Мирослава СВИСТОВИЧ: "Пропаганда без цензури"
02/18/2003 | Михайло Свистович
Численні розмови про нашоукраїнський медіа-холдинг, власний телеканал та тиражні газети нарешті почали матеріалізуватися, свідченням чого став вихід першого номера газети “Без цензури”. 30-тисячний наклад швидко розійшовся по руках (тим більше, що в “Без цензури” офіційно зазначено, що “газета поширюється безкоштовно”), що дістати бодай один примірник виявилося непросто.
Попередньо підігріта інформацією про майбутню газету моя цікавість змусила мене перекласти сімейні обов’язки на чоловіка та піти з дому (аби діти не заважали) на кілька годин, щоб уважно прочитати “Без цензури” від першого до останнього слова, не минаючи “ані титли, ніже тії коми” (с) Шевченко.
Сподівання не справдилися. Перший млинець, як у приказці, вийшов грудкою, бо визначення “громадсько-політичний тижневик” на першій сторінці найменше пасує до цієї партійної агітки.
Не знаю, чи читав Віктор Ющенко “білки” свої газети перед тим як писати матеріал до колонки лідера, але зміст його чудового допису “Преса повинна бути вільною” сильно дисонує зі змістом тижневика. Тому в своїй статті я буду наводити численні цитати лідера “Нашої України” на підтримку своїх аргументів.
Віктор Ющенко: “Ідея газети “Без цензури” є особливою, вона здатна сформувати власне, неповторне обличчя видання.”
Обличчя газети виявилося до болю знайомим. Ідентичні статті у тому ж стилі і з тими ж героями вже намуляли очі як у всеукраїнських газетах “Рух”, “Час”, “Шлях перемоги” і “Українське слово”, так і в обласних виданнях партій, що входять до “Нашої України”.
Віктор Ющенко: “Українцям потрібна інформація, а не пропаганда. Вони будуть читати газету, в якій будуть різні думки, різні погляди.”
Однак частина вищезгаданих ЗМІ вигідно відрізняються від “Без цензури” наявністю поряд з політичною рекламою цікавих партійно незаангажованих і просто непартійних матеріалів на різноманітні теми. Тоді як “Без цензури” є пропагандою і агітацією в чистому вигляді, хоч і досить таки інформативною.
Це легко довести за допомогою математики. Окрім привітального слова В. Ющенка, в газеті розміщено 18 матеріалів і у всіх без винятку не просто в позитивному, а в рекламному контексті згадується або “Наша Україна”, або її лідер, або хтось з нашоукраїнських депутатів. Навіть в матеріалі про зміни у Сімейному кодексі завершальний розділ відведено позиції “Нашої України” з цього питання. Не забули згадати НУ добрим словом і в інтерв’ю з українкою-шведським парламентарем та в репортажі з фотовиставки (в тому сенсі, що без “Нашої України” вона була б неможлива). 14 з 18 матеріалів не просто містять згадки, а тим чи іншим чином присвячені діяльності блоку чи когось з його депутатів. А нашоукраїнцям-недепутатам місця в газеті просто не знайшлось – їх там не згадано жодного.
Не можна сказати, що надруковані матеріали є нецікавими чи брехливими. Ні, все навпаки. Їх навіть необ’єктивними назвати не можна. Та об’єктивність ця однобока. Якщо складати враження про ситуацію в Україні по №1 “Без цензури”, то виявиться, що у всіх сферах життя присутня суперпотужна, всюдисуща і всеосяжна “Наша Україна” (аж дивуєшся, що вона ще не при владі?), якій заважає якась влада і якась більшість невідомого походження, бо “За Єду” згадується там лише як невдахи виборів-2002, а СДПУ (о) як щось незнайоме і нібито негативне одним малесеньким абзацем в устах шведської соціал-демократки. Про те, що в країні ще є інша опозиція, окрім НУ, можна зрозуміти лише з коротенької репліки Петра Порошенка, що представники БЮТ, СПУ та КПУ працювали у бюджетному комітеті плідно і недеструктивно, а заява про фальсифікацію бюджетних показників була просто непорозумінням, викликаним зміною нумерації статей, тому інцидент можна вважати вичерпаним. Враховуючи те, що це єдина згадка в газеті про інші опозиційні сили, політично виважені слова П. Порошенка не з його вини на шпальтах газети набувають неетичного і навіть знущального забарвлення, бо створюють враження якоїсь дитячості, несерйозності і невпливовості партнерів по четвірки, мовляв, якась користь є і від них, вони хороші і щирі, але запальні і недосвідчені для серйозних справ.
Різних же думок і поглядів тут не проглядається й у мікроскоп. Навіть різноманітність поглядів в рамках “Нашої України” в газеті не відбита.
Віктор Ющенко: “Насправді, просто новою газетою, так само як і новою партією, українців сьогодні не здивуєш. Газет багато, але впадає в очі однаковість багатьох із них”.
Тут у В. Ющенка йшлося про обчухрані темниками провладні газети, однак опозиційні газети теж не відрізняються різноманітністю. Ті ж портрети лідерів з номеру в номер, той же ухил у бік своєї партії (блоку). Та “Без цензури” тут переплюнула всіх. Лише 5 матеріалів присвячені темам, що не стосуються великої політики та подій у верхніх ешелонах. І з них тільки три можуть зацікавити великий сегмент читачів: про Сімейний кодекс, рекламу на телебаченні та паювання землі. Причому два останніх також подані у контексті подій у Верховній Раді без прив’язки до життя “маленького українця”.
Віктор Ющенко: “ Можна бути впевненим, що українські громадяни вітатимуть появу нової газети з власним обличчям.”.
В цьому дійсно можна бути впевненим. Українські громадяни вітатимуть будь-яку нашоукраїнську газету з обличчям чи без. Бо чекали на неї давно. Та згадайте долю “Народної газети”. Її також вітали, хоча вона й не була найцікавішою. Вітали, бо це була перша загальноукраїнська офіційна опозиційна газета, яка видавалася не самвидавським способом на копіювальному апараті, а виходила з друкарні, маючи всі атрибути ЗМІ. Та непідкріплений змістом кредит довіри вичерпався доволі швидко. Це саме можна сказати і про “За вільну Україну”, яка вже давно не є найпопулярнішою в Галичині, хоча були часи, коли це обласне видання мало передплатників по всій Україні, хоча вони й отримували її до скриньок з кількаденним запізненням.
