07/16/2003 | Shooter

Анатолій Гриценко: “З Конституцією не можна гратися часто”
Тарас Друм, “Главред” - 16/07/03


На думку президента Українського центра економічних і політичних досліджень імені Разумкова, українці згодні терпіти правління Президента Кучми до 2004 року, але пролонгації його повноважень не приймуть ні в якому вигляді. Недовіра до дій влади, на погляд політолога, перша серйозна перешкода на шляху конституційної реформи “за задумом Кучми” і “особиста трагедія” Леоніда Даниловича.


Про проходження конституційної реформи, позиції політгравців і кадрові перестановки у владі в інтерв'ю Анатолія Гриценка “Главреду”.

“Я не хотів би коментувати заяви Ющенка”

Анатолію Степановичу, давайте почнемо з загального: навіщо, на ваш погляд, потрібна конституційна реформа взагалі? І чим пояснити часте змішування понять “конституційна” і “політична реформа”?
Головна теза: реформа політичної системи України назріла давно, вона об'єктивно необхідна для структур влади і для суспільства, що не може поступально розвиватися в ногу з іншими європейськими країнами, як мінімум. Система влади, закладена в Конституції 1996 року, виявилася неефективною, це було видно ще при її прийнятті – вона структурно нестійка. При нинішній політичній системі влада може працювати безвідповідально, може робити великі помилки.

Тобто?
Влада і її окремі представники не мають можливості реалізувати себе, оскільки, наприклад, у країні діють два уряди. Один уряд називається Кабінет Міністрів, має обмежені повноваження, але відповідає за усіх. Ця відповідальність виражається в практично щорічних відставках Кабміну з приводу і без приводу, у відставках міністрів – ми нарахували близько десяти відставних прем'єрів, десятки віце-прем'єрів, сотні міністрів і їхніх заступників. Тобто, йде постійна плинність кадрів, немає ніякої можливості здійснювати стратегічне планування на перспективу, люди думають про сьогоднішній, а скоріше – про вчорашній день. Робота першого уряду неефективна, і бути ефективною не може. А поруч діє інший уряд, що називається Адміністрація Президента України. Це уряд дотепер вирішував практично все, але нізащо не відповідав.

І існує “вічний” конфлікт між Кабміном і АП...
Так. Зіткнення ці – на міжособистісному, міжклановому, межпартійному рівні – привели до того, що виконавча влада в країні стала нерезультативною і нешановною. Якщо до цього додати відсутність законів – і про Кабінет Міністрів, і про Адміністрацію Президента, що досить чітко формулювали б їхню сферу відповідальності і, відповідно, виключили б дублювання і перетинання владних повноважень, ситуація стає ще більш складною. Ми знаємо, що президентська команда всіляко перешкоджала прийняттю таких законів – згадаємо про вісім вето на закон про Кабінет Міністрів, вона також не хоче узаконити діяльність президентської Адміністрації. Таку систему влади необхідно реформувати. Робити це можна за допомогою часткової зміни законодавства, але здебільшого – через зміну Конституції. Тут, власне кажучи, і проходить змістовне перетинання термінів “політична” і “конституційна” реформи.

Як, на ваш погляд, можна розцінювати висловлення Віктора Ющенка, що Конституція в нас гарна, тільки не виконується. І, мовляв, не треба торкати Конституцію, треба змінювати людей при владі?
Не хотів би коментувати висловлення Ющенка чи кого-небудь ще, але свою думку я висловлю. Дійсно, є ряд конституційних положень, що не виконуються. І є можливість шляхом зміни законодавчої бази в рамках нинішньої Конституції частково виправити ситуацію. Приміром, нинішня Конституція не забороняє прийняти закон про пропорційну систему виборів у парламент. Зробити такий крок можна було ще у вересні минулого року, як тільки Президент виступив зі своїми ініціативами стосовно реформи. Йому говорили: для встановлення атмосфери довіри в спілкуванні і з парламентом у цілому, і з опозиційними фракціями зокрема, нехай Президент дозволить більшості проголосувати “за”, а потім підпише закон про пропорційну систему виборів. Це був би реальний крок назустріч, що демонструє серйозність намірів Президента рухати вперед політичну реформу. Але крок цей не був зроблений. Зараз Президент і його команда наполягають на прийнятті закону про пропорційну систему виборів уже після внесення змін у Конституцію. А треба б зробити навпаки. Я говорив про це особисто Леонідові Даниловичу на “круглому столі” політологів у травні цього року, причому не тільки я – і інші політологи, але Президент не хоче цього і чути. Він має свою устояну точку зору. Думаю, що в даній ситуації вона (позиція Президента. – Ред.) помилкова.

