06/04/2003 | Спостерігач

План перевороту для України
Андрій Моржковський, для УП , 4.06.2003, 11:46


Українська демократична революція зазнала поразки. Система, уособлена іменем Леоніда Кучми, зуміла вистояти і навіть вийти з революції, максимально посилившись. Надій на те, що найближчим часом демократична опозиція зможе взяти реванш за поразку, майже немає.

По-перше, у стані опозиції немає єдності та одностайності.

По-друге, опозиція так і не змогла виробити конструктивної програми та запропонувати народу зрозумілі та прийнятні гасла.

По-третє, опозиція не усвідомила необхідності переходу кількості в якість і не змогла окрім вуличних акцій протесту зайнятися серйозними стратегічними й тактичними розробками, поставивши революцію на наукову основу.

Однак президентові не варто заспокоюватися на досягнутому і почивати на лаврах. За законами політики та суспільного життя, рух символічного маятника тепер повинен піти у зворотному напрямку. В державі може запанувати контрреволюція – найбільш темні сили системи. І не обов'язково на чолі цих сил стоятиме Леонід Кучма – ці сили можуть, порадившись, зробити ставку на зовсім іншу фігуру в українському політикумі.

Прикладів контрреволюцій – цілком достатньо. Протистояння позицій у революційному русі призводить до появи третьої сили, яка є радикальним запереченням революції. При цьому схема виглядає наступним чином:

- існує певна Система, проти якої зростає невдоволення і яка стає причиною революції
- революція змітає Систему і починає будувати анти-Систему
- стратегічні прорахунки, втрата зв'язків із масами, внутрішні чвари породжують взаємне несприйняття в революційному середовищі одних груп іншими
- на сцену виходить Третя сила (контрреволюція), яка виявляється гробарем революції і фактичним реставратором старої Системи – але більш сильної, модернізованої, такої, що врахувала всі помилки й прорахунки старої, дореволюційної Системи.

Найбільш яскравий приклад – Французька революція кінця ХУІІІ століття. Режим Наполеона багато у чому копіював стиль пізніх Бурбонів, але мав більший заряд пасіонарності. Згадаймо також, що у 1917 році, на фоні суперечностей у середовищі соціалістичних партій – головного рушія Лютневої революції у Росії – став можливим бунт генерала Лавра Корнілова. І вже зовсім недавня історія: на фоні суперечностей між Михайлом Горбачовим та Борисом Єльциним стає можливим путч ДКНС.

В Україні відбувається майже класична ситуація. Революційні сили зайнялися взаємопоборюванням. Революція пішла на спад. Тепер – за логікою – має настати реакція. Оскільки Президент втримався при владі, то існує два можливих варіанти реакції. Перший – це повторення Третьочервневої реакції у Росії 1907 року, коли лідери держави самі ж і є уособленням цієї реакції. Інший варіант – індонезійська модель 60-х рр., коли після невдалого путчу комуністів президента Сукарно було фактично відсторонено від влади генералом Сухарто.

Жодного варіанту виключати нині не можемо.

З одного боку, Леонід Кучма вже виступив із певними політичними ініціативами, які покликані зміцнити його особисте становище в державі та піднести авторитет Президента. Більше того: ці ініціативи грають випереджувальну роль стосовно опозиції і мають на меті позбавити опозицію конструктивних гасел.

З іншого боку, навіть у президентському середовищі існує чимало людей, які є прихильниками жорсткої лінії в політиці. У ході революції деякі політологи називали цих людей "партією війни" і вважали їх найбільшою опорою режиму.

Чим характеризується українська "партія війни"?

Насамперед – консерватизмом у політиці. Ці люди сформувалися як менеджери в радянських умовах і є продуктом не стільки незалежної України, скільки складної суміші пізньобрежнєвського сибаритського підходу до життя та андроповських форм диктату й контролю. Їх керівний стиль – саме з тієї епохи, початку 80-х. Україна цими людьми мислиться як маленький Радянський Союз, у якому, щоправда, законодавчо дозволили крадіжки соціалістичного майна та спекуляцію. Москва цими людьми мислиться і надалі як центр суспільного життя, на який потрібно орієнтуватися, а Ташкент чи Алмати – таким же шматочком "родіни", як і Жмеринка чи Крижопіль.

По-друге, ці люди є доволі прагматичними і, навіть не чувши про бухарінське "Збагачуйтесь!", втілюють це правоопортуністське гасло в життя. Для них головне – розширювати свої "завоювання" на ринках і не допустити перерозподілу економічного "пирога" новими кандидатами в олігархи. Головне: вони не перебірливі у своїх бізнес-інтересах.

