Quo vadis? (/)
08/15/2003 | Shooter
Євген Магда, для «Главреда
Останнім часом конкурентна боротьба за місце в майбутньому світі набирає колосальних темпів. Постсоціалістичні країни Центральної Європи вже активно включилися в інтеграційні процеси континентального знаначення.
Тоді як колишні республіки Радянського Союзу варяться у власному соку.
Їм, мабуть, не вистачає виразної ідеології державного будівництва і розвитку. Прикро, але багато хто з них дотепер страждають від відсутності кваліфікованих управлінських кадрів, здатних підняти «на щит» справу розвитку країни.
Виняток в цьому питанні становлять тільки країни Балтії. Першими взявши курс на віддалення від Москви і зі змінним успіхом розвиваючи відносини з колишніми «співкамерниками по в'язниці народів-СРСР», балтійські республіки з більшим інтересом поглядали на досягнення скандинавських країн, ніж на потуги пострадянських держав у справі побудови ринкової економіки. Невеликі територіальні розміри, їхнє уміння швидко зорієнтуватися і використовувати свій потенціал транзитних країн, національна згода в справі побудови сучасної держави дозволили Латвії, Естонії і Литві віддалитися від інших колишніх пострадянських республік не тільки ідеологічно, але і за рівнем життя. Прагненню прибалтів іти до капіталізму ринковими кроками не перешкодила навіть наявність «негромадян» переважно російськомовного населення, що не захотіло асимілюватися. Хоча самі «негри» намагаються в міру можливості боротися за свої права, балтійський педантизм їм побороти не вдається. Утім, відтоку негромадян балтійських країн на історичну батьківщину теж не спостерігається. От і виходить, що навіть вони зробили вибір на користь європейського прагматизму і високого рівня життя.
Не така весела ситуація в центральноазіатських країнах. Їхні природні ресурси не дозволяють зробити стрибок вперед у розвитку, щоб спробувати наздогнати за рівнем життя країни Перської затоки чи хоча б Туреччину. Зате тамтешнє населення після «всенародних» референдумів зробило перебування нинішніх президентів при владі практично безстроковим. Правда, найбільш деспотичний лідер, Сапармурат Туркменбаши (Ніязов) не виключив, що в 2006 чи 2007 році він залишить свою посаду. Але до того часу він цілком ліквідує всі паростки опозиції в країні. Авторитарний характер центральноазіатських режимів багато в чому обумовлений історичними традиціями й острахом посилення ісламістів. «Талібан» і «Аль-Каіда» для країн Центральної Азії не порожній звук, і якби не події 11 вересня 2001 року і наступне втручання США, мало хто гарантував би Узбекистан і Таджикистан від агресії талібів. Країни регіону змушені лавірувати між Сполученими Штатами і Росією, що виступають гарантами збереження світського статусу їхньої влади. Правда, Вашингтон за дивним збігом обставин, не занадто сильно стурбований проблемами будівництва демократичного цивільного суспільства в країнах Центральної Азії.
Набагато цікавіша ситуація в Закавказзі. Вірменія, Грузія й Азербайджан намагалися використовувати свій шанс після Жовтневої революції 1917 року на побудову незалежних держав. А от після 1991 року ситуація виявилася не такою успішною. Вірменія зуміла побудувати державу, що вистояла в боротьбі за Карабах з Азербайджаном, але м'яко капітулювала перед загрозою опинитися без російських енергоресурсів. Єреван сьогодні тримає рівняння на Москву. Зате Грузія й Азербайджан сформували дуже схожі державні системи. У них сьогодні першу скрипку грають колишні керівники радянських часів, що зуміли перешикуватися на новий лад. Формально в Баку і Тбілісі говорять про будівництво демократії, тоді як на ділі вся повнота влади зосереджена в старіючих руках їхніх лідерів. Особливо очевидно це протиріччя між деклараціями і реальним станом справ стало з початком важкої хвороби азербайджанського президента Гейдара Алієва. Прийдешня кампанія з виборів глави держави, у якій візьмуть участь батько і син Алієви, може розвиватися за непередбаченим сценарієм. Аналітики розходяться в оцінках, чи зуміє Ільхам Алієв політично маневрувати так само успішно, як його батько, і удержати в руках владу. Ідеологія державного будівництва в Закавказзі побудована винятково на використанні унікального статусу регіону як «м'якого підчерев'я Євразії», стабільність якого важлива для усього світу. Цим фактором, так чи інакше, оперують усі троє лідерів закавказьких республік, вибудовуючи власний варіант демократії.
