На Сході Голодомор, на Заході не легше. Легше там, де була УПА
05/22/2003 | Саша
Тільки УПА створила баланс сил на Волині і в Галичині і захистила свій народ від знищення...
ГЕНОЦИД УКРАЇНЦIВ ХОЛМЩИНИ
Подiї на Волинi нерозривно пов'язанi з Рiвненщиною i Холмщиною. У геополiтичному розумiннi весь захiдний регiон України охопила громадянська вiйна. Збройне протистояння проходило не в рiвних умовах. Якщо в Рiвненськiй та Волинськiй областях спостерiгався баланс збройних сил, дiяла Армiя Крайова та Українська Повстанська Армiя, то на Холмщинi була одна сила - шовiнiстичнi збройнi формування, до яких входили: АК - Армiя Крайова, АЛ - Армiя людова, НСЗ - Народове сiли збройне, ВIН - Вольность i неподлеглость, ОЖЕЛ бяли, БХ - Батальйони хлопськi. У такiй ситуацiї УПА не могла взяти пiд свiй захист всi українськi села Холмщини.
Найактивнiшу дiяльнiсть розгорнули Батальйони хлопськi. Вони володiли iнформацiєю стосовно українських сiл, вдень спiлкувалися, дивлячись у вiчi, а вночi приходили з рушницею. На Холмщинi не постраждало жодне польське село, натомiсть було спалено сотнi українських сiл, замордовано десятки тисяч їх мешканцiв. Достатньо згадати села: Стрiльцi, Моложiв, Туганiв, Сагринь, Бересть, Ласкiв, Новосiлки, Крилiв, Суховичi, Верховини, Модринь, Турковичi та iншi. Вiнцем геноциду на Холмщинi стала депортацiя 500 тисяч українцiв. Варвари ХХ столiття пiдрiзали їм живлющi коренi, вигнали їх з рiдної землi та батькiвських осель, лишили прапрадiдiвських могил та древнiх святинь.
Трудолюбивий i заможнiй господар став жебраком на чужинi. Було знищено духовну й матерiальну культуру, лiквiдовано цiлий етнос захiдної гiлки українського народу. Усе робилося iз санкцiї Москви, зі згоди англо-американських джентльменів. Якщо вже вибачатися, то в першу чергу потрiбно вибачитися перед українцями Холмщини, Пiдляшшя, Надсяння, Лемкiвщини. Це потрiбно зробити ще й тому, що на часi 60-рiччя депортацiї українцiв з тих теренiв. Навiть сьогоднi українцiв, депортованих з Холмщини, Пiдляшшя, Лемкiвщини, Надсяння, не хочуть зрозумiти. Ми переконалися, кому байдужi наш бiль, кривда i втрати. Це сталося 17 квiтня 2003 року, коли Верховна Рада не прийняла постанови про парламентськi слухання стосовно депортацiї. Хочу наголосити, що за постанову голосувала тiльки фракцiя "Наша Україна" та фракцiя Юлiї Тимошенко. Тi фракцiї, якi входили у виборчий блок "За єдину Україну" не голосували. Ми можемо не дочекатися справедливої полiтико-правової оцiнки депортацiї українцiв у 40-х роках минулого столiття, але нашi пам'ять i бiль ми передаємо своїм нащадкам, а вони ще скажуть своє слово, цьому буде сприяти Європейський Союз. Депутатам, якi проiгнорували нашi звернення, можемо сказати, що вони втратили сумлiння. Бог їм стане суддею.
ГЕНОЦИД УКРАЇНЦIВ ХОЛМЩИНИ
Подiї на Волинi нерозривно пов'язанi з Рiвненщиною i Холмщиною. У геополiтичному розумiннi весь захiдний регiон України охопила громадянська вiйна. Збройне протистояння проходило не в рiвних умовах. Якщо в Рiвненськiй та Волинськiй областях спостерiгався баланс збройних сил, дiяла Армiя Крайова та Українська Повстанська Армiя, то на Холмщинi була одна сила - шовiнiстичнi збройнi формування, до яких входили: АК - Армiя Крайова, АЛ - Армiя людова, НСЗ - Народове сiли збройне, ВIН - Вольность i неподлеглость, ОЖЕЛ бяли, БХ - Батальйони хлопськi. У такiй ситуацiї УПА не могла взяти пiд свiй захист всi українськi села Холмщини.
Найактивнiшу дiяльнiсть розгорнули Батальйони хлопськi. Вони володiли iнформацiєю стосовно українських сiл, вдень спiлкувалися, дивлячись у вiчi, а вночi приходили з рушницею. На Холмщинi не постраждало жодне польське село, натомiсть було спалено сотнi українських сiл, замордовано десятки тисяч їх мешканцiв. Достатньо згадати села: Стрiльцi, Моложiв, Туганiв, Сагринь, Бересть, Ласкiв, Новосiлки, Крилiв, Суховичi, Верховини, Модринь, Турковичi та iншi. Вiнцем геноциду на Холмщинi стала депортацiя 500 тисяч українцiв. Варвари ХХ столiття пiдрiзали їм живлющi коренi, вигнали їх з рiдної землi та батькiвських осель, лишили прапрадiдiвських могил та древнiх святинь.
Трудолюбивий i заможнiй господар став жебраком на чужинi. Було знищено духовну й матерiальну культуру, лiквiдовано цiлий етнос захiдної гiлки українського народу. Усе робилося iз санкцiї Москви, зі згоди англо-американських джентльменів. Якщо вже вибачатися, то в першу чергу потрiбно вибачитися перед українцями Холмщини, Пiдляшшя, Надсяння, Лемкiвщини. Це потрiбно зробити ще й тому, що на часi 60-рiччя депортацiї українцiв з тих теренiв. Навiть сьогоднi українцiв, депортованих з Холмщини, Пiдляшшя, Лемкiвщини, Надсяння, не хочуть зрозумiти. Ми переконалися, кому байдужi наш бiль, кривда i втрати. Це сталося 17 квiтня 2003 року, коли Верховна Рада не прийняла постанови про парламентськi слухання стосовно депортацiї. Хочу наголосити, що за постанову голосувала тiльки фракцiя "Наша Україна" та фракцiя Юлiї Тимошенко. Тi фракцiї, якi входили у виборчий блок "За єдину Україну" не голосували. Ми можемо не дочекатися справедливої полiтико-правової оцiнки депортацiї українцiв у 40-х роках минулого столiття, але нашi пам'ять i бiль ми передаємо своїм нащадкам, а вони ще скажуть своє слово, цьому буде сприяти Європейський Союз. Депутатам, якi проiгнорували нашi звернення, можемо сказати, що вони втратили сумлiння. Бог їм стане суддею.