Серед фанатичних прихильників “Нашої України” рейтинг “Без цензури” завжди залишатиметься високим. Та для широких кіл громадськості газета ризикує втратити інтерес задовго до початку президентської кампанії.
На жаль, наші лідери ставляться до ЗМІ як до рекламних агентств, вважаючи, що чим більше їх (чи їх партії) згадають на шпальтах одного номера, тим краще ставитимуться до них люди. З приводу такого підходу якийсь невідомий “маленький українець” вже висловив застереження: “Не передайте куті меду”. І ще давні греки зрозуміли сенс такою категорії як “міра”, вивівши її за межі торгівлі і виробництва і поширивши на всі сфери людської діяльності.
Справа в тому, що прямій і частій рекламі люди довіряють менше, особливо, якщо вона виходить на шпальтах партійних газет, навіть, якщо формально на них не зазначена партійна приналежність засновників. Таке ставлення легко пояснити: кожному апріорі ясно, що сам про себе ніхто поганого не скаже. І на шальках терезів одне тепле слово сторонньої людини про тебе переважує десять таких слів, сказаних тобою самим. Одна позитивна стаття в “Україні молодій” про Віктора Ющенка, “Сільських вістях” про Олександра Мороза та у “Дзеркалі тижня” про Юлію Тимошенко за ефектом дорівнює десятьом номерам “Руху”, “Товариша” чи “Слова Батьківщини” (і навіть “ВВ”, яка останнім часом теж передає куті меду). Бо перші номери названих пар не асоціюються у народній свідомості як партійна преса і мають завойований у читачів авторитет саме як газети, а не друковані органи.
Непряма реклама в аналітичній (а не “панегіричній статті”), розміщеній поряд з іншими злободенними і цікавими для загалу матеріалами, мимоволі змушує читача ставати на потрібну автору точку зору, якщо він погоджуються з іншими матеріалами. А найгірше – це спаскудити хороший матеріал кінцівкою на кшталт “А наша політична сила (лідер, депутат тощо) з цього приводу заявив”. Наскільки краще подати кілька точок зору на висвітлене питання, де б точка зору твоєї політичної сили виглядала найпривабливіше, і читач сам би зробив потрібний висновок.
Я пишу це не голослівно, оскільки сама займалася як прямою, так і непрямою рекламою, і можу порівняти ефект від обох інструментів. До речі, навіть пряма реклама в “Без цензури” подається неправильно. Якщо вже піарити депутата, то слід вказати його фракційну приналежність. Бо навіть Миколу Томенка, попри його шалену і корисну активність, завдяки інформаційній блокаді з боку влади мало хто знає з простих людей (особливо в провінції), не кажучи вже про Альошина, Артеменка, Гудиму, Томича.
Нерозуміння принципів політичної реклами у поєднанні з певним нарцисизмом наших політичних лідерів використовується підлабузниками з їхнього оточення на всі сто. У всіх партіях рано чи пізно виникають “розборки”, коли редакторам підконтрольних газет “друзі” лідерів та “патріоти” партії ставлять “на вид”, що ті недостатньо рекламують партію та її вождів. В зв’язку з цим я пригадала історію, яку почула від бабусі в електричці.
Її батько був головою колгоспу на Курщині, працював день і ніч, виконував плани, але подати належним чином свої успіхи начальству не вмів. В голови ж сусіднього колгоспу господарство перебувало на межі розвалу, та в райкомі його цінували. Добивався він цього кількома нехитрими способами. По-перше, постійно проводив з будь-якої нагоди урочисті збори та засідання колгоспників, де виступав із палкими промовами “Сталін, партія, комунізм”. На ці засідання він запрошував районне партійне начальство, щедро його приймаючи. Любив він також навіть під час жнив чи сівби приїхати до райцентру і поговорити за чашкою чаю або пляшкою горілки (кому що подобалось) з партійними функціонерами “за жізнь”.
Батько моєї співрозмовниці начальство своєю увагою не жалував. І не тому, що не любив, а просто господарські справи забирали весь час. Тому й мітинги проводив лише під час обов’язкових державних свят, коли відкараскатись вже було неможливо.
Прийшла війна, але жоден з голів колгоспів не змінив своїх звичок. Балакун лише збільшив кількість мітингів, тільки тепер до Сталіна, партії і комунізму додалась нищівна критика Гітлера та фашизму та “Все для фронту, все для перемоги”. У жнива він закликав працювати так, щоб жодна зернина не пропала, а пішла у фонд перемоги, а в цей час колосся осипалося, бо жниварі були не в полі, а на сільському майдані. Вони мітингували.
Його “патріотична” активність цим не скінчилася, на планерках в райкомі він весь час піднімав питання про неналежно поставлену ідеологічну роботу в свого сусіди. До того почали надсилати перевірки, однак своїх звичок трудар не змінив. Він і надалі продовжував збирати великі врожаї, приносячи користь тій же партії і Сталіну та дошкуляючи цим Гітлеру, тому одного разу не стримався і необачно кинув черговому інструктору, що вимагав посеред жнив організувати мітинг: “Відстаньте від мене зі Сталіним та Гітлером. В мене хліб осипається”.
Ці слова коштували йому посади (добре, що не свободи) і, ставши рядовим колгоспником, невдовзі він пішов добровольцем на фронт. Після перемоги повернувся з нагородами додому і невдовзі помер від ран, а його сусіда-голова встиг за час дуже нетривалої окупації записатися у поліцаї, за що був розстріляний без суду гарячими хлопцями, що вибили німців з села.
Зараз, слава Богу, інші часи, тому під час виборів-2002 ми без наслідків для себе суворо заборонили у штабі всі розмови хвалебного плану про опозицію і критичного – про владу. Відкривати рота дозволялося лише для пропозицій, як допомогти опозиції та дошкулити владі. Це, звичайно, не стосувалося людей з вулиці, бо як би ми інакше дізналися про їх погляди і залучили б до себе.
Віктор Ющенко: “Вихід з друку першого номера газети подібний до народження дитини. Так само, як дитині, газеті потрібен певний час, щоб зміцніти, стати на ноги, відбутися в медіа-просторі. Але з самої миті народження газета, подібно до немовляти, вже несе в собі певний генетичний код, певну ідею, задум її засновників.
