ОЛЕКСАНДР МОРОЗ: «МОЖЕ, Я ФАНТАЗУЮ, АЛЕ САМЕ ЦЕ ПОТРІБНО УКРАЇНІ»
Єгор СОБОЛЄВ
Думка про те, що Олександр Мороз і Петро Симоненко не мали права заходити в таємні переговори про перехід до парламентської республіки з Віктором Медведчуком та Леонідом Кучмою, не менш одіозна, ніж попередня поведінка Президента та глави його адміністрації, які намагалися провести реформу без врахування інтересів лідерів Соціалістичної і Комуністичної партій, які придумали її. Симоненко й Мороз мають повне право домовлятися з Кучмою і Медведчуком про рішення, в користь яких вони вірять. Банкова була нерозумною, коли намагалася викинути з процесу авторів реформи, спроможних забезпечити голоси 80 депутатів під час її затвердження парламентом. Власне, невміння відкидати особисту ворожість і схильність не шукати точок дотику інтересів, а придушувати їх, залишаються головними чинниками ризику, які можуть не дозволити Кучмі й Медведчуку реалізувати свій план.
Ще одним ризиком є розбіжність частини мотивів учасників нинішніх, прогнозованих досвідченими людьми ще навесні, переговорів. Симоненко й Мороз прагнуть передати більше влади електорату, який був і залишається їхнім головним активом. Кучма й Медведчук хочуть зберегти силу великого бізнесу в розрахунку, що він знайде способи впливати на політику навіть без довіри виборців. Це заважатиме сторонам домовитися про потрібну виборчу систему та час введення запропонованих змін у дію.
Хоча в них є спільні цілі: кожному з них нова система зберігає більше шансів залишитися на плаву після 2004 року. А Симоненко й меншою мірою Кучма, до того ж, добре розуміють, що відчуває Медведчук з приводу перспективи приходу на місце Президента Віктора Ющенка, який стане найбільш постраждалою стороною на випадок реалізації третього (!) варіанта медведчуківської реформи.
Та амбіції Ющенка, в якого є всі можливості знайти себе в обох моделях, зовсім не головне, так само як і причини збігу інтересів Кучми й Мороза. Ключове питання зараз, коли реформа стала можливою як ніколи: а що вона дасть країні? Парламентсько-президентська модель, на якій, швидше за все, зрештою, зійдуться нинішні переговорники, справді може бути привабливішою за чинну з погляду можливостей проводити ефективну державну політику. Та лише за умови, якщо на виборах населення зуміє вільно вибрати, а партії, які прийдуть до влади, — домовитися, а створений ними уряд — знати, що потрібно робити, й уміти робити це. Інакше нова модель може дискредитувати себе за дуже короткий час, повергнувши країну в розпач і змусивши її шукати «тверду руку». Коаліційний уряд Віктора Януковича продемонстрував низькі можливості сил, які сформували його, делегувати туди професіоналів при тому, що обставини, в яких перебуває Президент, захищають цей уряд від політичних проблем. Немає жодних гарантій, що узаконена модель такої влади дасть кращі результати. Зате, як свідчить західний досвід, загроза політичної нестабільності й шарахань державної політики при запропонованій системі зросте. Олександр Мороз вважає, що це прийнятна плата.
— Олександре Олександровичу, вам відомо, чому Леонід Кучма й Віктор Медведчук поміняли свою тактику, яка раніше полягала в лобіюванні лише свого законопроекту й відмові від співробітництва з авторами реформи, і прийшли до вас?
— Я гадаю, цей варіант у них розглядався й раніше, ще до внесення президентського проекту. Не випадково відразу після голосування Верховної Ради про подання у Конституційний суд двох проектів — президентського та парламентського — пролунала заяву про відкликання президентського проекту. Певне, це був у них один із запасних варіантів.
Нинішній Президент не має конституційного права балотуватися. І потім, якби він усе-таки балотувався, навіть використання адміністративного ресурсу не дало б йому можливості отримати підтримку суспільства. Очевидно, йде розрахунок на те, що можна сформувати законодавчий орган таким самим чином і з таких самих людей, які дозволять мати владу тому великому бізнесу, який сьогодні володіє владою. Це змушує їх іти назустріч нашим пропозиціям. Інакше при діючій системі влади відбудеться зміна персонажів, переділ владних повноважень іншими групами. Їх хвилює зміна гравців. Вони хотіли б цим способом зафіксувати постійну присутність у владі структур, що сформувалися.
Та, відверто скажу, мене це не цікавить, мене цікавить зміст. Завдяки проекту, який вони пропонують, а він є по суті парламентським, рано чи пізно ситуація вирівняється. Ми ж у своєму проекті передбачаємо, що це буде справді демократична система влади, яка принципово відрізнятиметься від того, що є нині.
— Коли ви отримали першу пропозицію розпочати переговори? Скільки вони вже тривають?
— Більше місяця.
— Коли ви вперше йшли на зустріч із Медведчуком, у вас не було відчуття, що це ризиковано, що вас можуть обдурити? Як ви зрозуміли, що потрібно погоджуватися, що це той проект і ті наміри, які ви можете підтримати?
— Нас не цікавлять підводні течії. Ми дивимося по суті — що пропонується. Перша зустріч була як консультація: «Як би ви подивилися, якби ми пішли на такі кроки?» Тим більше що ще до цього до нас зверталися представники «Трудової України» з приводу пропорційних виборів, вони підтримують цю ідею. Вони теж розуміють, що в одних руках концентрувати владу не можна: і нинішній досвід це показує, і вони побоюються, що в майбутньому цей досвід буде негативним. Мене цікавить зміна системи. Наявність тих чи інших персоналій суті не міняє, тому що це означає, що чиновник має владні повноваження, а джерело влади — народ — відсторонений і має владу один раз на чотири роки.
— У переговорах з того боку брали участь Медведчук і Тігіпко. Президент не з’являвся на зустрічах?
— Переговори йшли під час його відпустки. І я й не впевнений, що він безпосередньо цікавиться нормами Конституції. Він цікавиться ними в інтерпретації інших. Я не знаю, чи узгоджено працюють Тігіпко й Медведчук. Розмови з ними були окремо, не в один час, і, наскільки я розумію, вони не були пов’язані між собою. З Тігіпком у нас були досить відверті бесіди, тим більше що я знаю його давно як людину, з котрою можна говорити відверто. Його ставлення до системи влади мені імпонує, бо він сам розуміє, що її потрібно демократизувати.
— Ви і Петро Симоненко також окремо брали участь у переговорах?
— Окремо, але ми потім консультувалися. І остання зустріч була втрьох: я, Петро Миколайович і Медведчук.
— Наскільки вже написано законопроект, що його буде внесено у парламент як узгоджений?
— Він готовий відсотків на 99. Залишилися процедурні моменти, пов’язані з тим, хто його вноситиме, як вноситиме. Хоча не все доведено до повної досконалості. Але ці моменти можна поліпшити в ході роботи над законопроектом.
— Тобто ви задоволені тим, що в ньому написано принципово?
— Є одна деталь, яка може мати вирішальне значення і на якій будується розрахунок: обрання президента парламентом. Коли це робити, передавати повноваження діючому парламенту чи наступному? Якими будуть вибори на пропорційній основі?
Можливо, всі норми Конституції слід запровадити з 2006 року. Нехай президент має навіть нинішні повноваження ще кілька років. А після виборів парламенту й місцевих органів влади на пропорційній основі функції повинні помінятися.
Набирається цілий ряд питань, які потрібно попередньо узгоджувати. Тому, я гадаю, ця робота має тривати. Президент повинен зібрати всіх суб’єктів конституційного процесу для того, щоб отримати варіант, який буде підтриманий переважною більшістю голосів. Щоб чоловік 400 проголосували за нього. Розумію, що тут ущемляються чиїсь тимчасові інтереси. Але в цілому для держави, виходячи з її інтересів, ці зміни потрібні. Я хотів, щоб так сталося. Може, я фантазую, але саме це потрібно Україні.
— Перехід до виборів президента парламентом — це вже вписана в законопроект норма, на яку погодилися всі, хто бере участь у переговорах?
— Ні, я вважаю, що потрібно зберегти прямі вибори президента. Люди або структури влади повинні йти до громадян по делегування їм влади. І чим частіше вони це робитимуть, тим краще для суспільства.
