Київський вчений довів спорідненість басків та фіно-угрів
06/24/2003 | Рач
У Київському національному університеті відбулася чергова конференція “Сучасні напрями історико-етнологічних досліджень”. Цей захід, започаткований силами двох вчених – Віктора Пилипенка та Костянтина Тищенка, нині отримав статус українсько-фінського наукового симпозіуму. Новопризначений посол Фінляндії в Україні Лаура Рейніля вважає, що саме тут усталюється коло фінських вчених-українознавців, які професійно досліджують український фольклор, медієвістику, специфіку взаємин Києва та Гельсинок в новий час.
Лідером цього угрупування дослідників є Пекка Хакаміес - професор університету міста Йоенсуу (фінська Карелія). Саме він залучив до публікацій в альманасі КНУ імені Шевченка “Етнічна історія народів Європи” таких вчених як Марі Мякі-Петяїс, Тімо Віхавайнен, Мерью Леппалахті, Оула Сілвеннойнен, Йоганнеса Ремі. Останній виступив з розвідкою “Український ідентитет в підручниках, написаних національними діячами для народу в період 1857-1863 роках”. Інші оприлюднили нові методології фольклорних досліджень, зокрема вивчення усної історії нації в містах, трудових колективах, що генерувало нові наукові поняття – дані пам’яті, пригадана розповідь, особиста історія, життєва історія. Де-які з них мали фіксоване і загальноприйняте значення в науці, але більшість - невизначені. Досі цей факт збіднював картину фінської історії. Ну, а українську – просто спотворював. Наприклад, в українській фольклористиці, зауважила Валентина Борисенко, єдиними об’єктивними даними про Голодомор є саме така категорія джерел з усної історії. І українські вчені змушені були “явочним порядком” вводити їх в наукових обіг, на противагу офіційним версіям цієї трагедії. Теж саме стосується й історії про бойові дії УПА, опір сталінізму в післявоєнний час, депортацію кримськотатарського народу, переслідування за релігійні переконання. Але якщо фінські вчені прийшли до розуміння значущості збору таких видів матеріалів з огляду на урбанізацію населення і зникнення традиційної фольклорної традиції, то українські - через тотальну дезинформацію в академічній науці СССР та обмеження доступу до відповідних документів в наші дні.
Ще одним відкриттям для фінських вчених стала наявність групи київських дослідників історії Фінляндії, фінно-угорських народів світу та їх діаспор в Україні. Ще 2000 року В.Пилипенко оприлюднив історію українсько-фінських відносин 1918-1921 років, О.Коник дослідила фінське питання в депутатських запитах в ІІІ Державній Думі Російської імперії, ряд інших вчених здійснили порівняльний аналіз історії становлення національних держав України та Фінляндії, їх політичних лідерів, і навіть музичної культури двох країн. Без перебільшення сенсаційними є нові роботи професора Костянтина Тищенка “Ранні фінські запозичення з індоєвропейських мов” та “Протофінсько-індоєвропейські мовні та генетичні контакти”. Зокрема, автор “Метатеорії мовознавства” довів спорідненість фінно-угорських та кельтських мов. У баскській мові, яку пан Тищенко викладав самим же баскам у Більбао, також знайдено граматичні та фонетичні паралелі з фінськими, що дозволяє говорити навіть про спільність походження етнонімів “баск” та “вепс”. Хоча про протофінське походження басків писали ще німецькі вчені в ХІХ столітті, їх думку поділяв і український історик Олександр Борзаковський – автор першої академічної історії про Тверське князівство. Костянтин Тищенко ж просто довів цю гіпотезу на основі новітніх мовних даних та досліджень ДНК фінно-угрів та кельтів.
Виглядає на те, що найбільше врожай фінно-угорського мовного субстрату можна зібрати саме в російській мові, де процес вростання в неї фінської лексики був і залишається обвальним – раніше донорами виступали мерянська, вепська та мещерська мова (про це писав член-кор. НАН України Орест Ткаченко), нині - переважно ерзянська, комі та марійська мови. Однак помітно, що поки що українські та фінські вчені свідомо уникають тем, які навіть гіпотетично можна політизувати – тінь московської академічної науки невсипно стоїть на сторожі міфу про слов’янське походження росіян. Хоча співпраця українців і фінів саме в цій галузі - етнічній історії росіян та виявлення в ній всіх рівнів фінно-угорського субстрату - є потенційно найбільш продуктивним напрямком досліджень. Дарма, що це явно загрожує Росії переглядом світоглядних концепт. На користь фінно-угорської. Принаймні, в цьому незворотному процесі фінські та українські вчені могли б бути ідеальними і, головне, неупередженими арбітрами. А становлення фінського українознавства та української науки про Суомі – лише шлях до цього статусу.