Порівняння газети з дитиною не зовсім вдале. І слава Богу. Бо, як відомо, гени зміні не підлягають, а газету, на відміну від людини, можна змінити кардинально. Бо, якщо перший номер “Без цензури” відбиває ідею та задум засновників, то ой…
Взагалі друкований орган такого штибу має право на існування. Пряма реклама врешті решт також потрібна (щоб люди звикали, щоб створювати відчуття потужності, щоб звітуватися перед виборами). Тому, якщо дозволяють ресурси, можна створити дві газети. Одну – офіційну, а іншу – громадсько-політичну (якщо ресурси обмежені – віл офіційного органу слід відмовитись). “Без цензури” в нинішньому вигляді відповідає саме офіційному друкованому органу, який повинен мати відносно невеликий наклад і має розповсюджуватись насамперед серед ревних прихильників, які могли б використовувати матеріали для агітації при відповіді на питання: “А чим ви там займаєтесь?”
От тільки називатися офіційний друкований орган має інакше, наприклад, так само як і блок. І виходити з відповідним логотипом. Тоді його сприйматимуть як інформаційний вісник політичної сили, а не рекламний проспект.
А назву “Без цензури” краще залишити для дійсно громадсько-політичного ЗМІ, подібного до “України молодої” (тільки у “більш старшому” варіанті), звідки і вийшла головний редактор Діана Дуцик.
Тільки громадсько-політичний часопис за часом заснування має йти першим. Бо йому “потрібен певний час, щоб зміцніти, стати на ноги, відбутися в медіа-просторі” (с) Ющенко. Офіційному ж органу так багато часу не треба. За нього здобуває авторитет політична сила-засновник.
P.S. Щойно отримала другий номер “Без цензури”, в якому самореклами трохи менше. Окрім колонки лідера, там міститься 27 матеріалів, з яких “Наша Україна” або хтось з її депутатів згадуються “лише” у 23. І, хоча всі вони підпадають під визначення “присвята”, а не “згадка”, реклама у другому числі все ж не така кричуща і нав’язлива. Проте й матеріали менш інформативні.
Ситуація в Україні у другому числі “Без цензури” трохи ясніша, хоча до об’єктивності їй далеко. “Наша Україна” виглядає все такою ж потужною і впливовою, та вже без “префіксу” “супер”. Натомість влада окреслена чіткіше як політично, так і персоніфіковано. Найбільше тішить правильне застосування антиреклами, коли вказується політична приналежність негативних персонажів, а самі вони згадуються лише між іншим, в контексті подій, тому зайвої реклами не отримують (як відомо, часом антиреклама також є рекламою).
Іншої опозиції, окрім НУ, на думку чи то редакції, чи то засновників “Без цензури” в Україні і надалі мікроскоп не видно. Про її існування можна здогадатися лише при переліку політичних сил, на співробітництво з якими сподівається Вишгородський міський голова та з даних соцопитування Центру Разумкова, згідно якого за Ющенка на президентських виборах готові проголосувати 23,5%, за Симоненка – 11,5% і за Тимошенко – 7,7% (інші кандидати не згадуються).
Можливо подібною медитацією і можна переконати себе, що ситуація в Україні саме така, як складається про неї враження після читання “Без цензури”, тільки навряд чи вдасться переконати в цьому читачів.
В другому числі матеріалів, присвячених не лише великій політиці та зачіпаючих проблеми великої частини людей, стільки само як і у першому, однак вони займають більший обсяг. Проте всі вони, окрім роздумів Миколи Томенка про теорію і практику кохання та анекдоту Володимира Філенка, звично вже подані у загальнополітичному контексті.
Будемо сподіватися, що перші кроки нового видання пояснюються тим, що “Наша Україна” ще не мала свого видання і потерпала від інформаційної блокади. Бо поки що “Без цензури” нагадує не стільки популярний тижневик, скільки сумнозвісні літери БЦ у підвалах всіх офіційних радянських газет як свідчення того, що цензори все прочитали і дали дозвіл на друк.
Попередньо підігріта інформацією про майбутню газету моя цікавість змусила мене перекласти сімейні обов’язки на чоловіка та піти з дому (аби діти не заважали) на кілька годин, щоб уважно прочитати “Без цензури” від першого до останнього слова, не минаючи “ані титли, ніже тії коми” (с) Шевченко.
Сподівання не справдилися. Перший млинець, як у приказці, вийшов грудкою, бо визначення “громадсько-політичний тижневик” на першій сторінці найменше пасує до цієї партійної агітки.
Не знаю, чи читав Віктор Ющенко “білки” свої газети перед тим як писати матеріал до колонки лідера, але зміст його чудового допису “Преса повинна бути вільною” сильно дисонує зі змістом тижневика. Тому в своїй статті я буду наводити численні цитати лідера “Нашої України” на підтримку своїх аргументів.
Віктор Ющенко: “Ідея газети “Без цензури” є особливою, вона здатна сформувати власне, неповторне обличчя видання.”
Обличчя газети виявилося до болю знайомим. Ідентичні статті у тому ж стилі і з тими ж героями вже намуляли очі як у всеукраїнських газетах “Рух”, “Час”, “Шлях перемоги” і “Українське слово”, так і в обласних виданнях партій, що входять до “Нашої України”.
Віктор Ющенко: “Українцям потрібна інформація, а не пропаганда. Вони будуть читати газету, в якій будуть різні думки, різні погляди.”
Однак частина вищезгаданих ЗМІ вигідно відрізняються від “Без цензури” наявністю поряд з політичною рекламою цікавих партійно незаангажованих і просто непартійних матеріалів на різноманітні теми. Тоді як “Без цензури” є пропагандою і агітацією в чистому вигляді, хоч і досить таки інформативною.
Це легко довести за допомогою математики. Окрім привітального слова В. Ющенка, в газеті розміщено 18 матеріалів і у всіх без винятку не просто в позитивному, а в рекламному контексті згадується або “Наша Україна”, або її лідер, або хтось з нашоукраїнських депутатів. Навіть в матеріалі про зміни у Сімейному кодексі завершальний розділ відведено позиції “Нашої України” з цього питання. Не забули згадати НУ добрим словом і в інтерв’ю з українкою-шведським парламентарем та в репортажі з фотовиставки (в тому сенсі, що без “Нашої України” вона була б неможлива). 14 з 18 матеріалів не просто містять згадки, а тим чи іншим чином присвячені діяльності блоку чи когось з його депутатів. А нашоукраїнцям-недепутатам місця в газеті просто не знайшлось – їх там не згадано жодного.
