05/23/2003 | Микола СИВИЦЬКИЙ (Польща).

ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ КОНФЛІКТ 1943-1944 рр.

У сучасних польсько-українських взаєминах, започаткованих незалежністю української держави, поки що більше реверансів, ніж ділової розмови. Якщо так буде й далі, то хоча державні інтереси України, як і польська "рація стану", вимагають сусідського співробітництва, компліменти перетворяться на колишню "пшиязьнь польско-радзєцку" і закінчаться фіаско. Доки не піде розмова про вчорашній день, доки не виробимо спільної оцінки причини колишніх конфліктів, доти про злагоду годі мріяти, бо кожен житиме лише гіркими споминами.

Парадокси очевидні. Один з них - український народ ставить пам'ятники й править молебні на могилах вояків УПА як борців за волю України, а польський сейм законом з 24 січня 1991 р. надає комбатантські права полякам, котрі боролися з "бандами" УПА. То ким же були вояки УПА - бандитами чи борцями за волю? Коли не бандитами, то чому вони різали поляків?

Відповіді треба шукати у глибині віків, починаючи десь з 1340 р., коли Казимєж Великий рушив на землі Галицько-Волинського князівства. У 1619 р. польський кордон досяг майже сьогоднішнього Харкова. Ледь не вся Україна опинилася під Польщею. Шляхта гнобила українців безнастанно, щораз жорстокіше, а коли гніт сягав зеніту, розлютований народ бив окупанта. Ріками крові спливла Хмельниччина, потім Коліївщина, волинська різня стала третім етапом трагедії двох народів.

Санаційні достойники зробили все, щоб до трагедії призвести. У 1917 р., коли польський народ сам ще з неволі не виборсався, головний польський політик Роман Дмовський вручив державам Антанти проект поділу українських земель між Польщею й Росією, а на світовій конференції в Парижі завзято його відстоював. Задушивши незалежність ЗУНР у 1919 р., Польща вдруге зайняла її землі, допомагаючи на сході перемозі більшовиків - додамо, на власну голову. 100 тис. українців було прогнано крізь концентраційні табори, з того четверта частина там назавжди й залишилася, знищено українське шкільництво, придбане за Австрії, замкнено читальні "Просвіти", щоб загальмувати національну свідомість, зліквідовано кооперацію, накладено кари на молодь за шапку-мазепинку, за тризуб тощо. На перелюднені "креси", де на переднівку хліба не було, держава пхала осадників, даруючи їм тисячі гектарів землі ще й гроші на загосподарювання, і зброю на додачу, бо довкола кишіло ворогами, а поліції не скрізь вистачало. Самим беззаконням стала пацифікація, коли військо й поліція катували старців, дітей, вагітних жінок, нищили посуд, постіль, харчі, снопи, обдирали стріхи. Три рази штурмували церкву православну. З 1918 р. до 1924 р. було замкнено, знищено і пересвячено на костели близько 500 церков, відібрано майже 20 тис. гектарів церковної землі з будинками. У другій фазі (1929 - 1934) внесено судові позови на ревіндикацію нібито поуніятських 757 церков, соборів і монастирів разом з Почаївською лаврою. Та навіть суд не наважився втручатися у скандальні справи, бо не претендував на ті церкви греко-католицький митрополит Андрій Шептицький. У 1938 р. знищено ще 136 святинь. "Ревіндиковано" душі людські примушенням православних вихрещуватись на католиків під загрозою викинення з роботи.

Врешті-решт вдалися до "акції зміцнення польського елементу" на "східних кресах". Отож, наприкінці січня 1939 р. Рада міністрів постановила, щоб кожний міністр до двох тижнів склав звіт про те, скільки йому підлягає українців, та повідомив, як він наміряється ліквідувати українську проблему в своєму ресорті. Пропонувалися проекти розселення по Польщі, полонізації та репресій, пропагування еміграції - кожен міністр добирав по своїй лінії найкращий. Зі всіх пропозицій створили загальний проект акції.

