МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

щодо заходів по відзначенню 60-річчя Волинської трагедії

07/09/2003 | Агентство соціальної інформації
Висновки Агенства соціальної інформації
щодо заходів по відзначенню 60-річчя Волинської трагедії
та їх наслідків для України
(за публікаціями в ЗМІ, відкритими історико-архівними матеріалами)
www.vybory.org

Ключовим моментом в заходах по відзначенню 60-річчя Волинської трагедії є ставлення до неї української держави.
Тому при визначенні офіційної позиції щодо цих подій треба врахувати наступне:
1. Невизнання злочинів з боку Української повстанської армії щодо польського населення (в 1943 році на Волині загинуло 60-80 тисяч поляків) може бути сприйняте міжнародною спільнотою як потурання України тероризму, військових злочинам та злочинам проти людства. В даній ситуації реабілітація і визнання УПА під час другої світової війни воюючою стороною неможливе;
2. Якщо українська держава візьме на себе відповідальність за злочинні дії УПА, то вона буде змушена, згідно з положеннями міжнародного права, сплатити значну компенсацію сім’ям загиблих, відшкодувати втрату майна постраждалим. За зразок буде взято компенсації Німеччини євреям та «остарбайтерам». Крім того, в умовах загострення боротьби з міжнародним тероризмом прийняти на рахунок українського народу провину за геноцид означає завдати відчутної шкоди авторитету України на міжнародній арені.
Враховуючи зазначене, перед українським керівництвом стоїть завдання «просковзнути між Сцілою та Харибдою».
Для того, щоб уникнути подібної колізії необхідно:
1. висловити від імені українського народу скорботу за невинними жертвами Волинської трагедії та співчуття родичам загиблих;
2. визнати моральну відповідальність за ці події українського населення Волині. Не можна вважати його активну участь в цілеспрямованих антипольських акціях «боротьбою з осадництвом», оскільки практично всі осадники були виселені НКВС в 1940-1941 р.р. (Енциклопедія українознавства. Заг. частина, т.2, с.580). Винищувалися «корінні» поляки, які мешкали на Волині протягом багатьох поколінь. Причому; абсолютну їх більшість складали жінки, діти та особи похилого віку в зв’язку з тим, що чоловіче населення переважно було мобілізовано у вересні 1939 року і перебувало в полоні або зазнало репресій від НКВС;
3. не визнавати політичної відповідальності України за акції УПА.
Українська держава має підстави не брати на себе політичну відповідальність за Волинську трагедію, оскільки територія Волині та Східної Галичини в 1942-1944 р.р. де-юре і де-факто не входила до складу СРСР ( відповідно й УРСР, правонаступницею якої є Україна):
1. 30 липня 1941 року прем’єр польського емігрантського уряду Сікорський та радянське керівництво підписали договір про відновлення дипломатичних відносин з визнанням Польщі в кордонах 1939 року («де-юре» це означало відмову від положень пакту Молотова-Рібентропа 23.08.1939 р. та радянсько-німецького Договору про дружбу і кордони 28.09.1939 р.). Побічним доказом цього факту є формування польської армії генерала Андерса, дивізії ім.Костюшка та Війська Польського з громадян міжвоєнної Польщі («Другої Речі Посполитої»), в т.ч. і з українців;
2. «де-факто» зазначені території були окуповані в 1941 році Німеччиною. Причому, Східна Галичина («Дистрикт Лемберг») входила в «генерал-губернаторство» з центром у м.Краків, а з 1942 року була включена до складу «Райху». У свою чергу, Волинь з 18 листопада 1941 року увійшла до складу імперського комісаріату «Україна» (центром - м.Ровно), в місцевій адміністрації якої домінував український елемент (70%);
3. «де-юре» Волинь та Східна Галичина остаточно увійшли до складу СРСР (відповідно й УРСР) після заключення 16.08.1945 р. з польським коаліційним урядом Договору про кордон, який визнали США та Велика Британія. Попередньо польсько-радянські кордони були визначені по т.з. «лінії Керзона» на Ялтинській конференції у лютому 1945 року.