Не можна сказати, що надруковані матеріали є нецікавими чи брехливими. Ні, все навпаки. Їх навіть необ’єктивними назвати не можна. Та об’єктивність ця однобока. Якщо складати враження про ситуацію в Україні по №1 “Без цензури”, то виявиться, що у всіх сферах життя присутня суперпотужна, всюдисуща і всеосяжна “Наша Україна” (аж дивуєшся, що вона ще не при владі?), якій заважає якась влада і якась більшість невідомого походження, бо “За Єду” згадується там лише як невдахи виборів-2002, а СДПУ (о) як щось незнайоме і нібито негативне одним малесеньким абзацем в устах шведської соціал-демократки. Про те, що в країні ще є інша опозиція, окрім НУ, можна зрозуміти лише з коротенької репліки Петра Порошенка, що представники БЮТ, СПУ та КПУ працювали у бюджетному комітеті плідно і недеструктивно, а заява про фальсифікацію бюджетних показників була просто непорозумінням, викликаним зміною нумерації статей, тому інцидент можна вважати вичерпаним. Враховуючи те, що це єдина згадка в газеті про інші опозиційні сили, політично виважені слова П. Порошенка не з його вини на шпальтах газети набувають неетичного і навіть знущального забарвлення, бо створюють враження якоїсь дитячості, несерйозності і невпливовості партнерів по четвірки, мовляв, якась користь є і від них, вони хороші і щирі, але запальні і недосвідчені для серйозних справ.
Різних же думок і поглядів тут не проглядається й у мікроскоп. Навіть різноманітність поглядів в рамках “Нашої України” в газеті не відбита.
Віктор Ющенко: “Насправді, просто новою газетою, так само як і новою партією, українців сьогодні не здивуєш. Газет багато, але впадає в очі однаковість багатьох із них”.
Тут у В. Ющенка йшлося про обчухрані темниками провладні газети, однак опозиційні газети теж не відрізняються різноманітністю. Ті ж портрети лідерів з номеру в номер, той же ухил у бік своєї партії (блоку). Та “Без цензури” тут переплюнула всіх. Лише 5 матеріалів присвячені темам, що не стосуються великої політики та подій у верхніх ешелонах. І з них тільки три можуть зацікавити великий сегмент читачів: про Сімейний кодекс, рекламу на телебаченні та паювання землі. Причому два останніх також подані у контексті подій у Верховній Раді без прив’язки до життя “маленького українця”.
Віктор Ющенко: “ Можна бути впевненим, що українські громадяни вітатимуть появу нової газети з власним обличчям.”.
В цьому дійсно можна бути впевненим. Українські громадяни вітатимуть будь-яку нашоукраїнську газету з обличчям чи без. Бо чекали на неї давно. Та згадайте долю “Народної газети”. Її також вітали, хоча вона й не була найцікавішою. Вітали, бо це була перша загальноукраїнська офіційна опозиційна газета, яка видавалася не самвидавським способом на копіювальному апараті, а виходила з друкарні, маючи всі атрибути ЗМІ. Та непідкріплений змістом кредит довіри вичерпався доволі швидко. Це саме можна сказати і про “За вільну Україну”, яка вже давно не є найпопулярнішою в Галичині, хоча були часи, коли це обласне видання мало передплатників по всій Україні, хоча вони й отримували її до скриньок з кількаденним запізненням.
Серед фанатичних прихильників “Нашої України” рейтинг “Без цензури” завжди залишатиметься високим. Та для широких кіл громадськості газета ризикує втратити інтерес задовго до початку президентської кампанії.
На жаль, наші лідери ставляться до ЗМІ як до рекламних агентств, вважаючи, що чим більше їх (чи їх партії) згадають на шпальтах одного номера, тим краще ставитимуться до них люди. З приводу такого підходу якийсь невідомий “маленький українець” вже висловив застереження: “Не передайте куті меду”. І ще давні греки зрозуміли сенс такою категорії як “міра”, вивівши її за межі торгівлі і виробництва і поширивши на всі сфери людської діяльності.
Справа в тому, що прямій і частій рекламі люди довіряють менше, особливо, якщо вона виходить на шпальтах партійних газет, навіть, якщо формально на них не зазначена партійна приналежність засновників. Таке ставлення легко пояснити: кожному апріорі ясно, що сам про себе ніхто поганого не скаже. І на шальках терезів одне тепле слово сторонньої людини про тебе переважує десять таких слів, сказаних тобою самим. Одна позитивна стаття в “Україні молодій” про Віктора Ющенка, “Сільських вістях” про Олександра Мороза та у “Дзеркалі тижня” про Юлію Тимошенко за ефектом дорівнює десятьом номерам “Руху”, “Товариша” чи “Слова Батьківщини” (і навіть “ВВ”, яка останнім часом теж передає куті меду). Бо перші номери названих пар не асоціюються у народній свідомості як партійна преса і мають завойований у читачів авторитет саме як газети, а не друковані органи.
Непряма реклама в аналітичній (а не “панегіричній статті”), розміщеній поряд з іншими злободенними і цікавими для загалу матеріалами, мимоволі змушує читача ставати на потрібну автору точку зору, якщо він погоджуються з іншими матеріалами. А найгірше – це спаскудити хороший матеріал кінцівкою на кшталт “А наша політична сила (лідер, депутат тощо) з цього приводу заявив”. Наскільки краще подати кілька точок зору на висвітлене питання, де б точка зору твоєї політичної сили виглядала найпривабливіше, і читач сам би зробив потрібний висновок.
Я пишу це не голослівно, оскільки сама займалася як прямою, так і непрямою рекламою, і можу порівняти ефект від обох інструментів. До речі, навіть пряма реклама в “Без цензури” подається неправильно. Якщо вже піарити депутата, то слід вказати його фракційну приналежність. Бо навіть Миколу Томенка, попри його шалену і корисну активність, завдяки інформаційній блокаді з боку влади мало хто знає з простих людей (особливо в провінції), не кажучи вже про Альошина, Артеменка, Гудиму, Томича.
Нерозуміння принципів політичної реклами у поєднанні з певним нарцисизмом наших політичних лідерів використовується підлабузниками з їхнього оточення на всі сто. У всіх партіях рано чи пізно виникають “розборки”, коли редакторам підконтрольних газет “друзі” лідерів та “патріоти” партії ставлять “на вид”, що ті недостатньо рекламують партію та її вождів. В зв’язку з цим я пригадала історію, яку почула від бабусі в електричці.