Європейські пострадянські країни мають певні проблеми з формуванням ідеології свого розвитку. Вони сьогодні не гарантовані від різкої зміни власного зовнішньополітичного курсу і вектора внутрішнього розвитку. Наприклад, Молдова при Мірчі Снєгурі йшла практично семимильними кроками на зближення з Румунією, прагнучи стати її повноправним і максимально інтегрованим партнером. Ці кроки обернулися не тільки придністровським конфліктом, але і погіршенням відносин з іншими сусідами. У 1996 році Снєгура змінив Петро Лучинські, при якому країна не менш активно стала шукати шляху євроінтеграції і стала одним із засновників ГУУАМ. Правда, рівень життя при Лучинські серйозно погіршився, і відбулося повернення до влади комуністів. Вони перемогли на виборах у парламент, змінили Конституцію країни і спокійно, без суєти обрали новим главою Молдови свого лідера Володимира Вороніна. Останній переорієнтувався з Бухареста на Москву, і тільки відсутність спільного кордону стримує його бажання більше зблизитися з Росією.
Правда, росіяни не знають, куди подітися від іншого, більш послідовного прихильника інтеграції. Олександр Лукашенко в наступному році відсвяткує десяту річницю свого перебування при владі. Директор радгоспу, що прийшов до влади на хвилі боротьби з корупцією і популістськими обіцянками, вже одержав від свого колеги Володимира Путіна побажання відокремлювати мух від котлет у цих питаннях. Прагнення увігнати Білорусію до складу Російської Федерації проявилося в різних формах міждержавних союзів. Лукашенко був потрібний російському політичному керівництву до 2000 року, коли контакти з ним дозволяли імітувати державницьку активність. Більш прагматичний Путін відразу згорнув дружбу з «Ригоровичем», залишивши його практично один на один з навколишнім світом.
Зате білоруського президента не можна обвинуватити у відсутності розуміння необхідності ідеологічного забезпечення державного будівництва. Як колишній політпрацівник Олександр Григорович неодноразово підкреслював: «Дійти до свідомості і душі людини – велике мистецтво і дуже велика і складна праця». Ще в 2000 році при адміністрації президента Білорусії було створено Державне управління ідеології. Правда, у березні 2003-го той же Лукашенко зазначив, що національна ідеологія білорусів дотепер не створена. Утім, це не перешкодило ввести з 2004 року для обов'язкового вивчення у всіх вузах новий предмет – «Основи ідеології білоруської держави», автором засад якого є, природно, сам президент країни. Парадоксально, але «бацька», що настільки рішуче розправився свого часу з найменшими проявами національної самосвідомості білорусів, що змінив символіку і зробив першою мовою країни російську, приділяє стільки уваги саме ідеологічним проблемам.
Зате в Росії настала пора ідеологічного ренесансу. Якщо в першій половині 90-х років країна ніяк не могла освоїтися в постійно мінливому світі, а під час другого терміну президентства Єльцина ідеологію визначали по черзі різні політики, то сьогодні настав момент істини. Володимир Путін як виразник надій і сподівань більшості росіян запропонував їм рецепт сильної держави. Від бажаючих записатися «у державники» спочатку відбою не було, потім почали виявлятися проблеми з Чечнею, підступ олігархів та інші НТВ із ТВС. Неприємно вийшло, звичайно. Але сьогодні в Російській Федерації ми можемо спостерігати цікавий випадок. І влада, і ліва опозиція старанно підсапують схильний до патріотичних поривів електорат, тоді як нечисленні праві намагаються, використовуючи авторитет Путіна як важіль, зрушити країну убік Європи. Правда, зусилля правих страшно далекі від потреб електорату, якому Путін усе пояснює в простих і дохідливих словах, звичайно, коли не гинуть підводні човни і не падають вертольоти у Чечні.