По-третє, відсутністю здатності до компромісів. Вони будуть готові битися до смерті, будуть іти протовпом, але ніколи не сядуть з ворогом за стіл переговорів і, тим більше, не підуть на поступки. "Все або нічого", "Пан або пропав" – ось ті гасла, якими вони керуються в житті.

Що на нинішньому етапі важливо для української "партії війни"? Звісно – зберегти свої позиції після 2004 року.

Для виконання цього завдання також існує два шляхи. Перший – переконати президента у тому, що йому потрібен спадкоємець саме з числа членів цієї-таки "партії війни". Другий – усунути президента і самим взяти владу в руки.

Перший шлях – надто ризикований. Він може мати кілька варіантів ризику.

Ризик перший. Ставленик президента програє вибори Віктору Ющенку, що неодмінно призведе до необхідності домовлятися з Ющенком про збереження статус-кво (кожен володіє тим, чим володіє) або – гірше – до нового перерозподілу ринків та сфер впливу (що обернеться стріляниною, скандалами, черговими гучними справами). Пам'ятаємо, що представники "партії війни" за стіл переговорів сідати не люблять і бояться втратити те, чим володіють.

Ризик другий. Ставлеником президента й переможцем на президентських виборах стає близька до Леоніда Кучми людина, яка, однак, не є представником "партії війни" (скажімо, Янукович, Тігіпко або Литвин). Це призводить до дисбалансу у середовищі нинішнього оточення президента і до розвалу самого середовища. Неодмінним атрибутом цього розвалу стане підвищення однієї групи й падіння акцій інших. Цього "партія війни" не може допустити.

Ризик третій. Президент, будучи вірним собі, буде загравати з УСІМА кандидатами в президенти, кожному з них пообіцявши роль спадкоємця і до кінця виборчої кампанії не оголосивши про реальну підтримку жодного з них. Для самого президента це вигідно – він отримає певні гарантії від усіх кандидатів, до того ж він убезпечить себе від невдоволення з боку "ображених" фаворитів. Але "партія війни" не захоче грати всліпу і ловити чорного кота у темній кімнаті, підозрюючи, що насправді його там немає.

Найлогічнішим варіантом поведінки для "партії війни" є прихід до влади недемократичним шляхом, для того, аби унеможливити несподіванки з боку діючої влади і не допустити приходу до влади небажаних людей.

Найпростіший спосіб – представник "партії війни" посідає пост прем'єр-міністра, а сама партія добивається дострокового припинення повноважень президента і дострокових виборів. На сьогоднішній день такий сценарій майже неможливий, оскільки "партії війни" доведеться провести подвійний тиск на президента – спершу щодо відставки Януковича з посади прем'єра, потім – щодо добровільної відставки самого президента. Леонід Данилович навряд чи піде на такі ігри і вже зараз здійснив ряд превентивних заходів, спрямованих на суттєве обмеження окремих представників "партії війни" у впливах на процес прийняття рішень.

Фізичне усунення президента також не дасть "партії влади" бажаного результату – адже в.о. президента стає Віктор Янукович, якого "партія війни" відверто недолюблює – не бавиться він у колективні ігри, не ангажується в традиційні розклади, надто непередбачуваними є донеччани, а, отже – і небезпечними. Особливо враховуючи амбіції та апетити. В крайньому випадку, влада перейде до не менш непрогнозованого Литвина, який, будучи главою адміністрації президента, вже продемонстрував вміння ставити на місце будь-якого олігарха і зіштовхувати лобами виразників різних політичних та бізнесових інтересів. "Партія війни" повинна мати гарантію, що у разі перевороту саме її ставленик і саме людина з її середовища – стане на чолі держави.

Інша річ, що "партія війни" на нинішньому етапі не становить собою якоїсь цілості. Частина її зосередилася довкола адміністрації президента і є доволі вразливим середовищем, оскільки значною мірою виведена з тіні на світло. Інша її частина перебуває у тіні, навіть обіймаючи високі посади і нібито перебуваючи на публіці. Виникає парадокс: можна перебувати на публіці, працюючи у закритих структурах і здійснюючи тіньову діяльність. І можна бути в тіні, ведучи максимально публічне життя. Друга частина "партії війни" є найбільш небезпечною для президента. Іван Мазепа свого часу також вів публічну діяльність і був на виду (більше того – у числі фаворитів) у гетьмана Самойловича. Однак це йому не завадило здійснити успішний переворот.

Більш складний спосіб – вдатися до складних геополітичних конструкцій і задіяти для перевороту сили іншої країни. Наприклад, Росії, істеблішмент якої може висловлювати невдоволення заграваннями Кучми з Заходом і політикою багатовекторності. Небезпека приходу до влади у 2004 році виключно прозахідного керівництва, антиросійських сил або сил, що будуть надалі коливатися у невизначеності (багатовекторності) змушуватиме наших сусідів зробити ставку на "партію війни" і допомогти у здійсненні фактичного перевороту.