Її батько був головою колгоспу на Курщині, працював день і ніч, виконував плани, але подати належним чином свої успіхи начальству не вмів. В голови ж сусіднього колгоспу господарство перебувало на межі розвалу, та в райкомі його цінували. Добивався він цього кількома нехитрими способами. По-перше, постійно проводив з будь-якої нагоди урочисті збори та засідання колгоспників, де виступав із палкими промовами “Сталін, партія, комунізм”. На ці засідання він запрошував районне партійне начальство, щедро його приймаючи. Любив він також навіть під час жнив чи сівби приїхати до райцентру і поговорити за чашкою чаю або пляшкою горілки (кому що подобалось) з партійними функціонерами “за жізнь”.
Батько моєї співрозмовниці начальство своєю увагою не жалував. І не тому, що не любив, а просто господарські справи забирали весь час. Тому й мітинги проводив лише під час обов’язкових державних свят, коли відкараскатись вже було неможливо.
Прийшла війна, але жоден з голів колгоспів не змінив своїх звичок. Балакун лише збільшив кількість мітингів, тільки тепер до Сталіна, партії і комунізму додалась нищівна критика Гітлера та фашизму та “Все для фронту, все для перемоги”. У жнива він закликав працювати так, щоб жодна зернина не пропала, а пішла у фонд перемоги, а в цей час колосся осипалося, бо жниварі були не в полі, а на сільському майдані. Вони мітингували.
Його “патріотична” активність цим не скінчилася, на планерках в райкомі він весь час піднімав питання про неналежно поставлену ідеологічну роботу в свого сусіди. До того почали надсилати перевірки, однак своїх звичок трудар не змінив. Він і надалі продовжував збирати великі врожаї, приносячи користь тій же партії і Сталіну та дошкуляючи цим Гітлеру, тому одного разу не стримався і необачно кинув черговому інструктору, що вимагав посеред жнив організувати мітинг: “Відстаньте від мене зі Сталіним та Гітлером. В мене хліб осипається”.
Ці слова коштували йому посади (добре, що не свободи) і, ставши рядовим колгоспником, невдовзі він пішов добровольцем на фронт. Після перемоги повернувся з нагородами додому і невдовзі помер від ран, а його сусіда-голова встиг за час дуже нетривалої окупації записатися у поліцаї, за що був розстріляний без суду гарячими хлопцями, що вибили німців з села.
Зараз, слава Богу, інші часи, тому під час виборів-2002 ми без наслідків для себе суворо заборонили у штабі всі розмови хвалебного плану про опозицію і критичного – про владу. Відкривати рота дозволялося лише для пропозицій, як допомогти опозиції та дошкулити владі. Це, звичайно, не стосувалося людей з вулиці, бо як би ми інакше дізналися про їх погляди і залучили б до себе.
Віктор Ющенко: “Вихід з друку першого номера газети подібний до народження дитини. Так само, як дитині, газеті потрібен певний час, щоб зміцніти, стати на ноги, відбутися в медіа-просторі. Але з самої миті народження газета, подібно до немовляти, вже несе в собі певний генетичний код, певну ідею, задум її засновників.
Порівняння газети з дитиною не зовсім вдале. І слава Богу. Бо, як відомо, гени зміні не підлягають, а газету, на відміну від людини, можна змінити кардинально. Бо, якщо перший номер “Без цензури” відбиває ідею та задум засновників, то ой…
Взагалі друкований орган такого штибу має право на існування. Пряма реклама врешті решт також потрібна (щоб люди звикали, щоб створювати відчуття потужності, щоб звітуватися перед виборами). Тому, якщо дозволяють ресурси, можна створити дві газети. Одну – офіційну, а іншу – громадсько-політичну (якщо ресурси обмежені – віл офіційного органу слід відмовитись). “Без цензури” в нинішньому вигляді відповідає саме офіційному друкованому органу, який повинен мати відносно невеликий наклад і має розповсюджуватись насамперед серед ревних прихильників, які могли б використовувати матеріали для агітації при відповіді на питання: “А чим ви там займаєтесь?”
От тільки називатися офіційний друкований орган має інакше, наприклад, так само як і блок. І виходити з відповідним логотипом. Тоді його сприйматимуть як інформаційний вісник політичної сили, а не рекламний проспект.
А назву “Без цензури” краще залишити для дійсно громадсько-політичного ЗМІ, подібного до “України молодої” (тільки у “більш старшому” варіанті), звідки і вийшла головний редактор Діана Дуцик.
Тільки громадсько-політичний часопис за часом заснування має йти першим. Бо йому “потрібен певний час, щоб зміцніти, стати на ноги, відбутися в медіа-просторі” (с) Ющенко. Офіційному ж органу так багато часу не треба. За нього здобуває авторитет політична сила-засновник.
P.S. Щойно отримала другий номер “Без цензури”, в якому самореклами трохи менше. Окрім колонки лідера, там міститься 27 матеріалів, з яких “Наша Україна” або хтось з її депутатів згадуються “лише” у 23. І, хоча всі вони підпадають під визначення “присвята”, а не “згадка”, реклама у другому числі все ж не така кричуща і нав’язлива. Проте й матеріали менш інформативні.
Ситуація в Україні у другому числі “Без цензури” трохи ясніша, хоча до об’єктивності їй далеко. “Наша Україна” виглядає все такою ж потужною і впливовою, та вже без “префіксу” “супер”. Натомість влада окреслена чіткіше як політично, так і персоніфіковано. Найбільше тішить правильне застосування антиреклами, коли вказується політична приналежність негативних персонажів, а самі вони згадуються лише між іншим, в контексті подій, тому зайвої реклами не отримують (як відомо, часом антиреклама також є рекламою).
Іншої опозиції, окрім НУ, на думку чи то редакції, чи то засновників “Без цензури” в Україні і надалі мікроскоп не видно. Про її існування можна здогадатися лише при переліку політичних сил, на співробітництво з якими сподівається Вишгородський міський голова та з даних соцопитування Центру Разумкова, згідно якого за Ющенка на президентських виборах готові проголосувати 23,5%, за Симоненка – 11,5% і за Тимошенко – 7,7% (інші кандидати не згадуються).
Можливо подібною медитацією і можна переконати себе, що ситуація в Україні саме така, як складається про неї враження після читання “Без цензури”, тільки навряд чи вдасться переконати в цьому читачів.
В другому числі матеріалів, присвячених не лише великій політиці та зачіпаючих проблеми великої частини людей, стільки само як і у першому, однак вони займають більший обсяг. Проте всі вони, окрім роздумів Миколи Томенка про теорію і практику кохання та анекдоту Володимира Філенка, звично вже подані у загальнополітичному контексті.
