Відповідь на лист Ющенка з приводу подій на Волині
06/14/2003 | YaYa
Шановний Вікторе Андрійовичу!
Прочитав Вашого листа з приводу волинських подій і стало дуже сумно. Очевидно, як українці так і поляки давно очікували Вашої реакції на дискусію, що дуже жваво розгорілася за останніх кілька місців. Проте Ваше слово у цій дискусії вийшло доволі дивним. Виглядає, що єдиною щирою фразою листа є зізнання у тому, що Ви не історик і Вам важко входити у цю царину. Все інше як раз таке як "треба" — полякам. Вибачення — без особливого розуміння за що, однобоке бачення тільки польських жертв конфлікту, зрештою, вигідне тільки полякам його звуження як хронологічне так і територіальне тільки до 1943 року на Волині. Очевидно, що про українські жертви міжвоєнного періоду, Берези Картузької, Холмщини і Підляшшя у 1942, Галичини у 1945, Закерзоння у 1945-1947 рр., табору Явожно ми не почуємо з уст польских політиків. Проте ми маємо право очікувати цього від людей, на яких покладаємо надії на наше українське майбутнє.
Шановний Вікторе Андрійовичу, невже ви вважаєте, що поневолений народ має просити вибачення в окупанта за те, що піднявся на боротьбу за власну свободу? Невже Ви не розумієте, що будь-які вибачення за намагання народу не дати знищити себе на своїй же землі є наругою над пам’яттю тих, хто гинув за волю цього народу. Ви стерджуєте, що опрацювали велику кількість літератури, документів та споминів. На цій базі легко можна відтворити в загальних рисах ситуацію того часу. По-перше, ОУН та УПА ніколи не були спеціально антипольскими організаціями, коли вони розпочинали свою боротьбу на два фронти із німецьким та радянським імпералізмами, вони не бажали мати собі третього фронту, польського. Боротьба українських повстанців була спрямована проти окупантів українських земель, коли поляки почали перебирати на себе цю роль, то, очевидно, з’явився й антипольський фронт. По-друге, політичний провід поляків навіть втативши державність не зумів позбавитися свої імперських амбіцій до українських теренів. Польський уряд інструментом своє шовіністичної політики зробив власне наслення на українських землях, якому категорично заборонялося полишати українське землі, що прирівнювалося до державної зради. Таким чином, польське цивільне населення саме завдяки такій політиці перетворилося у заручника великодержавних інтересів власної політичної еліти. По- третє, цілий ряд спроб української сторони загасити конфлікт не знайшов відгуків з польського боку. Гляньте ще раз на документи з того ж 1943 і Ви побачите листівки ОУН з липня та листопада із закликом до поляків припинити непотрібний конфлікт, із засудженням кривавих вбивств. Аналогічні декларації з польского боку так ніколи й не з’явилися.
Розумію, Вікторе Андрійовичу, що Ви як політик не могли просто оминути мовчанням цю проблему. Але будь-які Ваші заяви повинні бути оперті на серйозну фактологічну базу, а не лише на писання польських горе-істориків. Зрозумійте, що Вашого жесту всеодно буде недостатньо для тих, хто зініціював гучні відзначення "подій на Волині в 1943". Доказом цього може бути, до прикладу, поміщений поруч із Вашим листом в газетах відгук Генрика Вуєца. Будьте обережні, ставши на цю стежку, адже вона веде від вибачення невідомо за що до каяття за спроби народу стати вільним; засудження визвольної боротьби ОУН та УПА — це заперечення права українців на свободу та власну державу.
Українські та польські політки, які справді прагнуть тісної співпраці між нашими народами, повинні врешті перевести розмови у іншу, аніж якісь каяття та односторонні вибачення, площину. Коли є щире бажання згадати про жертви українсько-польського конфлікту, то не робімо цього вибірково і в догоду комусь потрібним політичним інтересам. І головне, не будуймо своїх відносин на болях та стражданях минулого — це тупіковий шлях. Історію залиште нам, історикам, політки дивіться в майбутнє.
З повагою,
Володимир В’ятрович
Центр досліджень визвольного руху (Львів) 10.06.2003.