— А хто запропонував цю норму? Вона була відразу в пропозиціях Медведчука, чи свої давні ідеї вніс Симоненко?
— Я так вважаю, що це запропонувала сторона Президента. Петро Миколайович це підтримує.
— Які повноваження законопроект передає Верховній Раді, прем’єру і що залишає президенту?
— По-перше, Президент відмовився від ідеї одномоментних виборів усіх органів влади. Далі, він відмовився від юридичного безглуздя, чим була постійно діюча більшість. Введено норму, яка, правда, залишається дискусійною, про те, що члени Кабінету міністрів можуть бути депутатами. Кабінет міністрів формується виключно Верховною Радою. Весь склад Кабінету міністрів, окрім двох міністрів, пропонує прем’єр, а міністрів оборони й закордонних справ — президент. Але затверджує всіх парламент. Генерального прокурора призначає і звільняє президент за згодою Верховної Ради. При цьому парламент може відправити у відставку всіх: у цілому Кабінет міністрів, окремих міністрів і генерального прокурора. Конституційний суд і Національна рада з телебачення і радіомовлення наполовину призначаються президентом, наполовину — парламентом. Раду Національного банку формують Кабінет міністрів і Верховна Рада. Губернатори залишені з майже такими ж повноваженнями, як зараз, але їх призначатиме Кабінет міністрів за поданням прем’єр-міністра. Президент зберігає право вето на всі закони, крім тих, що вносять зміни в Конституцію.
— Ющенко виступив із попереджувальною заявою, що небезпечно мати справу з владою, оскільки на якомусь етапі вона однак вас обдурить, і потім ви гірко пошкодуєте. Які ви бачите гарантії того, що відбудеться перехід до демократичної парламентсько-президентської моделі влади з пропорційними виборами за закритими списками партій, як ви хочете?
— Вважаю, що повинна бути така процедура: ми розглядаємо законопроект у першому читанні на сесії, яка розпочнеться 2 вересня. Остаточний варіант ухвалюється на наступній сесії. Перед тим на цій сесії слід також ухвалити закон про вибори парламенту й місцевих органів влади на пропорційній основі за партійними списками. І щоб потім не було сумнівів, що пропрезидентська більшість встигне його змінити за два роки, які залишилися, ми записуємо цю норму в Перехідних положеннях Конституції. Тоді вона вважатиметься конституційною.
— Той факт, що ви берете участь у переговорах, може погіршити ваші стосунки з Ющенком і Тимошенко, що вигідне владі саме по собі, навіть коли законопроект не пройде. Що вам сказала Тимошенко під час зустрічі?
— Ми мали абсолютно відверту розмову. Вона вказала, що їй не подобається в проекті, а що приймає. Ми не збираємося дистанціюватися від неї якимось чином і хочемо працювати разом.
— А Ющенко?
— З Віктором Андрійовичем не вдалося поки що зв’язатися. Наскільки мені відомо, його немає в Україні (з 4 серпня й досі Ющенко перебуває в Україні. — Ред.). Я не бачу ніякого зла в наших консультаціях, якщо опоненти від влади пропонують те, що потрібно суспільству. Коли Ющенко з Президентом проводив консультації, я не мав до нього ніяких претензій. Це його право.
— А ви бачите, як у цьому законопроекті, у цьому процесі можна врахувати інтереси Ющенка, який хоче бути президентом, хоче бути президентом із великими повноваженнями і обіцяє, що від цього буде велика користь?
— Так, у мене є таке бачення, але я зараз не хотів би його озвучувати. Гадаю, що в розмові з Ющенком зроблю це.
У сьогоднішніх розмовах із цього приводу апріорі сприймається, що Ющенко — майбутній президент. У нього справді хороші шанси, дай Боже, щоб це вийшло. Але це не абсолютна істина. Може скластися й інакше, тому, використовуючи нинішню ситуацію, потрібно про всяк випадок внести такі зміни в Конституцію, щоб у перспективі в держави була гарантія створення інструментів влади такими, які відповідатимуть практиці європейських країн.
— Якщо цю модель буде реалізовано, ви розумієте, що вона залишає великі можливості діючим провладним силам? Приміром, Віктор Янукович може залишитися прем’єром, і саме з упором на це його переконуватимуть підтримати зміни в Конституцію. Чи не є це проблемою, з погляду СПУ?
— Це відносні речі. У кожному разі, до 2006 року залишиться їхня більшість, де «Регіони України» і «Трудова Україна» підтримують Януковича, й, очевидно, у нас немає підстав і можливостей це змінити. І при цій, і при тій системі конфігурація владних сил не зміниться. Питання, влаштовує нас це чи не влаштовує, не має сенсу, оскільки ми не можемо на це вплинути. Ми хочемо задіяти механізми, які давали б народу можливість впливати на формування структур влади. Що буде 2006 року? Подивимося. Ми повинні закласти всі механізми, які відкривають перспективу. Нинішня система ніяких перспектив ні для кого не відкриває.
— Існують побоювання, що пропрезидентські сили, яким нова модель збереже владу та гроші, виграють вибори 2006 року, посиливши свої партії за час, що залишився, і тоді багато наявних проблем буде законсервовано.
— Я не думаю, що це можливо. І практика 2002 року підтвердила, що це не так. Хоч би якою розгалуженою була структура СДПУ(о), хоч би як влада допомагала блоку «За єдину Україну!», хоч би які незаконні методи використовувалися, але понад 70% населення проголосувало за партії, котрі проголошували опозиційні наміри або були по суті опозиційними. Це свідчить про те, що політично суспільство дозріває. Значною мірою довіряючи долю країни рукам виборця, ми робимо по-справжньому прогресивний крок. Бо рано чи пізно це має відбутися: людина повинна стати громадянином, відповідальним за свої рішення, зокрема щодо формування влади. А до 2006 року й ми не сидітимемо склавши руки.
— Парламентсько-президентська модель ефективна тільки тоді, коли в ній діють сильні партії або їх коаліції. Для цього потрібно мати такі партії, а також традиції домовлятися й виконувати домовленості. Нам цього бракує. Ви не побоюєтеся, що в разі переходу до нової моделі в нас будуть постійні урядові кризи й економічний застій?
— Дай Боже, щоб у нас не було такого економічного спаду, як зараз. У нас сильна вертикаль влади, але ми бачимо розруху в економіці, соціальних, духовних, політичній сферах. Цього не повинно бути. А потім, у нас уже партії нормальні, сильні. 2% членів партій серед населення — це нормально для будь-якої країни. Якщо постійно озиратися, що в нас слабкі партії, що ми не можемо цього робити, доки не зросте їхній вплив, то їх ніколи не буде. Перехід на пропорційну систему виборів і зміни до Конституції відразу стануть колосальним стимулом для зміни політичної структури суспільства. Ми побачимо, що партії почнуть групуватися, об’єднуватися. Це потрібно суспільству. Потрібно не боятися йти назустріч цим процесам, якщо ми думаємо про перспективу.
2003.08.23 | Shooter
Ющенко про реформу (/)
ДТ
У РЕФОРМИ НЕ ГРАЮТЬСЯ. ТИМ ПАЧЕ З ПОЛІТИЧНИМИ ШУЛЕРАМИ
Віктор ЮЩЕНКО
Традиція зобов’язує в день народження говорити приємні слова і компліменти. Але поки що громадяни Україні не можуть іти в руслі цієї традиції. Примітно, що найжорсткіші оцінки й неупереджені характеристики дають самі громадяни в ході соціологічних опитувань, уже традиційних напередодні свята. Рік тому мене приголомшили дані Центру Разумкова: понад 53% українців зізнавалися, що не вважають Україну незалежною державою. А нове опитування цього Центру здивувало ще болісніше: серед подій, які запам’яталися, громадяни перелічували концерти в місцевому Будинку культури чи випускний вечір, і лише 7,3 % українців «найбільшим святом назвали День незалежності». Очевидно, причина настільки буденного ставлення до 24 серпня криється в тому, що держава не змогла створити ефективну демократичну модель, яка, у свою чергу, наблизила б нас до європейських стандартів життя.
