Де українська солідарність
05/29/2003 | Марко
Як людина, з українськими реаліями мало обізнана, я вельми здивований тою байдужістю, з яким українці поставилися до новин про побиття українських студентів столичної політехніки.
Усі так звані патріотичні партії спрямували свою діяльність на опозиційні дії проти Кучми, а от вимагати від влади захистити своїх одноплемінців їм зовсім не болить. Не бачив я й обговорення на форумах Майдану. Здається, нема жодної сили, окрім інтелектуального Народного Оглядача, що вимагає покарання чужинців, що зневажають народ країни, де вони перебувають. Якби це сталося в так званих "демократичних" країнах Европи чи Америки, то у китайському посольстві повилітали б вікна, а бездіяльність відповідного міністра спричинилася б до його відставки.
Соромно, що в Україні неповажають самих себе й плазують перед чужинцями. В інших країнах чужинців набагато більше, проте вони не дозволяють порушувати закони тих країн.
Хтось укаже на безчинства в Англії чи Франції. Однак зачинцями там є інородці, що стали їхніми громадянами. Що є дороговказом Україні не створювати проблем, збільшуючи кількість чужинців з правом постійного проживання.
Усі так звані патріотичні партії спрямували свою діяльність на опозиційні дії проти Кучми, а от вимагати від влади захистити своїх одноплемінців їм зовсім не болить. Не бачив я й обговорення на форумах Майдану. Здається, нема жодної сили, окрім інтелектуального Народного Оглядача, що вимагає покарання чужинців, що зневажають народ країни, де вони перебувають. Якби це сталося в так званих "демократичних" країнах Европи чи Америки, то у китайському посольстві повилітали б вікна, а бездіяльність відповідного міністра спричинилася б до його відставки.
Соромно, що в Україні неповажають самих себе й плазують перед чужинцями. В інших країнах чужинців набагато більше, проте вони не дозволяють порушувати закони тих країн.
Хтось укаже на безчинства в Англії чи Франції. Однак зачинцями там є інородці, що стали їхніми громадянами. Що є дороговказом Україні не створювати проблем, збільшуючи кількість чужинців з правом постійного проживання.
Відповіді
2003.05.29 | Andrij
Re: Краще подумайте
Де українська солідарність, коли люди дохнуть як тварини в державних "лікарнях", коли українок сплавляють тисячами в рабство, коли люди гниють в державних "туберкульозних" колоніях для зеків, коли молодих хлопців саджають в ті колонії на роки за вуличні протести? Чи не час подумати трішки про суттєве та показати свою українську солідарність?2003.05.29 | Марко
Re: Краще подумайте
Коли, не приведи Господи, вас битимуть китайці чи африканські дикуни, і ви вмиватиметеся своєю кров"ю й задихатиметеся від безсилля у своєму, не чужому Києві, на своїй землі, не чекайте на співчуття, бо у ваших земляків на той час будуть більш суттєві проблеми, де вони, може, а може й ні, виявлять свою українську солідарність.2003.05.29 | CACTUS
Re:Кожен із Вас каже правильні речі, щоправда вони
мають різні політичні виміри!2003.05.29 | Englishman
Поставимо питання так:
Гіпотетична ситуація: група п'яних, але "в доску своїх" українців, б'ють "чорномазого". Кого ви підтримаєте?Якщо до вас не дійшло, поставлю питання так: навіщо солідаризуватися на расових, а не загальнолюдських засадах?
2003.05.30 | Марко
Re: Поставимо питання так:
Я так радий за вас, що ви можете ось так міркувати загальнолюдськими масштабами. А от американці, французи, нідерляндці та інші західні жителі вже починають відкидати ілюзії щодо расової дружби, бо стоїть питання про виживання білого населення. Щоб далеко вас не посилати, читайте хоч би матеріяли Народного оглядача, що у вас же в Києві.Добре було б вивчати чужий досвід , щоби не утворювати майбутніх проблем.
2003.05.30 | Patriot
Re: Поставимо питання так:
Марко пише:> Я так радий за вас, що ви можете ось так міркувати загальнолюдськими масштабами. А от американці, французи, нідерляндці та інші західні жителі вже починають відкидати ілюзії щодо расової дружби, бо стоїть питання про виживання білого населення. Щоб далеко вас не посилати, читайте хоч би матеріяли Народного оглядача, що у вас же в Києві.
Марко. "Народний оглядач" звичайно цікавий. Сам навіть кілька разів там друкувався. Але, вибачте, стаття про бійкеу в політехніці то є суцільний маразм. Про расові основи. Вони ще нікого не приводили до добра. НІмеччину дійсно заставили приймати багато іноземців. Нідерланди самі набрались, так, як і решта світу, коли назаховплювали купу колоній. Ось і віддача. Україна не мала таких колоній і я не бачу енебезпеки у китайцях. Все залежить від конкретних людей. Дружба не дружба, але закон просто повинен бути одним для всіх. Якщо хтось бьє комусь пику, то це особисте і не треба сюди домішувати расу. Краще дійсно подумати, як зробити так, щоб українські жінки не наповнювали борделі світу. Сам особисто знайомий з представниками багатьох національностей. Є серед них хорші і погані люди. Часто ми живемо саме під впливом стереотипів, які нам створюють мас медія (фільм Брат 2) до прикладу
2003.05.30 | Englishman
Та що ви кажете?
Ви мені от цікаво, в якій країні ви живете? Чи ви взагалі колись були "в Америці, в Європі"?Марко пише:
> Я так радий за вас, що ви можете ось так міркувати загальнолюдськими масштабами. А от американці, французи, нідерляндці та інші західні жителі вже починають відкидати ілюзії щодо расової дружби, бо стоїть питання про виживання білого населення. Щоб далеко вас не посилати, читайте хоч би матеріяли Народного оглядача, що у вас же в Києві.
> Добре було б вивчати чужий досвід , щоби не утворювати майбутніх проблем.
2003.05.30 | Марко
Re: Та що ви кажете? Те, що чуєте.
Кажу, бо був і є. На відміну від інших, пишу лише про те, що знаю, пане Англійцю.2003.06.01 | Englishman
Re: Та що ви кажете? Те, що чуєте.