Відповіді
2003.05.22 | Navigator
З вами зроблять що завгодно, якщо ви не можете постояти за себе
І з людиною, і з народом, і з людством.2003.05.22 | VENED
Віктор Поліщук. Сповідь українця
Подивитеся спогади, видані в Канадіhttp://www.leviy.ru/news/2003/20_01_2003_cs.htm
http://www.zaistinu.ru/ukraine/press/polischuk.shtml
У національно визвольній війні в кожної сторони своя правда. Це на прикладі Балкан добре видно
2003.05.23 | Navigator
Кореляції не бачите?
На Сході червоні знищили чверть населення, на Заході - виселили всіх, кого вважали за потрібне. УПА не св"яті, АЛЕ СПРАВУ ЗРОБИЛИ СВ"ЯТУ - ЗАХИСТИЛИ СВІЙ НАРОД. Тому - ГЕРОЯМ - СЛАВА!2003.05.22 | VENED
Вiдкритий лист iсторику , професору Станiславу Кульчицькому
Віктор Поліщук, доктор гуманітарних наук, політолог, КанадаВiдкритий лист iсторику , професору Станiславу Кульчицькому
До відома Прем`єр-Міністру України і депутатам до Верховної Ради України
В інтернеті прочитав Вашу статтю п.з. Воював – але не ветеран, боровся, але не борець, яка примусила мене публічно звернутися до Вас відкритим листом, бо ж Ви торкаєтеся в ній справ небайдужих для України, як держави і українців, як народу.
Темою Вашої статті є захист законопроекту “Про відновлення історичної справедливості щодо борців за свободу і незалежність Української держави” підготовленого “Урядовою комісією з вивчення діяльності ОУН-УПА”, яку Ви очолюєте. На жаль, я не читав тексту проекту, тому обмежуся виключно до Вашої статті.
Мешкаючи у Канаді, я понад двадцять років досліджую феномен українського інтегрального націоналізму і в ході праць над темою дослідив тисячі архівних документів і доступну літературу в українській, англійській, польській, російській і чеській мовах. Пишу про це, щоб не було сумніву щодо моєї необізнаності проблеми.
Пробачте мою відвертість, але після прочитання Вашої статті в мене склалася думка, що: а) Ви ніколи не досліджували доступних в Україні архівних документів і літератури, які торкаються ідеології, програм і діяльності структур ОУН, зокрема ОУН Бандери, а однією з тих структур була т.зв. Українська повстанська армія, членів якої Ви називаєте “борцями за свободу і незалежність Української держави” - і тому Вам невідомі факти, а якщо так, то Вам би не брати слова у цій справі і не очолювати названу комісію; б) знаючи історичну правду про злочинну суть ОУН-УПА Ви (це ймовірніше) свідомо стали на захист цього формування не з позицій людини науки, а з позицій політичного прихильника збройної структури, яку в українському народі називають “бандерівцями”.
Щоб не ускладнювати проблеми, віднесуся до тверджень зі статті в такому порядку, як вони викладені Вами.
Вже на самому початку Ви, всупереч фактам, пишете, що раніше у хорі недругів Української повстанської армії звучав тільки голос українських комуністів. Самі слова: хор недругів, засвідчують, що їх не пише людина науки, а радше пропагандист, бо ж це лексика пропагандиста, а не історика. Це ж неправда, що тільки українські комуністи виступали (і надалі виступають) проти ОУН-УПА, тому й треба запитати: а чи українські соціалісти, соціал-демократи, українські демократи в Україні і поза нею мають іншу, ніж в українських комуністів, думку про це формування? Зверну увагу, що ОУН Бандери від лютого 1940 року узурпувала собі право репрезентувати весь український народ, і Ви, виявляється, йдете по цій же лінії, хоч ідеологія, політичні програми й діяльність ОУН чужі українському народові, чужі його природі, доказом чого є наслідки виборів до Верховної Ради України.
Далі Ви кажете, що до українських комуністів приєдналися російські політичні діячі, і що працівникам МЗС України довелось нагадати 16 липня ц.р. своїм колегам про неприпустимість втручання у внутрішні справи України. Виявляється, що й МЗС України стоїть на позиціях, за якими діяльність ОУН-УПА - це внутрішня справа України. Чи справді воно так? Чи МЗС України не помиляється в цьому? Чи ж МЗС України не відомо, що від рук ОУН-УПА-СБ мученицькою смертю загинуло щонайменше 120.000 польського населення і тому діяльність ОУН-УПА (і СБ) не може бути байдужою для Польської держави? Саме тому міністр закордонних справ Польщі 24-го вересня ц.р. заявив, що “УПА для всіх поляків була злочинною організацією” і що реабілітація учасників ОУН-УПА була б прийнята в Польщі як “глибоко несправедлива”. Саме злочинна діяльність ОУН-УПА-СБ по відношенню до польського цивільного населення і брак засудження цього формування державною владою України й досі стоїть на перешкоді дружньому співжиттю польського й українського суспільств. Від рук названого формування мученицькою смертю гинули мирні росіяни, чехи, про українське цивільне населення в цьому місці не згадуючи. Чи ж може МЗС Російської Федерації бути байдужим на намагання визнати “бійців УПА” воюючою стороною, коли структури ОУН Бандери виловлювали колишніх радянських солдатів (котрі переховувалися у волинських селян) і рострілювали їх або душили путами, а трупи вкидали в колодязі? Ні, справа ОУН-УПА, це не “внутрішня справа України”, це біль України й сумежних країн, але передовсім України, якого можна позбутися тільки шляхом розкриття історичної правди про це формування. Це ж бо проблема, яка стоїть на перешкоді скласти дружні відносини між українським і польським народами (не між державними структурами, бо це інша річ, а між народами). Тарас Бульба-Боровець писав у “Відкритому листі до проводу ОУН Бандери” (Оборона України”, 10 серпня 1943 р.) таке: Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого палення їх осель? Йшлося про партію ОУН Бандери. То що ж – держави, яких громадянами були вирізувані боївками ОУН Бандери “національні меншості”, не можуть противитись визнанню ОУН-УПА? Пригадаю, що національні меншості захищаються міжнародним правом. При цьому зразу ж, з позиції українця, скажу: чи світлу мету – побудову української держави, можна здійснювати методами народовбивства – “вирізуванням національних меншин” і, додам, терором у відношенні до українців?
