06/28/2003 | Школа юнкорів

Моральний терор

Його як засіб боротьби з опонентами практикують газети з видавничого дому "СN-Столичные новости"
Гучна справа

Роксана ГЕДЕОН

... Ненавиджу його я через те,

Що він християнин;

але ще більше

За те, що він в огидній простоті

Всім гроші без відсотків позичає,

І наших зисків убива зростання...

Вільям Шекспір, "Венеціанський купець".



"Нахабство - друге щастя", - кажуть у народі. Національне походження цього
прислів'я губиться у темряві віків, і в мене немає підстав аргументовано
пов'язувати його з тим чи іншим етносом. Можливо, це й не прислів'я зовсім, а
таке собі побутове спостереження на кшталт "найкращий захист - це напад" або
"сам себе не похвалиш - ніхто не похвалить".

Хай там як, а спостереження влучне. Можливо, саме тому цей принцип було взято
на озброєння специфічним вітчизняним тижневиком "Столичные новости" - таким
собі кубиком у досить потужній медіа-піраміді, за якою бовваніє постать
"єврея всіх часів і народів", бізнесмена з кримінальним минулим Вадима
Рабиновича.

Перекручено навіть те, що перекрутити неможливо

... Кілька тижнів тому у Печерському суді Києва відбулося останнє засідання у
цивільній справі, яку умовно можна назвати "Президент Міжрегіональної
академії управління персоналом (МАУП) Георгій Щокін проти газети "Столичные
новости". Причиною, яка спонукала пана Щокіна позиватися, стали численні
образи, якими його регулярно обсипали журналісти тижневика (найм'якші з цих
брутальностей звучали як "антисеміт" та "людиноненависник").

Українські засоби масової інформації не надто широко інформували
громадськість про вердикт, винесений суддею Світланою Смик. Торік улітку,
коли конфлікт між ректором і тижневиком тільки розгорявся, "Столичные
новости" відшукали серед моря мас-медіа кілька "дружніх" видань, які
висвітлили проблему у потрібному для них ключі і, таким чином, створили
враження "масового народного осуду", адресованого пану Щокіну.

Нині ж, коли процес закінчився, про судове рішення не дізнався майже ніхто.
Навіть авторка цих рядків, яка кілька місяців тому на сторінках "Сільських
вістей" описала причини судового протистояння, довідалася про його результат
суто випадково. Як не дивно - з тих же "Столичных новостей". Заголовок статті
не на жарт насторожував: "Приговор Печерского райсуда: ректор МАУП Щекин
признан невменяемым"!

Тривога змінилася цілковитим, аж до німоти, спантеличенням, оскільки дуже
швидко з'ясувалося, що суд програв не Щокін, а журналісти тижневика. Більше
того, за вельми брутальні образи, адресовані Щокіну, суддя Світлана Смик
вирішила накласти на "акул пера" штраф у 2,5 мільйона гривень. І навіть цей
факт, який, здавалося б, перекрутити неможливо, в підзаголовку було подано
так, неначе платити гроші має не газета, а Щокін - "йому присудили".

Психіатричні діагнози газета роздає щедріше за докторів медицини

В газетярській справі буває всяке. Бульварна преса в гонитві за тиражами
вдається інколи до карколомних фокусів. Скажімо, друкує на першій шпальті
величезними літерами: "Путіна знайшли на смітнику". Коли ж гортаєш газету,
з'ясовується, що "сенсація" й ламаного шеляга неварта: просто нещасного
малого бомжа з гучним прізвищем Путін справді знайшли в якомусь сміттєвому
баку.

Втім, це такі собі пустощі - банальне жонглювання іменами, дешевий
маркетинговий прийом, який нікому не завдає шкоди. У нашому ж випадку йдеться
про конкретний суд. Конкретний присуд. І конкретну, реально існуючу особу,
яку аршинними буквами оголошують психічно хворим і посилаються при цьому на
міфічне рішення конкретного судді!

Було б нудним і зайвим докладно розповідати про те, шляхом яких підтасовок
"Столичные новости" вичепили для свого заголовка фразу про "невменяемость"
Щокіна. Зауважу тільки, що це суцільна висмоктана з пальця вигадка, низький
інтелектуальний рівень якої не робить журналістам честі і навіть піддає
великому сумніву давню легенду про неабиякі розумові здібності євреїв, яких
вони вважають ображеними і рвуться захищати.