З цього можна зробити висновок, Армія Крайова (АК) і Українська Повстанська Армія (УПА) були підпільними військовими формуваннями на території Польщі, окупованої військами Німеччини. Окремі польські історики (див. док. фільм «Волинь») вважають боротьбу УПА і АК формою громадянської війни, яка фактично почалася з двадцятих-тридцятих років минулого сторіччя (заходи польського уряду з пацифікації та осадництва, терористичні акти ОУН тощо).
Під час цього протистояння окремі «польові» командири УПА і АК вчинили дії, які можна кваліфікувати як військові злочини та злочини проти людяності (тортури, винищення мирного населення).
З боку УПА за події березня-серпня (апогей – 11 липня) 1943 року на Волині відповідальними є керівництво угруповання УПА-«Північ»: командувач Д.Клячківський («Клим Савур»), начальник штабу полковник Ступницький («Гончаренко»), начальник оперативного відділу полковник М.Омелюсік, а також співзасновники УПА-«Північ», члени проводу ОУН (Р) Р.Волошин і Я.Бусел («Галина», «Київський»).
Відповідно, з польського боку злочини проти цивільного українського населення (хай навіть і у відповідь – т.з. «відплатні акції») були здійснені наприкінці 1943 та протягом 1944 р.р. на Холмщині, Підляшші, Надсянні окремими командирами АК і бійцями т.з. «Хлопської самооборони» (значну частину останньої складали біженці з Волині).
У зв'язку з цим, доцільно українському та польському державному керівництву засудити злочини як проти польського, так і проти українського цивільного населення з боку членів вказаних збройних формувань. Даний крок сприяв би встановленню історичної справедливості, взаємо примиренню і взаємо прощенню українського та польського народів.
Слід відзначити, що керівники ОУН (мельниківців) та УПА - “Поліська Січ” (командувач - Боровець (“Бульба”)) засудили репресії проти мирного польського населення на Волині, що стало одним з приводів для роззброєння останнього підрозділами УПА-“Північ”. Таким чином, одна з гілок ОУН та відмежувалася від цих злочинних дій.
Неоднозначно сприйняли волинські події і в середовищі ОУН (Р). Провідник організації С.Бандера перебував на той час у концтаборі і не мав суттєвого впливу на УПА-“Північ”. До того ж, на території Східної Галичини у 1943 році подібних кривавих ексцесів між поляками та українцями майже не було. Відплатні акції АК на цих теренах мали місце в 1944 році.
Єдиним шансом для керівництва КУНу (як правонаступника ОУН-Р та УПА) уникнути звинувачень у злочинах проти людяності є відмежування від самочинних дій УПА-“Північ” та її провідників.
Посилання на те, що за депортацію українського населення в 1947 року польська сторона офіційно вибачилася, не зовсім коректні:
1. Не можна ставити знак рівності між операцією “Вісла” та подіями на Волині в 1943 році. Операцію “Вісла”, під час якої було депортовано біля 150 тисяч українців, спланувала польська держава і здійснювала регулярна армія проти цивільного населення, внаслідок чого було зліквідовано компактне розселення українців на території Польщі з подальшою їх асиміляцією;
2. акції на Волині не керувалися легітимним керівництвом чи представниками української держави (на той час УРСР);
3. єдине, за що можна просити вибачення українській державі, як правонаступниці УРСР , це застосування примусу щодо поляків при “добровільному обміні населенням” між СРСР та Польщею в 1945-1946 р.р. Проте вибачення має бути взаємним, тому що подібні дії мали місце і з польської сторони.
На думку автора, необхідно чітко окреслити коло сил, які, спекулюючи на Волинській трагедії, роздмухують напругу між Україною та Польщею.
На завершення слід відзначити низьку компетентність у висвітленні даної проблеми з боку українських істориків (на противагу ґрунтовності їх польських колег), що не дає змогу аргументовано відстоювати позицію України перед громадськістю обох країн. автор – Владислав Завілєйський


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".