04/28/2003 | Shooter

ФРЕДЕРИК БЕҐБЕДЕР: «КОЖНА З МОЇХ КНИЖОК — ЦЕ ПОМИЛКА»
Ігор ОСТРОВСЬКИЙ
ДТ


Маю вдома малесеньку італійську кавову чашечку. Щоранку я смакую з неї ароматний трунок. У тому готелі такі самі філіжанки, але кави наливають рівно до половини. Це навіть не ковток, а якщо злити з двох, навряд чи вийде одна повна. Після інтерв’ю в ресторані ґарсон чемно запитав мене, як я буду платити — кредиткою чи готівкою. Мій здивований погляд — «Звісно, готівкою» — насторожив його. Після невеличкої паузи він спокійно презентував (саме так) рахунок: «З вас 40 гривень». Халепа ж полягала у тому, що в гаманці тоді було лише 35 плюс жетон на метро у кишені. Решту я обіцяв занести того ж дня. Мені повірили… Саме так закінчилися 45 хвилин мого спілкування із наймоднішим сьогодні у Франції та багатьох інших країнах світу письменником Фредериком Беґбедером. Цікаво, скільки він заробляє за хвилину?

Ф.Беґбедер автор книжок «Мемуари пришелепуватого молодика», «Канікули в комі», «Кохання триває три роки», «Оповіданнячка під екстезі», «Останній інвентар перед ліквідацією» та справді культового роману «99 франків». Про його «франки» знають усі — читали, чули, або мріють прочитати. Світом править реклама, а рекламісти — це ті, хто вирішує, що ви будете хотіти завтра. За твердженням Беґбедера, «вони керують ІІІ світовою війною». Його герой — прагматичний гедоніст, що без докорів сумління відриває найбільш ласі шматки життя, але водночас жовчно критикує їх довершений смак. Деякі вбачають у цьому лівий радикалізм… Попри шалену популярність — тогорічний лідер продажів у Франції — з кінематографом у письменника не складається: він знявся лише в одному порно, а жоден роман не екранізовано.

Довіряти панові Фредерику небезпечно, бо він грає вами. Колишній заядлий гультяй так і не став серйозним чоловіком. Це добре видно з багатьох його відповідей на запитання. Але його стрижнева позиція — це опір. Опір світові, що змушує користуватися певними речами чи послугами, нав’язуючи смаки й уподобання. В умовах всюдисущої глобалізації це дуже важливо. Французи, котрі перші з європейців усвідомили себе як націю, традиційно в аванґарді руху Опору.

У Києві Беґбедер відкривав Фестиваль французького фільму, виступав перед рекламниками, підписував книжки та неодмінно хуліганив. Наше тет-а-тет інтерв’ю відбулося у згадуваному вище та названому нижче шикарному готелі. Втім, там була ще й перекладачка. Отже, все, що просочилося через міжмовну мембрану непорозуміння, пропонуємо вашій увазі.

— Пане Беґбедер, читачі в Україні дещо чули про вас, однак у силу відсутності українських перекладів, насправді мало обізнані з вашою творчістю та біографією. Отже, кілька слів про себе…

— Я народився 1965 року в одній вельми буржуазній сім’ї. Дуже швидко мені закортіло відрізнятися від свого середовища. Коли мені було три роки, я вже брав участь у революції. Це був травень 1968-го…

— Яким чином?

— Мої батьки кинули мене на барикаду. Я впав на каску жандарма… Моя освіта — політичні науки. Політика постійно сипалася мені на голову так само, як я колись гепнувся на шолом жандарма. Точнісінько так на голову Ісаака Ньютона колись впало яблуко. Коли мені було 24 роки, я написав свою першу книгу «Мемуари пришелепуватого молодика». Відтоді я постійно й публікую свої книги.

— Що зумовило ваш фаховий вибір (політичні науки)? І чому після цього ви подалися в рекламний бізнес?

— Цей фах дає змогу займатись усім одразу — політикою, економікою, історією, культурою. Це такий університет у Парижі, котрий дозволяє молодим людям вивчати все, особливо якщо їм важко вибрати якусь конкретну професію… А реклама — це політика. Цілком логічно, що рекламні аґенції приймають на роботу людей, котрі мають диплом інституту політичних наук. У книзі «99 франків» я й намагаюся пояснити, що насправді світом керують не політики, а різні торгові марки, концерни та корпорації. На моє переконання, молодій людині з амбіціями доцільніше працювати у «Procter & Gamble», ніж, наприклад, ставати міністром. Я вважаю, що президент великої транснаціональної компанії набагато сильніший, ніж президент Франції.