Акцентувати увагу варто, ймовірніше, на самому нестримному й планомірному
прагненні оголосити опонента душевнохворим. Психіатричні діагнози "Столичные
новости" роздають щедріше за докторів медицини - просто шпурляють направо й
наліво. Чому?

Можна, звісно, припустити, що ця "ідея фікс" навіяна редакції минулим патрона
- Вадима Рабиновича. Вадим Зіновійович, як відомо, за радянської влади довго
водив медиків за ніс, імітуючи шизофренію (бути пацієнтом "психушки" означало
для нього гарантовано уникнути розстрільного вироку). Проте це буде
гумористичне пояснення, м'якість якого аж ніяк не пропорційна злості й
затятості, з якими газета топчеться по душевному здоров'ю ректора МАУП.

Отож яка мета всього цього? Чому замість дискусії нам пропонують лайку, а
замість діалогу - погрози? Я схильна думати, що це не випадково. І наведу
аргументи.

Українці повинні вибачитися?

Є таке слово - сіонізм. Колись, у часовий період між Сталіним і Горбачовим,
воно було майже лайливим. Втім, навіть тоді, коли офіційна пропаганда
проходилася по сіоністах, називаючи їх "розпалювачами війни" й прирівнюючи до
фашистів, переважна більшість радянських людей мала вельми неясне уявлення
про значення цього слова.

Певним чином воно асоціювалося з Близьким Сходом, із кадрами телехроніки,
сповненими епізодами нескінченної, малозрозумілої і далекої від нас війни.
Держава не завдавала собі клопоту глибше роз'яснювати проблему. Можливо, в
цій байдужості був певний сенс, оскільки в ті часи в СРСР загрози
сіоністської ідеологічної експансії не існувало.

"Перебудова" пожвавила в Радянському Союзі процеси руйнації, доти прихованої.
Пожвавилося і єврейське життя. Новонароджену Україну її керманичі у перші ж
дні перебування в незалежному статусі записали в стратегічні партнери
Ізраїлю. Принаймні один із перших закордонних візитів Леонід Кравчук здійснив
саме в напрямку Тель-Авіва.

Зазвучала в усіх мас-медіа тема Бабиного Яру - причому з однаковим, здавалося
б, не зовсім доречним рефреном: українцям, мовляв, не завадило б вибачитися
перед євреями за вікові кривди. Виникли десятки єврейських організацій (деякі
з них почали активно діяти, навіть не потурбувавшись про реєстрацію).
Розквітла єврейська і проєврейська преса, в якій важко було б знайти бодай
одне видання некучмівського спрямування. Навпаки: левова частка цих видань
заходилася задурманювати читачеві мізки "чорнухою" й мракобіссям, руйнуючи
цим самим національні цінності.

Втік за кордон Юхим Звягільський, виконуючий обов'язки прем'єр-міністра, і
Ізраїль "ничтоже сумняшеся" розчахнув обійми перед утікачем та його
капіталом, незважаючи на те, що Юхима Леонідовича в Україні звинувачували в
тяжких злочинах.

"Чуття єдиної родини" пронизало нашу владу

Та й узагалі, "чуття єдиної родини" потроху пронизало нашу владу зверху
донизу: ватажок міжнародної злочинності Борис Березовський став повчати
українців, кого саме вони мають вибирати президентом, Вадим Рабинович в
інтересах Кучми атакував Олександра Мороза, а деякі народні депутати України
обзавелися громадянством Ізраїлю, і не подумавши перед цим виконати норму
закону й скласти з себе депутатські повноваження.

Дотепники почали зауважувати, що український парламент дедалі більше нагадує
ізраїльський кнесет. На додачу до цього представники єврейської нації,
опинившись на найвищих щаблях влади, дуже часто демонстрували таке
зухвальство й загребущість, що це не могло не викликати обурення.