І все-таки, чи треба змінювати Конституцію?
Питання неоднозначне. Дійсно, з одного боку, є можливість частково виправити ситуацію шляхом зміни законодавчої бази, не торкаючи Конституцію. З іншого боку, кардинальне поліпшення можливе лише шляхом зміни Основного Закону, оскільки інакше неможливо дати необхідні повноваження парламенту і Кабінету Міністрів, підсиливши їх і розширивши сферу їхньої політичної відповідальності. Зараз у нас виходить флюс убік президентської влади. Коли в 1996 році ішла боротьба по лінії парламент – Президент, і була загроза проведення референдуму, “передавила” президентська команда, і за ніч Конституція була прийнята. У ній було закладено безліч мін, причому негайної дії. Ми дотепер їх відчуваємо. Президент перевантажений повноваженнями, і він не в змозі забезпечити ефективну їхню реалізацію. Це не залежить від того, чи буде президентом Кучма, Ющенко, Тимошенко чи Мороз. При будь-якому президенті з такими повноваженнями країна буде мати крен убік авторитаризму, великих помилок, в окремих сферах – навіть авантюризму, оскільки надто багато чого залежить від однієї особистості і її оточення.

На ваш погляд, Президент теж так думає?
Це питання – що рухає ініціаторами реформи, які в них думки. Я бачу деяку невідповідність декларацій і кроків, які роблять політики. Якщо допустити, що Президентом Кучмою дійсно рухає прагнення провести реформу, сприяти перетворенню країни на парламентсько-президентську республіку, і він хоче підійти до цього системно, ми повинні були побачити відповідні кроки. Але в президентських ініціативах і в положеннях його законопроекту ми бачимо під тим чи іншим соусом спроби продовжити свій термін перебування при владі. Внісши ряд цілком нормальних пропозицій стосовно змін до Конституції, Президент зробив не повний крок, як міг би, а лише півкроку. Він не пішов на те, щоб парламент призначав весь уряд, включаючи силовиків, залишивши за собою левову частку кадрових призначень, причому найголовніших. Проте, півкроку він зробив, але відразу ці важливі речі були нівельовані його пропозицією щодо того, щоб і закон про вибори, і терміни проведення виборів визначалися законом України, уже після внесення змін у Конституцію. А це означає, що не 300 депутатів будуть вирішувати найважливіші питання, а 226 – звичайна більшість. Зрозуміло, що опозиційні сили не дають на це згоди.

“Ставлення до парламенту в нашій країні деформоване”

Чому, на ваш погляд, парламентарії не можуть прийти до якогось компромісу щодо проходження реформи, хоча усі про це говорять?
Я вважаю, що зміни в Конституцію й у цілому організація президентських ініціатив пішли б безконфліктно, якби паралельно Президент вживав заходів, спрямованих на створення клімату довіри в парламенті, зокрема стосовно опозиції. Спілкування з народними депутатами, що представляють різні опозиційні сили, показує, що нітрохи не зменшився, а навіть збільшився тиск на бізнес і медійні структури, що підтримують опозицію. Опозиція, як і раніше, має обмежений доступ до засобів масової інформації. Продовження такої політики на тлі пропозицій, спрямованих нібито на пошук консенсусу, це речі несумісні. Навіть на міжособистісному, а не політичному рівні. Люди, що постійно відчувають тиск, не вірять, що людина, яка вносить ці пропозиції, хоче знайти з ними якусь основу для діалогу. Тому тут закладений елемент конфліктності.

Тобто, причина у ставленні Президента до нинішнього парламенту?
До парламенту в Україні завжди було особливе ставлення з боку президентської влади. Нинішній Президент конфліктував з парламентом завжди, незалежно від того, хто його очолював – Мороз, Плющ, Ткаченко чи Литвин. Президент завжди був незадоволений парламентом. На одному етапі він здавався йому породженням зла, на іншому – джерелом дестабілізації. Різкі заяви, причому висловлювані привселюдно, на адресу парламенту в цілому й окремих народних депутатів, привели до того, що ставлення до парламенту і до самого інституту парламентаризму в нашій країні деформоване.