У кожного своє бачення життя, так що не треба розписуватись за всіх "американців, французів, нідерляндців та іншіх західніх жителів".І повірте мені, я теж знаю, про що пишу.
2003.06.01 | Patriot
Розкажіть мені
коли в Австрії чи Німеччині били вікна турецького посольства, чи польського, коли в Британії били вікна пакистанського посольства2003.05.30 | Andrij
Re: Краще подумайте
Марко пише:> Коли, не приведи Господи, вас битимуть китайці чи африканські дикуни, і ви вмиватиметеся своєю кров"ю й задихатиметеся від безсилля у своєму, не чужому Києві, на своїй землі, не чекайте на співчуття, бо у ваших земляків на той час будуть більш суттєві проблеми, де вони, може, а може й ні, виявлять свою українську солідарність.
Як би це було ДОБРЕ, якби українці захлиналися кров'ю виключно від рук китайців або африканців, замість своїх власних бандитів та влади. Хоч вам це, певно, важко уявити, бо вам на тих українців в більшості плювати. Вас тільки китайці та африканці не обходять чомусь.
2003.05.30 | Марко
Re: Краще подумайте
Безборонного кожний б'є. Чому ви не боронитесь?2003.05.31 | Марко
Re: Краще подумайте
Може, прочитавши цей матеріял із Сільських Вістей, ви зрозумієте, що далі бути безборонним і бездіяльним просто самовбивчо для пересічного українця.Звичайний фашизм
Гестапівські й сталінські катівні відроджуються в «Україні з Кучмою»
Роксана ГЕДЕОН
... В усьому світі собак, що стережуть дім,
тримають на ланцюгу.
У розвинутих країнах таким ланцюгом є Закон,
який суворо регламентує
кожен крок гуманоїда з кийком у руці...
В Україні пси не мають ланцюга.
Андрій КУДІН,
письменник, автор популярної книжки «Як вижити в тюрмі»
... Коли в 1943 році геніальний Олександр Довженко по свіжих воєнних слідах писав «Україну в огні», його хворе серце гріла надія: може, перемога над фашизмом покладе край всесвітній вакханалії насильства? Може, запанує, нарешті, благодать на сплюндрованій українській землі?
Шість десятиліть, які минули відтоді, принесли нам багато чого — тільки не те, на що Олександр Петрович сподівався. Навпаки — в новій, декларативно ринковій, формально демократичній, зовні незалежній Україні паростки фашизму проросли і забуяли гидотним цвітом на так званих правоохоронних теренах.
У виснажливій гонитві за фізіологічним мінімумом український народ і незчувся, як багатотисячна орда дикунів у міліцейських мундирах, озброєна кийками і пістолетами, оголосила йому війну.
Війну без правил. Жорстоку. Криваву. Таку, на яку не кожен окупант здатен.
Я не наводитиму статистичних даних, щоб підтвердити цю тезу. Я просто розкажу вам історію — з розряду тих, які варто писати не чорнилом, а кров’ю. Історію моторошну, але для українських реалій банальну. Історію страхітливого людського звиродніння, бузувірства, підлості.
Історію злочину, який, висловлюючись мовою церковних книг, волає про помсту не до Кримінального кодексу — до неба.
Процес закритий і відбувається на периферії
Вже півроку триває в Садгірському районному суді славного міста Чернівці таємничий процес. Таємничий — бо закритий. Нема туди входу ані журналістам, ані публіці. Щодва тижні приїжджають на нього дорогі адвокати на добротних іномарках. У тюремній машині привозять трьох підсудних — молодих, ситих, зовні цілком нормальних чоловіків.
Самопочуття у них, незважаючи на кількамісячне перебування в СІЗО, непогане. Конвой вільно дозволяє їм спілкуватися з родичами. Хлопці тримаються впевнено, не без зухвалості. Курять, обіймають дружин, бадьоряться... Буває, скалять зуби в напівпорожній зал, посилають у нього непристойні жести.
Власне, жести ці мають одного адресата — втомлену біляву жінку середнього віку, яка на процес приїжджає на проіржавілому громадському транспорті. Добиратися до Садгори, на околицю Чернівців, їй непросто. Якби процес відбувався в центрі міста (там, де вона живе і де було здійснено злочин), це бодай на дещицю полегшило б страшний вантаж проблем, який віднедавна вона самотужки несе на своїх плечах.
Однак про це ніхто й не думав. За офіційною версією, суд відбувається в Садгорі через те, що це така собі нейтральна територія. Периферійна, далека й глуха — додам від себе.
З того, що процес закритий, зовсім не випливає, що там оприлюднюються якісь секрети. Не фігурують у ньому ані державні таємниці, ані подробиці роботи СБУ.
Білява жінка, про яку йшлося вище, — не розвідниця, а чоловіки на лаві підсудних — не іноземні резиденти. Вона — Ольга Попова, звичайний товарознавець із зарплатнею 214 гривень на місяць. Вони — колишні співробітники Чернівецького міського управління внутрішніх справ.
«Я не здамся, що б вони не вчинили!»
У неї, на відміну від них, немає грошей і немає адвоката, а закритість процесу позбавляє її єдиної безкоштовної підтримки, на яку вона могла б розраховувати, — підтримки народу, громадської думки. Власне, для того, щоб ця думка не формувалася, прокурори й утаємничили судові слухання. Утаємничили те, про що варто було б не говорити — кричати. На повен голос і на всю Україну.
На суді Ольга Попова представляє інтереси свого 25-річного сина Олександра Кирилюка, життя, психіку й здоров’я якого скалічили виродки у погонах. Про трагедію цього хлопця з парламентської трибуни нещодавно сповістила Ніна Карпачова, Уповноважений Верховної Ради з прав людини.
За кілька тижнів авторка цих рядків побувала у Чернівцях. Те, про що я там довідалася, стало для мене чи не найбільшим потрясінням за час журналістської практики.
— Убили, угробили мені дитину, — повторює Ольга Григорівна, тремтячими пальцями перебираючи документи судового процесу. — Угробили... І якби то було за що! Я ж ростила його, виховувала, а що тепер? Що?!