Болісно, що Україна стала країною втрачених можливостей. І дванадцятий рік незалежності не став винятком у цьому ланцюжку розчарувань: Україна ще більше віддаляється від Європи. Трагічно, що навіть 70-та річниця страшного голодомору не стала для нас належним уроком, спробою усвідомити масштаб національної трагедії. Усвідомити врешті-решт ціну, заплачену за незалежність. За цей рік ми не наблизилися одне до одного. Ні історичні дати, ні останні потрясіння чи нечисельні успіхи не стають чинником консолідації. Влада не захотіла використати ні радісних, ні сумних приводів для об’єднання нації, вона з великим успіхом створює приводи для її розколу.
Черговим прикладом політичної й суспільної поляризації стала і так звана конституційна реформа, яка вже рік є темою номер один в Україні. При цьому на другий план уміло відсуваються і соціальні проблеми, і зернова криза, і відповідальність попереднього уряду за серйозні прорахунки в аграрній політиці, і недоопрацювання уряду нинішнього, теми зовнішньої політики, інші проблемні питання. Переключити увагу громадськості, відвернути від головного і втягнути всіх у штучну дискусію — давно відомий і добре відпрацьований спосіб. При цьому втрачається найголовніше — час. Україна втратила ще один рік, який міг стати роком реальних реформ. У тому числі й реформи політичної.
З тим, що політична реформа назріла, сьогодні згодні всі. І першими про те, що нинішня модель влади є порочною і її треба змінювати, заявили саме опозиційні сили. Ще в травні 2002 року «Наша Україна» запропонувала Договір про спільні дії, який міг би стати міцним фундаментом для формування ефективної, відповідальної влади. Проте виявилося, що більшість політиків до цього не готові. Набагато більше їх непокоїла інша проблема — прийдешні президентські вибори, на яких перемогти чесним шляхом у кандидата від влади немає жодних шансів. Тому головною турботою став пошук шляхів самозбереження, пролонгації своїх повноважень. Рівно рік тому влада «відкрила» свої плани: Президент проголосив конституційну реформу. За рядками гарних декларацій неважко було вгадати справжню мету авторів — змінити правила гри, не змінивши при цьому складу команди. Розпочався масштабний спектакль, у якому головною метою акторів було обдурити глядачів.
Дванадцять років тому здавалося, що ідеологічна фальш, нещирість, безглуздя зрежисованих зборів ніколи більше не повторяться. Та нинішнє «всенародне обговорення конституційної реформи» показало, що «нова» псевдоеліта не так і легко розлучається зі своїм радянським ментальним минулим. Сьогодні, під час регіональних форумів «Нашої України», ми чули сотні історій про вигадані збори, про мертвих душ, які завалюють райадміністрації пропозиціями щодо реформи, про слюсарів та пекарів, які вільно оперують поняттями бікамералізму, про «одностайну підтримку ініціатив Президента». Гадаю, у багатьох, у тому числі й у мене, виникало відчуття deja vuе.
Проте влада помилилася в одному — вона не врахувала, що має вже якісно інше суспільство та якісно інший парламент. І якщо політичним тиском, шантажем, залякуванням ще можна примусити своїх громадян — у тому числі й народних депутатів — зображувати підтримку, то вже не завжди вдається цю підтримку отримати. Четверта сесія парламенту чітко продемонструвала, що Верховна Рада не згодна бути філією адміністрації Президента. Результат голосування про подання у Конституційний суд двох законопроектів про реформу важко переоцінити: парламент знайшов у собі мужність відкинути сценарій, нав’язаний Банковою, і поставити на ньому хрест. Депутати не лише захистили права парламенту як суб’єкта законодавчої ініціативи, а й продемонстрували, що поступово, непросто, але змінюється структуризація Верховної Ради.
І якщо влітку формально бої розгорталися навколо прав двох суб’єктів законодавчої ініціативи та процедури передачі проектів у Конституційний суд, то восени дискусія йтиме щодо їх суті. Хоча вже сьогодні можна з великою дозою ймовірності прогнозувати, що президентський законопроект буде відкликаний, а парламентський — благополучно завалений. У будь-якому випадку, 300 голосів жоден із проектів у їх нинішньому вигляді не набере.
«Наша Україна» не підтримує ні президентського, ні парламентського варіанта конституційної реформи. Насамперед тому, що обидва вони досить кон’юнктурні, враховують насамперед інтереси певних політичних сил, а не інтереси країни, написані під конкретних політиків.
Перший проект неприйнятний, оскільки передбачає пролонгацію повноважень нинішнього Президента. Пастка криється в ідеї суміщення терміну проведення виборів і продовження повноважень парламенту до п’яти років (солодкий пряник депутатам як плата за лояльність). Проведення виборів в один рік практикується лише в окремих країнах Африки та Латинської Америки, а не Європи, в яку, поки що переважно декларативно, веде Україну влада.
Другий законопроект — і тут можна погодитися з представниками влади — перетворює президента на ляльку, швидше, на церемоніальну постать, ніж на один із центрів влади. На жаль, у парламентському проекті не було враховано зауважень та позицій «Нашої України», яка послідовно виступає за формування балансу між гілками влади, відстоює схему «сильний президент — сильний парламент — сильний уряд». При всьому антагонізмі авторів двох підходів до реформи, результат втілення проектів буде однаковий: обидва дозволяють зберегти при владі нинішню правлячу верхівку, тільки інакше її розсадивши. Приміром, відповідно до парламентського проекту змін до Конституції, уряд не складає повноважень перед новообраним президентом, а це означає, що нинішня парламентська більшість, насильно створена всупереч результатам виборів 2002 року, залишається при владі до весни 2006 року — але з можливою заміною прем’єра Я. на прем’єра К., для прикладу.
Врешті-решт, може статися так, що автори у своєму прагненні боротися з конкретними персонами та авторитарним режимом насправді роблять ведмежу послугу демократії і країні. У результаті, як уже справедливо відзначили деякі журналісти, встановиться режим «трьох товстунів», яскраво описаний у знаменитій казці нашим земляком Юрієм Олешею. Ми ж майбутнє України бачимо інакшим.
Однак, схоже, не законопроекти, повернувшись із Конституційного суду, стануть темою головних дискусій нинішньої осені. Насамперед тому, що парламентська більшість, як, утім, і влада, розуміє їх приреченість. Тому будуть активні пошуки нових способів самозбереження, нові декларації, ще більш завуальовані й хитромудрі. Влада «буде щедра як ніколи» на солодкі обіцянки. Адже незабаром вибори — пора найгучніших обіцянок, що їх нинішня українська влада не звикла виконувати. Не виключено, що на нас чекають нові ініціативи про перехід до парламентської чи парламентсько-президентської моделі. Тим паче що в останній тиждень про це заговорили й у стані опозиції.
Можливо, хтось вважає, що за своєю суттю парламентська республіка може бути демократичною. Та, по-моєму, не тільки і не стільки форма державного правління визначає рівень демократичності суспільства. А для країни, яка переживає перехідний період, президентська модель управління ефективніша. Насамперед у сфері економіки. Інше питання, що в українських реаліях крісло президента стало монаршим троном, хазяїн якого має необмежені права. Цей дисбаланс потрібно змінювати, наступний президент має все-таки поступитися частиною своїх повноважень урядові. І передумови для цього вже створено. Чи готові автори можливої реформи привести серйозні аргументи на користь парламентської моделі в конкретних українських реаліях? Хто прорахує наслідки і ризики цієї конституційної революції? Запитання риторичне. В Україні немає практики відкритої дискусії щодо доленосних для країни рішень. Навпаки, триває політика нагнітання пристрастей і формування образу ворога. Не випадково останнім часом почастішали розмови про те, що вибори 2004 року призведуть до дестабілізації, що нова влада не втримається від спокуси розправитися зі своїми опонентами.
«Полювання на відьом» і розгул реваншизму — це страшилки з арсеналу влади, яка в такий спосіб хоче переконати частину політичної еліти, що краще нинішній обридлий, але звичний режим, ніж нові правила гри. Переконаний: підбиття риски під періодом первісного нагромадження капіталу — традиційно похмурої епохи в історії будь-якої країни — необхідне для майбутнього України. Задля цього варто не тільки заглушити жагу помсти, а й притлумити прагнення негайно виправити несправедливість. Нинішня влада — епізод в історії країни, який наближається до завершення. Заради України нам слід перегорнути цю сторінку, здобути з неї уроки й не дозволити минулому визначати майбутнє, тяжіти над нами.