Насправді парламент – дуже важливий інститут держави, це єдиний законодавчий орган у країні, і ставлення до нього повинно бути не менш поважне, ніж до Президента, уряду. Замість цього ми бачимо, як через різкі публічні висловлення, критику в медіа, часто неконструктивну, через неадекватне висвітлення діяльності створювався імідж парламенту як деякого зібрання людей, кожний з який відстоює власні інтереси (звичайно, як і в будь-якому парламенті, не без цього), при цьому вони не займаються державними справами, влаштовують бійки, скандали, гальмують президентські ініціативи. У цьому теж є частина правди. Але можна привести безліч прикладів, коли і Президент гальмував розумні парламентські ініціативи. Точно так само можна привести приклади, коли Президент і парламент приймали позитивні для країни рішення, дуже швидко, серйозно і вдумливо. Тому негативне ставлення до парламенту з боку Кучми, на мій погляд, не завжди адекватне ситуації, зіграло недобру роль в справі становлення інституту парламентаризму в нашій країні.

Але багато експертів і тих же представників опозиції часто говорять, що в парламент прийшло дуже багато випадкових людей...
Хотів би зазначити, що склад нинішнього парламенту (без урахування того, як він був обраний – тобто, таких факторів, як адмінресурс) усе-таки дозволяв працювати з парламентом конструктивно. Робота Верховної Ради могла бути досить ефективною. З багатьох питань у парламенті є конституційна більшість, і вже точно – більшість депутатів, здатних ефективно вирішувати питання законодавчого забезпечення розвитку нашої економіки, соціальної, оборонної сфери, зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності. Якби парламент був наданий самому собі, і в ньому відбулося природне внутрішнє перегрупування сил адекватно до ідеологічних, економічних та інших установок людей, що туди потрапили, адекватно рівню їхньої підготовки, парламент працював би дуже продуктивно. Тиск на парламент ззовні перешкодив цьому.

А що можна сказати про реальну роботу Верховної Ради?
У сформованій у країні політичній системі й у нинішній політичній ситуації зокрема парламенту відведена винятково важлива роль. Оскільки щодо багатьох важливих для країни питань парламент без перебільшення можна розглядати як останню барикаду, що ще може вплинути на ситуацію і зупинити наростання авторитарних тенденцій або прийняття якихось великих помилкових рішень із тривалими наслідками для країни. Верховна Рада сьогодні працює в неадекватних її ролі і призначенню умовах. Практично вона бореться за право бути парламентом, і боротьба ця відбувається щодня. Я не можу сказати, що парламенту вдалося зробити те, що він міг би, з ряду причин, названих вище, починаючи від тиску ззовні до впливу на кожного окремого депутата і фракцію. Але, я думаю, у цілому, з погляду недопущення дестабілізації політичної ситуації в країні, парламент виконує позитивну роль. І якщо оцінювати його діяльність у цьому розумінні, без урахування обставин, її можна було б оцінити на “три” по п'ятибальній шкалі. Якщо врахувати умови, у яких він працює, я б поставив парламенту тверду “четвірку”.

У випадку провалу процесу конституційних змін, які, по-вашому, будуть наслідки з погляду президентських виборів? Тобто, 2004-й чи все-таки пролонгація?
Є в суспільстві консенсус, ніде формально не зафіксований, суть його в наступному: нехай Леонід Данилович Кучма допрацює спокійно до 2004 року, ніхто вже не вимагає його дострокової відставки. Але люди не хочуть більше бачити його президентом, не хочуть продовження повноважень – про це говорять соціологічні опитування, проведені протягом останнього року щомісяця. Громадяни по-різному оцінюють результати діяльності Президента: бачать і успіхи, але більше бачать помилки. Тому будь-які спроби продовжити повноваження під тим чи іншим соусом – ініційовані самим Президентом або його оточенням – не будуть на користь ні країні, ні тим політикам, що це ініціюють.

Тому я думаю, що потрібно провести вибори: (а) у 2004-му; (б) відкрито, максимально чесно і демократично. Тоді ми зможемо говорити про якесь майбутнє для України протягом наступних десяти років. Якщо це не буде зроблено, то прийдемо до міжнародної ізоляції, у тій чи іншій формі, або до деякого авторитарного розвитку за сценарієм, близьким до білоруського; потяги європейської і євроатлантичної інтеграції пройдуть повз нас з наростаючою швидкістю, і ми не вискочимо на їхню підніжку. А це означає, що ми не зробимо цього ще років 15-20.