Лихо поламало їхні долі більше року тому, тому її очі сухі: сліз немає, всі виплакані. Залишився гнів. Вона не боїться нині нікого й нічого. Немає, здається, сили, яка злякала б її або спинила.
Страх перед начальством, переслідуванням, нестатками, фізичним насильством — усі ті побоювання, які зазвичай паралізують волю переважної частини українців і зупиняють їх у боротьбі за свої права, в цьому випадку геть-чисто перекреслені, відіслані на другий план. Воістину немає такого чоловіка, що був би безстрашнішим за жінку, в якої тяжко скривдили дитя.
— Мене застерігають, що можуть наркотики підкинути чи ще якусь провокацію вчинити, — говорить вона. — Вони, думаю, на все здатні, аби я замовкла. Але цього не буде! Можливо, вони й спробують запроторити мене в тюрму як наркоманку, однак і тоді я не здамся!
Ці фото варто було б надіслати до Гаазького трибуналу
Вона показує мені дитячі фотоальбоми сина. Миле хлоп’я — великооке чудо. Їсть у садку манну кашу, танцює у костюмі зайчика під новорічною ялинкою... Такі фотографії має, певно, кожна українська мати. Кожна з любов’ю колекціонує їх, вклеює, підписує, мріючи про внуків і щасливе синове майбутнє.
А ось інші фото. До Гаазького трибуналу б їх надіслати, в якому судять за злочини проти людства й людяності. Крупним планом — живіт із вилізлою назовні кишкою, чорне, розбите в юшку обличчя, в якому вже не впізнати юнацьких рис, понівечена грудна клітина, проломлена голова... Не тіло — місиво: самі садна, рани, кров.
За якихось 12 годин бандити в міліцейських мундирах перетворили сильного, щасливого й енергійного юнака на інваліда. Ці фото зробила сама пані Ольга, коли примчала до сина в лікарню. Як тряслися в неї руки і боліло серце, до ладу зрозуміє тільки той, хто пережив таке. Втім, навіть у стресовому стані їй було ясно, що знімки зробити конче необхідно: в умовах прокурорської бездіяльності вони єдині могли стати запорукою притягнення нелюдів до відповідальності.
Чому горе завітало саме до цієї родини? Випадковість це була чи закономірність? Щоб зрозуміти це, варто розповісти про життя Попових-Кирилюків по порядку.
Дітей Ольга Попова виховувала самотужки
Вулиця Пирогова, на якій мешкає ця сім’я, розташована в центрі Чернівців. Утім, це дуже занедбана місцина. Прогрес не добрався сюди за радянської влади, а про нинішні часи годі й говорити.
Будинки (здебільшого старі й обшарпані) хтозна-як тримаються на вершечку пагорба; вечірнього освітлення немає; про асфальт тут забули й мріяти. Саме в цьому квартальчику функціонує відома на все місто точка, де варять і збувають наркоманам «ширку». Про наркокрамницю чудово знає чернівецька міліція, однак закривати її не поспішає, бо з неї годується.
Особисте життя пані Ольги довго не складалося. Бог послав їй двох дітей — Сашка та Іринку, однак довго не посилав бодай якогось путящого чоловіка у поміч. Дітей вона виховувала самотужки. Ще за часів СРСР устигла здобути вищу освіту. Житлові умови були важкі, але ось-ось мала надійти черга на державну квартиру.
На жаль, перш ніж це сталося, почали тріщати всі радянські порядки. Чиновники поставили матір-одиначку перед вибором: або зроби внесок у розмірі двох тисяч доларів, або попрощайся з надією на просторе житло.
Насправді ж вибирати не було з чого: грошей Ольга Григорівна не мала. Квартири від держави сім’я так і не отримала. Пані Ольга, від природи енергійна, озброїлася лопатою і почала сама рити траншею під фундамент. Можливо, це тягне на сумний рекорд, але за кілька років жінка, освоївши важкі чоловічі професії муляра й бетонувальника, прибудувала до ветхого сирого дому нову кімнату. Велику, світлу, а головне — суху.
Робота на «барахолці» — життєвий успіх
Квартал, у якому вони мешкали, з плином часу набував нової специфіки. Ровесники Сашка Кирилюка, діти з незаможних родин, як правило, не знаходили для себе місця в житті. У Чернівцях, де вмерли мало не всі підприємства, таку-сяку роботу можна відшукати хіба на Калинівському ринку — чи не найбільшій в Україні «барахолці», осередку криміналу й корупції. Однак доля усміхалася не всім. Кому не пощастило стати продавцем китайського непотребу — того засмоктував вир злочинності, наркоманії, алкоголізму. До того часу, поки Сашко закінчив училище, багато хто з його дворових друзів уже встиг скуштувати тюремного хліба — за крадіжки, хуліганство, розбій тощо.
Втім, мешкати в такому середовищі — ще не означає самому бути злочинцем. Ольга Григорівна не мала причин скаржитися на сина. Він не піддався ні на які кримінальні спокуси. Відслужив армію. Працював, коли була робота, — торгував канцелярським приладдям на Калинівці.
Жилося їм важко. Вітчим Сашка, інженер на чернівецькому «Легмаші», кілька років сидів без зарплати. Ольга Григорівна вибивалася з сил, тягнучи на собі родину, і сушила голову над тим, де знайти гроші на вищу освіту дочки — надзвичайно здібної дівчинки, відмінниці.
Типові проблеми. Типове тяжке життя. Все для наших реалій типове. Навіть те, що відбулося потім.
Він мав залізне алібі — у ніч крадіжки не був у Чернівцях
Травневої великодньої ночі 2002 року у кварталі стався черговий злочин. Невідомі викрали комп’ютер із будинку таких собі громадян Альошиних, що мешкали по сусідству з нашими героями. Раніше Сашко Кирилюк кілька разів бував в гостях у потерпілих. Дізнавшись про крадіжку, він сказав матері:
— Добре, що мене тієї ночі взагалі в Чернівцях не було. Хоч по міліціях не тягатимуть...
Злощасного комп’ютера крадії витягли з будинку десь перед світанням. Саме в цей час Сашко справді перебував за 12 кілометрів від Чернівців — у селі Чорнівка. Разом із двома друзями він уперше в житті зустрічав Великдень у церкві. Вистояв цілу нічну службу, молився, святив крашанки.