Будемо сподіватися, що перші кроки нового видання пояснюються тим, що “Наша Україна” ще не мала свого видання і потерпала від інформаційної блокади. Бо поки що “Без цензури” нагадує не стільки популярний тижневик, скільки сумнозвісні літери БЦ у підвалах всіх офіційних радянських газет як свідчення того, що цензори все прочитали і дали дозвіл на друк.
Відповіді
2003.02.18 | Роман ShaRP
Файна стаття, але, на мою думку, її слід адресувати спецам (-)
2003.02.19 | Адвокат ...
Щановна пані Мирослава!
Я буде Вам до снаги та не забракне часу,-- продовжуйте Ваші огляди "БЦ"! Бо дуже вже вдало у Вас виходить,-- жваво та соковито.Одначе, маю до Вас, як до людини, що на власні очи бачила ті числа. А чи не спало Вам на думку, що такий, "не об'єктивний" характер "БЦ" зумовлений браком потужних аґітаційно- пропаґандивних технольоґій серед нашоукраїнців? А так,-- фактичним визнанням пануючої технольоґії СДПУ(о) найвдалішою за нинішніх умов? А від так,-- спробою її наслідувати?
2003.02.19 | Михайло Свистович
Re: Вона Вам не відповість
Бо по вуха зайнята ірпінською тарифною війною, тому до Києва їздить зрідка і лише, щоб поспілкуватися з людьми, які щось можуть сказати на цю тему.2003.02.19 | Адвокат ...
Шкода! ;-( ( - )
2003.02.19 | Уколов
ТОВ PR & PC
ТОВ "PR & PC" - якщо вірити інформації внизу останньої сторінки, саме колектив цією структури заснував газету "Без цензури":-). Сміх крізь сльози - люди ну так не можна ж. Хто ж буде вірити PR?Одразу маю сказати, що я не вмію робити газети і не можу тут бути спеціалістом, бо всю свою професійну кар"єру проводжу на радіо та телебаченні. Але це не заважає мені читати газети...
Я не люблю газети "Київський Тєлєграф" і намагаюся її не читати. Але інколи на очі трапляє. Так от я знаю чим КТ відрізняється від "Без цензури" - він у сто разів цікавіший! Чому Володимир Скачко, який працює у газеті Андрія Деркача, який абсолютно і повністю підтримує владу, робить газету цікавішу від довгожданної газети опозиційної НУ?
Повністю підтримую Мирославу. Але маю додати ще. Щоб матеріал або газета вийшла цікавою, треба щоб її робила цікава особистість. І таких газетників, які через цензуру змінили фах або працюють на іноземні ЗМІ у нас не бракує. Але замість демократичного оголошення конкурсу на посаду редактора, НУ пішла шляхом створення газети колективом "PR & PC". Напевне там усі свої і роблять газету для своїх. Я тільки не розумію, чому таким великим тиражем? Вистачило б 10-15 примірників.
2003.02.19 | AST
До речі, наведений приклад -
Уколов пише:
> Напевне там усі свої і роблять газету для своїх.
Наведений приклад - це ще одне красномовне свідчення, що прихід до влади НУ буде супроводжуватись не менш цинічним дерибаном влади "для своїх" ніж це є зараз.
2003.02.19 | Уколов
Олексо, не вали з хворої голови на здорову. ОК?
Більшого бардаку ніж є зараз з приходом НУ до влади не буде. Гарантую, що журналістів лякати і вбивати перестануть, економіка запрацює значно краще, а через кілька років і основні канали розкрадання бюджету перекриють. Чому? А я пам"ятаю, як запрацювала економіка у 2000 році. Ти вже забув з якими перспективами той рік починався: падіння всіх показників, загроза дефолту, 2,5 мільярди доларів зовнішніх боргів, які треба було погасити з бюджету країни того року, величезні борги по виплаті пенсій, зарплат бюджетників, мінімум реклами на телебаченні і повний бардак в парламенті, що роздраконився президентськими виборами. Згадав? Так от я нагадаю ще раз - все це стало неактуальним на кінець 2000 року, всього одного року, коли уряд очолював Ющенко і Тимошенко, яких підтримувала парламентська більшість і президент.Так що давай не будем...
2003.02.19 | AST
Re: Олексо, не вали з хворої голови на здорову. ОК?
Уколов пише:> Більшого бардаку ніж є зараз з приходом НУ до влади не буде.
Поділяю цю точку зору, але це слабка втіха.
2003.02.19 | ReporterCorpse
Re: хе-хе...
...напевне, ані керівник, ані колектив, ані та світла голова, в яку прійшла ідея створити БЦ, не ставила перед собою мету створити газету, яку будуть читати, а далі - купувати і сплачувати в ній рекламу. Просто є гроші і треба їх "оприходувати". Навіть якби вони просто хотіли "піару", то не робили б це в стілько недолугий спосіб.2003.02.19 | Уколов
Re: хе-хе...
Всі хочуть стати антидолгановими чи антивасільєвими і ніхто не хоче змінити вцілому правила гри, правила стосунків з пресою, зі ЗМІ. Я вже стомився пояснювати це таким мудрагелям, дякувати Мирославі, вона ще раз розтлумачила очевидне.Вчора на радіо "Свобода" був Олександр Мороз. На закид кореспондентки, що газеті "Товариш" не довіряють, адже там відсутня протилежна точка зору, Мороз відповів приблизно таке, мовляв, а мені і не треба, щоб "Товаришу" довіряли, достатньо щоб його читали і тоді ваші погляди потроху зміняться під впливом тієї газети. No comments.
2003.02.19 | ReporterCorpse
Re: хе-хе...
Уколов пише:> Вчора на радіо "Свобода" був Олександр Мороз. На закид кореспондентки, що газеті "Товариш" не довіряють, адже там відсутня протилежна точка зору, Мороз відповів приблизно таке, мовляв, а мені і не треба, щоб "Товаришу" довіряли, достатньо щоб його читали і тоді ваші погляди потроху зміняться під впливом тієї газети. No comments.
Угу... Тобто,всі писаки, що обслуговують ворожу політичну силу - шльондри, а ті, що мене, - солдати пера.
2003.02.19 | Михайло Свистович
Re: А от тут Мороз має рацію
"Товариш" - це партійна газета для своїх, такий собі посібник для агітатора. А для довіри в Мороза є "Сільські вісті". До їхнього передплатного накладу ніхто й на гарматний постріл наблизитись не може.2003.02.19 | franko
Цiлком згодeн. Бiльшe того,
Газeту IМХО повинна робити молодь. В НУ - я пeвeн - абсолютно достатньо iдeйноi молодi з нeзацeмeнтовими мiзками, яка можe зробити газeту цiкавою (аджe в пeрeлiку властивостeй газeти пeршим стоiть всe-таки цiкава вона, чи нi). Нашу покiйну нинi львiвську "Газeту" вiд ЗаПравди, яка була вiдчутно молодiжного спрямування, бабцi i дiдусi розхапували на ура.Якщо вiрити Мирославi, газeта совкова - хоч i нацiонал-патрiотична.