“У відношенні рейтингів у нас перевага убік медійно сильного гравця”

Як криза реформи позначається на рейтингах окремих політиків і сил, що їх підтримують?
За результатами наших соціологічних опитувань, немає прямої залежності між сильними чи слабкими ходами політика і його рейтингом. У нашому скривленому медіа-просорі це залежить не від реальних дій, а від їхнього висвітлення в засобах масової інформації. Центральні телеканали, як відомо, підконтрольні двом політичним силам. Одна пов'язана з “Трудовою Україною”, інша – з СДПУ(о). Тому які б ходи не робили Тимошенко, Ющенко, Мороз чи Симоненко, якщо вони не одержать висвітлення в ЗМІ, чи воно буде спотвореним, не можна говорити про трансформацію цих дій на підтримку (непідтримку) того чи іншого опозиційного політика. У той же час, говорячи про виборчий процес, я б не перебільшував вплив ЗМІ, оскільки вони себе дискредитували в попередніх кампаніях. Вплив далеко не той, який він був в радянські часи чи у перші роки незалежності.

Але можна говорити про якісь конкретні наслідки протистояння навколо конституційних ініціатив для його учасників? Скажімо, об'єктивно повинні програвати ініціатори реформи Кучма і Медведчук. І навпаки, провал реформи грає на руку Ющенку, відкриваючи для нього перспективи президентства з нинішніми повноваженнями. Чи відбивається це в цифрах соцопитувань?
Яким чином відіб'ються нинішні позиції і дії лідерів фракцій і депутатів щодо відстоювання своїх переконань на їхньому рейтингу, думаю, усе-таки більше буде залежати від журналістів і їхніх "начальників". Президент залишає за собою право коментувати події так, як вважає потрібним. Він може сказати, що лідер однієї з фракцій став на шляху реформи, і на ньому лежить провина за усе, що відбувається в країні. І про це довідаються усі. У відповідь лідер фракції може висловити свою, відмінну від президентської, думку, але вона з'явиться лише на стрічці “Інтерфаксу” чи “УНІАН”, але не потрапить на екрани телевізорів. Тут перевага убік медійно сильного гравця. Але крім телебачення є інші способи донести свою думку до людей. І лідери парламентських фракцій, насамперед опозиційних, їздять по регіонах, доносять свою точку зору.

З іншого боку, критично негативне ставлення до Леоніда Кучми як Президента не сприяє тому, що слова, сказані ним і тиражовані центральними каналами, будуть сприйняті населенням як істина в останній інстанції. Люди не вірять, думають, що щось тут не так. Вони вже багато чого слухали з вуст представників влади, вони розчарувалися. Люди будуть терпимо ставитися до Президента до 2004 року, але вони вже не вірять його починанням. І таке ставлення з боку громадян, напевно, особиста трагедія Президента. В умовах низької довіри дуже важко ініціювати якісь кардинальні зміни, навіть якщо вони позитивні. Люди більше не хочуть вірити, вони втомилися.

На ваш погляд, чию лінію поведінки в парламенті можна вважати адекватною?
Питання персоналій і питання позицій лідера тієї чи іншої парламентської фракції – дійсно важливий фактор. Я розумію Олександра Мороза, що обрав своїм коником ідею просування політичної реформи в країні. Він досить послідовно виступав довгі роки за те, щоб перетворити Україну на парламентсько-президентську республіку. Мені в цілому зрозуміла і позиція комуністів, що теж досить послідовно виступали за скасування інституту президентства взагалі, чи, як перший крок, за обмеження його повноважень. Мені зрозуміла – на психологічному, але не на політичному рівні – аргументація Ющенка і Тимошенко, готових гальмувати політичну реформу, мабуть, бачачи себе у владі в недалекому майбутньому. Але, з погляду стабільності держави, обмеження залежності політичної системи від персоналій, це нелогічно. І в цьому я не розумію їхньої позиції, щодо окремих питань вважаю помилковою.