Висловлюючись юридичною мовою, він мав залізне алібі. У місцевої міліції ввійшло в звичку мало не після кожного злочину, що мав місце в райончику, хапати всіх юнаків підряд і тягти до відділення знімати відбитки пальців. Сашка вже кілька разів піддавали цій принизливій процедурі, тож він був радий, що цього разу «слідство» провадитиметься без нього.
Однак 14 травня 2002 року о сьомій годині ранку в квартирі пролунав дзвінок. Визирнувши у вікно, Саша побачив трьох співробітників міліції. Вони покликали його у двір. Пані Ольга чула тільки, як гупнули, зачинившись, двері.
Вона не дуже стривожилась. Було ясно, як Божий день, із якої причини міліціонери нагодилися. Все-таки вирішили розпитати Сашка про ту вкрадену оргтехніку — ну, то він розкаже їм, де був у ніч на Великдень. На тому все й закінчиться.
Вона не знала, що вже ніколи не побачить сина таким, яким він був того ранку. Не бачила, як ще в дворі трійка «ментів» (це саме те слово, яким варто називати цих фігурантів історії) скували Сашку руки наручниками. У кайданах, наче рецидивіста, хлопця провели повз вікна сусідів. Нічого не пояснюючи, заштовхали в службову машину.
І вже тоді сказали: «Признавайся, падлюко, де комп’ютер?»
По-звірячому побивши Данилюка, вони змусили його оббрехати Сашка
Очолював «штурмову групу» капітан міліції Руслан Бартюк, а посіпаками в нього виступали «опер» Володимир Сергій і молодший сержант Сергій Скворцов. Всі троє були п’яні. За деякими даними, напередодні добряче посиділи у потерпілих — певно, обговорювали «версії» злочину. Не виключено також, що за віднайдення комп’ютера їм пообіцяли винагороду — надто вже оперативно діяла «трійка».
Загальновідомо, що зазвичай наша міліція не надто охоче береться до роботи. Є безліч скандальних фактів того, як правоохоронці складають протокол про пограбування квартири тільки тоді, як за грабіжниками і сліди загули, або, скажімо, взагалі лінуються приймати від громадян заяви про злочини. Втім, цього разу міліціянтам нетерпеливилося — знайти комп’ютер вони вирішили будь-яким робом. І будь-якою ціною.
Їхнє п’яне завзяття не випадково окошилося на Сашкові. Кількома годинами раніше, чигаючи по району, вони затримали такого собі Олександра Данилюка — парубка, який уже сім разів побував за гратами за дрібні крадіжки. Підстав підозрювати його в пограбуванні квартири Альошиних не було. Зате була можливість упритул з ним «попрацювати».
Данилюк був сиротою, до якого ніхто не мав діла (це для боягузливих недолюдків — вельми важлива обставина). Підігріта алкогольними парами «трійка» по-звірячому побила його, і він, аби вберегтися від іще жорстокіших тортур, звів наклеп на Сашка.
«Звів то й звів, — кажуть тепер сусіди. — Ну й нехай, зате врятував себе від того, що зробили з Кирилюком...»
Сашко Кирилюк був теж безпечним об’єктом для «розслідування». «Вони шукали саме такого, бідного, безробітного, — переконана Ольга Григорівна. — Щоб був не крутий, не багатий. Без впливових батьків...»
Син матері-одиначки — хто бодай гіпотетично в нашій країні міг би за нього заступитися?
«Вони скували мені руки ззаду, щоб я не міг прикривати голову»
Тільки-но завівши жертву до кабінету, вони посадили Сашка на диван і почали люто періщити по голові кийком. Досі він ішов слідом за ними спокійно, бо знав, що не винен, і готувався розповісти про своє алібі. Але про такі речі його ніхто питати й не збирався. Як осатанілі, вони гамселили його по голові — сто, двісті разів, нічого не слухаючи і запитуючи тільки одне: «Де комп’ютер?»
— Я намагався прикрити голову руками, — згадує Саша, повільно добираючи слова. — Тоді вони скували мені руки наручниками ззаду, щоб прикриватися я не міг...
«Зупиніться, ви ж зробите мене ідіотом!» — кричав він їм. Це їх навіть веселило: «Нічого! Саме цього ми й хочемо!» І знову лунало, як закляття: «Де комп’ютер?!»
Коли тім’я і потилиця жертви перетворилися під ударами гумового кийка мало не на желе, Сашка почали бити по п’ятках. Поставили рачки (один тримав за плечі, другий — за ноги), зняли з ступнів кросівки — і лупцювали щосили. Цей метод за часів рабовласництва використовували східні сатрапи: біль неймовірний, за лічені хвилини розхитується вся нервова система людини.
Втомившись бити по п’ятках (ноги до самих кісточок ще кілька місяців у Сашка були чорно-зелені) — били по ребрах, нирках, узагалі по чому попало... Коли втомлювалися орудувати кийком, дубасили руками, ногами, пляшкою. Винахідливий садист Володимир Сергій шмагав жертву по зраненій голові металевим дротом.
У якийсь момент до кабінету, в якому стояв такий рейвах, зазирнув ще один міліцейський функціонер. Подивився на «забави» колег і... сам до них долучився: двічі садонув Кирилюка поміж ніг (до речі, цей небезпечний для суспільства суб’єкт, любитель ударів у промежину, невдовзі... пішов на підвищення і нині обіймає посаду заступника начальника УМВС Чернівців. Он які люди йдуть у нас угору!).
Сашко згадує, що був готовий у ті хвилини зізнатися в чому завгодно. Так колись у сталінських катівнях люди визнавали себе японськими, англійськими, навіть латинськими (!) шпигунами.
Однак його мучителям не зізнання було потрібне. Вони вимагали комп’ютер. А його Саша не мав.
«Може, ти заговориш, якщо ми тебе згвалтуємо?»
Усвідомлюючи, що п’яні й тупі виродки запросто можуть забити його до смерті, він пішов на хитрість. Йому здавалося, треба тільки дати знати матері, що з ним роблять у міліції, — і він врятований. Похапцем складаючи план порятунку, Сашко сказав своїм катам, що комп’ютер — у нього вдома, «у комірчині сховав».