— Вам подобалося те, чим ви займались у світі реклами?

— На початках — так! Це мене дуже цікавило, особливо те, що я мав можливість гратися владою. Я був страшенним циніком, багато подорожував, фотографувався з дуже гарними жінками…

— Чи мали ви відчуття такого собі дрібного месіанства: я можу багато вирішувати, я — маленький бог!?

— Саме так! Ті, хто працює в рекламному бізнесі, — мегаломани. Їм здається, що вони боги. Але це також результат наркотиків, які вони вживають, і грошей, які вони заробляють. Разом ці речі дають ілюзію влади.

— Коли прийшла огида до цього всього? Чому це сталося?

— Я не писав про це у книзі, але можу розповісти. Це була зустріч у Мадонни, організована «Danone». Це вже було занадто!.. Я зрозумів: та уявна влада, якою я нібито володію, — насправді не моя влада. Якщо весь час щось заковтувати, потім доведеться все це випльовувати.

— Що було неприйнятного для вас на вечірці у Мадонни? Це була якась конкретна подія, фраза?

— Я запропонував «Danone» варіант реклами. Вона була веселою. А шеф цієї компанії питає мене: але чому вона має бути смішною? Я відповів, що люди люблять іронію, буде потішно й усім сподобається. Як приклад навів те, що люди оплачують квиток у кіно, щоб подивитися фільм, і розважаються таким чином. І в цей момент він бовкнув ту зайву фразу. Це було занадто. Він сказав: «Так, люди платять за те, щоб дивитися смішні фільми, але ж після цього вони не їдять плівку!...» Цей день був для мене результатом десятирічного розчарування. Тоді я зрозумів, що сучасним світом правлять кретини. Всі ці менеджери, що керують великими підприємствами, вчилися у комерційних школах (маркетинґ, бухгалтерія тощо) й отримали освіту, яка не дає знань у царині мистецтва, літератури, не навчає поваги. Отакі люди керують нами, вони зараз при владі…

— Чи можна сказати, що ці люди навмисне вчаться керувати іншими людьми, а поняття етики та моралі не важать для них?

— Насправді це саме так! Інколи, коли відбуваються якісь маніфестації, масові протести, вони погоджуються додати крапельку етики у свою роботу. Але єдиний спосіб зробити їх етичними — використовувати їхній цинізм.

— У своєму найпопулярнішому романі «99 франків» ви досить жорстко виступили проти «Danone». Чи не мало це юридичних наслідків?

— У рукописі було написано прямо: «Danone». Але адвокат мого видавця попрохав переробити назву цієї торгової марки на «Manone». Ви праві — інакше б видавець програв процес. Я думаю, що «Danone» не подав до суду на мою книгу тільки тому, аби не робити їй зайвої реклами.

— Ви згадували про наркотики. У кількох ваших книжках, що я їх прочитав, чітко простежується тема наркотиків. Розкажіть про свій наркодосвід.

— Якщо говорити про зростаюче вживання кокаїну у країнах Заходу (я не знаю, як із цим в Україні), то це наркотик, що стимулює людей бути більш енергійними та працьовитими. Аби змусити людей більше працювати, то це чудовий наркотик. Кокаїн вживається не для того, аби мати «просунутий» вигляд. Просто я вважаю, що це символ нашої епохи. Як я зазначав у «99 франках», — це той білий порошок, що піднімає нас над нами самими. Це те, про що ми говорили — Октав відчуває себе надлюдиною. Таким людям необхідні допінґи для нормального самопочуття.

— Ви вважаєте, що вживання наркотиків у «розумних» межах уможливлює кращу самореалізацію людини, каталізує її гіпотетичні можливості?

— Не хочу видатися борцем проти наркотиків. Я сторонній спостерігач за реальним світом. Я помічаю, що принаймні на Заході людям необхідно періодично вкидати у свій організм якісь хімічні добавки для того, аби бути в формі. З другого боку, коли люди лягають спати, вони заживають снодійне, аби зняти це збудження... Наприклад, знаменита велогонка «Тур де Франс» — це дуже сильне збудження, велике випробування; і щоб її витримати спортсмени змушені приймати допінґи. Сучасне життя дуже нагадує цю велогонку — в ньому неможливо реалізуватися без допінгів.

— Чи свідчить це про те, що між сучасною людиною і сучасним світом є величезна безодня: чи то світ випереджає людину, чи то людина відстає від світу?

— Так, це доволі точне окреслення ситуації. Сучасний світ мені уявляється величезною машиною, яка постійно крутиться, працює. Але людина втратила контроль над нею. Це літак без пілота. Зрештою, цей літак може зіткнутися з вежею...