У бізнес-середовищі вже сформувався здоровий прошарок, який хоче працювати в нормальному правовому полі, а не залежати від лояльності до президента. У політичному середовищі також є розуміння того, що успішний і чесний підприємець — це ідейний союзник влади, а не її «гаманець». Він працює на владу, створюючи нові робочі місця, виплачуючи податки. Тому актуальною є не тема реваншу, а проблема відділення бізнесу від політики.
Прогнозуючи прохідність того чи іншого варіанта реформи, влада розраховує і на підтримку частини опозиції. Вона змушена шукати дедалі нових союзників, щоб розв’язати проблему дефіциту політичної підтримки в парламенті. Адміністрація Президента використала літо для наведення мостів із учорашніми непримиренними опонентами. І остання прес-конференція Петра Симоненка й Олександра Мороза свідчить, що зусилля глави АП не були марними.
Схоже, наші колеги готові зіграти свою партію в чужій грі і власними руками наділити новими владними повноваженнями вчорашніх політичних опонентів. У результаті в Україні встановиться неприкрита кланово-олігархічна модель, яка носитиме солодку для когось назву «парламентська республіка». А на практиці це означатиме зраду демократії, республіки, українського суверенітету. Це буде хрест на українській перспективі. І відповідальність за втрачений історичний шанс стати частиною демократичної Європи лежатиме на конкретних політиках, конкретних політичних силах.
З комуністами все досить просто. Мабуть, хай і з помітно урізаним представництвом, вони потраплять і в наступний парламент як зручний, прогнозований і звичний спаринг-партнер у грі «влада — опозиція».
Складніше з соціалістами. Я з повагою ставлюся до позиції СПУ, яка вважає встановлення парламентської республіки своєю програмною метою і підносить цю модель у якийсь абсолют. Та олігархічна модель нікуди не зникне, якщо завтра буде проголошено парламентську республіку. Проблема лежить в іншій площині, а тому «нові українці» не скупляться на те, щоб проштовхнути сценарій так званої реформи. Очевидно, СПУ непросто втриматися від спокуси прийняти з рук данайців дарунок, який здається їм реалізацією їхньої стратегічної мети. Проте хотілося б, щоб українські політики не керувалися гарячими рішеннями, не діяли за принципом «ворог мого ідейного опонента — мій друг». Щоб вони мислили інтересами країни й при цьому чітко прораховували власні політичні перспективи. Очевидно, що Олександр Мороз і його партія можуть бути для нинішньої влади лише ситуативними союзниками.
29 березня на Форумі демократичних сил, ініційованому «Нашою Україною», зал аплодував заклику Олександра Олександровича не заходити в гру із політичними шулерами. Гадаю, сьогодні цей заклик ще актуальніший для наших партнерів у СПУ.
Хочеться вірити, що українські депутати врешті-решт, зваживши всі за й проти, не дадуть ходу цій псевдореформі. Тим паче що лишень учора опозиціонери були одностайними в думці: ця влада не має морального права на масштабні конституційні зміни.
Хочу нагадати приклад Франції: генерал де Голль неодноразово вдавався до референдуму — не просто як до способу залучення громадян до прийняття доленосних для країни рішень, а й як до тесту на довіру до влади. І коли у квітні 1969 року 52% французів не підтримали його ідею регіональної реформи, наступного дня «батько» П’ятої республіки пішов у відставку. Політик світового масштабу, який навіть у той драматичний для себе рік мав серйозну підтримку мільйонів французів, сприйняв це голосування як особисту поразку, як колосальну недовіру. Як може українська влада — непопулярна, непрофесійна, не підтримувана переважною більшістю українців — претендувати на роль реформатора? Адже в будь-якій реформі головним залишається питання довіри.
«Нашу Україну» звинувачують у тому, що вона не зацікавлена в політичній реформі, оскільки переконана в президентських перспективах свого кандидата. Це твердження не витримує критики: по-перше, саме наша фракція запропонувала Договір про спільні дії, який по суті і є продуманим, стратегічно виваженим планом політичної реформи. А по-друге, самі опоненти визнають, що «Наша Україна» і на наступних парламентських виборах буде в числі лідерів як політична сила, яку найбільше підтримують виборці. Проте йдеться не про перспективи окремо взятої політичної сили, а про країну. Ми справді готові й здатні грати і вигравати за будь-яких правил, навіть якщо вони постійно і стрімко змінюватимуться. На відміну від теперішньої правлячої верхівки, яка, програючи своїм опонентам, у самому фіналі почала судорожно змінювати правила гри.
При будь-якій політичній системі «Наша Україна», залишаючись найбільшою політичною силою, не відмовиться від жодної зі своїх цілей. Ми готові послідовно завойовувати всі політичні інститути й інструменти, необхідні для реалізації своєї програми.
Наша фракція має намір відстоювати в політиці ті правила — зводом яких, по суті, і є Конституція, — які ми вважаємо оптимальними для країни. Щоб Основний Закон запрацював на повну силу, немає потреби його переписувати. По-перше, Конституцію потрібно просто виконувати, а по-друге, необхідно прийняти ряд конституційних законів. Цей процес навмисне блокувався владою, яка звикла керувати країною в ручному режимі. Адже лише закон про вибори на пропорційній основі ветувався президентом вісім разів. Тим часом саме цей закон має започаткувати політичну реформу. Я категорично не згодний із шанувальниками мажоритарної системи, які лякають народ тим, що у випадку пропорціоналки буде втрачено зв’язок депутата з регіонами. По-перше, депутат — не лобіст інтересів конкретного жеку чи заводу, це надто спрощений погляд на місію народного обранця. Він представляє народ, мільйони виборців. А щоб уникнути «консервації» партійного списку, я виступаю за так званий відкритий список, коли виборець голосує не тільки за певну партію, а й відзначає в бюлетені того представника цієї політичної сили, хто, на його думку, найдостойніший бути депутатом. Така система не лише сприяє здоровій конкуренції серед політиків, а й стимулює партійне будівництво. Подібна модель діє в багатьох європейських країнах, зокрема в Німеччині, Польщі, Британії.
Серед законопроектів, які необхідно прийняти найближчим часом, я знову й знову називаю закони про президента, про імпічмент президента, про Кабінет міністрів і прокуратуру. Всі ці законодавчі акти мають стати серйозним фундаментом для ефективної влади, її політичної відповідальності.
12 років тому незалежність дала Україні шанс стати демократичною країною, наблизитися до європейських стандартів. Проте за ці роки Україна лише віддалилася від ЄС. Чи зможемо ми наблизитися до Європи на 13-му році незалежності? Переконаний, що так. Але за однієї умови: якщо політики демонструватимуть відповідальну проукраїнську політику.
Сьогоднішня Україна не лише шукає своє місце у світі, вона перебуває на шляху до своєї українськості. За 12 років незалежності не було сформоване те, що має нас ідентифікувати як націю, як народ. Що змусило б громадян пишатися своєю країною і допомогло б нашим сусідам з цікавістю й повагою дивитися у бік Києва. Схоже, нинішню владу, яка і в зовнішній, і у внутрішній політиці керується тільки інстинктом самозбереження, уже мало цікавлять ці проблеми. Отже, ми маємо насамперед створювати фундамент для чесних і відкритих виборів. Які, я твердо в цьому переконаний, відбудуться в жовтні 2004 року. І переможе на них кандидат від демократичних сил.
>А щоб уникнути ?консервації? партійного списку, я виступаю
>за так званий відкритий список, коли виборець голосує не тільки за >певну партію, а й відзначає в бюлетені того представника цієї
>політичної сили, хто, на його думку, найдостойніший бути депутатом. >Така система не лише сприяє здоровій конкуренції серед політиків, а
>й стимулює партійне будівництво. Подібна модель діє в багатьох >європейських країнах, зокрема в Німеччині, Польщі, Британії.
Якщо б усi розумнi пропозицiї з усiх сторiн об`єднати, то вже
через два роки жили б у солiднiй країнi. А поки що залишається лише
радiти, що Україна не є такою вiдомою у свiтi, як Росiя. Бо ми
теж могли б фiгурувати у такому контекстi:
"In some nations such as Russia and Papua New Guinea, the number of
candidacies have multiplied such that district elections regularly are
won with less than 20% of votes."
