05/10/2003 | Franko

http://www.wz.lviv.ua/pages.php?ac=arch&atid=19353

Наталія БАЛЮК

--------------------------------------------------------------------------------

Відомий журналіст, який зняв документальний фільм «Обличчя протесту», вважає, що треба відвойовувати медіа-простір.

Журналіст Андрій Шевченко тривалий час працював на “Новому каналі”. Вів випуск новин і, по суті, був обличчям телевізійного каналу. І раптом Андрій залишає канал під формальним приводом: “у зв’язку зі зміною формату каналу”, він не бачить для себе можливості там працювати. Здавалось би, нічого особливого у такому рішенні немає. Кому яке діло, хто звідки і куди йде… Але відхід Андрія Шевченка з “Нового каналу” став знаковою подією. Усі зрозуміли, що це форма протесту проти існуючого стану речей в українській журналістиці. Але протест Андрія не був лише на рівні “гримнув дверима”. Його протест – це унікальний документальний фільм під назвою “Обличчя протесту” про події зими-весни 2000-2001 років в Україні, коли держава переживала політичну й соціальну кризу. Андрій просто зробив чесний, професійний, об’єктивний фільм про дуже непрості, драматичні події, які мали б перевернути Україну, і які залишилися лише історією. На фоні того, як упереджено висвітлювало ті події українське телебачення, фільм Андрія Шевченка став своєрідним одкровенням.

Фільм розповідає про зародження руху “Україна без Кучми”, про життя наметового містечка на Хрещатику, про зіткнення опозиції, демонстрантів з міліціонерами біля Адміністрації Президента, про звичайних людей, які були безпосередніми учасниками тих бурхливих подій. Фільм справляє величезне враження і водночас пригнічує. З’являється розуміння, що саме тоді був момент істини, момент, який ми проґавили.

“Обличчя протесту” наразі не показав жоден канал українського телебачення, хоча усі телеканали, як всеукраїнські, так і регіональні, отримали від автора пропозицію показу. Причому автор за це не просить жодної оплати, тобто телеканалам це нічого не коштувало б. Наразі фільм можна подивитися лише на відеокасетах, що передають з рук в руки.

Ми зустрілися з Андрієм, щоб поговорити не лише про його документальний доробок, але й про особливість української політичної журналістики.

- Андрію, ти сказав, що “Обличчя протесту” - це фільм про те, як народжувалася нація. А мені здається, це фільм про те, як націю було вбито у зародку. Вона так і не встигла народитися…

- Усі великі речі характеризують по-різному. Те, що сталося два роки тому, є великою подією, тому логічно, що є різні погляди. І кожен має рацію. Те, що я побачив, коли робив фільм, коли переглядав архіви, спілкувався з учасниками тих подій, все-таки вселяє оптимізм. Я побачив людей небайдужих, людей, які тоді переживали за те, що відбувається в країні, які й тепер переживають. Урок, який треба винести з подій дворічної давнини: не можна бути байдужими і треба змінювати історію своїми руками.

- Коли я переглянула фільм, то зробила висновок, що ми проґавили революцію. А потім подумала: а чи можлива революція, чи готовий український народ до революції? Наш народ стільки років товкли, що він тепер боїться зробити зайвий рух, спрацьовує інстинкт самозбереження.

- Це не був фільм про революцію. Ми намагалися зробити фільм про те, як люди вчаться чути одне одного. І, на жаль, у них це не завжди виходить. Тоді, два роки тому, нація опинилася на межі трагедії тільки через те, що люди цілковито розівчилися чути одне одного. Цей фільм показує величезну силу правди, що є у словах і унсовця “Тополі”, що два роки сидить у в’язниці, і у словах беркутівця, який стояв зі щитом навпроти “Тополі”, і в бабусі з житомирської траси, в якої ночували демонстранти, і в міліціонера Савченка. Усі ці люди говорять дуже сильні речі, з якими неможливо сперечатися. Фільм “Обличчя протесту” – це спроба дати цим людям можливість почути одне одного. Не хотілося нікого закликати до революції чи когось від революції відмовляти. Хотілося дати можливість цим людям виговоритися…

- Чи не замале завдання ви собі поставили? Як на мене, ви його мимоволі перевиконали.

- Це найбільше завдання, яке собі може поставити журналіст, і найблагородніша місія, яку він може виконати в цій країні. У цій країні катастрофічно бракує вміння чути себе, слухати одне одного. І за ці два роки, що минули з часу проведення акції “Україна без Кучми”, цього не додалося. Навпаки, люди ще меншу мають можливість говорити одне з одним, проговорювати якісь конфліктні речі. Як це у сім’ї відбувається: єдиний шанс помиритися – це сісти очі в очі, висловити найнеприємніші речі, що накопичилися у душі, і рухатися далі. Так-от, у нашої країни відбирають можливість зробити це. Ми не намагалися розібратися, хто правий, хто неправий – демонстранти чи влада. Ми хотіли дати можливість цим людям подивитися в очі одне одному…

- Люди подивилися в очі, вислухали, але кожен залишився при своїй думці. Нічого не змінилося…

- Я бачу великі переміни. Коли міліціонер Савченко наприкінці фільму говорить, що, можливо, те, що сталося, - недоумкуватість. І коли його питають: “Чия?”, він відповідає: “Можливо, всіх”. Це великий прогрес. І коли представники іншого боку барикад кажуть, що було помилкою 9 березня штурмувати Адміністрацію Президента, я в цьому теж бачу великий прогрес. Сподіваюся, фільм додав усім розуміння.