Тобто, Ющенко повинен підтримати президентські ініціативи?
Нам потрібна політична реформа. Питання – яка? І тут ми підходимо до конфлікту навколо законопроекту, внесеного Президентом. Якщо Президент буде наполягати на його прийнятті в незмінному виді, тоді, розуміючи важливість і наслідки змін, потрібно дуже довго думати, перш ніж голосувати за президентський проект. Я бачу в законопроекті Леоніда Кучми 80% позитивних кроків, нехай навіть півкроків, але бачу і неприйнятні положення. Якщо не буде готовності видалити останні, я проти такої реформи, оскільки в результаті її не вийде. Замість того, щоб системно реформувати систему влади, ми створимо інший, такий же неефективний напівфабрикат.

З Конституцією не можна грати часто – зміни повинні вноситися базово і на досить тривалий період, для того щоб можна було відшліфувати систему влади і, вийшовши на якийсь новий рівень розуміння плюсів і мінусів, на основі політичного консенсусу внести наступні зміни на новому етапі. Якщо ми зараз уже бачимо, що на цьому етапі ми не збалансуємо гілки влади, зробимо якісь півкроки, а в чомусь – крок назад, то, напевно, треба задуматися, чи потрібна взагалі така реформа.

Що робити в цій ситуації Ющенку? З ким він реально може співробітничати в парламенті?
Що повинен робити Ющенко – цим питанням повинен займатися його штаб, я не стану давати свої коментарі. Ну а з ким йому працювати? Як і лідери інших фракцій, він повинен працювати з усіма. Якщо є бажання провести через парламент якісь зміни в економіці, у соціальній, зовнішньополітичній сферах, потрібно знаходити союзників. Звичайно, якщо є налаштованість на практичний результат, а не декларації, політичні заяви і спроби підняти хвилі в мас-медіа. Тоді дійсно потрібно переконувати, потрібно вносити законопроекти і разом з іншими політичними силами їх просувати.

Протиріччя в поглядах на конституційну реформу не розведуть остаточно опозицію?
Я розумію, чому так робиться, але не можу погодитися з аргументацією, що звучить з вуст Президента, його оточення, включаючи політологів, які обслуговують АП, про те, що нібито немає підстав для об'єднання різнорідних опозиційних сил. Я бачу платформу, на якій вони можуть об'єднатися. Більше того, цю платформу розділяють багато хто з пропрезидентських фракцій, хоча з ряду причин привселюдно зробити цього не можуть.

Опозиційні фракції пройшли через вибори і відчули, що таке адміністративний ресурс. Тому їхні спроби сприяти проведенню чесних, прозорих парламентських і президентських виборів – це базова цінність, за якою стоїть право людини на свободу вибору. Всі опозиціонери відчули на собі обмеження доступу до засобів масової інформації, неможливість донести до людей свою точку зору, у тому числі на адміністративному рівні – починаючи з відключення світла і заяв про підкладені бомби, до відмовлення надати приміщення і так далі. Усі вони відчувають тиск на ЗМІ, на той бізнес, що їх підтримує. Тому вимога обмежити адміністративний вплив на бізнес, спроба обмежити тиск на ЗМІ – це відстоювання їхнього права і права громадян усієї країни, включаючи представників пропрезидентської більшості, на свободу слова, на нормальні умови економічної діяльності. Це базові європейські цінності. І те, що опозиціонери поєднуються на такій платформі, абсолютно логічно і правильно. Зрозуміло, що "Наша Україна" і КПУ будуть займати різні позиції з інших питань, наприклад, щодо права власності на землю чи вступу в НАТО. Але позитивом є те, що вони змогли об'єднатися і відстоювати базові людські цінності в країні. Сумно, що ці цінності відстоюють не ті, хто повинен гарантувати виконання Конституції, а опозиція, яка більше за всіх відчуває порушення цих прав на собі.

“Йде перегрупування сил”

Як можна пояснити останні кадрові перестановки у владі? На ваш погляд, це результат закулісних ігор політичних чи сил чергове тасування колоди Кучмою в пошуках спадкоємця?
Кадрові призначення останніх років свідчать про те, що, у принципі, інтереси держави, ефективність влади – це далеко не пріоритетні аспекти, що враховуються при тих чи інших посадових змінах. Частіше переважає закулісне, суб'єктивне, ніж державне. Якщо говорити про останню ротацію, думаю, що Володимир Шкідченко став жертвою в чужій грі. Треба було звільнити крісло секретаря РНБОУ, відповідно – знайти гідну посаду для Євгена Марчука. Так вирішив Президент. І посаду знайшли, цілком гідну на чолі Міноборони.