Це уривок зi статтi де порiвнюють мажоритарну i пропорцiйну системи виборiв:
chytach пише:
> >А щоб уникнути ?консервації? партійного списку, я виступаю
> >за так званий відкритий список, коли виборець голосує не тільки за >певну партію, а й відзначає в бюлетені того представника цієї
> >політичної сили, хто, на його думку, найдостойніший бути депутатом. >Така система не лише сприяє здоровій конкуренції серед політиків, а
> >й стимулює партійне будівництво. Подібна модель діє в багатьох >європейських країнах, зокрема в Німеччині, Польщі, Британії.
> Якщо б усi розумнi пропозицiї з усiх сторiн об`єднати, то вже
> через два роки жили б у солiднiй країнi.
Якби діяли щиро - так.
Влада ж діє лише в одному напрямку - недопущення Юща до влади. Себто збереження влади в будь-якому випадку за собою.
І чує моє серце - якщо Ющ в 2004 не отримає повноважень Кучми хоча би на 2 роки (для "нормалізації") - наступним після ПМ-а Я. може бути ПМ К.
Леонід Кучма пропонує конституційний компроміс! бля! (/)
"Репортер", Новий канал, Субота, 23 серпня 18:26
Робота над новим законопроектом щодо конституційних змін фактично завершена. Про це особисто повідомив президент України.
На думку Леоніда Кучми цей варіант компромісний між політичними силами і президент також готовий його підтримати. Ці заяви глава держави зробив на урочистому зібранні з нагоди дня Незалежності.
За рік до президентських виборів керівник України заявив, що знає два способи утримання державного керма – силою чи згодою. Через конституційні зміни в державі Леонід Кучма обирає політичний консенсус.
Леонід Кучма: - «Не буде манни небесної після президентської кампанії. А буде звичайне життя, коли, як це й належиться при демократії, добробут кожного залежить передусім від нього самого. А не від міфічного «месії».
Президент вважає, що парламентсько-президентська республіка більше відповідає політичному архетипові пересічного українця.
Леонід Кучма: - «Українці не люблять віддавати багато влади гетьману чи президенту.(sic! себто, бля!, як каже "ґарант")(читати - бандюки на чолі з папіком не люблять віддавати владу Ющу) Більшість із нас влаштовує, коли керівника країни контролює сильне народне представництво, а таким є парламент».
Кучма закликав посилити роль Ради нацбезпеки у боротьбі з корупцією, яка на його думку процвітає у правоохоронних структурах. І заявив, що зростання ВВП відбувається незалежно від того, хто сидить у прем‘єрському кріслі. Втім, економічні показники ростуть, а заборгованість по зарплаті мало скорочуються, - і це непокоїть президента.
Керівник України пропонує також скасувати податки на життєво необхідні вітчизняні ліки та запровадити літнім людям цільові доплати на придбання медикаментів. Традиційно президентська промова торкається зовнішніх пріоритетів країни.
Сьогодні Леонід Кучма заявив, що миротворча місія дедалі виразніше стає визначальним чинником вітчизняної зовнішньої політики.
На європейському напрямку президент вважає за доцільне менше декларувати Україні строки вступу в ЄС, а намагатися досягти європейських стандартів життя.
2003.08.23 | Shooter
КУЧМА ПІДРАХУВАВ, ЩО ЗА НОВИЙ ЗАКОНОПРОЕКТ БУДЕ 300 ГОЛОСІВ (-)
КУЧМА ПІДРАХУВАВ, ЩО ЗА НОВИЙ ЗАКОНОПРОЕКТ БУДЕ 300 ГОЛОСІВ
www.ПРАВДА.com.ua, 23.08.2003, 16:08
Президент Леонід Кучма вважає, що між провладними і опозиційними політичними силами досягнуто "історичного компромісу".
Про це він заявив під час виступу на урочистому засіданні з нагоди Дня незалежності.
"Можна стверджувати, що Україна стоїть на порозі своєрідного історичного компромісу тих, хто тривалий час перебував по різні боки політичної барикади", сказав Кучма.
За словами президента, "після запеклого протистояння" політики демонструють зрілість і згоду щодо ключових питань, від вирішення яких залежить розвиток демократії в країні".
"Як ви напевно знаєте, впродовж серпня тривали консультації із узгодження нового законопроету змін до Конституції. У них взяли участь майже всі політичні сили, представлені в парламенті", - зазначив Кучма.
Він додав, що робота над новим законопроектом "фактично завершена".
Кучма сказав, що, попри "певні вади", новий законопроект "має бути ухвалений Верховною Радою". "Адже підтримка конституційною більшістю голосів йому, напевне, уже забезпечена", - сказав він.
Найбільш принциповим для себе Кучма назвав те, що політичні сили погодилися, що уряд формується коаліцією фракцій і депутатських груп. "Цей принцип гарантує відповідальність уряду перед суспільством за свою діяльність або бездіяльність", сказав президент.
Він сказав, що готовий підтримати новий узгоджений законопроект.
"Ті, хто сподівався на гальмування політичних трансформацій та перетворення їх на звичайнісіньке пустослів'я, серйозно помилилися. Категорично проти реформи тільки ті, хто не бажає справді відповідальної влади", - сказав президент.
Кучма закликав не чекати "манни небесної після президентської кампанії".
"Буде звичне життя, коли, як це й належить при демократії, добробут кожного залежить передусім від нього самого, а не від "міфічного месії", - пояснив він.
У своєму виступі Кучма також розкритикував діяльність "міжнародних спостерігачів та дорадників, які, оглядаючи політичні ландшафти зарубіжних країн, взяли за звичку щораз повертати бінокль зворотним боком". За його словами, від їх присутності "мало користі".
"Крізь збільшене скло чомусь розглядають тільки наші помилки, і не хочуть бачити наших успіхів. Схожу ситуацію колись блискуче прокоментував Рабіндранат Тагор: "Зачиніть двері перед усіма помилками, й істина ніколи не зможе ввійти", - процитував Кучма.
Ото би'м сміявся, якби Ющ виявився правий і після того, як Мороза би вчергове кинули, в 2005 р. прем'єра Я. змінив би прем'єр К.
Хоча, здається мені, що Кучма таки так самонавіяв собі, що все вирішує ВІН, а не його ПОСАДА, що після закінчення його терміну в 2004, його політична значимість буде лише трішки вища, ніж значимість ще одного щирого комуняки Кравчука - майже нульова.
Відповіді
2003.08.23 | Shooter
Мороз про реформу
ДТОЛЕКСАНДР МОРОЗ: «МОЖЕ, Я ФАНТАЗУЮ, АЛЕ САМЕ ЦЕ ПОТРІБНО УКРАЇНІ»
Єгор СОБОЛЄВ
Думка про те, що Олександр Мороз і Петро Симоненко не мали права заходити в таємні переговори про перехід до парламентської республіки з Віктором Медведчуком та Леонідом Кучмою, не менш одіозна, ніж попередня поведінка Президента та глави його адміністрації, які намагалися провести реформу без врахування інтересів лідерів Соціалістичної і Комуністичної партій, які придумали її. Симоненко й Мороз мають повне право домовлятися з Кучмою і Медведчуком про рішення, в користь яких вони вірять. Банкова була нерозумною, коли намагалася викинути з процесу авторів реформи, спроможних забезпечити голоси 80 депутатів під час її затвердження парламентом. Власне, невміння відкидати особисту ворожість і схильність не шукати точок дотику інтересів, а придушувати їх, залишаються головними чинниками ризику, які можуть не дозволити Кучмі й Медведчуку реалізувати свій план.
Ще одним ризиком є розбіжність частини мотивів учасників нинішніх, прогнозованих досвідченими людьми ще навесні, переговорів. Симоненко й Мороз прагнуть передати більше влади електорату, який був і залишається їхнім головним активом. Кучма й Медведчук хочуть зберегти силу великого бізнесу в розрахунку, що він знайде способи впливати на політику навіть без довіри виборців. Це заважатиме сторонам домовитися про потрібну виборчу систему та час введення запропонованих змін у дію.
Хоча в них є спільні цілі: кожному з них нова система зберігає більше шансів залишитися на плаву після 2004 року. А Симоненко й меншою мірою Кучма, до того ж, добре розуміють, що відчуває Медведчук з приводу перспективи приходу на місце Президента Віктора Ющенка, який стане найбільш постраждалою стороною на випадок реалізації третього (!) варіанта медведчуківської реформи.