Email: cdvr@ukr.net
Прочитав Вашого листа з приводу волинських подій і стало дуже сумно. Очевидно, як українці так і поляки давно очікували Вашої реакції на дискусію, що дуже жваво розгорілася за останніх кілька місців. Проте Ваше слово у цій дискусії вийшло доволі дивним. Виглядає, що єдиною щирою фразою листа є зізнання у тому, що Ви не історик і Вам важко входити у цю царину. Все інше як раз таке як "треба" — полякам. Вибачення — без особливого розуміння за що, однобоке бачення тільки польських жертв конфлікту, зрештою, вигідне тільки полякам його звуження як хронологічне так і територіальне тільки до 1943 року на Волині. Очевидно, що про українські жертви міжвоєнного періоду, Берези Картузької, Холмщини і Підляшшя у 1942, Галичини у 1945, Закерзоння у 1945-1947 рр., табору Явожно ми не почуємо з уст польских політиків. Проте ми маємо право очікувати цього від людей, на яких покладаємо надії на наше українське майбутнє.
Шановний Вікторе Андрійовичу, невже ви вважаєте, що поневолений народ має просити вибачення в окупанта за те, що піднявся на боротьбу за власну свободу? Невже Ви не розумієте, що будь-які вибачення за намагання народу не дати знищити себе на своїй же землі є наругою над пам’яттю тих, хто гинув за волю цього народу. Ви стерджуєте, що опрацювали велику кількість літератури, документів та споминів. На цій базі легко можна відтворити в загальних рисах ситуацію того часу. По-перше, ОУН та УПА ніколи не були спеціально антипольскими організаціями, коли вони розпочинали свою боротьбу на два фронти із німецьким та радянським імпералізмами, вони не бажали мати собі третього фронту, польського. Боротьба українських повстанців була спрямована проти окупантів українських земель, коли поляки почали перебирати на себе цю роль, то, очевидно, з’явився й антипольський фронт. По-друге, політичний провід поляків навіть втативши державність не зумів позбавитися свої імперських амбіцій до українських теренів. Польський уряд інструментом своє шовіністичної політики зробив власне наслення на українських землях, якому категорично заборонялося полишати українське землі, що прирівнювалося до державної зради. Таким чином, польське цивільне населення саме завдяки такій політиці перетворилося у заручника великодержавних інтересів власної політичної еліти. По- третє, цілий ряд спроб української сторони загасити конфлікт не знайшов відгуків з польського боку. Гляньте ще раз на документи з того ж 1943 і Ви побачите листівки ОУН з липня та листопада із закликом до поляків припинити непотрібний конфлікт, із засудженням кривавих вбивств. Аналогічні декларації з польского боку так ніколи й не з’явилися.
Розумію, Вікторе Андрійовичу, що Ви як політик не могли просто оминути мовчанням цю проблему. Але будь-які Ваші заяви повинні бути оперті на серйозну фактологічну базу, а не лише на писання польських горе-істориків. Зрозумійте, що Вашого жесту всеодно буде недостатньо для тих, хто зініціював гучні відзначення "подій на Волині в 1943". Доказом цього може бути, до прикладу, поміщений поруч із Вашим листом в газетах відгук Генрика Вуєца. Будьте обережні, ставши на цю стежку, адже вона веде від вибачення невідомо за що до каяття за спроби народу стати вільним; засудження визвольної боротьби ОУН та УПА — це заперечення права українців на свободу та власну державу.
Українські та польські політки, які справді прагнуть тісної співпраці між нашими народами, повинні врешті перевести розмови у іншу, аніж якісь каяття та односторонні вибачення, площину. Коли є щире бажання згадати про жертви українсько-польського конфлікту, то не робімо цього вибірково і в догоду комусь потрібним політичним інтересам. І головне, не будуймо своїх відносин на болях та стражданях минулого — це тупіковий шлях. Історію залиште нам, історикам, політки дивіться в майбутнє.
З повагою,
Володимир В’ятрович
Центр досліджень визвольного руху (Львів) 10.06.2003.
Email: cdvr@ukr.net