Ви учасників УПА називаєте бійцями УПА, маючи на думці УПА, як армію. А чи справді УПА була армією? Хто, крім держави, може творити армію? То, може, Ви вважаєте, що ОУН Бандери 30 червня 1941 року справді прокламувала українську державу? Якщо так, то розмова з Вами взагалі недоречна. УПА не була ні армією, ні повстанським рухом, ні партизанкою. Про “армію” я вже сказав, що її творити може тільки держава, а не якась партія, натоміст щодо “повстанського руху”, то в його склад входять виключно добровольці, тоді коли в УПА вже в травні 1943 року понад 50% були терором, отже злочинним шляхом, “мобілізовані” українські селяни. Те саме відноситься до “партизанки” – її учасниками можуть бути послані в партизанку державою солдати, або ж добровольці, а щодо УПА, слід повторити, то в її складі були терором “мобілізовані”, отже не послані державою і не добровольці.
Якщо учасники УПА не були ані бійцями (солдатами), ані партизанами, ані учасниками повстанського руху, то не можна про них говорити, як про “ветеранів”. Не випадково ж Міжнародна Асоціація Ветеранів ІІ-ї світової війни не прийняла до свого гурту УПА, хоч ОУН Бандери багаторазово й наполегливо домагалася цього. У цьому контексті слід поставити запитання: то чим же була УПА? За визначенням того ж Тараса Бульби-Боровця, збройні відділи ОУН Бандери мали характер партійних боївок (див. ДАРО, ф. Р-30, оп. 2, спр. 113, ар. 103-105). Хто ж входив у склад тих “партійних боївок”? Архівані документи дозволяють на сформулювання досить чіткої відповіді на це запитання: хребет УПА, тобто її середній і вищий командний склад, становили члени ОУН Бандери, як правило галичани – колишні поліцаї в німецькій службі, котрі на наказ ОУН Бандери в березні 1943 року пішли зі зброєю в руках “до лісу” (це в основному середнього рівня командування) і колишні солдати, підофіцери й офіцери батальйонів Нахтігаль і Роланд, з яких під кінець 1941 року створено 201 батальйон Schutzmannschaften, розформований під кінець 1942 року, а весною 1943 року вони, на наказ ОУН Бандери, пішли на Волинь формувати бандерівські збройні відділи, які початково називалися “Українська Визвольна Армія” (УВА) – див. Літопис УПА, т. 1, с. 46. Названі тут члени ОУН Бандери створли також хребет підпільної мережі цього формування й залучили до неї морально сумнівний волинський елемент, в тому й 16-літніх хлопчаків. До весни 1943 року гітлерівський терор настільки посилився, що тисячі селян Волині були вимушені переховуватися від переслідування по волинсько-поліських лісах, частина з них пішла в радянську партизанку, а частину “організувала” ОУН Бандери, оперуючи гаслами боротьби проти німецьких окупантів. Але таких було замало, то ж від самого початку існування збройних відділів ОУН Бандери, тобто від весни 1943 року починаючи, ця ОУН, застосовуючи терор, узурпуючи право до державної влади, почала “мобілізувати” волинських селян у ряди організованих боївок. З архівних документів видно, що у травні 1943 року не менш 50% учасників бандерівських боївок були “змобілізовані”, тобо силою, терором залучені до них. Наведу за українцем, який досі живе у США, на Флориді, опис “мобілізації” до УПА в Галичині після визволення її з-під гітлерівської окупації. Цей українець у листі до варшавського українського (націоналістичної орієнтації) Нашого слова написав таке: вночі прийшли до села “есбісти”, тобто боївкарі бандерівської “Служби безпеки”, й забрали всіх, понад сотню, здатних до “війська” чоловіків і хлопців і вивели їх у ліс, там поставили в шеренгу й сказали: ви змобілізовані в ряди УПА, а хто не хоче бути в УПА, хай вийде з шеренги. Вийшло кільканадцять молодих галичан і їх тут же, на місці, розстріляли, про що вістка рознеслася по всій околиці. В архівах ДАРО, ДАГОУ та ДАВОВУ я знайшов кількадесят індивідуальних і бланкових “мібілізаційних листків” з періоду гітлерівської окупації західних областей України і після їх визволення, якими волинські й галицькі селяни “покликалися до УПА під загрозою відповідальності перед революційним судом”, з репресіями по відношенню до родин включно.
А Ви, шановний Професоре, пишете, що українці “вступали до УПА”. З кожним місяцем “мобілізування” до УПА посилювалося, 1944 року понад 60% учасників УПА були “змобілізовані”, отже терором до неї залучені, були “мобілізовані” не тільки рядові учасники УПА, але й майбутні її командири. Приблизно 30% учасників УПА, це були ті, котрих, використовуючи стан гітлерівського терору, фальшивою пропагандою ОУН Бандери залучила до УПА. Вони й “змобілізовані”, боячись помсти на родинах, боялися залишити ряди УПА, найчастіше з неї втікали українці з Великої України, але їх, після переловлення, засуджували за “дезерцію” й карали смертю, найчастіше розстрілом перед відділом, а інколи й шляхом відрубання голови перед відділом. Про це також є архівні документи авторства структур ОУН-УПА-СБ. Це і є зразок класичного терору.