Українці мали два шляхи: загибель або революція. Навряд чи хтось добровільно вибрав би загибель, тим більше українці з їх бойовою підпільною організацією. Революцію випередила війна. Але по розвалі держави польські шанси змізерніли; на поліському селі поляків було 6,51 %, на станіславівському - 18,77, на волинському - 13,69 %. Якщо під впливом сильної пропаганди та за підтримкою державного апарату значна частина цієї жменьки наставлялася перед війною на ліквідацію українського населення, то після краху держави уся польська меншість, що жила майже в 70 повітах з українською більшістю, зустрілася віч-на-віч зі смертельною небезпекою. Треба було мати величезне відчуття такту, щоб не викресати фатальної іскри. На жаль, відчуття забракло.

Відразу після війни 1939 р. поляки почали створювати в підпіллі військову організацію для відбудови на Західній Україні польської державності. Двохтисячну мережу зі штабом більшовики знищили, однак спробу було поновлено при німцях у 1942 р., вже після проголошення незалежності української держави.

Українці при перших "совєтах" збройних формувань не творили. Коли на початку вересня вийшли з польських тюрем 15 000 членів ОУН, то жоден з них до лісу не рвався. Про змагання з Червоною армією, що котилася в Галичину тисячами танків, міг думати лише божевільний. Знедолені поляки викликали більше співчуття, ніж ненависті, отже, збройна сила не була потрібна.

Її організація планувалася на пізнішу пору. Ще навесні 1939 р., після розгрому Карпатської України, колишні старшини петлюрівської армії, котрі працювали на контрактах у Генеральному штабі Війська Польського, виробили проект партизанської армії, яку належало створити після вибуху радянсько-німецької війні. Основою проекту стала концепція недавнього в'язня Берези Картузької Тараса Боровця, якою передбачалося розташування повстанської бази в поліських лісах. 20 червня 1940 р. на таємному засіданні у Варшаві екзильний президент УНР Андрій Лівицький затвердив план Боровця, визнавши його найкращим.

З початком радянсько-германської війни збройна формація стала необхідністю. Без самооборони жити було неможливо. Влади не існувало, то Боровець приступив до здійснення свого плану. Вже в липні він створив військове формування під назвою "Поліська Січ УПА", приєднав боївки Мельника і, нікого не питаючи, не ховаючись, розмістив штаб на Житомирщині, в Олевську між Сарнами й Коростенем. Німцям пояснив, що це - поліція для самооборони.

При штабі УПА в Олевську був гарнізон -три сотні піхоти, кулеметна сотня і школа підстаршин. Решту війська розміщено по Поліссі. УПА контролювала територію трикутника Пінськ - Коростень - Мозир, далі розташовувались білоруси. До листопада 1941 р. ніхто німців на Поліссі не бачив - вони партизанів боялися. При безпосередньому контакті українсько-німецькі взаємини радикально змінилися. На проголошення української державності німці відповіли арештом Бандери і новоствореного уряду. Коли Боровець "очистив" ліси від червоноармійців, німці вирішили розв'язатися з Поліською Січчю і зайняли Олевську "республіку". УПА Бульби (такий псевдонім узяв Боровець) сховалася в підпіллі.

Тим часом фронт потребував стільки "харчів", що селяни не могли його забезпечити. За провіантом поїхали німецькі карателі. Вони оточували село, масакрували народ і палили будинки. Арештовувалися селяни, що ховали провіант, потім інтелігенція, яка могла б очолити рух опору. У листопаді 1941 р. розстріляно екзекутиву ОУН в Житомирі, подальші розстріли - то Полтава, Миколаїв, Чернігів, Кременчук. У лютому 1942 р. змасакровано цвіт інтелігенції в Києві, потім у Рівному, Крем'янці (це, якщо тільки згадати збірні масакри). Рушили до райху транспорти з робочою силою. Хто міг - тікав до лісу. "Місцевості, дальші від чинних залізниць,- писав волинський делегат лондонського уряду,- то дикі поля, на яких організуються українські республіки, де все життя регулюють лісові банди. Сильніша пацифікація, проведена німцями перед жнивами, не дала наслідків, бо німці палять і мордують села, зовсім не вибираючись в ліс. Тому все, що може тікати, криється в лісі, побільшує банди". Таким чином, люди, які рятували своє життя в лісі і звідти били окупанта, у понятті волинського делегата були бандитами. Іронією долі стає факт, що тим делегатом був Казімєж Банах - педагог, колишній презес Волинського союзу сільської молоді й директор Народного університету в Ружині поблизу Ковеля, діяч, котрий свого часу у Кременецькому ліцеї пропагував ідею дружби польського й українського народів.