- Ти вважаєш, що виконав місію об’єктивного журналіста: відтворив події, не ставши ні на чий бік. Але чи достатньо цієї місії, враховуючи реалії?

- Моє переконання, що місія журналіста – не показувати, куди треба рухатися, а дати можливість висловитися всім тим, хто знає, куди рухатися. І нехай різні люди мають різні думки. До речі, мені здається, саме такою є традиція і вашого видання. В цьому я бачу найвище завдання журналіста. Хто дав право журналісту визначати, куди треба рухатися? Я на себе не можу взяти такої відповідальності. Я не маю сміливості у своїх матеріалах радити щось цій країні, підштовхувати її в якийсь бік. Це, власне, один із найвразливіших моментів української журналістики, що вона починає виконувати не властиві їй функції. Це ілюзія – думати, що ми можемо щось змінити. Це хибний шлях.

- Тобто журналісти не повинні робити політику?

- Наше місце не на барикадах. Для мене уособлення місця журналіста – це той кадр, що обійшов усі газети, де покійний вже Тарас Процюк з камерою в руках стоїть 9 березня на паркані біля Адміністрації Президента, і з одного боку від нього демонстранти, з іншого - міліціонери.

- Але особливість нашої держави полягає в тому, що журналіст, який об’єктивно висвітлює реальність, мимоволі стає опозиційним журналістом. Він стає небезпечним для влади, оскільки вона в об’єктивному світлі є вельми непривабливою.

- Мені здається, що журналіст, який каже на чорне - чорне, на біле – біле, є ані провладним, ані опозиційним. Я розумію, що кожен журналіст, як і кожна людина, собі вибудовує систему цінностей.

- Ти зняв фільм, відобразив події дворічної давнини. Що далі? Ти його ніде не можеш показати. Жодний телеканал не бере його для показу. Бо він є об’єктивним...

- Скажемо інакше. У мене тривають затяжні переговори з центральними каналами. А кілька регіональних телеканалів обіцяють показати найближчим часом. Я буду продовжувати переговори і переконувати тих олігархів, які переживають за свою репутацію і за прибутки своїх каналів.

- Ти колись казав, що мрієш створити свою телестудію. Ще мрієш?

- Цілком реально, що у найближчі три-п’ять років в Україні з’явиться новий інформаційний канал. І я бачу себе на цьому каналі. Це мав би стати єдиний канал чесних новин.

- За які гроші?

- Переговори, які зараз веду, роблять мене оптимістом. Є люди, які готові вкладати у це гроші. Вважаю, це буде комерційно успішний проект. Жоден журналіст у цій країні, на жаль, не пробував до початку роботи на телеканалі вибудувати систему формальних домовленостей, які б стосувалися політичного моменту. А треба підписувати політичний документ з власником каналу, де буде чітко обумовлено, що власник каналу не втручається у редакційну політику, а журналіст поділяє взаємну відповідальність за майбутнє цього каналу. Переважна більшість наших журналістів починала грати у чужі ігри, не з’ясувавши для себе правил цієї гри, і не домовившись наперед, що робити, якщо ці правила порушують. Тепер ми навчені гірким досвідом. Тому зараз необхідно домовлятися з працедавцями на принципово нових умовах…

- Домовлятися можна, та чи дотримуватимуться цих домовленостей в наших умовах?

- Прийшов час повертати собі український медіа-простір. Дванадцять років ми методично віддавали цю країну. Віддали владу, уряд, заводи, культуру, футбол, віддали журналістику, телебачення. Нещодавно у Києві була величезна дискусія щодо Шевченківської премії. Суть дискусії зводилася до того, чи мають моральне право достойні українські поети, письменники отримувати Державну Шевченківську премію з рук Президента Кучми, якого вони не шанують. Мовляв, це премія режиму, ми не будемо її брати. Мене така постановка питання обурює. Не у тих шанованих людей має боліти голова через те, що вони беруть премію з рук Президента, а у Президента. Вони мають бути настільки сильними, настільки впевненими, що у Президента мають тремтіти ноги, він має переживати за те, що вони йому можуть сказати, коли він буде зустрічатися з тими людьми. Дуже часто наша позиція така: це не наша гра, ми не будемо вимазуватися… До чого це призводить? Це руйнівна позиція, що поставила Україну на межу прірви. Прийшов час прийняти цей бій, працювати ліктями і відвойовувати простір.

- Чи не здається тобі, що українська журналістика перебуває в якомусь моральному занепаді?

- Психологічний стан багатьох журналістів – жахливий. Українська журналістика сьогодні – це страх, безініціативність і повне притлумлення журналістських рефлексів. Для мене був шоком той факт, що за ті два роки, які хлопці сидять у Лук’янівському ізоляторі, жоден український журналіст, окрім нашої знімальної групи, не спробував зустрітися з ними, взяти у них інтерв’ю. Це, без сумніву, було б складно зробити, у нас на це пішло кілька місяців, і не менш складно було би це інтерв’ю показати в “Новинах”. І тим не менше ніхто не спробував. З іншого боку, є й здорові ознаки української журналістики, росте професійний рівень. І головне, є велике бажання журналістів працювати по-іншому, чесно і об’єктивно.


Київ.

P.S. Андрій Шевченко має намір у червні зробити громадську презентацію фільму у Львові.