2003.02.19 | Nemo
Ви не уявляєте скільки молоді на УТ-1. Ну і що?(-)
2003.02.19 | franko
Звичайно, що цiй молодi трeба було б дати повну
свободу самовиражeння (з НУ). Творчий потeнцiал сeрeдньостатистичноi молодоi людини, яка (а) маe iдeю в головi (б) якiй дали свободу рeалiзацii просто ШАЛЕНИЙ. На УТ-1 молодь afaik виконуe. А в газeтi НУ молодь повинна була б творити. Звiсно, рeдакторська правка проводилася б старшими. Алe основний iмпульс мав би йти вiд молодi.Iншими словами, на мiй погляд, молодь кращe знаe, що будe цiкаво старшим, нiж старшi - що будe цiкаво молодi.
disclaimer з молоддю - цe чисто iдeя, пропозицiя. Я нe запeрeчую, що можна якeсь iнакшe вирiшeння знайти. Просто я сам щe дужe маладой
2003.02.19 | vj
Молоді тільки дай та дай...
franko пише:>Творчий потeнцiал сeрeдньостатистичноi молодоi людини, яка (а) маe iдeю в головi (б) якiй дали свободу рeалiзацii просто ШАЛЕНИЙ.
Самі зрозуміли, що написали???
>На УТ-1 молодь afaik виконуe.
> disclaimer з молоддю - цe чисто iдeя, пропозицiя.
Ви англійські слова втискуєте по молодості, чи то "шалений потенціял"???
2003.02.19 | Михайло Свистович
Re: Цiлком згодeн. Бiльшe того,
franko пише:> Газeту IМХО повинна робити молодь.
Її і робить молодь
2003.02.19 | Михайло Свистович
Re: Ну там редактор ніби не найгірший
Діана Дуцик з "України молодої", нормальної, як на мою думку, газети. І це мене дивує ще більше.2003.02.19 | Спостерігач
Рибачук про БезЦензу
Пан Рибачук повідомив, що новий проект „Нашої України” – газета „Без цензури”— буде все ж таки найближчим часом позиційонована як незалежне і непартійне видання: „Ініціатива створення зони без цензури озвучувалась нашим блоком після появи сумнозвісних темників. Концепція тоді полягала в тому, що всім журналістам, які в результаті політичної цензури втратили роботу, треба дати можливість працювати в незалежному виданні”. Журналістам „Телекритики” Олег Рибачук також повідомив, що можлива і зміна назви видання.Олег Рибачук вважає, що насправді незалежне видання не повинно асоціюватись з жодною партією. Крім того, він запевнив учасників чат-конференції, що професійна і конструктивна критика, в тому числі і на адресу „Нашої України”, буде схвалюватись у газеті „Без цензури”. „Я завжди уважно ставлюсь до професійно критичних матеріалів і розумію, що кращої мотивації для саморозвитку не існує,”-- сказав Олег Рибачук. В той же час, повідомив „Телекритику” депутат, у „Нашої України” буде і своя партійна газета.
На запитання про можливість придбання „Нашою Україною” телевізійного каналу Олег Рибачук відповів, що в ситуації, яка склалася в Україні, говорити про можливість купівлі загальнонаціонального каналу „було б наївно”: „Опозиція -"по понятию” - не може мати в сучасній Україні не тільки жодного каналу, але й можливості висвітлити свою позицію на будь-якому із загальнонаціональних каналів. Щоб можна було купити, треба, щоб продавалось”.
І додав: „Наш блок, як і інші політичні сили, які вважають ситуацію з інформполітикою на телепросторі України ненормальною, і далі використовуватимуть всі можливі політичні важелі для зміни цієї ситуації”.
Але, за словами Олега Рибачука, блок „Наша Україна” не планує створювати власний медіа-холдінг „в тому розумінні, як у нас прийнято це сприймати”. Натомість „нашеукраїнці” збираються спілкуватися зі своїми виборцями перш за все неформально.
2003.02.19 | Михайло Свистович
Re: Рибачук про БезЦензу
Поживемо - побачимо.2003.02.20 | Сканер
То чому не спробувати писати статті в БЦ, замість про БЦ?
Рибачук: „Ініціатива створення зони без цензури озвучувалась нашим блоком після появи сумнозвісних темників. Концепція тоді полягала в тому, що всім журналістам, які в результаті політичної цензури втратили роботу, треба дати можливість працювати в незалежному виданні”.Чому тоді пані Свистович не пробує публікувати свої статті в "БЦ" (для покращення якості газети), а пише про "БЦ"? Чи її статті й так всюди без обмежень публікувались і публікуються?
2003.02.19 | Лисий
воно, канєшно, да, но нет.
Мирослава, звичайно, права, якщо розглядати НУ як професійний газетний проект (безпристрастність новин, різні точки зору конфліктних осіб, експерти в аналітиці, окремі редакційні шпальти чи колонки тощо). Але ж БЦ — газета для членів НУ. Її завдання — пояснити точку зору блоку (яка через відсутність її висвітлення в «правильних» ЗМІ вважається аморфною) на ті чи інші події. І рядовий член Руху чи Собору в Бершаді, Маріуполі чи Москві зможе дізнатися чому:-тарифи на світло підвищені не тому, що так пообіцяв Западу Ющенко, а тому й тому. Блок «НУ» (в особі компетентного депутата чи спеціаліста) у відповідь пропонує такі й такі заходи, а у випадку приходу до влади зробить те й те, ось таким і таким шляхом;
-нафтопровід Одеса-Броди зовсім не є збитковим, як про це стверджує Марчук, а є вигідним тому й тому, за таких і таких умов. Блок НУ (в особі ткого-то депутат) вже пропонує те й те, а після приходу до влади зробить те й те;
-бюджет, остарбайтери, «Україна», інші потенційні проблеми і реальні досягнення — сторінки БУ мали б інформувати рядових членів блоку про те, що вони не дізнаються від СосіТіВі, і те, як переконливо відповісти на звинувачення СосіТіВі. Тридцять тисяч підкованих у злободенних питаннях агітаторів: на роботі, в транспорті, в пивняку, в парку... Красота!