Та амбіції Ющенка, в якого є всі можливості знайти себе в обох моделях, зовсім не головне, так само як і причини збігу інтересів Кучми й Мороза. Ключове питання зараз, коли реформа стала можливою як ніколи: а що вона дасть країні? Парламентсько-президентська модель, на якій, швидше за все, зрештою, зійдуться нинішні переговорники, справді може бути привабливішою за чинну з погляду можливостей проводити ефективну державну політику. Та лише за умови, якщо на виборах населення зуміє вільно вибрати, а партії, які прийдуть до влади, — домовитися, а створений ними уряд — знати, що потрібно робити, й уміти робити це. Інакше нова модель може дискредитувати себе за дуже короткий час, повергнувши країну в розпач і змусивши її шукати «тверду руку». Коаліційний уряд Віктора Януковича продемонстрував низькі можливості сил, які сформували його, делегувати туди професіоналів при тому, що обставини, в яких перебуває Президент, захищають цей уряд від політичних проблем. Немає жодних гарантій, що узаконена модель такої влади дасть кращі результати. Зате, як свідчить західний досвід, загроза політичної нестабільності й шарахань державної політики при запропонованій системі зросте. Олександр Мороз вважає, що це прийнятна плата.
— Олександре Олександровичу, вам відомо, чому Леонід Кучма й Віктор Медведчук поміняли свою тактику, яка раніше полягала в лобіюванні лише свого законопроекту й відмові від співробітництва з авторами реформи, і прийшли до вас?
— Я гадаю, цей варіант у них розглядався й раніше, ще до внесення президентського проекту. Не випадково відразу після голосування Верховної Ради про подання у Конституційний суд двох проектів — президентського та парламентського — пролунала заяву про відкликання президентського проекту. Певне, це був у них один із запасних варіантів.
Нинішній Президент не має конституційного права балотуватися. І потім, якби він усе-таки балотувався, навіть використання адміністративного ресурсу не дало б йому можливості отримати підтримку суспільства. Очевидно, йде розрахунок на те, що можна сформувати законодавчий орган таким самим чином і з таких самих людей, які дозволять мати владу тому великому бізнесу, який сьогодні володіє владою. Це змушує їх іти назустріч нашим пропозиціям. Інакше при діючій системі влади відбудеться зміна персонажів, переділ владних повноважень іншими групами. Їх хвилює зміна гравців. Вони хотіли б цим способом зафіксувати постійну присутність у владі структур, що сформувалися.
Та, відверто скажу, мене це не цікавить, мене цікавить зміст. Завдяки проекту, який вони пропонують, а він є по суті парламентським, рано чи пізно ситуація вирівняється. Ми ж у своєму проекті передбачаємо, що це буде справді демократична система влади, яка принципово відрізнятиметься від того, що є нині.
— Коли ви отримали першу пропозицію розпочати переговори? Скільки вони вже тривають?
— Більше місяця.
— Коли ви вперше йшли на зустріч із Медведчуком, у вас не було відчуття, що це ризиковано, що вас можуть обдурити? Як ви зрозуміли, що потрібно погоджуватися, що це той проект і ті наміри, які ви можете підтримати?
— Нас не цікавлять підводні течії. Ми дивимося по суті — що пропонується. Перша зустріч була як консультація: «Як би ви подивилися, якби ми пішли на такі кроки?» Тим більше що ще до цього до нас зверталися представники «Трудової України» з приводу пропорційних виборів, вони підтримують цю ідею. Вони теж розуміють, що в одних руках концентрувати владу не можна: і нинішній досвід це показує, і вони побоюються, що в майбутньому цей досвід буде негативним. Мене цікавить зміна системи. Наявність тих чи інших персоналій суті не міняє, тому що це означає, що чиновник має владні повноваження, а джерело влади — народ — відсторонений і має владу один раз на чотири роки.
— У переговорах з того боку брали участь Медведчук і Тігіпко. Президент не з’являвся на зустрічах?
— Переговори йшли під час його відпустки. І я й не впевнений, що він безпосередньо цікавиться нормами Конституції. Він цікавиться ними в інтерпретації інших. Я не знаю, чи узгоджено працюють Тігіпко й Медведчук. Розмови з ними були окремо, не в один час, і, наскільки я розумію, вони не були пов’язані між собою. З Тігіпком у нас були досить відверті бесіди, тим більше що я знаю його давно як людину, з котрою можна говорити відверто. Його ставлення до системи влади мені імпонує, бо він сам розуміє, що її потрібно демократизувати.
— Ви і Петро Симоненко також окремо брали участь у переговорах?
— Окремо, але ми потім консультувалися. І остання зустріч була втрьох: я, Петро Миколайович і Медведчук.
— Наскільки вже написано законопроект, що його буде внесено у парламент як узгоджений?
— Він готовий відсотків на 99. Залишилися процедурні моменти, пов’язані з тим, хто його вноситиме, як вноситиме. Хоча не все доведено до повної досконалості. Але ці моменти можна поліпшити в ході роботи над законопроектом.
— Тобто ви задоволені тим, що в ньому написано принципово?
— Є одна деталь, яка може мати вирішальне значення і на якій будується розрахунок: обрання президента парламентом. Коли це робити, передавати повноваження діючому парламенту чи наступному? Якими будуть вибори на пропорційній основі?
Можливо, всі норми Конституції слід запровадити з 2006 року. Нехай президент має навіть нинішні повноваження ще кілька років. А після виборів парламенту й місцевих органів влади на пропорційній основі функції повинні помінятися.
Набирається цілий ряд питань, які потрібно попередньо узгоджувати. Тому, я гадаю, ця робота має тривати. Президент повинен зібрати всіх суб’єктів конституційного процесу для того, щоб отримати варіант, який буде підтриманий переважною більшістю голосів. Щоб чоловік 400 проголосували за нього. Розумію, що тут ущемляються чиїсь тимчасові інтереси. Але в цілому для держави, виходячи з її інтересів, ці зміни потрібні. Я хотів, щоб так сталося. Може, я фантазую, але саме це потрібно Україні.
— Перехід до виборів президента парламентом — це вже вписана в законопроект норма, на яку погодилися всі, хто бере участь у переговорах?
— Ні, я вважаю, що потрібно зберегти прямі вибори президента. Люди або структури влади повинні йти до громадян по делегування їм влади. І чим частіше вони це робитимуть, тим краще для суспільства.
— А хто запропонував цю норму? Вона була відразу в пропозиціях Медведчука, чи свої давні ідеї вніс Симоненко?
— Я так вважаю, що це запропонувала сторона Президента. Петро Миколайович це підтримує.
— Які повноваження законопроект передає Верховній Раді, прем’єру і що залишає президенту?
— По-перше, Президент відмовився від ідеї одномоментних виборів усіх органів влади. Далі, він відмовився від юридичного безглуздя, чим була постійно діюча більшість. Введено норму, яка, правда, залишається дискусійною, про те, що члени Кабінету міністрів можуть бути депутатами. Кабінет міністрів формується виключно Верховною Радою. Весь склад Кабінету міністрів, окрім двох міністрів, пропонує прем’єр, а міністрів оборони й закордонних справ — президент. Але затверджує всіх парламент. Генерального прокурора призначає і звільняє президент за згодою Верховної Ради. При цьому парламент може відправити у відставку всіх: у цілому Кабінет міністрів, окремих міністрів і генерального прокурора. Конституційний суд і Національна рада з телебачення і радіомовлення наполовину призначаються президентом, наполовину — парламентом. Раду Національного банку формують Кабінет міністрів і Верховна Рада. Губернатори залишені з майже такими ж повноваженнями, як зараз, але їх призначатиме Кабінет міністрів за поданням прем’єр-міністра. Президент зберігає право вето на всі закони, крім тих, що вносять зміни в Конституцію.
— Ющенко виступив із попереджувальною заявою, що небезпечно мати справу з владою, оскільки на якомусь етапі вона однак вас обдурить, і потім ви гірко пошкодуєте. Які ви бачите гарантії того, що відбудеться перехід до демократичної парламентсько-президентської моделі влади з пропорційними виборами за закритими списками партій, як ви хочете?
— Вважаю, що повинна бути така процедура: ми розглядаємо законопроект у першому читанні на сесії, яка розпочнеться 2 вересня. Остаточний варіант ухвалюється на наступній сесії. Перед тим на цій сесії слід також ухвалити закон про вибори парламенту й місцевих органів влади на пропорційній основі за партійними списками. І щоб потім не було сумнівів, що пропрезидентська більшість встигне його змінити за два роки, які залишилися, ми записуємо цю норму в Перехідних положеннях Конституції. Тоді вона вважатиметься конституційною.