Особисто для мене символом усіх цих процесів став фотознімок, зроблений
кореспондентом однієї з столичних газет під час відкриття в 1999 році
синагоги в Києві. Це було дуже красномовне фото: по сходах, закаляних
осінньою грязюкою, спускається Вадим Рабинович - гордий і усміхнений, у
сліпучо-білому шикарному пальті. Аби не забруднити ці білосніжні шати, він
недбало спирається на руку українського чиновника віце-прем'єрського рівня.

Цей урядовець, відомий літературознавець, схиливши лисувату голову, підтримує
його охоче й запопадливо. Неначе він - слуга. А той, у білому, - пан.

Сіонізм - доктрина єврейської "вищості"

Зрозуміло, що Георгій Щокін до осмислення цих драматичних явищ ішов власним
шляхом. Думаю, шлях був болісний. Врешті-решт, поняття "сіонізм", яке
екс-радянські люди загалом так і не зрозуміли і яке в певних виданнях
останнім часом почало подаватися як щось цілком демократичне та благородне
(!), він вирішив проаналізувати докладно.

В журналі "Персонал" була опублікована його стаття "Сіонізм: ідеологія
надлюдини". Вона не претендувала на наукове охоплення проблеми, але принаймні
сигналізувала про початок публічного обговорення.

Згодом часопис став проводити щось на зразок лікнепу з цього питання:
друкував уривки з праць дослідників проблеми, документи ООН та Ради Європи.
Ожило на сторінках "Персоналу" ім'я Матвія Шестопала - українського вченого,
професора Київського університету, який у 60-ті роки минулого століття
написав історичну розвідку "Євреї на Україні" і поплатився за це кар'єрою.

Сумарний зміст усіх цих публікацій мав на меті довести, що сіонізм - це не
лише прагнення євреїв до створення власної держави на "землі обітованій"
(таким було попервах тлумачення цього терміну), але й доктрина єврейської
"вищості", якихось особливих біологічних, інтелектуальних переваг єврейства
над іншими націями й етносами. І це аж ніяк не вигадка Георгія Щокіна:
подібна манія величі зафіксована в священних книгах іудаїзму, зокрема в
Талмуді.

"Немає ні елліна, ні юдея" - проголосив Христос

Корені цієї теорії - в Старому заповіті, тій частині Біблії, яка присвячена
історії світу до пришестя Христа. Згідно з Святим письмом, свого часу
юдейські племена були обрані Богом для того, щоб подолати язичництво й
поширювати серед людей ідею монотеїзму (єдинобожжя). Однак коли в світ
прийшов Христос, Господь уклав із людством нову угоду - Новий заповіт, до
якої міг долучитися кожен, хто увірував в Ісуса.

"Немає ні елліна, ні юдея", - цей глибокий гуманістичний принцип,
проголошений Сином Божим, знайшов відгук у серцях десятків мільйонів людей,
подолав вузькоплемінні відмінності, і за якихось кілька століть християнство
підкорило планету.

Євреї не визнали Христа за месію і зневажили проголошену ним "добру звістку"
- євангеліє. В своїх священних книгах вони воліли вдосконалювати давню теорію
власної "богообраності". Основна ідея цих писань була така: єврей і неєврей -
дві великі різниці. У ділових і людських стосунках перший цілком може
дозволити собі неетичну поведінку щодо другого, і це не буде аж надто великим
гріхом. У цих священних юдейських книжках фігурують заповіді, зовні схожі на
християнські, однак з одним "але": дотримуватися їх варто щодо своїх
одноплемінників.

Расизм - це форма поділу людей за біологічними ознаками

Цей етнічний егоїзм, піднятий до рівня культу, певно, і лежить в основі не
дуже приязного ставлення багатьох народів світу до представників єврейської
нації. Останні з цих же причин в усі часи не дуже прагнули афішувати свої
релігійні та етичні принципи. Дослідник проблеми Девід Дюк у своїй монографії
"Єврейське питання очима американця" розповідає, що йому досить важко було
ознайомитися з повним текстом Талмуда - "він не продається в книжкових
магазинах, а багато бібліотек не мають його екземплярів".

Він же сам і пояснює цю дивну обставину: "Єврейські організації, які
наглядають за такими писаннями, не хочуть, щоб вони були широко відомі, і
тільки коли починаєш читати талмудичні книги, розумієш причини їхніх
страхів".