У контексті статті Сергія Гончарова Ви ставите авторові у закид, що він пише про участь бандерівців у гітлерівському геноциді, тоді коли законопроект, про який мовиться, торкається виключно діяльності УПА після визволення з-під гітлерівської окупації, коли йдеться про УПА, якої учасники вели збройну боротьбу з радянською владою. Цим Ви намагаєтесь відмежувати діяльність ОУН-УПА, яка була скерована проти сталінського режиму, від її іншої діяльності, причому встановлюєте не відомо чому межу – жовтень 1944 року, хоч західні області України були визволені починаючи з ранньої весни того року. Ви, як видно, з тактичних міркувань, вигідних під сучасну пору, навіть намагаєтесь відмежувати УПА від ОУН Бандери, бо остання має за собою співпрацю з німецьким окупантом, має за собою страхітливі злочини бандерівської структури у вигляді “Служби безпеки”. Те що Ви робите, це намагання увести в оману Верховну Раду України. Таке Вам, мабуть, підказав чільний захисник ОУН-УПА, колишній упівець, співредактор Літопмсу УПА, канадський професор Петро Потічний, саме він, теж з тактичних міркувань, пропонує тимчасово відокремити структуру УПА від неславної ОУН Бандери, хоч ОУН-УПА-СБ, це теж ж саме формування і воно нероздільне ані в часі, ані в просторі.
Тут доречним буде пригадати визначення ОУН, яке зробив для потреб Канаріса чільний діяч НСДАП (NSDAP – гітлерівська партія) Шікельданц (Schikeldanz): ОУН є нічим іншим, як тільки малою терористичною групою зі специфічним галицьким забарвленням. Такою ОУН була в міжвоєнний період, в час гітлерівської окупації і після неї, вона, ОУН Бандери, терором присилувала волинських і галицьких селян скоювати злочини проти поляків, росіян, чехів і українців, проти мирного, цивільного населення, вона організовувала й уводила в дію народовбивство.
Ви наголошуєте на тому, що в законороекті йдеться про пільги учасникам збройної боротьби із радянською владою. Тепер модно виступати проти радянської влади, але такий підхід до справ слід залишити політикам, пропагандистам, натомість історик повинен розглядати події в контексті діючого в час подій державного й міжнародного права. Радянський Союз був державою визнаною міжнародним правом, він був важливим членом антигітлерівської коаліції, натомість ОУН вступила в другу світову війну як союзник гітлерівської Німеччини, ОУН Бандери дала їй батальйони Nachtigall i Roland, вона до пізньої осені 1942 року віддала своїх членів у розпорядження гітлерівського окупанта (201 батальйон Schutzmannaschaften), а до весни 1943 року в розпорядженні німців була, політично підпорядкована ОУН Бандери, українська допоміжна поліція. Ця ж ОУН від грудня 1943 року поновила співпрацю з гітлерівським окупантом. Ви, шановний Професоре, пишете неправду про те, що галицькі хлопці воювали тільки за свої клаптики землі, за свою грекокатолицьку церкву. Ні, вони брали участь у протирадянській боротьбі на наказ ОУН Бандери, яка очікувала на третю світову війну, про що Ви повинні знати на підставі вже післявоєнних постанов ОУН Бандери, тексти яких доступні в українських архівах і в бандерівській літературі.
Ви, Професоре Кульчицький, словосполученняч “злочини УПА” пишете у лапках, неначе ці злочини – лише видумка “недругів ОУН-УПА”. Невже Ви не знаєте зізнань отих 16-літніх волинських хлопчаків (родина Подолець), яким ОУН Бандери надала необмежену владу над людьми, наділяючи їх членством у боївках “Служби безпепки”, хлопчаків, котрі в потилицю стріляли колишнім радянським полоненим, душили їх путами і вкидали в колодязі (пригадайте тільки з архівів колодязь Куровського!). Невже Ви, Професоре, не знаєте звітів з широкомасштабних “акцій” ОУН-УПА на Іванову Долину, Гуту Степанську, звітів, які знаходяться в українських архівах? Ви кажете, що “злочини УПА”, це радянська пропаганда, то невже Ви не знаєте двохтомної фактографічної праці авторства Владислава й Еви Сємашків, в якій на кожній сторінці описи жахливих масових, планових, методичних убивств мирного польського населення Волині й багато прикладів убивств тих українців, котрі помагали беззахисним поляками схоронитися перед мученицькою смертю?
Ну, хай Вам - ОУН-УПА-СБ обтяжують радянські, польські й українські комуністичні автори, але ж є в архівах документи авторства українця, який 1940 року був посланий на Волинь Андрієм Лівицьким організувати там протирадянську партизанку, отже документи авторства послідовника політики Української Народної Республіки. Йдеться про згаданого вже Тараса Бульбу-Боровця. Пригадаю, отже, дещо з тих документів.
У листі від 25 березня 1943 року до “Крайового Проводу Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери” (ДАРО, ф. Р-30, оп. 2, спр. 113, ар. 103-105), його автор, Тарас Бульба-Борочвець, отже не комуніст і не полонофіль (у міжвоєнний період репресований польською владою в Березі Картузькій), писав: Польське питання. На згаданій нашій нараді 21.І.1943 р. ця справа була всебічно обговорена. Тимчасом, замість дотримуватися устійненої тактики, Організація в останніх днях відкрила для українців ще один фронт – польський. Пішли в рух сокири і віхоть. Вирубується та вивішується цілі родини і випалюється польські оселі. “Сокирники” вирубують та вивішують ганебно безборонних жінок і дітей.