— Той факт, що ви берете участь у переговорах, може погіршити ваші стосунки з Ющенком і Тимошенко, що вигідне владі саме по собі, навіть коли законопроект не пройде. Що вам сказала Тимошенко під час зустрічі?
— Ми мали абсолютно відверту розмову. Вона вказала, що їй не подобається в проекті, а що приймає. Ми не збираємося дистанціюватися від неї якимось чином і хочемо працювати разом.
— А Ющенко?
— З Віктором Андрійовичем не вдалося поки що зв’язатися. Наскільки мені відомо, його немає в Україні (з 4 серпня й досі Ющенко перебуває в Україні. — Ред.). Я не бачу ніякого зла в наших консультаціях, якщо опоненти від влади пропонують те, що потрібно суспільству. Коли Ющенко з Президентом проводив консультації, я не мав до нього ніяких претензій. Це його право.
— А ви бачите, як у цьому законопроекті, у цьому процесі можна врахувати інтереси Ющенка, який хоче бути президентом, хоче бути президентом із великими повноваженнями і обіцяє, що від цього буде велика користь?
— Так, у мене є таке бачення, але я зараз не хотів би його озвучувати. Гадаю, що в розмові з Ющенком зроблю це.
У сьогоднішніх розмовах із цього приводу апріорі сприймається, що Ющенко — майбутній президент. У нього справді хороші шанси, дай Боже, щоб це вийшло. Але це не абсолютна істина. Може скластися й інакше, тому, використовуючи нинішню ситуацію, потрібно про всяк випадок внести такі зміни в Конституцію, щоб у перспективі в держави була гарантія створення інструментів влади такими, які відповідатимуть практиці європейських країн.
— Якщо цю модель буде реалізовано, ви розумієте, що вона залишає великі можливості діючим провладним силам? Приміром, Віктор Янукович може залишитися прем’єром, і саме з упором на це його переконуватимуть підтримати зміни в Конституцію. Чи не є це проблемою, з погляду СПУ?
— Це відносні речі. У кожному разі, до 2006 року залишиться їхня більшість, де «Регіони України» і «Трудова Україна» підтримують Януковича, й, очевидно, у нас немає підстав і можливостей це змінити. І при цій, і при тій системі конфігурація владних сил не зміниться. Питання, влаштовує нас це чи не влаштовує, не має сенсу, оскільки ми не можемо на це вплинути. Ми хочемо задіяти механізми, які давали б народу можливість впливати на формування структур влади. Що буде 2006 року? Подивимося. Ми повинні закласти всі механізми, які відкривають перспективу. Нинішня система ніяких перспектив ні для кого не відкриває.
— Існують побоювання, що пропрезидентські сили, яким нова модель збереже владу та гроші, виграють вибори 2006 року, посиливши свої партії за час, що залишився, і тоді багато наявних проблем буде законсервовано.
— Я не думаю, що це можливо. І практика 2002 року підтвердила, що це не так. Хоч би якою розгалуженою була структура СДПУ(о), хоч би як влада допомагала блоку «За єдину Україну!», хоч би які незаконні методи використовувалися, але понад 70% населення проголосувало за партії, котрі проголошували опозиційні наміри або були по суті опозиційними. Це свідчить про те, що політично суспільство дозріває. Значною мірою довіряючи долю країни рукам виборця, ми робимо по-справжньому прогресивний крок. Бо рано чи пізно це має відбутися: людина повинна стати громадянином, відповідальним за свої рішення, зокрема щодо формування влади. А до 2006 року й ми не сидітимемо склавши руки.
— Парламентсько-президентська модель ефективна тільки тоді, коли в ній діють сильні партії або їх коаліції. Для цього потрібно мати такі партії, а також традиції домовлятися й виконувати домовленості. Нам цього бракує. Ви не побоюєтеся, що в разі переходу до нової моделі в нас будуть постійні урядові кризи й економічний застій?
— Дай Боже, щоб у нас не було такого економічного спаду, як зараз. У нас сильна вертикаль влади, але ми бачимо розруху в економіці, соціальних, духовних, політичній сферах. Цього не повинно бути. А потім, у нас уже партії нормальні, сильні. 2% членів партій серед населення — це нормально для будь-якої країни. Якщо постійно озиратися, що в нас слабкі партії, що ми не можемо цього робити, доки не зросте їхній вплив, то їх ніколи не буде. Перехід на пропорційну систему виборів і зміни до Конституції відразу стануть колосальним стимулом для зміни політичної структури суспільства. Ми побачимо, що партії почнуть групуватися, об’єднуватися. Це потрібно суспільству. Потрібно не боятися йти назустріч цим процесам, якщо ми думаємо про перспективу.
2003.08.23 | Shooter
Ющенко про реформу (/)
ДТУ РЕФОРМИ НЕ ГРАЮТЬСЯ. ТИМ ПАЧЕ З ПОЛІТИЧНИМИ ШУЛЕРАМИ
Віктор ЮЩЕНКО
Традиція зобов’язує в день народження говорити приємні слова і компліменти. Але поки що громадяни Україні не можуть іти в руслі цієї традиції. Примітно, що найжорсткіші оцінки й неупереджені характеристики дають самі громадяни в ході соціологічних опитувань, уже традиційних напередодні свята. Рік тому мене приголомшили дані Центру Разумкова: понад 53% українців зізнавалися, що не вважають Україну незалежною державою. А нове опитування цього Центру здивувало ще болісніше: серед подій, які запам’яталися, громадяни перелічували концерти в місцевому Будинку культури чи випускний вечір, і лише 7,3 % українців «найбільшим святом назвали День незалежності». Очевидно, причина настільки буденного ставлення до 24 серпня криється в тому, що держава не змогла створити ефективну демократичну модель, яка, у свою чергу, наблизила б нас до європейських стандартів життя.
Болісно, що Україна стала країною втрачених можливостей. І дванадцятий рік незалежності не став винятком у цьому ланцюжку розчарувань: Україна ще більше віддаляється від Європи. Трагічно, що навіть 70-та річниця страшного голодомору не стала для нас належним уроком, спробою усвідомити масштаб національної трагедії. Усвідомити врешті-решт ціну, заплачену за незалежність. За цей рік ми не наблизилися одне до одного. Ні історичні дати, ні останні потрясіння чи нечисельні успіхи не стають чинником консолідації. Влада не захотіла використати ні радісних, ні сумних приводів для об’єднання нації, вона з великим успіхом створює приводи для її розколу.
Черговим прикладом політичної й суспільної поляризації стала і так звана конституційна реформа, яка вже рік є темою номер один в Україні. При цьому на другий план уміло відсуваються і соціальні проблеми, і зернова криза, і відповідальність попереднього уряду за серйозні прорахунки в аграрній політиці, і недоопрацювання уряду нинішнього, теми зовнішньої політики, інші проблемні питання. Переключити увагу громадськості, відвернути від головного і втягнути всіх у штучну дискусію — давно відомий і добре відпрацьований спосіб. При цьому втрачається найголовніше — час. Україна втратила ще один рік, який міг стати роком реальних реформ. У тому числі й реформи політичної.
З тим, що політична реформа назріла, сьогодні згодні всі. І першими про те, що нинішня модель влади є порочною і її треба змінювати, заявили саме опозиційні сили. Ще в травні 2002 року «Наша Україна» запропонувала Договір про спільні дії, який міг би стати міцним фундаментом для формування ефективної, відповідальної влади. Проте виявилося, що більшість політиків до цього не готові. Набагато більше їх непокоїла інша проблема — прийдешні президентські вибори, на яких перемогти чесним шляхом у кандидата від влади немає жодних шансів. Тому головною турботою став пошук шляхів самозбереження, пролонгації своїх повноважень. Рівно рік тому влада «відкрила» свої плани: Президент проголосив конституційну реформу. За рядками гарних декларацій неважко було вгадати справжню мету авторів — змінити правила гри, не змінивши при цьому складу команди. Розпочався масштабний спектакль, у якому головною метою акторів було обдурити глядачів.