Треба бути сліпим, щоб не побачити, що ця юдейська доктрина "вищості" має
досить багато спільного з таким неприємним явищем як расизм. Расизм узагалі -
це будь-яка форма сегрегації (розподілу) людей за біологічними ознаками,
теорія "верховенства" однієї раси над іншою. Свого часу ООН, категорично
відмовившись бути сліпою, в офіційних документах поставила знак рівняння між
сіонізмом і расизмом. Нині ці постанови з певних політичних причин скасовані.
Але ж вони мали місце, і це вже показово.

То хто ж людиноненависник?

З усієї цієї інформації логічно випливає запитання: на кого варто вішати
ярлик "нациста" й "людиноненависника"? Невже на Георгія Щокіна, який
заглиблюється у вивчення анналів сіонізму? Чи, може, на самих сіоністів?

І як охарактеризувати журналіста "Столичных новостей", який не без погорди
заявляє судді Світлані Смик: "Если вы решили... пригрозить сионизму, то хочу
заметить, что сионизм - составная часть политического и общественного
устройства Государства Израиль"?

Звернімо увагу на переконливість пропонованої нам аргументації. Цікаво, якби
німці з неофашистськими настроями так само хоробро заявили, що нацизм -
наріжний камінь Третього Рейху, і на цій підставі запропонували б судді
стулити рота, це теж був би вагомий доказ, чи не так?

Араби мешкали в Палестині протягом двох тисяч літ

Власне, сперечатися з журналістом у цьому пункті не варто. Авжеж, Держава
Ізраїль живе за законами сіонізму. Інше питання - чи є ці закони такими
цивілізованими й людинолюбними, як це часто-густо хочуть показати?

Мені неодноразово доводилося бачити в київських рекламних газетах оголошення
такого штибу: "Ізраїльська школа запрошує єврейських дітей на безкоштовний
відпочинок і навчання". Ми не замислюємося над подібними запрошеннями, хоча,
можливо, десь у далекому куточку свідомості відзначаємо: певно, дуже химерно
виглядало б, якби якийсь благодійник узявся таким чином виховувати дітей
виключно українського походження. Це викликало б протест у суспільстві і,
можливо, стало б приводом для широкої дискусії.

В Ізраїлі про таке навряд чи дискутували б. У цьому є гірка іронія долі, але
ізраїльтяни, які так ненавидять Гітлера й гітлеризм, самі побудували державу,
яка з моменту свого виникнення живе за жорстокими расовими законами.

В сорокових роках минулого століття сіоністи почали нещадну боротьбу з
палестинським народом. За підтримки міжнародної спільноти вони отримали
"карт-бланш" на створення в Палестині власної держави. Дуже помиляється той,
хто вважає, що в тих географічних широтах до "повернення" євреїв не жили
люди. Араби мешкали на цій землі майже дві тисячі літ, доти, доки в 1948 році
ізраїльські війська не сказали їм: забирайтеся геть!

Палестинці - люди другого сорту?

Вже в перші роки існування єврейської держави 630 тисяч палестинців стали
біженцями. Вогнем і мечем сіоністи вигнали людей із домівок і заборонили
повертатися. Щоб заборона здавалася дієвішою, ізраїльські солдати
бульдозерами зрівнювали покинуті будинки з землею і вдавалися до неймовірної
жорстокості. Найвідоміше звірство першої ізраїльської війни - різанина в
арабському селищі Деїр-Ясін (9 квітня 1948 року сіоністські бойовики вбили
254 особи, переважно дітей, жінок і стариків).

Цілі покоління арабів виросли у таборах біженців, без роботи й грошей, у
страшенних нестатках. Чи ж треба дивуватися, що їх переповнює ненависть? Мало
не кожен палестинський юнак заявляє про своє бажання стати бомбою, яка
розірветься серед ізраїльтян. Але чи не Держава Ізраїль дала імпульс такому
прагненню?

Що ж стосується тих 170 тисяч арабів, які залишилися вдома і нині мешкають на
території "землі обітованої", то їм теж не позаздриш. У цій моноетнічній
державі вони піддаються дискримінації, яка немислима в будь-якій іншій
демократичній країні. Їх не приймають на військову службу. Жоден палестинець
ніколи не був членом ізраїльського уряду. Це - офіційна політика, а не якісь
окремі сплески расової ненависті.