У “Відкритому листі до членів Проводу Організації Українських Націоналістів Степана Бандери” від 10 серпня 1943 року (див. Оборона України від 10.08.1943 р.) той же Тарас Бульба-Боровець пише: Вже в час переговорів, замість того, щоб проводити акцію по спільно накресленій лінії, військові відділи ОУН, під маркою УПА, та ще й нібито з наказу Бульби, заходились винищувати ганебним способом польське цивільне населення й інші національні меншини. Тут повторю з цього ж листа: Чи правдивий революціонер-державник (за такого вважав себе Тарас Бульба-Боровець – В.П.) може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин (…) За що ви боретесь? За Україну, чи за вашу ОУН? За Українську Державу, чи за диктатуру в тій державі? За український народ, чи за свою партію?
Тарас Бульба-Боровець восени 1943 року був арештований німцями, але встиг ще написати листа від 24 вересня 1943 року до Проводу ОУН-Бандери і Головної команди УПА (ДАРО, ф. Р-30, оп. 2, спр. 113, ар. 100-102), в якому мовиться: Ви узурпуєте собі право на суверенну всеукраїнську державну владу, до чого як одно з багатьох політичних угрупувань не маєте найменших підстав (…) Ваша “влада” поводиться в терені не як народна революційна влада, а як звичайна банда. Ви замість поборювати анархію в країні, самі її збільшуєте своїм ганебним поступуванням, яке зводиться до варварського мордування безборонних жінок і дітей національних меншин, палення та грабування їх майна, чим стягаєте вічну ганьбу на цілий український народ (…) шомполування й розстрілювання українських селян та палення й грабування їх майна зробилося вашим щоденним заняттям (…) сьогодні ніхто не хоче з українцями говорити. Цілий культурний світ через вас трактує українців не як людей, що шляхом революції борються за свою державу, а як звироднілих варварів і звичайних бандитів (…) так звана “Безпека” на право і на ліво шомполує та катує людей.
Пресовий орган Т. Бульби-Боровця Оборона України, отже неначе сам Т. Бульба-Боровець, у номері за серпень 1943 року (ДАРО, ф. Р-30, оп. 2, спр. 15, ар. 6, 7) пише: Пригадайте собі 1941 рік, коли бандерівці з висолопленими язиками перли за німецьким фронтом і проголошували “бандерівську самостійну” (…) Що це коштувало Україні? В першу чергу життя півтора міліона полонених українців, що на заклик бандерівців пішли в німецькі руки і яких німота виморила по таборах. Хто поверне їх українському народові? Бандера, Максим, Ришард Ярий, чи може інший провід? (…) Що спільного з українською революцією мають всі бандерівські безправ’я, побої, грабежі, мордування та вбивства, яких ми є щоденними свідками. Чи існувала коли на Україні така революційна організація, якої власний народ жахався гірше від найлютішого ворога, а її членів не називав інакше, як “путярами” та “сокирниками” (…) мордувала гірше від Гештапо або НКВД? (…) А скільки жертв народу, запутування, або ганебне замучення отих голів сільських рад, бульбівців, мельниківців, радикалів, старих петлюрівців, безпартійних свідомих і чесних українців, які згинули тільки тому, що були інших переконань і осуджували злочинну бандерівську роботу (…) Дика і чужа для нас бандерівщина.
Наведені вище слова писані не “москалями”, не українськими комуністами, ані прихильником поляків, їх писав українець, ворог більшовизму, прихильник принципів УНР. Тут процитовані тільки малі фрагменти листів (ширше я їх процитовую у статті Рік 1943: ОУН Бандери на Волині), але й на їх підставі можна стверджувати, що Ви глибоко помиляєтесь, коли слово “злочини УПА” пишете в лапках, коли з тактичних міркувань намагаєтесь відокремити УПА від ОУН. А була ж ще “Служба безпеки” ОУН, була “Польова жандармерія”, які до підозрілих, на наказ ОУН Бандери, публічно застосовували тортури, домагалися зізнань підвішуючи над вогнищем. Архівні, авторства “Служби безпеки” документи, показують, що в “слідстві” в підозрілого, підвішеного над вогнищем, спалали ноги по коліна, а той і так не зізнався у провині. При нагоді скажу, що цитовані вище листи Тараса Бульби-Боровця не поміщені у багатотомному виданні Літопис УПА, хоч вони безпосередньо торкаються цього формування.
Професоре, замість того, щоб давати наукові докази на тему суті і методів діяльності ОУН-УПА-СБ, Ви, щоб відвернути увагу від злочинів ОУН-УПА-СБ, взялися звинувачувати органи радянської влади у злочинах. Щоб не підозрювати мене у прихильності до цієї влади, скажу, що мого батька, Варфоломія Левковича Поліщука (як і понад три тисячі інших, арештованих в Західній Україні після вересня 1939 року, не враховуючи інших понад 20.000 польських громадян), у квітні 1940 року НКВД розстріляло без суду, на підставі резолюції Політб’юро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року; мене ж з матір’ю і двома сестрами в той же час депортували (в адміністративному порядку) до Північного Казахстану. Незважаючи на це і в жодному разі не виправдовуючи радянські структури у скоєних ними злочинах, скажу, що “спецгрупи” , про які Ви пишете, мали за завдання поборювати ОУН-УПА і це вони робили, а що в ході здійснюваних ними операцій мали місце зловживання (тими ж колишніми упістами), то це окрема проблема. Так як окремою проблемою є, навіть бандерівські, докази злочинних масових убивств українських селян, вчинених боївками “СБ ОУН” під ширмою радянської партизанки. Крім же цього Ви, Професоре, повинні б знати, що військовий радянський прокурор офіційно вказав на ряд злочинів, вчинених “спецгрупами” і що їх члени, котрі їх допустилися, були притягнені до карної відповідальності. Є теж документи, які показуюьть, що організування “спецгруп” було в очах деяких радянських діячів помилкою радянської влади. При цьому слід вказати на те, що організування згаданих “спецгруп” не натрапляло на великі труднощі тому, що “змобілізовані” учасники УПА не погоджувалися ані з метою, ані з методами діяльності, до застосовування яких примушувала їх ОУН Бандери. Може саме тому НКВД був спроможний створити 156 “спецгруп”, може саме тому Б. Козак (“Смок”) спричинився до смерті тисячі бійців УПА і 889 членів ОУН? Цікавим було б психологічне дослідження діяльності того ж “Смока” за час його активності в “СБ” і в “спецгрупі”.