На жаль, в Україні ситуація краща лише тим, що наш Президент не пише для країни короткий курс її ідеології, віддаючи перевагу описам становлення своєї національної самосвідомості. Одержавши в 1991 році незалежність, українці так і не змогли її використовувати ефективно і з користю. Дотепер ми лягаємо з запевненнями в стабільності і послідовності нашого європейського вибору, а встаємо під час Року Росії в Україні. Наші співгромадяни відмовилися, образно кажучи, від Шевченка і шароварів, але так і не змінили їх на макінтоші і Байрона. Україна живе сьогодні на ідеології реформаторства. Але приміром, політична реформа нагадує хімічний дослід з непередбачуваними наслідками. Успішною була тільки грошова реформа, але гроші, як відомо, не головне в житті. Ми 12 років жили то в шоку без терапії, то в очікуванні дива, то в прагненні працювати по-українському, а жити – по-європейському. Але дива не буде. Поки немає виразної ідеології державного будівництва і нової політичної еліти, відповідальної за прийняття рішень і їхнє втілення в життя, ми будемо кусати лікті, дивлячись на Європу. На пострадянському просторі так і не зрозуміли, що шаблон будівництва ефективної держави не універсальний, він вимагає доведення в кожному конкретному випадку. Без виразної і зрозумілої ідеології державного будівництва як інструмента перспективної політики й Україна, і інші пострадянські країни буде нагадувати дрейфуючий корабель у неспокійному океані викликів сучасного світу.
Останнім часом конкурентна боротьба за місце в майбутньому світі набирає колосальних темпів. Постсоціалістичні країни Центральної Європи вже активно включилися в інтеграційні процеси континентального знаначення.
Тоді як колишні республіки Радянського Союзу варяться у власному соку.
Їм, мабуть, не вистачає виразної ідеології державного будівництва і розвитку. Прикро, але багато хто з них дотепер страждають від відсутності кваліфікованих управлінських кадрів, здатних підняти «на щит» справу розвитку країни.
Виняток в цьому питанні становлять тільки країни Балтії. Першими взявши курс на віддалення від Москви і зі змінним успіхом розвиваючи відносини з колишніми «співкамерниками по в'язниці народів-СРСР», балтійські республіки з більшим інтересом поглядали на досягнення скандинавських країн, ніж на потуги пострадянських держав у справі побудови ринкової економіки. Невеликі територіальні розміри, їхнє уміння швидко зорієнтуватися і використовувати свій потенціал транзитних країн, національна згода в справі побудови сучасної держави дозволили Латвії, Естонії і Литві віддалитися від інших колишніх пострадянських республік не тільки ідеологічно, але і за рівнем життя. Прагненню прибалтів іти до капіталізму ринковими кроками не перешкодила навіть наявність «негромадян» переважно російськомовного населення, що не захотіло асимілюватися. Хоча самі «негри» намагаються в міру можливості боротися за свої права, балтійський педантизм їм побороти не вдається. Утім, відтоку негромадян балтійських країн на історичну батьківщину теж не спостерігається. От і виходить, що навіть вони зробили вибір на користь європейського прагматизму і високого рівня життя.