Підстав для відставки Шкідченко було не більше, ніж для зняття будь-якого іншого діючого міністра – соціальної політики, охорони здоров'я, екології і так далі. Простий факт: центральні ЗМІ тиражували (наче по “темниках”, оскільки інформація подавалася практично однаково на всіх каналах) повідомлення про те, що у Військово-морських силах на 11% зросла злочинність. При цьому не повідомлялося інше: що за цей же період на 14% упала злочинність по Збройних Силах у цілому. Йде висмикування з контексту окремих фактів, що можуть бути сприйняті публікою. Коли адміралу Єжелю пред'являються обвинувачення в порушеннях, що мали місце в 1998-99 роках, виникає питання, чому його не зняли тоді чи не зняли тодішнього міністра оборони генерала Кузьмука? Якщо це було ніби невідомо тоді, чому Олександра Кузьмука зараз не притягають до відповідальності, не вносять подання в парламент? Зрештою, чому Шкідченко повинен відповідати за Єжеля? А якщо він (Шкідченко. – Ред.) сам приймав рішення, що суперечать закону, виходить, проти нього повинна бути порушена кримінальна справа, але цього теж не робиться. Питання можна множити, адресувати їх нікому.

Поширюються чутки, що ротація Шкідченко-Марчук тільки перша і далеко не остання...
Думаю, Президент поки що залишає для себе опції відкритими і ще не визначився остаточно, які наступні кадрові перестановки буде робити. Кандидати на посаду глави АП і секретаря РНБОУ, що на слуху, – це, все-таки, люди зі старої колоди. Йде чергове перегрупування перевірених кадрів. У цьому сенсі Леонід Данилович завжди був сильний, він намагався збалансувати різні групи впливу у своєму оточенні, не даючи нікому піднятися вище визначеного рівня. Але, повторюю, при цьому інтереси держави й ефективність влади, на мій погляд, були вторинні.

Зараз посада секретаря РНБОУ здається малозначущою. Але чи може Кучма поділитися з кимсь повноваженнями?
Є закон про Раду національної безпеки й оборони України, прийнятий Верховною Радою в січні 1998 року, що визначає функції секретаря РНБОУ. Але в рамках затверджених законом функцій реальний ступінь впливу може бути різним. Ми це бачимо на прикладі Володимира Горбуліна періоду 1996-97 років, потім – 1998-1999, коли вплив секретаря РНБОУ був різко обмежений. Потім був період Євгена Марчука, коли РНБОУ мав дуже обмежений вплив у рішенні конкретних питань за завданням Президента і не був повнокровним конституційним органом координації і контролю на міжвідомчому рівні. Усе залежить від особистих відносин Президента і секретаря РНБОУ. При ранньому Горбуліну вони були дуже довірчими, а тому ступінь впливу Горбуліна був дуже високим. При пізньому Горбуліну вони стали прохолодними, і вплив секретаря РНБОУ знизився на порядок. Відносини між Марчуком і Кучмою ніколи не були довірчими, тому ми бачили лише окремі сплески активності секретаря РНБОУ при виконанні цілком конкретних цільових задач, насамперед, в економічній сфері.

Хто, на вашу думку, найбільш імовірний кандидат на цю посаду? Чи може Президент, наприклад, повернути Горбуліна?
Ми не знаємо, кого Президент призначить на цю посаду. Або людину, якій він довіряє певний перелік задач, які потрібно вирішити у час, що залишився до виборів. Або це буде символічна посада, щоб у потрібний момент включити важелі влади для обґрунтування кадрових перестановок, прийняття важливих рішень, коли Президенту краще зробити це не від свого імені, а заручившись підтримкою широкого кола відповідальних осіб. На це питання в мене немає відповіді. Серед озвучених журналістами кандидатур – Кінах, Азаров, не виключений – Медведчук, можливо, хтось ще. Я не думаю, що зможе ще раз вступити в ту ж ріку Володимир Павлович.

Не можна виключати, що секретарем РНБОУ стане людина, що не має явного політичного чи кланового забарвлення. Президент, зрештою, може призначити і нинішнього виконуючого обов'язки Ігоря Смешка. Мені здається, у Леоніда Кучми немає готового рішення. Президент обіцяв "інтригу", що ж йому це вдалося.