Далі, Ви пишете про сталінський набір про злочини бандерівців, я ж кажу, що більш доказового матеріалу про злочини ОУН-УПА-СБ, який залишив історикам Тарас Бульба-Боровець (побіч нтого також документи авторства структур ОУН-УПА-СБ), не треба щоб встановити злочинну суть ОУН-УПА-СБ. Це правда, що в радянську епоху радянських людей з дитинства привчали бачити в них (бандервіцях – В.П.) ще небезпечніших ворогів, ніж самі гітлерівці. Але те ж саме ще 1943 року твердив Тарас Бульба-Боровець: українці боялися бандерівців (бандерівців, а не примушених бути в УПА упівців) гірше, ніж гітлерівського гестапо чи НКВД.
Ви, Професоре, з одного боку вивищуєте вочевидь злочинну “Службу безпеки” ОУН Бандери, а з другого делікатно вказуєте на “негативий відбиток” діяльності цієї структури. Вам повинно бути відомим, що в рядах ОУН Бандери після визволення західних областей України прийшло до суттєвих ідеологічних і політичних розходжень, Ви, мабуть, знаєте щó на цю тему написав “Дубовий” у своєму обширному, з 1946 року, елабораті (60 сторінок, шукайте в київськіх архівах). Цього не можна було уникнути: ОУН була партією фашистського типу, а більшість українців Волині були прихильниками УНР, а для українців Великої України фашизм ОУН і поготів був чужий їх природі. Ви, Професоре, ставите у закид Сергію Гончарову, що він наголошує на злочинах ОУН-УПА, а не на самому законопроекті, який, за його словами, є сомнительным продуктом і який, за словами того ж С. Гончарова, очень плохо пахнет. Але погодьтеся – Ви ж самі захищаєте ОУН-УПА як цілісну структуру - з її програмою, метою і, мабуть, методами, й одночасно Ви в полеміці проливаєте сльозу, кажучи, що Вам незрозуміло, чому так затято ці люди намагаються не допустити інших (тобто упівців – В.П.) до мізерних благ, які сучасна Україна спроможна надати ветеранам. То ж про що Вам, Професоре, йдеться: про історичну правду про ОУН-УПА, чи, просто, про жалість над залишками учасників УПА? Бо, на мою думку, Вашим опонентам (і я до них належу, хоч тільки з наукових, а не політичних позицій) ідеться про те, щоб не створити претексту пробити хвірточку, крізь яку легше буде просмикнути проект щодо визнання ОУН-УПА воюючою стороною за визволення України.
На закінчення скажу: рядянський терор – це одна тема, а масовий терор ОУН-УПА-СБ - інша тема, не слід їх мішати ані протиставляти, кожну з них треба вивчати окремо.
І ще: Ви у заголовку статті ставите: “Воював – а не ветеран, боровся – а не борець?” Прадвою є, що учасниики УПА боролися проти радянської влади, однак не за волю українського народу, вони, учасники УПА, не боролися теж за українську, бандерівського зразка, державу. За таку державу боролася ОУН Бандери. Ви, Професоре, як людина науки, повинні знати, що сама держава не є самоціллю, не є самоцінністю, поняття “держави” слід пов’язувати з її змістом і формою. Український народ не прагнув до свторення української держвави фашистського типу. Бандерівський рух був рухом, якого метою була українська, фашистського типу, держава, ОУН Бандери боролася за диктатуру в тій державі, але за таку державу не боролися “змобілізовані” учасники УПА, боротьбу за таку державу не підтримував український народ. Саме тому формування ОУН-УПА-СБ не може бути визначене як народновизвольне. Рух ОУН Бандери не мав на меті визволити народ, тільки побудувати державу, в якій матиме владу, в якій уводитиме в життя фашистську диктатуру. Пригадайте що сказав на цю тему Степан Бандера: “Наша влада буде страшна!”. То чи такої “страшної”, “своєї” влади бажав український народ?
Отже: учасники ОУН-УПА, це в приблизно 90% - жертви ОУН Бандери. Правильно пише Григорій Скірка, що судити треба тих, хто змушував їх воювати проти свого народу – керівників ОУН-УПА. А якщо деяких не примушували, то їм матеріальну підтримку повинні надати бандерівські організації Заходу об’єднані в т.зв. “Українському визвольному (тепер “державницькому”) фронті”.
Верховна Рада України давно вже повинна засудити ОУН-УПА-СБ, як злочинне формування, відмежувати його від українського народу, а “змобілізовані” учасники УПА, щоб очистися від скверни бандерівщини, повинні розповісти про те, як вони опинилися в УПА і що вони в ній робили і ний наказ. Це й досі не досліджена, вельми важлива для встановлення правди про ОУН-УПА, тема, варто їй присвятити увагу й зусилля, щоб відмежувати український народ від злочинної ОУН-УПА-СБ. Тим, котрі терором були примушені воювати за ідеали ОУН Бандери, керуючись гуманітаризмом, матеріальну допомогу повинні надати харитативні, в тому й церковні, українські організації.