Так виник перед Україною поряд із "совєтами" другий ворог - німці. Ворог міцний, грізний своєю доктриною, прописаною в "Мein Каmpf", де для концепції нової слов'янської держави над Дніпром не могло бути місця.

Якщо фатальний вересень викреслив Польщу з-поміж ворогів України, то неволя мала з'єднати сусідів у боротьбі з окупантом. Тим більше, що більшовики вивезли з Волині головних польських державників - службовців, осадників, поліцію, офіцерів, ендеків, тисячі яких загинули в Катині. Але практика була складнішою.

Формуючи в краї підпільний апарат, польський еміграційний уряд у Лондоні створив також Східну комісію і Східне бюро, які займалися винятково справами національних меншостей. Здавалося б, про що мова, як нема держави? Але ж політики передбачали, що Німеччина розвалиться, Польща воскресне, і то щонайменше в кордонах від Одера до Збруча, отож і слід заздалегідь відшукати спосіб ліквідації шести мільйонів українців і білорусів. Вироблялися різні проекти, відповідні настанови летіли з Лондона до окупованого краю. Польща знову перетворювалася на ворога українського народу. Ніхто не бажав зрозуміти, що на прожертій ненавистю території на одного поляка припадає п'ять українців, що армії Галлера Франція вже не пришле, що для будови нової Польщі військо з центру не прийде, отже, повстання в чужій гущі, організоване для її поневолення, стане полякам могилою.

Польські збройні сили в Галичині й на Волині створювалися від приходу перших "совєтів" не для самооборони, як твердиться в усіх публікаціях, бо ніхто тоді на поляків не нападав-українці збройних формацій не мали. У книзі "Zbrodnie nacjonalistow ukrainskich na Wolyniu 1939-1945" йдеться про 20 польських жертв за 1941 р. і близько 660 за 1942р., але то були здебільшого наслідки погромів, організованих німцями за співпрацю польського населення з радянськими партизанами. І якщо наприкінці лютого 1943 р. починаються вбивства масові, то причини й виконавці були ті ж самі, лише потім в акцію включилася УПА. Натомість польську діяльність волинський делегат описував у звіті лондонському урядові так: "Організація конспіративних відділів почалася ще за більшовицької окупації, а за німців спроби поновлено. Військову акцію ведено впродовж цілого 1942р. інтенсивно, але хаотично. Діяли тут різні місцеві військові організації... Систематичну акцію військо вело тільки в Дубенському інспектораті, що охоплював повіти Здолбунівський, Рівенський, Лубенський і частину Кременецького". У жовтні 1942 р. почала працювати Волинська делегатура, створено Корпус безпеки й самооборони, що мав близько 250 постів і участків загальною чисельністю в 4000 чоловік, бо передбачалася "велика правдоподібність атаки українців". Делегат уряду стверджував, що повна мобілізація дасть польському корпусу десь 15 000 чоловік.

А в Дембіци (Західна Галичина) вишколювались батальйони польської гранатової поліції. "Мило було глянути на ті відділи, хоч в німецьких мундирах,- читаємо у краєвому звіті,- як справно марширували з польською піснею на устах. Українці тільки голови поопускали, а на обличчях виднілися страх і пригноблення". Автор не помічав, що той спів підпалював ґнота під бочкою пороху, на якій сиділи поляки.

У підпалюванні щиро допомагали польські комуністи. До того ж ще в 1942 р. на Полісся й Волинь рушила друга хвиля радянських партизанів. То вже були не недобитки початку війни, а до зубів озброєні та оснащені спеціальні відділи для дезорганізації німецького тилу й боротьби з УПА. Командував ними начальник Штабу партизанського руху на Волині генерал Бегма. Його заступником був комуніст Юзеф Собєсяк, котрий керував польськими відділами радянських партизанів, створеними побіч Армії Крайової з місцевого населення. Історики нараховують серед радянських партизанів близько 7 тис. поляків. А ще ж була 27-а Волинська дивізія Армії Крайової, Хлопські батальйони. Базою для всіх стали польська хата, маєтки та лісничівки, обсаджені поляками перед війною. Все це сприсяглося на знищення УПА - оборонної гвардії українського населення.

