02/26/2003 | Мартін Віппер

Лише в одному одностайні зараз партнери, що знаходяться по два боки Атлантики, - це їхня взаємна холодність. Європейці та американці на двох берегах океану більше не розуміють одне одного. В сім'ї - скандал, і це не вперше. Однак досі, чи то були суперечки про східну політику, чи про розміщення ракет, конфлікти регулярно згасали, оскільки завжди домінувала спільність інтересів, а не тимчасові розбіжності. Проте це не є мотивом для самозаспокоєння. Сьогоднішні розбіжності виходять за межі іракського питання і вже руйнівним чином впливають на внутрішні структури європейсько-американських відносин.
Принципових розбіжностей нагромадилося достатньо для серйозного розладу: Близький Схід, Ірак, Кіотський протокол, Міжнародний кримінальний суд. Ситуацію посилює зростаюча самосвідомість європейців, які відчули нову роль Європи у світі. Нова свідомість стикається з американськими домаганнями на довгі роки залишатися єдиною світовою державою і військовими засобами контролювати весь світ аж до найвіддаленіших його куточків. Але всього цього недостатньо, щоб зрозуміти ледь приховане озлоблення, що виникло між партнерами. Воно є результатом дедалі зростаючої культурної конфронтації, каталізатором якої є ті методи, з якими Джордж Буш підходить до боротьби проти міжнародного тероризму, і його ставлення до війни як до иіііта гаио - останнього аргументу - і засобу визначення превентивної світової політики.
Це іронія історії, що пророцтво Семюеля Хантінгтона про «зіткнення цивілізацій» зачепило трансатлантичний альянс більшою мірою, ніж суперечка між Заходом і ісламськими країнами. У рідкісний момент філософського осмислення політичного буття провідний європейський дипломат Хав'єр Солана нещодавно звинуватив уряд США у «релігійному», фанатичному підході до політичних проблем.
Британський прем'єр Тоні Блер, у свою чергу, пуб-лічно нагадав американцям про необхід-ність «слухати». Але якщо вони не слу-хають навіть Блера - того, кого в Європі вважають найвідданішим прихильником воєнних дій, то тоді кого? Мабуть, ні-кого.
Провідних політиків США, які очолюють Білий Дім і міністерство оборони, думка союзників не цікавіть. Про щоденне телефонне спілкування через океан, яке в такі небезпечні часи стає звичайною практикою, нічого не чути. У цьому винна швидше не американська гордовитість щодо європейського «слабака», а фундаменталістський менталітет президента Буша. Хто, подібно до нього, поклав на себе історичну місію із звільнення світу від зла і розмірковує в категоріях «друг - ворог», «чорне -біле», «добро - зло», той не вміє слухати - через упевненість, що робить все абсолютно правильно. Буш, який себе вважає причетним до радикально фунда-менталістського і нетерпимого руху в США Ьот а@аіп сЬгіяпапв, дійсно поводиться згідно з релігійними поняттями. У цьому він ближче до ісламістів, з якими бореться, ніж до європейців, яких хоче втягнути в цю боротьбу.
Європу та США розділяють погляд на світ і методи вирішувати свої проблеми. Це не має нічого спільного з антиамери-канізмом, це несумісність ідей. Традиція просвітництва і гіркий досвід ними ж розв'язаних воєн навчили європейські уради не розглядати нічого «бінарно» (Солана), а аналізувати всебічно, менше боятися складнощів і відтінків сірого, ніж місіонерів з потужними військовими літаками в арсеналі засобів. Наочний приклад розбіжностей - це палестинське питання. У той час як європейці обов'язковою умовою для вирішення конфлікту вважають мирне урегулювання в регіоні, Буш дав ізраїльському прем'єру Шарону карт-бланш стосовно палестинців.
Звичайно, не можна вважати американців злими, а європейців добрими. Це не тільки суперечить диференційованому мисленню, але й реальності. У Парижі, Берліні, Лондоні або Мадриді, природно, дивляться і на нафту, і на стратегічні переваги, і війна як засіб досягнення мети повністю не виключена. З другого боку, демократична усталеність американців перешкоджає фашизації країни. Проте недостатньо лише чинити опір воєнним планам Буша і чекати січня 2009 року, коли він, найпізніше, залишить Білий дім. Розлад, що виник між політичними цивілізаціями, має бути ліквідований до того, як це стане абсолютно неможливим. Європа повинна відмовити Бушу в успіху, якщо він повсюдно і посшіено просуватиме в політиці свій релігійний спосіб дій.