З огляду на завдання очолюваної Вами, Професоре, урядової комісії (вивчення діяльності ОУН-УПА) я вимушений пригадати Вам, що національна держава не є сомоціллю для народу, для нього тільки така національна мирна держава є метою, яка гарантує справедливість для всіх її громадян, свободу слова й інші свободи, яка організовує виховання й освіту, охорону здоров’я і безпеку. Держава фашистського типу (в якій верховодить “еліта”, “верства луччих людей”, які у відношенні до української “маси”, “черні” застосовують “творче насильство”) нє є і не була метою українського народу. ОУН Бандери змагала до побудови саме такої держави, отже (у великій мірі вимушена) боротьба за таку державу не була народновизвольною боротьбою українського народу ані хочби його значущої частини, в тому й поліщуків, волинян і галичан.
Буду Вам, Професоре, вдячний за суттєві зауваження щодо викладеного у цьому листі
http://www.mrezha.ru/ua/kulcz11.htm
2003.05.23 | Navigator
Аби це написала "Правда", то це правдою й було б.
А так це кусочок правди, ще й очевидно проспонсований деякими силами.Звичайно, Венеде, українець на своїй Батьківщині зі зброєю - звір, а в Афганістані - герой. Тут ваша "Правда".
2003.05.23 | Тестер
Re: Народ! Ви тільки вдумайтесь, що пише цей пан...
я вимушений пригадати Вам, що національна держава не є сомоціллю для народу, для нього тільки така національна мирна держава є метою, яка гарантує справедливість для всіх її громадян, свободу слова й інші свободи, яка організовує виховання й освіту, охорону здоров’я і безпеку.Держава фашистського типу (в якій верводить “еліта”, “верства луччих людей”, які у відношенні до української “маси”, “черні” застосовують “творче насильство”) нє є і не була метою українського народу.
Тре напевно нашій "еліті" направити було
2003.05.23 | Navigator
Пане Тестеру, уточніть, ви звертаєтесь до пана чи таваріща?(-)
2003.05.24 | Андрій
Re: Вiдкритий лист iсторику , професору Станiславу Кульчицькому
VENED пише:> Самі слова: хор недругів, засвідчують, що їх не пише людина науки, а радше пропагандист, бо ж це лексика пропагандиста, а не історика.
Проста вам порада: не прискіпуйтесь до слів, зміст статті від уживання фрази "хор недругів" не постраждав.
> Ви учасників УПА називаєте бійцями УПА, маючи на думці УПА, як армію. А чи справді УПА була армією? Хто, крім держави, може творити армію?
Дайте відповідь на питання: чи була Українська (козацька, гетьманська тощо) держава за часів Хмельницького? З вашої логіки слідує, що 300 тисяч чоловік зі зброєю в руках були не армією, а так, збіговиськом за інтересами. Чи може ви вважаєте, що тодішня Річ Посполита створила цю армію?(:-)) Крім держави армію може творити народ, який повстав на боротьбу з гнобителями.
Перепрошую, але мушу зараз іти. Сподіваюсь продовжити дискусію незабаром.
2003.05.23 | Жанна
Імперія вміла цінити українське гарматне м"ясо
Коли Володимир Кичан з Сарненського району приїхав у Рівне проводжати свого сина Сашка, який йшов служити у військо, його серце ніби передчувало, що бачаться вони востаннє. Відчуття біди стало ще гострішим, коли син написав, що його відправляють на війну в Афганістан. Листи звідти Сашко надсилав підбадьорливі, вочевидь, не хотів засмучувати батьків. В останньому, який отримали у червні 1987 року, написав, що був поранений, і висловив надію, що його тепер відправлять на лікування додому. Через три дні після того батькам привезли сина у цинковій домовині. Капітан, який її супроводжував, порадив Володимиру Кичану домовину не відкривати, щоб не завдавати ще більшого болю рідним. Мама загиблого Надія відтоді захворіла, була змушена облишити роботу в колгоспі та жити далі, бо, окрім вбитого сина, мала ще шестеро дітей. Зараз пенсія у пані Надії мізерна — отримує 51 гривню плюс жалюгідну доплату — 27 гривень. Час від часу отримувала то квіти від військових, то якийсь подарунок на зразок хустини, то кілька десятків гривень. Десь у 2000 році в гості до Кичанів приїхала племінниця, яка живе та працює у Донецьку.— Тьотю Надю, а покажіть мені той орден, яким було нагороджено Сашка.
— Який орден? — щиро здивувалась жінка.
— Я ж у книжці про ветеранів війни прочитала, що нашого Сашка було нагороджено орденом Червоної Зірки, — відповіла племінниця.
Так несподівано батьки довідались, що їхнього сина було нагороджено орденом Червоної Зірки посмертно, проте цієї нагороди вони не отримали й досі, бо вона загадково зникла. У військкоматі ситуацію батькам також прояснити не змогли. Цим фактом зацікавилась військова прокуратура Рівенського гарнізону і почала своє розслідування.
— За частиною 1 статті 423 Кримінального кодексу України, тобто за фактом зловживання військовою особою владою або службовим становищем, ми порушили кримінальну справу, в даному випадку — стосовно колишнього військового комісара Сарненського району Михайла Рябкова, — повідомив кореспонденту «РВ» заступник військового прокурора Володимир Рашко.
Під час перевірки з’ясувалося, що не отримали орден Червоної Зірки й батьки ще одного загиблого в Афганістані мешканця Сарненського району — Сергія Бережного.
— Зникли не лише обидва ордени, а й орденські книжки Бережного та Кичана, в які у військкоматі з якихось причин не вписали прізвищ нагороджених, — уточнив Володимир Рашко. — «Червона Зірка» Сергія Бережного мала номер 3805780 (орденська книжка серії Л за номером 825814), «Червона Зірка» Олександра Кичана має номер 3805779 (орденська книжка серії Л, номер 825816). Ми просимо всіх, хто володіє інформацією про зниклі ордени, телефонувати 298-161 або 298-112.
Ми розшукали колишнього військового комісара Сарненського району, який отримував у грудні 1989 ті два ордени Червоної Зірки, щоб довідатись, чому їх не вручив батькам загиблих, хоча оперативно відрапортував, що це зробив, на протоколі це підтверджує власноруч ним залишений підпис.
