07/22/2003 | Максим

Україна втрачає Зміїний
Ростислав Іщенко, для «Главреда» - 21/07/03


Питання розподілу чорноморського шельфу з Румунією залишається суттєвим для України. Саме тому, що там знайшли нафту. Ніхто поки не знає скільки, але геологи припускають, що досить багато. Не було б нафти – не було б проблем.


Ще в середині першого президентського терміну Леоніда Кучми, Україна підписала з Румунією так званий базовий договір, в якому, в основному, були вирішені всі проблеми. Румунія відмовлялася від будь-яких територіальних претензій до молодої, але дуже незалежної держави, а Україна, в свою чергу, погоджувалася з тим, що якщо поділ шельфу не пройде полюбовно, питання можна буде вирішити в Міжнародному суді.

Останнє дорогого коштує, оскільки держави можуть сперечатися один з одним (як Росія з Японією про чотири острови південнокурильської гряди) хоч сто років (можна й більше). Міжнародний же суд має право вирішувати ці питання тільки за згодою обох країн, зацікавлених у вирішенні конфлікту. Отож, на відміну від Росії, що з 1945 року так і не підписала мирний договір з Японією, Україна дала згоду на передачу справи про шельф до Міжнародного суду (у Гаазі). Результат – на минулому тижні Президент Румунії Йон Ілієску заявив, що у зв'язку з відсутністю прогресу в переговорах з Україною, Румунія готова передати справу до Міжнародного суду.

Здавалося б, готова – нехай передає, а суд розсудить, проте не так все просто. Не вдаючись до подробиць, коротко пояснимо ситуацію. Ще за СРСР в закритих документах радянські експерти визнавали, що претензії Румунії цілком справедливі. Пов'язано це було з тим, що «острів Зміїний», за нормами ООН, є «скелею у відкритому морі», що і передбачало розподіл шельфу на користь Румунії. Зрозуміло, що Чаушеску міг вимагати справедливості в розподілі так само довго, як і повернення румунського золотого запасу, вивезеного в Москву ще в 1945 році. Проте з розпадом СРСР ситуація змінилася, і Румунія в обмін на визнання (несправедливих, на думку переважної більшості її громадян) кордонів, зажадала відновлення історичної справедливості хоча б щодо шельфу. Не було б там нафти!

Свого часу автор цих рядків брав участь у розробці стратегії «тиску» на румунів до досягнення визнання радянських кордонів. Тому й можу стверджувати, що перша частина стратегії була виконана бездоганно: Румунія, під тиском економічних та внутрішньополітичних проблем, а також зовнішньополітичних амбіцій, погодилася на велику частину українських вимог. За нашими розрахунками вона до 2000-2001 року повинна була погодитися ще й на визнання нашим спірного шельфу. Тут, проте, втрутилися в справу інтереси українських політиків (не дуже великих, але досить впливових). Тодішній посол у Румунії, тодішній керівник управління зовнішньої політики Адміністрації Президента і тодішній міністр закордонних справ (все відбувалося в другій половині 1996 – першій половині 1997 року) пролобіювали підписання договору, який сьогодні може залишити Україну без нафтоносного шельфу в районі острова Зміїний.

Щоб нікому не здалося, що тоді ця небезпека була непомітною, скажу лише, що очолюване Володимиром Горбуліним РНБО намагалося виступити проти підписання договору. Більш того, мені довелось особисто чути, як один з високопоставлених (хоча і маловідомих широкій публіці) чиновників Адміністрації Президента телефонував одному з тодішніх керівників СБУ і говорив (цитую по пам'яті): «Твої хлопці мабуть здуріли – Президент їде підписувати договір, а вони пишуть, що не треба. Ти розберись, бо вже все вирішено». Більш того, у самій Адміністрації не існувало єдиної думки. Багато хто, й серед чиновників, які не мали відношення до зовнішньої політики (проте добре знали політику внутрішню та Конституцію), вказували, що підписуючи цей договір Президент дає можливість відторгнення від України частини шельфу, що дісталася їй у спадщину від УРСР.

Це більш ніж серйозно, оскільки створювались реальні підстави для винесення у Верховній Раді питання про імпічмент Президенту. Як гарант Конституції він ніс відповідальність за територіальну цілісність України, а шельф є частиною національної території.

Тодішня опозиція, зайнята внутрішніми суперечками, не звернула уваги на таку «дрібницю», тим більше що Президент, МЗС та навіть деякі румунські дипломати заколисували Верховну Раду розповідями про «вирішення всіх проблем» у двосторонніх відносинах. Оскільки договір був ратифікований українським парламентом, сьогодні Леоніду Даниловичу тим паче не можна висунути ніяких претензій, а через рік він і зовсім залишить велику політику, на радість свого та сусідніх народів.

Проте не варто забувати, що живуть (і доволі добре) люди, які пролобіювали договір, що став для України гірше «Брестського світу». Більшовики, підписуючи ганебний мир, намагалися врятувати свою владу, а Україні нікуди було поспішати. Навіть, якби дотепер наші відносини з Румунією були не врегульовані договором, - це були б не наші, а румунські проблеми: Бухарест, маючи неврегульовані територіальні проблеми із сусідами, не міг би встати в чергу ні до ЄС, ні до НАТО.

Не зважаючи на Кучму, який підписав „що підсунули”, один з лобістів – шанований народний депутат (від опозиції), другий - поки займає одну з провідних посад в МЗС, а третій – посол у столиці, тісно пов'язаній з ОБСЄ, хоча термін його повноважень вже і закінчується.

І владі, і опозиції є привід задуматися, адже якщо після конституційної реформи провідні посади на державній службі будуть займати подібні люди, - і реформа, і вибори будуть безглуздими. Багато ще розумників, які хочуть реалізувати свої кар'єрні інтереси за рахунок інтересів країни та на шкоду їй. Хто сьогодні згадає, за чиєї участі підписувався небезпечний для України договір? Звичайно, всі претензії будуть висунуті (якщо це взагалі станеться) лише Кучмі...

Від себе.
Я знаю тільки одне - Україна повинна зробити все, щоб Зміїний залишився за Україною. Ніякого визнання ніяких судів. Якщо, Румунія буде пиркатися, - розрив дипломатичних стосунків. Геть до війсмькогового протистояння. (Привітики Тарасюку. Чи кому там)