"Ми повинні їх зганьбити й принизити..."

З усього цього неважко зрозуміти: Георгій Щокін, розпочавши антисіоністську
кампанію, пролив світло на обставини, які певним колам дуже хотілося б
тримати подалі від людського ока.

Боротися з "єретиком" вирішили методами, давно апробованими на Заході, де
ізраїльське лобі має величезну силу. Пан Щокін, якого "Столичные новости" та
інші наближені до Вадима Рабиновича видання почали запльовувати, затюкувати й
зацьковувати, по суті, розділив долю багатьох європейських та американських
учених, які намагалися критично осмислити теорію й практику сіонізму.

Уже згадуваний Девід Дюк, переживши не одну таку психічну атаку, в своїй
книжці цитує слова рабина Леона Шпітца, опубліковані в американській пресі:
"Ми повинні заповнити наші психушки антисемітськими божевільними... Ми
повинні переслідувати їх за всіма статтями закону. Ми повинні зганьбити й
принизити наших антисемітських хуліганів до такої міри, щоб ніхто не
насмілювався стати їх соратником".

"Юпітере, ти гніваєшся - отже, ти неправий..."

Нижче американський дослідник розповідає, що річний бюджет такої собі
"Антидифамаційної (себто антинаклепницької. - Р. Г.) ліги", організованої
сіоністами для боротьби з тим, що вони розцінюють як "антисемітизм", тільки в
США складає 37 мільйонів доларів. Гроші ці, треба думати, призначені для
тотального ганьблення опонентів, оскільки в жодні дискусії з ними Ліга
вступати не рекомендує.

Дивна річ, але "Столичные новости" діють в унісон з цими рекомендаціями.
Ніякої полеміки з Георгієм Щокіним вони вести й не думають. Присвятивши йому
цілий серіал статей, вони примудрилися так до ладу й не пояснити читачеві,
про що ж говорить Щокін. З його фраз подавалися лише уривки, навколо яких
накручувалася така заплутана абракадабра, що зачудований і трохи наляканий
читач, здавалося, не мав іншого виходу, як погодитися з нісенітними
твердженнями!

"Столичные новости", а також деякі сіоністські організації, які діють в
Україні, намагаються нав'язати українцям думку про те, що поняття сіонізму -
поза критикою. Нас привчають думати, що це аксіома, яка не потребує
доведення. Мовляв, не доводимо ж ми те, що земля - кругла?

Разом із тим людина, впевнена в своїх знаннях і правоті, без будь-якої
неприязні посперечається з невігласом, який вважає, що земля плоска. Однак у
сіоністів база аргументів дуже хистка, і будь-які чесні дебати лише
погіршують їхнє становище. Тому вони уникають діалогу, злостяться й вибухають
образами. Пам'ятаєте класичне? "Юпітере, ти гніваєшся - отже, ти неправий..."

Разом із дружбою - обітниця тримати рот на замку

Це виглядає страшнувато, але в деяких країнах Західної Європи сіоністам
удалося підняти абсурд "необговорення"... до рівня закону. У Франції й
Німеччині, приміром, ухвалені нормативні акти, згідно з якими людину можуть
притягти до кримінальної (!) відповідальності тільки за те, що вона дозволила
собі піддати сумніву кількість жертв голокосту (масових убивств євреїв під
час другої світової війни).

З цією кількістю справа дуже заплутана. Здавалося б, що може бути логічніше,
- всебічно вивчити проблему та й усе! Проте кілька вчених (історики Девід
Ірвінг і Робер Форіссон, англієць і француз) уже в судовому порядку
поплатилися за любов до об'єктивності. Я повторюю: поплатилися за одні лише
слова!

Щокінська епопея дає підстави підозрювати, що сіоністські організації хочуть
запровадити такі порядки й у нас. Для того, щоб "єретиків" якнайбанальнішим
чином "затюкати", масованими темпами створюються різноманітні ліги, "ордени"
й медіа-холдинги. Можливо, так вони собі уявляють дружбу народів. Однак якщо
в пакеті з цією "дружбою" нам хочуть сплавити ще й обітницю тримати рот на
замку, хто захоче такої "дружби"?