Не така весела ситуація в центральноазіатських країнах. Їхні природні ресурси не дозволяють зробити стрибок вперед у розвитку, щоб спробувати наздогнати за рівнем життя країни Перської затоки чи хоча б Туреччину. Зате тамтешнє населення після «всенародних» референдумів зробило перебування нинішніх президентів при владі практично безстроковим. Правда, найбільш деспотичний лідер, Сапармурат Туркменбаши (Ніязов) не виключив, що в 2006 чи 2007 році він залишить свою посаду. Але до того часу він цілком ліквідує всі паростки опозиції в країні. Авторитарний характер центральноазіатських режимів багато в чому обумовлений історичними традиціями й острахом посилення ісламістів. «Талібан» і «Аль-Каіда» для країн Центральної Азії не порожній звук, і якби не події 11 вересня 2001 року і наступне втручання США, мало хто гарантував би Узбекистан і Таджикистан від агресії талібів. Країни регіону змушені лавірувати між Сполученими Штатами і Росією, що виступають гарантами збереження світського статусу їхньої влади. Правда, Вашингтон за дивним збігом обставин, не занадто сильно стурбований проблемами будівництва демократичного цивільного суспільства в країнах Центральної Азії.
Набагато цікавіша ситуація в Закавказзі. Вірменія, Грузія й Азербайджан намагалися використовувати свій шанс після Жовтневої революції 1917 року на побудову незалежних держав. А от після 1991 року ситуація виявилася не такою успішною. Вірменія зуміла побудувати державу, що вистояла в боротьбі за Карабах з Азербайджаном, але м'яко капітулювала перед загрозою опинитися без російських енергоресурсів. Єреван сьогодні тримає рівняння на Москву. Зате Грузія й Азербайджан сформували дуже схожі державні системи. У них сьогодні першу скрипку грають колишні керівники радянських часів, що зуміли перешикуватися на новий лад. Формально в Баку і Тбілісі говорять про будівництво демократії, тоді як на ділі вся повнота влади зосереджена в старіючих руках їхніх лідерів. Особливо очевидно це протиріччя між деклараціями і реальним станом справ стало з початком важкої хвороби азербайджанського президента Гейдара Алієва. Прийдешня кампанія з виборів глави держави, у якій візьмуть участь батько і син Алієви, може розвиватися за непередбаченим сценарієм. Аналітики розходяться в оцінках, чи зуміє Ільхам Алієв політично маневрувати так само успішно, як його батько, і удержати в руках владу. Ідеологія державного будівництва в Закавказзі побудована винятково на використанні унікального статусу регіону як «м'якого підчерев'я Євразії», стабільність якого важлива для усього світу. Цим фактором, так чи інакше, оперують усі троє лідерів закавказьких республік, вибудовуючи власний варіант демократії.
Європейські пострадянські країни мають певні проблеми з формуванням ідеології свого розвитку. Вони сьогодні не гарантовані від різкої зміни власного зовнішньополітичного курсу і вектора внутрішнього розвитку. Наприклад, Молдова при Мірчі Снєгурі йшла практично семимильними кроками на зближення з Румунією, прагнучи стати її повноправним і максимально інтегрованим партнером. Ці кроки обернулися не тільки придністровським конфліктом, але і погіршенням відносин з іншими сусідами. У 1996 році Снєгура змінив Петро Лучинські, при якому країна не менш активно стала шукати шляху євроінтеграції і стала одним із засновників ГУУАМ. Правда, рівень життя при Лучинські серйозно погіршився, і відбулося повернення до влади комуністів. Вони перемогли на виборах у парламент, змінили Конституцію країни і спокійно, без суєти обрали новим главою Молдови свого лідера Володимира Вороніна. Останній переорієнтувався з Бухареста на Москву, і тільки відсутність спільного кордону стримує його бажання більше зблизитися з Росією.
