІЗО порадив бути обережнішою але, певно, і він припустити не міг, що, не знайшовши якогось вагомого компромату проти адвоката, на той момент — матері трьох дітей, яка чекала на четверту, в прокуратурі порушать кримінальну справу за побиття конвоїра. Побиття, яке не залишило по собі жодних слідів на міліцейській фізіономії. Не кажучи вже про те, чому сам інцидент начебто трапився 21 січня 2002 року, а справу було порушено тільки через два тижні — 5 лютого. До того ж, підсудний Литвиненко категорично заперечує, що він передавав якусь записку адвокатові, яка й так ледь не щодня приїздила до УНСОвців в ізолятор. А конвоїри, які (якщо вірити обвинуваченню) дозволили Т.Монтян безперешкодно відлупцювати їхнього товариша, виявилися нездатними ту записку продемонструвати.

Після порушення справи Тетяну ображений на нею Волик негайно відсторонив від захисту УНСОвців, їй хутенько пред’явили обвинувачення, а через два місяці справа попрямувала до суду — попри неодноразові вимоги обвинуваченої провести відтворення обставин “побиття”, або хоча б оглянути місце події та долучити до справи схему того місця, де начебто сталося насильство над міліцейською пикою, оскільки свідчення конвоїрів відрізнялися винятковою плутаниною. Ясна річ, що піти на таке — то значило б розвалити обвинувачення, оскільки вдарити мента було неможливо біля клітки підсудних суто технічно, до того ж Тетяна мала ось-ось народити, і тому з судом треба було квапитися. Це коли депутату Волинцю в суді потрощили ребра, то його, виявляється, побив стілець, винуватих немає. А тут мав бути показовий процес — щоби призамислилися інші адвокати.

За три тижні до пологів підсудної, 28 серпня 2002 року, суддя Дарницького суду Парамонов, ще один носій великої літери, викликав вагітну Т.Монтян у сподіванні швиденько винести вирок. Швиденько не вийшло, оскільки вагітність протікала з великими ускладненнями й Тетяна просто не трималася на ногах. Тоді Парамонов попрохав висловитися з приводу можливості розглядати справу державне обвинувачення в особі юної помічниці Дарницького прокурора. Мабуть, варто було б зняти фільм для демонстрації в Раді Європи про те, як тендітна прокурорська істота від імені України вимагала продовжити слухання, оскільки пологи — то не є поважна причина для неявки в суд. І що майбутнє немовля можна цілком годувати й на лаві підсудних, для цього, мовляв, можна було б робити через кожну годину перерви. А пелюшки міняти в кімнаті конвою. Причому, сама підсудна з юною прокуроркою цілком погодилася, запропонувавши провести наступне засідання в операційному блоці 7-го пологового будинку м.Києва. Але хоча високий суд і вирішив дочекатися, доки Т.Монтян вийде з лікарні, пелюшок у кімнаті конвою все ж таки уникнути не вдасться, оскільки 21 січня 2003 лікарняний скінчився і майбутній злочинець знову має постати перед судом. Разом зі своїми чотирма дітьми, яких нема на кого залишити вдома.

В інтерв’ю “Граням плюс” Тетяна Монтян поділилася своїми думками щодо подальшого перебігу процесу: “Я порадилася з чоловіком і вирішила заявити клопотання про зміну мені запобіжного заходу — замість підписки про невиїзд нехай Дарницький суд бере мене під варту та відправляє в СІЗО. Хоч відпочину від чотирьох дітей. А чоловікові в такому випадку за законом повинна бути надана відпустка по догляду за дитиною, що унеможливлює його звільнення з роботи, як того вимагає Вища Рада Юстиції. А ще я думаю написати явку з повинною про те, що насправді я намагалася зґвалтувати того конвоїра, який пручався в моїх обіймах, за що й одержав по пиці. Сподіваюся, що хоч це примусить суд зобов’язати слідство провести огляд місця події”.