— Вважається, що письменник змінює світ. Як ви гадаєте, що зміниться у світі після того, як він прочитає ваші романи?

— Я сподіваюся відкрити очі своїм читачам для того, щоб вони подивилися на цей світ інакше. Це вже немало. Я не тішуся думкою, що мої романи змінять світ, але сприйняття й відгук який вони мають, відповідають справжнім турботам людей. Багатьох людей шокують протиріччя моїх персонажів, але це також і мої протиріччя. Виглядає це приблизно так: я користуюся таким шикарним готелем, як Premier Palace, але водночас ненавиджу його і критикую. Зацікавлення моїми книжками зумовлене тим, що люди впізнають себе в героях цих творів. Гадаю, ми живемо в епоху, коли нас зачаровує та водночас викликає огиду рекламна мрія.

— Людина прагне стати такою, якою їй пропонують стати на телеекрані. Це погано?

— Абсолютно точно. Тут насправді все просто: щастя — це не те, що нам показують у телевізорі. Я не хочу, щоб банда кретинів і циніків, яка закінчила Гарвард, вирішувала за мене, що таке моє щастя. Щастя — це пошук, гонитва за тим, що кожен із нас має здійснити. Безумовно, це набагато складніше, ніж піти й купити сумку від «Прадо».

— У «99 франках» ви стверджуєте, що щастя не у грошах, хоча для того, щоб зрозуміти, що таке щастя, необхідно все ж таки відчути силу цих грошей. У чому ж полягає щастя?

— Гм... У день, коли я дізнаюся відповідь на це питання, я припиню писати... Гадаю, пишу я для того, аби знати, для чого живу. Кожна моя книжка позбавляє мене певної ілюзії: «Канікули у комі» — рятування від ілюзії свята; згодом я позбавився від ілюзії «екстезі» (наркотик), ілюзії реклами тощо. Кожна моя книга написана для того, аби рухатися вперед, це намагання зрозуміти, ким ми є.

— Чи можна сказати, що кожна ваша книжка — це маленьке чистилище для вашої душі?

— Так, це дуже гарне визначення.

— Як ви гадаєте, чи може оце персональне чистилище стати також ефективним механізмом для ваших читачів? Чи відчуваєте ви відповідальність перед ними?

— Дуже добре, коли викликається певна читацька реакція. Виклик якихось сумнівів — це вже непогано. Мої улюблені книги — це книги, що змінили моє життя.

— Ваш найзнаменитіший роман вельми автобіографічний. Але його головний герой постійно стикається з якимись проблемами — на роботі, з колегами, з жінками... Коли б ви мали можливість пройти свій шлях ще раз, яких помилок ви б не припустилися?

— Це важко... Легко сказати: я б не одружувався! Але це була би брехня, тому що помилки корисні. Кожна моя помилка, це мій крок уперед. Кажучи по суті, кожна з моїх книжок це помилка.

— Перепрошую за прямолінійність, але що ви ненавидите?

— Цинізм, зневагу. Мені довелося стикатися з людьми, котрі інших людей тримали за дурнів. Я мало не став одним із них. Це дуже небезпечно — стати на таку позицію... Світ стає дедалі демократичнішим і неприпустимо, щоб керівники демократії зневажливо ставилися до народу. Принципи демократії передбачають позиціонування народу як розумної спільноти. Однак на практиці технології маркетингу все більше й більше маніпулюють народом, ошукують його. У маркетинґу я бачу протилежну сторону демократії.

— Чи не ідеалізуєте ви демократію? У нашій країні, наприклад, масові волевиявлення успішно фальшують — результати такі, якими їх хоче бачити нинішня влада.

— Це приблизно те, що я й хотів сказати. Демократія, пов’язана з технологіями маркетинґу, перестає бути демократією. Візьмемо до прикладу опитування: вдало поставлене запитання, дає необхідну відповідь — ту, яку хочеш отримати. Маркетинґ використовує тести, які апробують на домогосподарках, серед інших категорій споживачів... Усім цим легко маніпулювати. Створюється картинка в якій начебто цікавляться думкою народу, але насправді це рафінований цинізм.

— Де ж вихід?

— Потрібен контроль цих пекельних машин. Візьмемо війну в Іраку. Позиція Жака Ширака стосовно неї була дуже непоганою, тому що головне, аби рішення опиралися на закон, на принципи права. Ширак казав: «Будемо дотримуватися позиції ООН...» Право має бути над усім. Ми входимо у новий світ і нам потрібні нові закони.