Ожомасонь Кірдя, м.Сампотас
http://kominarod.narod.ru/ Українська редакція фіно-угорських новин
Лідером цього угрупування дослідників є Пекка Хакаміес - професор університету міста Йоенсуу (фінська Карелія). Саме він залучив до публікацій в альманасі КНУ імені Шевченка “Етнічна історія народів Європи” таких вчених як Марі Мякі-Петяїс, Тімо Віхавайнен, Мерью Леппалахті, Оула Сілвеннойнен, Йоганнеса Ремі. Останній виступив з розвідкою “Український ідентитет в підручниках, написаних національними діячами для народу в період 1857-1863 роках”. Інші оприлюднили нові методології фольклорних досліджень, зокрема вивчення усної історії нації в містах, трудових колективах, що генерувало нові наукові поняття – дані пам’яті, пригадана розповідь, особиста історія, життєва історія. Де-які з них мали фіксоване і загальноприйняте значення в науці, але більшість - невизначені. Досі цей факт збіднював картину фінської історії. Ну, а українську – просто спотворював. Наприклад, в українській фольклористиці, зауважила Валентина Борисенко, єдиними об’єктивними даними про Голодомор є саме така категорія джерел з усної історії. І українські вчені змушені були “явочним порядком” вводити їх в наукових обіг, на противагу офіційним версіям цієї трагедії. Теж саме стосується й історії про бойові дії УПА, опір сталінізму в післявоєнний час, депортацію кримськотатарського народу, переслідування за релігійні переконання. Але якщо фінські вчені прийшли до розуміння значущості збору таких видів матеріалів з огляду на урбанізацію населення і зникнення традиційної фольклорної традиції, то українські - через тотальну дезинформацію в академічній науці СССР та обмеження доступу до відповідних документів в наші дні.
Ще одним відкриттям для фінських вчених стала наявність групи київських дослідників історії Фінляндії, фінно-угорських народів світу та їх діаспор в Україні. Ще 2000 року В.Пилипенко оприлюднив історію українсько-фінських відносин 1918-1921 років, О.Коник дослідила фінське питання в депутатських запитах в ІІІ Державній Думі Російської імперії, ряд інших вчених здійснили порівняльний аналіз історії становлення національних держав України та Фінляндії, їх політичних лідерів, і навіть музичної культури двох країн. Без перебільшення сенсаційними є нові роботи професора Костянтина Тищенка “Ранні фінські запозичення з індоєвропейських мов” та “Протофінсько-індоєвропейські мовні та генетичні контакти”. Зокрема, автор “Метатеорії мовознавства” довів спорідненість фінно-угорських та кельтських мов. У баскській мові, яку пан Тищенко викладав самим же баскам у Більбао, також знайдено граматичні та фонетичні паралелі з фінськими, що дозволяє говорити навіть про спільність походження етнонімів “баск” та “вепс”. Хоча про протофінське походження басків писали ще німецькі вчені в ХІХ столітті, їх думку поділяв і український історик Олександр Борзаковський – автор першої академічної історії про Тверське князівство. Костянтин Тищенко ж просто довів цю гіпотезу на основі новітніх мовних даних та досліджень ДНК фінно-угрів та кельтів.
Виглядає на те, що найбільше врожай фінно-угорського мовного субстрату можна зібрати саме в російській мові, де процес вростання в неї фінської лексики був і залишається обвальним – раніше донорами виступали мерянська, вепська та мещерська мова (про це писав член-кор. НАН України Орест Ткаченко), нині - переважно ерзянська, комі та марійська мови. Однак помітно, що поки що українські та фінські вчені свідомо уникають тем, які навіть гіпотетично можна політизувати – тінь московської академічної науки невсипно стоїть на сторожі міфу про слов’янське походження росіян. Хоча співпраця українців і фінів саме в цій галузі - етнічній історії росіян та виявлення в ній всіх рівнів фінно-угорського субстрату - є потенційно найбільш продуктивним напрямком досліджень. Дарма, що це явно загрожує Росії переглядом світоглядних концепт. На користь фінно-угорської. Принаймні, в цьому незворотному процесі фінські та українські вчені могли б бути ідеальними і, головне, неупередженими арбітрами. А становлення фінського українознавства та української науки про Суомі – лише шлях до цього статусу.
Ожомасонь Кірдя, м.Сампотас
http://kominarod.narod.ru/ Українська редакція фіно-угорських новин