П’яні «правоохоронці», прихопивши хлопця з собою, оперативно повернулися на вулицю Пирогова. Однак — буває ж така страхітлива іронія долі — Ольга Григорівна вже пішла на роботу. Вітчим зажадав від міліціонерів ордер на обшук і, коли вони не змогли пред’явити його, не пустив їх на поріг.
— Тоді я сказав їм, що продав комп’ютер на Калинівському ринку, і можу показати, кому саме, — розповідає Сашко. — Вони відразу повели мене на Калинівку. Я дуже хотів добратися до матері... Але вони щось запідозрили і повернули назад, коли залишалося пройти лише два сектори до місця маминої роботи.
І знову його били. Припиняли тортури лише тоді, коли влаштовували собі перекур. Він, як їм здавалося, не хотів віддати їм комп’ютер, і ця його «витривалість» страшенно бісила спітнілих почвар у погонах. Врешті-решт, капітан Руслан Бартюк (до речі, не якийсь там неук — міліцейську освіту здобував аж у столиці) на правах начальника вирішив виявити фантазію.
— Не хочеш говорити? — з садистською інтонацією запитав він. — Може, захочеш, коли ми тебе згвалтуємо?..
За його наказом Сашка поклали на диван. У той час, як спільники тримали беззбройного й знесиленого хлопця (один із мерзотників сів йому на плечі), Бартюк зняв з нього штани й плавки. Взяв гумовий кийок і засунув його в анальний отвір жертви. Мало не повністю. А ще — кілька разів провернув, порвавши пряму кишку й пошкодивши нутрощі.
Картина була сатанинська. І вони вирішили... зафіксувати її на фотоплівку.
— Зробимо знімок і пошлемо в зону, де ти сидітимеш, — глумилися гуманоїди над жертвою, яка билася перед ними у конвульсіях, божеволіючи від болю. — Знаєш, що там роблять із такими, як ти, — зі згвалтованими?
Сашко чув, як клацнув фотоапарат...
Кийок в анусі як стимул процесу дізнання
... Дивно, страшно й дико писати про таке. Певний час я навіть вагалася: чи варто травмувати читачів аж такими подробицями розправи? Але ж оця міліцейська палиця в анусі — це ж не просто особиста трагедія окремого юнака, не випадковий збіг жахливих обставин. Це — страхітливий символ нинішніх «правоохоронних» принципів, пекельна прикмета кучмівщини. Точна характеристика того, на що перетворилися за останні роки органи внутрішніх справ. Мірило нинішнього слідства, дізнання, правосуддя. Це, нарешті, свідчення того, яка людиноненависницька каша вариться в черепних коробках тих, кого народ влучно охрестив «мусорами».
Звідкіля вони взялися? Де росли? Чому, замість того, щоб бути запертими під міцним замком у зоопарку, ці схиблені монстри озброюються і, оперуючи Кримінальним кодексом, мають змогу нападати на нас, затримувати, топтати чужі життя, реалізовувати на живому матеріалі свої збоченицькі, агресивні, а інколи, як у випадку з Кирилюком, навіть приховані гомосексуальні нахили?!
Втім, до чого тут зоопарк? Хижаки не роблять один із одним того, що я описала вище. У зоопарку, так само, як і в нормальних сферах життєдіяльності суспільства, подібні істоти зазвичай не мають простору для вияву своїх нелюдських потягів. Тоді, вочевидь, і з’являється в них думка про службу в міліції.
«Робити я не хочу, а красти
я боюся.
Поїду краще в місто, в міліцію
наймуся»,
— так новітня народна творчість характеризує мотиви, які спонукають людей до вступу на роботу в органи внутрішніх справ. Однак це гумористична, поверхова і вже застаріла точка зору. Професія міліціонера віднедавна стала притулком не лише для сумирних йолопів і невиправних ледарів. Це нині привабливий фах для тих небезпечних суб’єктів, які хочуть катувати, калічити, насолоджуватися необмеженою владою над людьми, навіть убивати їх, не чекаючи за це ніякої відплати.
Риба гниє з голови. І в міліції, і в державі
Я далека від думки вважати згаданих Бартюка, Сергія і Скворцова людьми хворими, які чинять звірства у стані неосудності. Навпаки. Коли жертва з розірваними кишками корчилася перед ними в муках, вони чудово усвідомлювали, що відбувається.
Тортури, кийок, засунутий в анальний отвір, — навряд чи це були «винаходи» особисто Бартюка та його спільників. Як твердять чернівчани, нелюдські методи дізнання, заборонені всіма міжнародними конвенціями і українськими законами, вже давно панували у стінах (хочеться написати — у застінках) міського управління міліції.
Бартюк, Сергій і Скворцов, певно, вчилися на прикладах старших колег. Вони явно не раз були свідками жорстокого побиття десятків жертв — побиття, за яке мучителі не зазнали ніякого покарання (а може, й пішли на підвищення). Чому б не вірити, що і їм такі дії також зійдуть з рук? Навпаки — в такій ситуації саме боятися кари було б з їхнього боку безглуздям.
Вони й не боялися. Прекрасно знали, що кари за такі вчинки в кучмівській Україні не буває.
Риба, кажуть, гниє з голови. Про «голову» мучителі Олександра Кирилюка теж усе чудово знали. Всій країні завдяки записам Мельниченка відомо, якими справами займається найвище керівництво держави та МВС. П’яній «трійці» досить було згадати репутацію Юрія Кравченка, Миколи Джиги, Едуарда Фере, щоб зробити логічні висновки: якщо там, «нагорі», можуть безкарно «замовляти» журналістів, планувати провокації, організовувати спеціальні загони «орлів», то ми собі тут, «унизу», цілком можемо дозволити невеличкі «пустощі» — вчинити розправу над безробітним, бідним, абсолютно беззахисним співвітчизником.
«Так знівечити людину можна, хіба посадивши її на кіл...»