Коли ми аналізуємо процеси русифікації, росіяни не називають нас фашистами

Олександр Солженіцин у книжці "Двісті років разом" докладно аналізує історію
драматичних взаємовідносин між росіянами та євреями. Ясна річ, уже за спробу
вивчення цього питання на нього навісили ярлик антисеміта. Тимчасом історія
взаємостосунків українців і євреїв - теж звивиста й дуже болюча.

Я не прихильник роз'ятрювання історичних ран. Але в тому разі, якщо євреї
заявляють свої трьохсотрічної давності претензії до Богдана Хмельницького і
вшановують пам'ять забитих козаками одноплемінників, я хочу зберегти за собою
право пам'ятати про кривди українців.

Вони анітрохи не менші - ні за часом, ні за глибиною. Їх можна аналізувати,
починаючи з часів Аскольда й Діра, коли Хозарська держава (в ній правила бал
юдейська верхівка) обкладала русичів принизливою даниною - "по дівиці від
диму", і торгувала на західноєвропейських ринках слов'янськими рабинями. А
продовжувати - періодом "хмельниччини", коли євреї, ставши на бік польських
визискувачів, знущалися над працею й вірою українців, брали платню за вхід до
церкви, споювали цілі села. Про ті часи складено гіркі пісні (згадайте хоча б
"Їде-їде Жельман...").

Журнал "Персонал", в якому друкується Георгій Щокін, теж чимало уваги
приділяв історичним розвідкам. Не думаю, що через це редактор часопису і сам
ректор заслуговують на звання "неонацистів". Адже коли ми аналізуємо процеси
русифікації, росіяни не проклинають нас як фашистів. А нам самим і на думку
на спадає вважати поляків "людиноненависниками" тільки за те, що вони
останнім часом вивчають обставини волинської трагедії 1939-1947 років.

Шекспірівський Шейлок заперечує сіоністські принципи

Вільям Шекспір п'ять століть тому у п'єсі "Венеціанський купець" створив
образ єврея Шейлока - певно, найглибший і найдраматичніший у світовій
літературі. Його Шейлок і страхітливий, і трагічний водночас. Страхітливий
своєю жадобою й ненавистю (він прагне вирізати в боржника з грудей "фунт
плоті"). І трагічний - оскільки часом йому самому важко залишатися в путах
жорстокого егоїзму й користолюбства.

Шекспірівський персонаж живе неначе в зачарованому колі: за надмірну любов до
"дукатів" його зневажають, і ця зневага, отримувана цілком справедливо,
переконує його в тому, що християн варто ненавидіти.

Кажуть, у США нині намагаються прогнати цю п'єсу з театрів. Або принаймні
вилучити з неї образ Шейлока. Отже, тоталітарні методи, як і раніше, беруть
гору. А може, варто було б не знищувати образ цього середньовічного лихваря,
а прислухатися до того, що він каже?

"Хіба єврей не має рук, частин тіла, почуттів, прихильностей, пристрастей? -
вигукує він у хвилину розпачу. - Хіба не живить його та сама їжа, що й
християнина? Хіба не ранить його така сама зброя? Хіба не страждає він від
таких самих хвороб, хіба не тими самими ліками його лікують?!"

Журналістам, які влаштовують моральні атаки на Георгія Щокіна, варто було б
пам'ятати ці слова. В їхніх читачів розум не менший і не дрібніший, ніж у них
самих, і вони цілком можуть відрізнити полеміку від лукавства. Суд покарав
"Столичные новости" не за "журналістське розслідування", а за спробу
спаплюжити репутацію МАУП і створити навколо ректора атмосферу штучної
ізоляції. В свою чергу, Сергій Ковтуненко, автор "антищокінських" статей",
оштрафований не за висловлювання думок чи оцінок, а за грубу лайку на адресу
громадянина України.

Шейлок у своєму монолозі піддає сумніву печальновідому доктрину юдейської
вищості. "Столичным новостям" також не зайве було б усвідомити, що українці і
євреї - рівні, і редакційну політику будувати, враховуючи право представника
кожної з цих націй на власну думку. Не варто затуляти рота українцям у
їхньому власному домі. До добра це не приведе. І до дружби - точно.

"Сільські вісті" 2003.06.27