— Мені ці ордени тепер вже сняться, думаю, хто й куди їх подів, — зізнався пан Михайло журналісту «РВ». — Тоді, у 1989, я зателефонував у сільради, на території яких проживали хлопці. Мені там порадили із врученням нагород не поспішати, бо рідні загиблих перебували у такому жахливому стані, що поява у селі військових могла мати непередбачувані наслідки. Чому відрапортував, що їх вручив? Бо від нас вимагали це зробити упродовж 5 днів після їх отримання, звітність тоді була суворою, отож довелося скласти протокол, що нагороди вручені. Насправді — поклав їх на верхню поличку в сейфі. Якби лежали десь на видноті, то, можливо, й не забув би про них.
Якщо вірити пану комісару, що ордени пролежали у сейфі до 1995 року, а коли він звільнявся у запас, передав їх новопризначеному комісару. А чому той не вручив їх батькам, також не знає.
— Не виключено, що ордени зараз перебувають десь у приватних колекціях, — висловив припущення пан Михайло..
Про те, хто міг туди їх передати, він не здогадується. До речі, ключі від сейфа, де лежали «Зірки», були ще й у заступників обох комісарів.
— Чи справді вручення нагород могло спричинити батькам «непередбачувані наслідки»? — поцікавились ми в Леоніда Горощука, уповноваженого представника по Рівенській області Держкомітету у справах ветеранів війни та воєнних конфліктів в іноземних державах:
— Не думаю, що вручення посмертних нагород рідним загиблих воїнів-інтернаціоналістів є небажаним, оскільки ятрить їхній давній біль. Є, звичайно, окремі батьки, які настільки засліплені втратою сина, що його посмертну нагороду сприймають з відразою, навіть дивитися на неї не хочуть. Але такі випадки поодинокі. В більшості ж рідні та близькі загиблих афганців сприймають визнання їх героїзму із слізьми вдячності. Їм відрадно, що про їхнього сина не забуто, відрадно, коли на могилі сина з’являються живі квіти, відрадно, коли є можливість потримати в тремтливих старечих руках чи не єдину згадку про нього — бойову нагороду.
Згідно з указом Президента Леоніда Кучми за окремі бойові нагороди передбачена доплата до пенсії, у тому числі й рідним загиблих воїнів. І на закінчення, про продаж бойових нагород. Ні афганці, ні рідні загиблих, яким дорога пам’ять про них, продавати заслужені кров’ю ордени і медалі не стануть, скільки б за них на ринку не давали.
Рівенські торговці, які скуповують та перепродують колекціонерам бойові нагороди, в їхній оцінці керуються іншими критеріями.
— Ми усвідомлюємо, що ордени і медалі давалися «афганцям» дуже важко, — говорить один з торговців, — але ринок є ринок. Ціна ордена Червоної Зірки якихось 20-30 гривень.
2003.05.23 | Ігор ГОШОВСЬКИЙ.
у німецьких окупаційних органах Рівненщини поляки складали 80%!
"ТРАГЕДІЯ ВОЛИНІ" з-під пера ВОЛОДИМИРА СЕРГІЙЧУКА19 травня у Народному домі презентував свою нову книгу "Трагедія Волині" відомий не лише в Україні, а й за її межами професор, фахівець з питань Другої світової війни Володимир Сергійчук. Досі його ім'я пов'язувалося з цінними працями архівного спрямування "Нові матеріали про діяльність ОУН-УПА" та "Трагедія українців Холмщини".
Нова книга є науковим аналізом трагічних подій жорстокого конфлікту, що тривав між українцями та польськими колоністами на Волині у ХХ столітті. Це протистояння особливо загострилося у 1943 році, після того, як польський ("лондонський") уряд в еміграції віддав наказ своєму збройному підпіллю ("Армія Крайова") будь-якою ціною зберегти під польським етнічним контролем Галичину й Волинь.
До написання книги автора підштовхнули самі ж поляки. Адже саме вони сьогодні піднімають на міждержавному рівні питання про відзначення трагічних подій 60-річної давнини. Причому події висвітлюють необ'єктивно, звинувачуючи українців у етноциді польського населення. Праця Володимира Сергійчука на основі документів переконливо доводить протилежне.
Володимир Сергійчук пояснив, чому й досі українці так і не знайшли можливості налагодити з польськими істориками конструктивного діалогу: "Справа в тому, що з польськими істориками дуже важко спілкуватися, оскільки вони не хочуть слухати нас. Особливо вони не хочуть чути аргументів, які підкріплюються архівними документами. Вони ставляться до українських фахівців зверхньо". На думку професора, значною мірою теперішню ситуацію довкола подій т.зв. "Волинської трагедії" породило невизнання УПА на державному рівні. Поляки цим вирішили скористатися, щоб затаврувати український національно-визвольний рух. Коли це буде зроблено, тоді можна буде оголосити його бандитським, а якщо він бандитський, то його можна буде легко підлаштувати під канони тероризму.
Автор книги дуже слушно зауважив, що на Волині не було конфлікту з іншими колоністами - чехами. Чому так сталося? Тому, що чехи, на відміну від поляків, поважали право українського народу на власну державність; чехи були готовими бути лояльними громадянами майбутньої української держави.
Пан Сергійчук розповів, що наше місто відіграло вирішальну роль у написанні цієї праці: "Якби я не попрацював у вашому обласному архіві, то я не мав би морального права випускати цю книгу. Адже в Рівному зберігається чи не найбільший корпус документів, що можуть дати відповідь на питання, які ставлять перед нами сьогодні поляки." Він також подякував Василю Червонію за те, що він спричинився до того, що видання цієї книги отримало фінансову підтримку.
Насамкінець, професор продемонстрував копії досі таємних документів про роль поляків у німецькій адміністрації, їх участь у німецьких допоміжних збройних формуваннях та масових розстрілах населення на Волині. З'ясувалося, що, приміром, у німецьких окупаційних органах на Рівненщині поляки складали понад 80 відсотків. То чиєю ж насправді була окупація у 1943-44 роках?