Сашко вижив чудом. Все, абсолютно все було проти цього. Тілесні ушкодження, отримані ним, майже не сумісні з життям. На додачу до цього бузувіри, усвідомивши, що їхня жертва близька до агонії, почали думати не про те, як її госпіталізувати, а про те, як краще замести сліди.
Закінчивши екзекуцію, вони утримували конаючого хлопця у міліції ще кілька (!) годин, примушуючи підписувати то один, то інший документ. Спочатку вигадали версію про те, що його побили в парку, і змусили Сашка це завізувати. Згодом хтось підказав їм, що побої, отримані Кирилюком, аж ніяк не можуть бути «вуличного» походження (ну не розривається під час вуличних бійок пряма кишка). Тоді вони переписали «версію»: мовляв, затриманий скотився зі сходів, коли тікав...
Виходячи з кімнати, щоб обговорити чергову брехню, «правоохоронці» глумливо зверталися до хлопця:
— Замикати тебе, га? Чи ти й так не втечеш?
Всі ці цинічні «версії», авторами яких є підсудні Бартюк, Сергій і Скворцов, і донині зберігаються в історії хвороби Олександра Кирилюка. Разом із діагнозом: «Закрита тупа травма живота, перитоніт. Травматичне пошкодження передньої стінки внутрішньочеревної частини прямої кишки. Розлитий каловий гнійно-фібринозний перитоніт. Струс головного мозку. Гематома лівої орбітальної ділянки...»
Один із експертів-медиків, який виступав на суді, був настільки вражений, що так кваліфікував походження діагнозу: «Таким чином знівечити людину можна, хіба посадивши її на кіл...» Диво дивнеє, що знайшовся хірург, який узявся Олександра оперувати. Кишки зшивали й промивали мало не по шматочках. Операція почалася о 21 годині вечора, а скінчилася о 04.30 ранку. Втім, не скінчилися і ще довго не скінчаться Сашкові муки.
«Убийте мене! Убийте!» — хрипів він, не витримуючи болю
Він переніс іще кілька операцій. Скільки на них пішло грошей, скільки лантухів ліків! Скільки разів хлопець, не витримуючи болю, хрипів: «Убийте мене! Убийте!» Його матір кидає в дрож, коли вона згадує це.
Зараз він — інвалід другої групи. Завжди носить головний убір, оскільки бачити його голову — шок для оточуючих. Я була приголомшена, коли він при мені зняв кашкета: череп хлопця посередині перетинає глибока борозна — слід від ударів кийком. На цій борозні, певно, ніколи не виросте волосся.
Довгий час Сашко ходив із спеціальним мішечком на боці (по-медичному — калоприймальником). Нині справи ліпші, в мішечку потреби немає. Однак все одно Саша Кирилюк дуже хворий — морально й фізично. Він і сам знає про це.
— Як дивно, — іноді каже він матері. — Це сталося саме після того, як я уперше в житті відстояв пасхальну службу...
Ольгу Григорівну теж це пече. Чому таке страхіття судилося пережити саме її синові? Возила його після трагедії по київських монастирях. У Лаврі священик, вислухавши її, сказав: «Простіть тих нелюдів. Ними заволодів диявол...»
Простити, не простити — проблема тонка, болісна, сказати б, інтимна. Вирішувати її компетентний лише той, хто безпосередньо потерпів від насильства. Для суспільства ж має значення інший бік медалі: що зробили органи внутрішніх справ, щоб заслужити прощення? Як повелися в цій ситуації? Чим загладжували провину?
Врешті-решт, які висновки мусимо зробити всі ми, аби не дати себе на поталу, не стати наступними в цій скорботній череді жертв?
Мати всюди натикалася на мур кругової поруки
Щодо провини, то її міліцейське відомство не загладжувало нічим. Навпаки. Коли мати вирішила притягти до відповідальності катів свого сина, мало не всі державні інституції (саме ті, які, за Конституцією, мусять стояти на сторожі прав людини!) виступили єдиним фронтом, аби їй перешкодити.
Прокуратура, судмедекспертиза, купа довідок, море витрат, серцеві напади, втрачені нерви, безплідні поїздки, черствість, повна байдужість, навіть глузи — через усе це довелося пройти Ользі Григорівні. І майже всюди, шукаючи допомоги в бюрократів із силових відомств, вона натикалася на жахливий мур кругової поруки. Мур, за яким вони зазвичай і ховають власні злочини.
Ольга Григорівна була наполеглива. Побачивши, що в Чернівцях судмедекспертиза була липова, поїхала до Києва. В Києві звернулася до Ніни Карпачової... Втім, можливо, навіть материнська наполегливість не допомогла б, якби не зустрілося на її шляху двоє принципових слідчих.
Один із них, Віктор Добровольський, мав мужність викликати на себе вогонь: ухвалив рішення про затримання маніяків у погонах. Завдяки йому вдалося відправити їх до СІЗО. Кажуть, такий поворот долі настільки їх здивував, що вони мало не затіяли бійку з колегами, які прийшли їх затримувати.
Після того, як підсудні були ізольовані від суспільства, почали подавати голос й інші їхні жертви. Чернівчани, побиті ними, перестали боятися і вирішили розповісти слідству про пережите. А слідчий обласної прокуратури Ігор Галічанський (він — друга удача пані Ольги) зумів докладно розслідувати «одісею» бузувірів і направив кримінальну справу до суду, кваліфікувавши обвинувачення за статтями, які передбачають від 7 до 12 років позбавлення волі.
Втім, суд, як ви знаєте, силовики спромоглися зробити закритим. Ознак каяття підсудні не виявляють. Більше того — їхні адвокати весь час намагаються реанімувати в судовому залі і цинічну версію про падіння Кирилюка зі сходів... Щоправда, ніяк не вписуються в цю неправду страшні синці на п’ятках Саші: адже якщо він і справді травмувався, коли котився сходами вниз, то котився ж узутий, а не босоніж!
З рабами влада може вести тільки одну форму діалогу
Власне, після всієї цієї оповіді можна вдатися й до статистики. Як сказала Уповноважений із прав людини Ніна Карпачова, виступаючи у Верховній Раді, тільки до неї зі скаргами на застосовувані «правоохоронцями» тортури звернулося 12 тисяч громадян. Ця цифра сама по собі чимала, але ж звертаються до пані Карпачової хіба найактивніші. Або найскривдженіші. Це, може, якась п’ятдесята частка від усіх постраждалих.