Інший варіант. В окремих регіонах України провокуються події, що мають на меті посіяти паніку серед населення, підірвати авторитет влади і т.д. Це можуть бути масові правопорушення, створення незаконних збройних формувань, вибухи в людних місцях, ескалація конфлікту на етнічному чи релігійному ґрунті. Влада та більшість політиків виявляться неготовими до реагування на такого роду події, робитимуть численні помилки тощо. Їх рейтинг в очах населення буде катастрофічно падати. На цьому тлі з'являється представник "партії війни", який одягає тогу "рятівника вітчизни". Чи не випадково нині ходять чутки про те, що російські трагедії типу вибуху на Пушкінській площі чи вибухів у житлових будинках можуть бути використані окремими політтехнологами в ході підготовки до президентської кампанії в Україні? На фоні загального жаху, паніки, істерії дуже просто привести у прем'єрське, а відтак – президентське крісло ставленика "партії війни".

І ще один варіант, який може стати "українським ноу-хау". Контрреволюція вбирається у шати революції. Контрреволюціонери заявляють про перехід в опозицію, висувають ті ж гасла, що висувала опозиція, ведуть за собою маси. Заради цього жертвують місцями в адміністрації чи міністерськими портфелями, розвалюють парламентську більшість, вчаться кричати "Кучму – геть!". Екс-міністр з іміджем "сильної руки" і "твердого господарника" перехоплює лідерство у Ющенка чи Тимошенко і на виборах дістає своїх 60% підтримки. Реально ж після перемоги на резидентських виборах до влади приходить контрреволюція. Скажете, так не буває? Євген Кирилович Марчук довів, що "по приколу" можна кілька місяців погратися в опозиціонера, а потім знову повернутися у "позицію". Тим більше, що у цьому випадку переворот буде закамуфльовано під "народне волевиявлення".

Звісно, що будь-який варіант перевороту потребує ретельної підготовки. Необхіден консенсус представників силових відомств і так званих олігархів. Необхідне залучення політтехнологів та розкрутка іміджу тієї чи іншої людини. Хоча вже зараз можна побачити певні тенденції, які в сумі можна охарактеризувати як підготовку "партії війни" до активного приходу до влади – при цьому, можливо, не очікуючи на вибори 2004 року.

Цими моментами є

- створення додаткових силових міністерств шляхом передачі десятків тисяч солдат з балансу одного міністерства на баланс іншого (більше того – ці солдати формально не будуть перебувати під контролем Ради національної безпеки і оборони України), що може кваліфікуватися також як створення незаконних збройних формувань;
- відбувається перегрупування сил у т.зв. "партії війни" – особливо після кількох тактичних поразок із боку Кабінету Міністрів;
- збільшення потоків наркотичних речовин транзитом через Україну (що сприяє акумуляції необлікованих коштів у руках тих, хто може контролювати ці потоки);
- купівля ЗМІ та рекламних площ у газетах, ефіру на телебаченні і т.д. представниками саме "партії війни";
- створення конфліктного поля між представниками "партії війни" та поміркованої частини президентського оточення;
- популістські загравання представників "партії війни" з народом;
- посилене пересування російських політтехнологів в Україну (незважаючи на те, що в Росії – свої вибори і своя можливість заробляти гроші);
- створення "контрреволюційної ситуації", дзеркальної до описаної Леніним ситуації революційної – тепер вже "верхи" не хочуть жити по-старому, а "низи" не можуть їм у цьому протистояти.

Леоніда Кучму переконали, що його головний ворог – опозиція. І він всі сили кидає на боротьбу з опозицією. Реально ж нині загрозу для нього становить контрреволюція, яка набирає сили. Навряд чи Кучма влаштовуватиме цю контрреволюцію – на її думку, він занадто "грає за правилами". У випадку "Третьочервневого перевороту" в Україні Кучма не стане Миколою ІІ – лише Сукарно. Він не буде надалі насолоджуватися владою: максимум гарантій, які зможуть дати для нього контрреволюціонери – це спокійне очікування смерті в умовах домашнього арешту.

Кучма був розгублений, зіштовхнувшись із революцією 2000 – 2002 років. Звісно, хто ж не розгубиться, зіштовхнувшись із таким політичним сюрпризом! Тепер у нього є можливість підготуватися до контрреволюції. Бо останній рік перебування Кучми при владі може стати найважчим роком. Як свідчить історія, потрібно боятися не стільки відкритих ворогів, скільки облудливих і заздрісливих друзів.

Цікаво, чи перечитує Леонід Данилович (бодай зрідка) Светонія, "Життя дванадцяти цезарів"?