Правда, росіяни не знають, куди подітися від іншого, більш послідовного прихильника інтеграції. Олександр Лукашенко в наступному році відсвяткує десяту річницю свого перебування при владі. Директор радгоспу, що прийшов до влади на хвилі боротьби з корупцією і популістськими обіцянками, вже одержав від свого колеги Володимира Путіна побажання відокремлювати мух від котлет у цих питаннях. Прагнення увігнати Білорусію до складу Російської Федерації проявилося в різних формах міждержавних союзів. Лукашенко був потрібний російському політичному керівництву до 2000 року, коли контакти з ним дозволяли імітувати державницьку активність. Більш прагматичний Путін відразу згорнув дружбу з «Ригоровичем», залишивши його практично один на один з навколишнім світом.
Зате білоруського президента не можна обвинуватити у відсутності розуміння необхідності ідеологічного забезпечення державного будівництва. Як колишній політпрацівник Олександр Григорович неодноразово підкреслював: «Дійти до свідомості і душі людини – велике мистецтво і дуже велика і складна праця». Ще в 2000 році при адміністрації президента Білорусії було створено Державне управління ідеології. Правда, у березні 2003-го той же Лукашенко зазначив, що національна ідеологія білорусів дотепер не створена. Утім, це не перешкодило ввести з 2004 року для обов'язкового вивчення у всіх вузах новий предмет – «Основи ідеології білоруської держави», автором засад якого є, природно, сам президент країни. Парадоксально, але «бацька», що настільки рішуче розправився свого часу з найменшими проявами національної самосвідомості білорусів, що змінив символіку і зробив першою мовою країни російську, приділяє стільки уваги саме ідеологічним проблемам.
Зате в Росії настала пора ідеологічного ренесансу. Якщо в першій половині 90-х років країна ніяк не могла освоїтися в постійно мінливому світі, а під час другого терміну президентства Єльцина ідеологію визначали по черзі різні політики, то сьогодні настав момент істини. Володимир Путін як виразник надій і сподівань більшості росіян запропонував їм рецепт сильної держави. Від бажаючих записатися «у державники» спочатку відбою не було, потім почали виявлятися проблеми з Чечнею, підступ олігархів та інші НТВ із ТВС. Неприємно вийшло, звичайно. Але сьогодні в Російській Федерації ми можемо спостерігати цікавий випадок. І влада, і ліва опозиція старанно підсапують схильний до патріотичних поривів електорат, тоді як нечисленні праві намагаються, використовуючи авторитет Путіна як важіль, зрушити країну убік Європи. Правда, зусилля правих страшно далекі від потреб електорату, якому Путін усе пояснює в простих і дохідливих словах, звичайно, коли не гинуть підводні човни і не падають вертольоти у Чечні.
На жаль, в Україні ситуація краща лише тим, що наш Президент не пише для країни короткий курс її ідеології, віддаючи перевагу описам становлення своєї національної самосвідомості. Одержавши в 1991 році незалежність, українці так і не змогли її використовувати ефективно і з користю. Дотепер ми лягаємо з запевненнями в стабільності і послідовності нашого європейського вибору, а встаємо під час Року Росії в Україні. Наші співгромадяни відмовилися, образно кажучи, від Шевченка і шароварів, але так і не змінили їх на макінтоші і Байрона. Україна живе сьогодні на ідеології реформаторства. Але приміром, політична реформа нагадує хімічний дослід з непередбачуваними наслідками. Успішною була тільки грошова реформа, але гроші, як відомо, не головне в житті. Ми 12 років жили то в шоку без терапії, то в очікуванні дива, то в прагненні працювати по-українському, а жити – по-європейському. Але дива не буде. Поки немає виразної ідеології державного будівництва і нової політичної еліти, відповідальної за прийняття рішень і їхнє втілення в життя, ми будемо кусати лікті, дивлячись на Європу. На пострадянському просторі так і не зрозуміли, що шаблон будівництва ефективної держави не універсальний, він вимагає доведення в кожному конкретному випадку. Без виразної і зрозумілої ідеології державного будівництва як інструмента перспективної політики й Україна, і інші пострадянські країни буде нагадувати дрейфуючий корабель у неспокійному океані викликів сучасного світу.