По суті, на нас насунулася така собі «правоохоронна» чума, значно небезпечніша за розмахом від будь-якої атипової пневмонії. Яких же заходів держава вживає у відповідь?
А майже ніяких. За словами пані Карпачової, до відповідальності за жорстокість було притягнуто 168 міліціонерів. Але ж це — краплина в морі, не кажучи вже про те, що часто-густо йдеться про відповідальність суто символічну. Кілька років тому у Львові правоохоронці убили громадянина Юрія Мозолу. Суд відбувся, вирок винесено, однак, як заявила Ніна Іванівна у Верховній Раді, винні насправді покарані хіба що легким переляком. І тут уже справа не в державі, а в суспільстві. Хто ми, які ми?
— Всі люди боягузи, — каже Ольга Григорівна, коли я запитую її, звідки вона бере сили для опору. — Бояться! Я думала, за мого Сашу вся вулиця встане, але помилилася. Хоча, здавалося б, сказати щось на захист мого сина — це ж не так уже й небезпечно... Я боротимусь, скільки зможу, вимагатиму від держави матеріальної компенсації. Але все це тому, що я — не страхополох...
Я подумала: а вона ж має рацію! В цих її словах, зовні простих, — і рецепт порятунку, і пояснення того, чому наше життя є таким убогим, безправним, приниженим. «Правоохоронний» терор (як і всі інші види терору, розв’язаного нинішньою владою проти нації) має місце саме тому, що ми такі сумирні і полохливі.
Ми — боязкі. Нас б’ють і кривдять, бо більшості з нас зазвичай не стає духу боронити свої права. Громадянські лінощі, глибока духовна апатія, рабська психологія панують у нашому суспільстві. А з рабами в усі віки влада веде лише одну форму діалогу — через кийок.
«Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема такої другої України. Нема!» — у розпачі записав Олександр Довженко у своєму «Щоденнику» в часи війни.
Ці слова цілком можуть бути перефразовані під наше сьогодення. Боюся, зовсім не зцілило б воно безмежний довженківський розпач.
2003.05.31 | Andrij
Re: Ну й що пропонуєте?
Марко пише:> Може, прочитавши цей матеріял із Сільських Вістей, ви зрозумієте, що далі бути безборонним і бездіяльним просто самовбивчо для пересічного українця.
Тут теж китайці винні? Чи то може треба гуртуватись в партизанські загони? Чи то вимагати від зарозумілих опозиції та влади правооронної реформи? Останнє радше за все без жодного результату.
2003.05.31 | Марко
Re: Ну й що пропонуєте?
Мені здається, що стіни мене краще зрозуміють, ніж деякі комп"ютерні українці.2003.06.01 | Andrij
Re: Ну й що пропонуєте?
Марко пише:> Мені здається, що стіни мене краще зрозуміють, ніж деякі комп"ютерні українці.
Якщо здається, то хрестіться, допомагає. Якщо ж хочете більш логічної розмови, можете відповісти на прості попередні запитання. Тільки не повторюйтесь про те, що "треба гуртом боронити себе", бо по інтернету нам це зробити аж ніяк не вдасться.
2003.05.31 | chytach
Ta v cyvilizovanomu sviti takymy rechamy opozycijni polityky
zajmajut'sia. Ale nasha opozycija nazyvaje tvorcia cijeji systemy "oficerom chesti" - to na kogo shche spodivatysia?2003.05.31 | 123
Першочергово треба боротися з небезпекою, яка є реальнішою
Імовірність бути побитим африканцем є мізерною у порівнянні з імовірністю потерпіти від інших загроз, зумовлених кретинскою суттю української влади (ну, скажімо, візьмемо побиття рідним україньким ментом).Ви чомусь не бажаєте зрозуміти цю елементарну річ.
2003.05.31 | Марко
Re: Першочергово треба боротися з небезпекою, яка є реальнішою
Дійстно, що "горє от ума": все розуміємо, і нічого не робимо, щоб гуртом боронити себе. Чи не розумієте, що в українцях назагал вбито інстинкт самооборони. Проте не в усіх.2003.05.30 | Мінор
Даю лінк на гілку, де ця тема вже обговорювалася на Майдані
http://maidan.org.ua/news/index.php3?bn=maidan_free&site=maidanМарко пише:
> Не бачив я й обговорення на форумах Майдану.
> Хтось укаже на безчинства в Англії чи Франції. Однак зачинцями там є інородці, що стали їхніми громадянами.
"Інородці" - панове, не знаєте, де я таке вже чув?
2003.05.30 | СACTUS
Міноре! Не пересмикуйте з висловом "інородці",
бо тут не йдеться про росян чи вірменів. або кримських татар, які проживають в Україні.Говорится про оту навалу зі сходу. Легенда про те що півмісяць колись стане повним місяцем можестати справжньою мінорною реалією для європейців. Погоджуюсь, що наразі це питання в Україні ще так гостро не стоїть,але превентив ніколи незашкодить.2003.05.30 | Мінор
Вгамуйте емоції. Ця проблема вирішується -
зміною влади. Якщо в Україні буде українська влада, яка буде діяти гідно і послідовно, то за 48 годин всі нелегали будуть за східним кордоном або у спеціальних комфортних таборах для нелегалів. Незалежно від того - зі Сходу вони, а чи з Заходу.Просто вислів "інородці" так часто вживається росіянами щодо власних громадян не слов"янської національності, що вже має інший семантичний зміст - чорножопий, кавказець, чурка, татарва тощо. Кожен, хто починає вживати це слово на пострадянському (постімерському) просторі це має знати і мати на увазі.
2003.06.01 | Englishman
Заради об'єктивності,
у кого є можливість, прочитайте версію подій у викладенні газети Kyiv Post. Стаття в інтернеті є платна, тому не можу дати посилань. Ось декілька параграфів:" It's quiet now because exams have begun, but all the students are wondering if there'll be another attaqck", said a third-year engineering student from Nanjing, who asked not to be identified. "None of the Chinese students feel safe going out on the streets alone in the evening, even to store, and we don't go out at all after dark".