До вибуху призвело саме життя. Навесні 1943 р. окупанти готували транспорт молоді до Німеччини, а коли та почала тікати, рекрутування було доручено українській поліції. У Здолбунові поліція не виконала наказу, то німці її роззброїли, 12 чоловік розстріляли, решту вивезли до райху. Інші пости повтікали зі зброєю. Загальне роззброєння стало неминучим, отже, ОУН стягнула всю поліцію до лісу, завдяки чому УПА одержала 5 тис. озброєних повстанців.

Роз'юшені німці заповнили вакуум гранатовою поліцією, надаючи їй волю в "розрахунках" з українцями. По селах роз'їхалися карні експедиції. "На всьому Поліссі та великій частині Волині,- розповідає наочний свідок,- літом 1943 року витворилася така ситуація, якої собі бажав Сталін. Вночі кругом заграва, бо бандерівці випалюють майно поляків та "бульбівців" як зрадників. Вдень кругом заграва, бо німці з поляками й узбеками випалюють українські села та вистрілюють народ за бандитизм. Іншої ночі большевицькі партизани з поляками допалюють решту українських сіл, що їх не випалили німці за дня. Куди не глянь - вогонь. Куди не повернись - трупи і кров..." *

Гніт під порохом погорів. Бандерівці вирішили деполонізувати Західну Україну. Поступово, село за селом, вони повідомляли поляків, щоб за 48 годин вибралися за Буг чи за Сян, інакше - смерть. А з Лондону йшли накази: сидіти на місці, бо з вашим виїздом Польща втратить Волинь. Люди вагалися - одні тікали з міста, інші чекали польського війська. Час минав, починалась масакра.

Чи то був злочин? Ясна річ, вбивства цивільного населення, старців, жінок і дітей важко назвати інакше. Але тут обставини були виняткові. Озброєні поляки в мундирах німецької поліції, в лавах радянських партизанів, 27-ї Волинської дивізії Армії Крайової перетворилися на такого ж ворога, як більшовики або німці. Головним завданням господарів ставала боротьба за життя, викинення з рідної землі хоча б одного, найслабшого ворога, який вже двічі займав ту землю силою - 1349р. і 1919р.

Як завжди, смертельна боротьба витворила запеклість. То вона послала поляків до "стрибків", тобто "винищувальних батальйонів", що формувалися для ліквідації УПА. Відомості про них зібрав "найвидатніший" післявоєнний україножер Едвард Прус, котрого за антинаукові експертизи української проблематики в Польщі нагороджено найвищим науковим званням. У книжці "Геросі спод знаку тризуба" пан Прус пише, що відразу після другого "визволення" Галичини до "стрибків" львівського округу було мобілізовано 6715 чоловік, з яких 80 % - поляки. Щойно після їх виїзду батальйони заповнено українцями - іудами, які не завагалися стріляти в рідних братів.

Ніхто не зможе встановити, скільки людей загинуло в тій боротьбі. Польські втрати дослідники визначають по-різному: від кількох десятків тисяч до... мільйона. Усі ті цифри значно перебільшені. Документи вказують, що поляків загинуло на Волині близько 20 000, а в Галичині - близько 10 000. Підсумки жертв боротьби на Закерзонні - це ще справа майбутнього.

Кожна польсько-українська війна - Хмельниччина, Коліївщина й ця остання - велася не в Польщі, а на окупованій Україні. Польські могили на українській землі - свідки імперіалістичної захланності предків Романа Дмовського та його учнів, морем крові заплатили за їхню політику обидва народи. І лише з відверто шовіністичних кіл може нині висуватися пропозиція, щоб українці вибачалися за те, що потурбували напасника, боронячись від смерті у власній хаті. З тим, хто цього жадає, про співпрацю не варто й говорити.