Так що з погляду агітації і формування спільної позиції проект цілком доречний, хоч, може, втілення ще кульгає. Вихвалянь бути не повинно, лише реальні досягнення (а вони є) і проекти.
А хочеться більш-меншої об’єктивності, так ДТ почитайте. Або ГК. Або УП. Або Главред. А якщо ви шукаєте Істини, то вона тільки в одній книжці. Але це вже зовсім інша, хоч і головніша, історія.
2003.02.19 | franko
Ви вважаeтe Главрeд об'eктивним?? (-)
2003.02.19 | Лисий
в принципі так
на їхньому форумі чимало звинувачень у їхній антиющенківськості :), але ІМХО вони доволі об’єктивні у своїй аналітиці. Я вже пропонував тамтешнім прихильникам Ющенка навести приклади чорного піару, але відповіді не отримав. Зрештою, їх просто приємно і цікаво читати, особливо тепер, коли з’явилася укрверсія. Зробили б вони її ще й стартовою... І до речі, Шлінчак — керівник депаратменту (чи щось подібне) політики згадуваного тут ющенківського Інституту ПіАр та ПіЕй. Зайшов зараз на цей сайт. №1 — Мороз від А до Я. В основному цитати самого О.О., в лобіюванні комерційних структур помічений не був тощо. Прогнози — Малінкович і Томенко. Чутка про Рибачука — жодних образ, інтриг, гола інформація, яку найближчим часом можна буде перевірити.А ви вважаєте Главред недостатньо об’єктивним?
2003.02.19 | Shooter
Я теж
Правда, відразу пригадується, що нєктво піхвошик колись (давно-давно) теж намагався бути об'єктивним.Себто, об'єктивність зараз може йти лише "на набирання рейтинґу". Побачим, як Главрєд вистрелить в період "мінус 3 місяці до виборів-2004 - час зеро".
2003.02.19 | Nemo
Тоді це не потрібно називати газетою.
Слово "газета" у нормальному (не кучмівському) світі означає місце, де друкуються новини і РІЗНІ погляди на них. Якщо НУ потребує чогось іншого, то це інше слід було назвати "Бюлетень активіста НУ" і поширювати серед членів первинних організацій.В принципі мені все-одно. Але з точки зору іміджу НУ і Ющенка, зокрема, зроблено величезний ляп. І це пишу я, котрий симпатизує НУ і буде голосувати за Ющенка та агітувати інших це зробити. А що напише, наприклад, Скачко? А що скаже Васільєв! Ще мовчать. То зачекайте. Недовго залишилось.
2003.02.19 | Михайло Свистович
Re: воно, канєшно, да, но нет.
Не змушуйте мене знов перечитувати те, що написала моя дружина. В мене часу мало. Читайте уважно.Лисий пише:
> Мирослава, звичайно, права, якщо розглядати НУ як професійний газетний проект (безпристрастність новин, різні точки зору конфліктних осіб, експерти в аналітиці, окремі редакційні шпальти чи колонки тощо). Але ж БЦ — газета для членів НУ. Її завдання — пояснити точку зору блоку (яка через відсутність її висвітлення в «правильних» ЗМІ вважається аморфною) на ті чи інші події. І рядовий член Руху чи Собору в Бершаді, Маріуполі чи Москві зможе дізнатися чому:
В неї ж там ясно написано, що такий проект також може бути корисним, однак його доцільно випускати з логотипом НУ, а БЦ оголошено як громадсько-політичний часопис, і назва вдала, тож він і має бути часописом, а не агіткою. Перечитайте самі, в мене голова не варить, щоб точно переповісти.
>
> А хочеться більш-меншої об’єктивності, так ДТ почитайте. Або ГК. Або УП. Або Главред. А якщо ви шукаєте Істини, то вона тільки в одній книжці. Але це вже зовсім інша, хоч і головніша, історія.
Угу, в селах чи райцентрах читатимуть і ДТ, і ГК, а особливо масово УП
2003.02.21 | LPB
Re: Еге ж,,,
...хе-хе... Шось, панове, таке відчуття, що опозиція вже не ставить на меті розповісти всім "угнєтьонним" правду. Вона вже хоче "впарити" їм свою правду.Добре вчимосяя, панове, хоча й повільно...
...ну, я не впевнений, але таке відчуття...
2003.02.19 | franko
I щe раз про молодь
На мiй погляд, нашоукраiнцям слiд було би створити пeвний пiдроздiл по роботi з самe цieю цiльовою аудиторieю. Полiтично свiдома молодь поважаe НУ бо цe класна полiтична сила. Полiтично мeнш свiдома молодь заповажала б ii цiкавi газeти, акцii, стиль i т.д.Михайловi Свистовичу: тобi Остап (нe троль), мабуть, показував "Майдан Могилянку". Якби пiв-накладу газeти НУ зробити в такому стилi? I пороздавати по найбiльших унiвeрситeтах? Чи нe було б бiльшe користi?
(p.s. Я його вжe довго агiтую зробити eлeктронну вeрсiю його газeти на Майданi. Чи цe можливо?)
2003.02.19 | Nemo
Я підозрюю, що газету НУ робила саме молодь. "Золота" молодь.
Знаєте в кого там тато або мама в НУ депутатом чи чиновником. Надто вже випирає дурноватий непрофесіоналізм. Хотів би помилятись.Впевнений, що в УКМА цю газету зробили б цікавіше.
2003.02.19 | Михайло Свистович
Re: I щe раз про молодь
franko пише:>
> Михайловi Свистовичу: тобi Остап (нe троль), мабуть, показував "Майдан Могилянку". Якби пiв-накладу газeти НУ зробити в такому стилi? I пороздавати по найбiльших унiвeрситeтах? Чи нe було б бiльшe користi?
Газета цікава, але у випадку НУ то мала б бути інша газета. Для студентів. БЦ не має бути подібною до "Майдан-Могилянки".
>
> (p.s. Я його вжe довго агiтую зробити eлeктронну вeрсiю його газeти на Майданi. Чи цe можливо?)
Та я сам давно збирався це ініціювати, от тільки час не виберу, щоб з ними усіма здибатись.
2003.02.21 | Мир жесток
Re: Мирослава СВИСТОВИЧ: "Пропаганда без цензури"
Я бы на месте Медведчука выдал Ющу капусты для издания и распространения этой газетенки, пускай бы Витек Макдональд издавал ее по взрослому - 3.000.000 экз., а не 30.000.