"With the investigation ongoing, descriptions of the incident remain contradictory. But all sides agree that the conflict began on the evening of May 18, when a security guard at the University's Dormitory No. 19 challenged the validity of a student passport presented by a young Chinese man entering the building. An exchange of words an a scuffle ensued.
The incident was followed later that night by a larger fight on the dormitory floors involvingChines, Vietnamese and Iranian students on one side and security and perhaps several young men on the other" (Цікавий момент, як на мене. Що змусило згуртуватися ці різні етнічні групи у бійці?)
"A further, smaller fight occured the following morning when a group of some 150 Chinese students assembled outside the KPI administrative office demanding to speak to official responsible for foreign students" (Теж цікаво. Хтось тут на форумі казав, що китайці не протестували, бо вони "самі винні та нелегали". Як видно з цієї статті, таки протестували. Про цю ранкову бійку наші газети чомусь нічого не сказали).
"Later the same day, a group of at least 100 young Ukrainians gathered outside Dormitory No. 6, which is reserved for newly arrived first-year foreign students, but militia intervened and the peace was maintained".
"After the incident several individuals required medical treatment and one Chinese student was hospitalized". (Наскільки я пам'ятаю, факт госпіталізації китайського студента теж особливо не тиражирувався українськими газетами).
"Several Chinese students described the series of conflicts as unprecedented at KPI, but not surprising. They blame campus security for systematic harrasment and petty extortion."
Отже, по всьому видно, що не все так просто було в тому конфлікті. Сподіваюсь, винних знаюдуть та покарають, а Україна не втратить своєї привабливості для іноземних студентів. Емоціональні ж висновки від деяких відвідувачів цього форуму є лише свідченням незрілості.
2003.06.01 | CACTUS
Re: Заради об'єктивності,
Отже! Проблема, як сама по собі вже є!Факт? - Факт! Те що газети не надрукували той момент що там до китайців шиїти приєднались і робили страйк, чи там щось декларували --- про це яніде не читав. Але попередньо я зробив зауваження " якщо вже китайці,які в з.Європі дуже дисципліновані і, як на мене то це безпрецедент, бо якби були мусліми , то це була б чорна поножовщина".Але я це додав до теми , оскільки не знав того що знав "інглішмен", до топіку про " Мир,шо станет более опасным".2003.06.01 | Englishman
Вас важко зрозуміти (-)
2003.06.02 | ВІЙ
Якась суєта навколо цього підозріла
Китайські студенти мітингували перед ректоратом по простій причині - їм черз епідемію атипової пневмонії заборонили їхати додому на літо.Цікаве прогресуюче зменшення "числа" українських студентів , які брали участь у "безпорядках" вже не 1000, і навіть не 250 а всього біля 100 .
Як бачимо київська преса чомусь дружно замовчала всі ці реальні факти, не струмуючи себе однак в коментарях які нагнітали ситуацію і породжували емоції.
Пан Марко який зараз вискочив неначе Пилип з конопель , вимахуючи своїм "Фолькішер Беобахтером" ( Народний Оглядач українською мовою)вимагаючи аби українці негайно провели факельні походи і спалили пару китайських ресторанів, чим би довели ліберальної частину до повного і багатократного оргазму - все ясно , тепер можна як з кулемета випльовувати завчені фрази про "расовий мир" та "толерантність". Не знаю для чого етнічні євреї фінасують згаданий "Народний беобахтер", однак вся публіка з двох боків - фашистського і ліберального прагнула і прагне крові і побоїщ. З обох боків українцям навішується черговий комплекс вини - з одного боку за те що "побили", з другого - за те що "не побили". Заради цього прагнення свідомо чи несвідомо підтасовується картина реальних подій.
А може все таки перед тим як вигукувати істеричні заклики і прокламації краще вияснити обставини події? Україні не потрібні ні расові гетто ні бритоголові клоуни, на зразок тих, які тиняються вулицями міст Заходу.
2003.06.02 | Navigator
Поки що на Україні переважають не українці, а совєти
з совковим менталітетом.Виховання треба починати, як поляки, з дитячого садка. Всюди в Польщі бачив бронзові таблички на кшалт "Поляк полякові брат".
Ащо ми знаємо один про одного крім того, що одні бендери, а другі ковбасники?
Три чеченця в совєцькій армії тримали роту, тому їх більше двох не направляли.
Що втримують 40 мільйонів українців?
2003.06.02 | Крапля
Та скільки ж можна!
В Інеті сила силенна фашистських сайтів. Марку та його однодумцям треба пастится там, а не зас...ти майданівський форум своїми побрехеньками та ще свій фашистський (в пер. з нім. Народний Оглядач) рекламувати. Українська солідарність потрібна не для того, аби гуртом китайців чи арабів лупцювати, а для того аби повалити режим Кучми. А всілякі дрібненькі фюрери та фашистські секти режимові тільки на руку: нехай собі гавкають та відвертають увагу від актуальних питань українського сьогодення своїми расистськими витівками.2003.06.02 | Navigator
Ви зрозуміли, я про любов до СВОЇХ, а не про ненависть до ЧУЖИХ!
Свій до свого по своє - і для свого більше, як для чужого. Трішечки. Зовсім трішечки тепла один до одного. Як поляки.2003.06.02 | Галаган
Ні, не свідок. -
2003.06.02 | Serhiy Hrysch
Захищати треба чужинців, не українців.
Захищати треба китайців, бо вони найбільш незахищені в Києві. Випад українських стужентів у тій формі, в якій він відбувся, був у "кращих" расистських традиціях. Для захисту українських студентів є поліція і суд.2003.06.02 | Крапля
Немає в нас поліції
В нас є мєнти і корумповані суди. Що з них взяти. Тут пора братися до роботи так завному «третьому сектору». В нас же від громадських організацій-грантососів не продихнути. Чим вони займаються? Нехай проведуть кілька семінарів зі студентами КПІ та китайцями, проведуть соцопитування. Расові проблеми в Україні, зокремау Києві є. Не треба їх замовчувати.2003.06.02 | Serhiy Hrysch
Теж нормально. (-)