Дванадцять років тому здавалося, що ідеологічна фальш, нещирість, безглуздя зрежисованих зборів ніколи більше не повторяться. Та нинішнє «всенародне обговорення конституційної реформи» показало, що «нова» псевдоеліта не так і легко розлучається зі своїм радянським ментальним минулим. Сьогодні, під час регіональних форумів «Нашої України», ми чули сотні історій про вигадані збори, про мертвих душ, які завалюють райадміністрації пропозиціями щодо реформи, про слюсарів та пекарів, які вільно оперують поняттями бікамералізму, про «одностайну підтримку ініціатив Президента». Гадаю, у багатьох, у тому числі й у мене, виникало відчуття deja vuе.
Проте влада помилилася в одному — вона не врахувала, що має вже якісно інше суспільство та якісно інший парламент. І якщо політичним тиском, шантажем, залякуванням ще можна примусити своїх громадян — у тому числі й народних депутатів — зображувати підтримку, то вже не завжди вдається цю підтримку отримати. Четверта сесія парламенту чітко продемонструвала, що Верховна Рада не згодна бути філією адміністрації Президента. Результат голосування про подання у Конституційний суд двох законопроектів про реформу важко переоцінити: парламент знайшов у собі мужність відкинути сценарій, нав’язаний Банковою, і поставити на ньому хрест. Депутати не лише захистили права парламенту як суб’єкта законодавчої ініціативи, а й продемонстрували, що поступово, непросто, але змінюється структуризація Верховної Ради.
І якщо влітку формально бої розгорталися навколо прав двох суб’єктів законодавчої ініціативи та процедури передачі проектів у Конституційний суд, то восени дискусія йтиме щодо їх суті. Хоча вже сьогодні можна з великою дозою ймовірності прогнозувати, що президентський законопроект буде відкликаний, а парламентський — благополучно завалений. У будь-якому випадку, 300 голосів жоден із проектів у їх нинішньому вигляді не набере.
«Наша Україна» не підтримує ні президентського, ні парламентського варіанта конституційної реформи. Насамперед тому, що обидва вони досить кон’юнктурні, враховують насамперед інтереси певних політичних сил, а не інтереси країни, написані під конкретних політиків.
Перший проект неприйнятний, оскільки передбачає пролонгацію повноважень нинішнього Президента. Пастка криється в ідеї суміщення терміну проведення виборів і продовження повноважень парламенту до п’яти років (солодкий пряник депутатам як плата за лояльність). Проведення виборів в один рік практикується лише в окремих країнах Африки та Латинської Америки, а не Європи, в яку, поки що переважно декларативно, веде Україну влада.
Другий законопроект — і тут можна погодитися з представниками влади — перетворює президента на ляльку, швидше, на церемоніальну постать, ніж на один із центрів влади. На жаль, у парламентському проекті не було враховано зауважень та позицій «Нашої України», яка послідовно виступає за формування балансу між гілками влади, відстоює схему «сильний президент — сильний парламент — сильний уряд». При всьому антагонізмі авторів двох підходів до реформи, результат втілення проектів буде однаковий: обидва дозволяють зберегти при владі нинішню правлячу верхівку, тільки інакше її розсадивши. Приміром, відповідно до парламентського проекту змін до Конституції, уряд не складає повноважень перед новообраним президентом, а це означає, що нинішня парламентська більшість, насильно створена всупереч результатам виборів 2002 року, залишається при владі до весни 2006 року — але з можливою заміною прем’єра Я. на прем’єра К., для прикладу.
Врешті-решт, може статися так, що автори у своєму прагненні боротися з конкретними персонами та авторитарним режимом насправді роблять ведмежу послугу демократії і країні. У результаті, як уже справедливо відзначили деякі журналісти, встановиться режим «трьох товстунів», яскраво описаний у знаменитій казці нашим земляком Юрієм Олешею. Ми ж майбутнє України бачимо інакшим.
Однак, схоже, не законопроекти, повернувшись із Конституційного суду, стануть темою головних дискусій нинішньої осені. Насамперед тому, що парламентська більшість, як, утім, і влада, розуміє їх приреченість. Тому будуть активні пошуки нових способів самозбереження, нові декларації, ще більш завуальовані й хитромудрі. Влада «буде щедра як ніколи» на солодкі обіцянки. Адже незабаром вибори — пора найгучніших обіцянок, що їх нинішня українська влада не звикла виконувати. Не виключено, що на нас чекають нові ініціативи про перехід до парламентської чи парламентсько-президентської моделі. Тим паче що в останній тиждень про це заговорили й у стані опозиції.
Можливо, хтось вважає, що за своєю суттю парламентська республіка може бути демократичною. Та, по-моєму, не тільки і не стільки форма державного правління визначає рівень демократичності суспільства. А для країни, яка переживає перехідний період, президентська модель управління ефективніша. Насамперед у сфері економіки. Інше питання, що в українських реаліях крісло президента стало монаршим троном, хазяїн якого має необмежені права. Цей дисбаланс потрібно змінювати, наступний президент має все-таки поступитися частиною своїх повноважень урядові. І передумови для цього вже створено. Чи готові автори можливої реформи привести серйозні аргументи на користь парламентської моделі в конкретних українських реаліях? Хто прорахує наслідки і ризики цієї конституційної революції? Запитання риторичне. В Україні немає практики відкритої дискусії щодо доленосних для країни рішень. Навпаки, триває політика нагнітання пристрастей і формування образу ворога. Не випадково останнім часом почастішали розмови про те, що вибори 2004 року призведуть до дестабілізації, що нова влада не втримається від спокуси розправитися зі своїми опонентами.
«Полювання на відьом» і розгул реваншизму — це страшилки з арсеналу влади, яка в такий спосіб хоче переконати частину політичної еліти, що краще нинішній обридлий, але звичний режим, ніж нові правила гри. Переконаний: підбиття риски під періодом первісного нагромадження капіталу — традиційно похмурої епохи в історії будь-якої країни — необхідне для майбутнього України. Задля цього варто не тільки заглушити жагу помсти, а й притлумити прагнення негайно виправити несправедливість. Нинішня влада — епізод в історії країни, який наближається до завершення. Заради України нам слід перегорнути цю сторінку, здобути з неї уроки й не дозволити минулому визначати майбутнє, тяжіти над нами.
У бізнес-середовищі вже сформувався здоровий прошарок, який хоче працювати в нормальному правовому полі, а не залежати від лояльності до президента. У політичному середовищі також є розуміння того, що успішний і чесний підприємець — це ідейний союзник влади, а не її «гаманець». Він працює на владу, створюючи нові робочі місця, виплачуючи податки. Тому актуальною є не тема реваншу, а проблема відділення бізнесу від політики.
Прогнозуючи прохідність того чи іншого варіанта реформи, влада розраховує і на підтримку частини опозиції. Вона змушена шукати дедалі нових союзників, щоб розв’язати проблему дефіциту політичної підтримки в парламенті. Адміністрація Президента використала літо для наведення мостів із учорашніми непримиренними опонентами. І остання прес-конференція Петра Симоненка й Олександра Мороза свідчить, що зусилля глави АП не були марними.
Схоже, наші колеги готові зіграти свою партію в чужій грі і власними руками наділити новими владними повноваженнями вчорашніх політичних опонентів. У результаті в Україні встановиться неприкрита кланово-олігархічна модель, яка носитиме солодку для когось назву «парламентська республіка». А на практиці це означатиме зраду демократії, республіки, українського суверенітету. Це буде хрест на українській перспективі. І відповідальність за втрачений історичний шанс стати частиною демократичної Європи лежатиме на конкретних політиках, конкретних політичних силах.
З комуністами все досить просто. Мабуть, хай і з помітно урізаним представництвом, вони потраплять і в наступний парламент як зручний, прогнозований і звичний спаринг-партнер у грі «влада — опозиція».
Складніше з соціалістами. Я з повагою ставлюся до позиції СПУ, яка вважає встановлення парламентської республіки своєю програмною метою і підносить цю модель у якийсь абсолют. Та олігархічна модель нікуди не зникне, якщо завтра буде проголошено парламентську республіку. Проблема лежить в іншій площині, а тому «нові українці» не скупляться на те, щоб проштовхнути сценарій так званої реформи. Очевидно, СПУ непросто втриматися від спокуси прийняти з рук данайців дарунок, який здається їм реалізацією їхньої стратегічної мети. Проте хотілося б, щоб українські політики не керувалися гарячими рішеннями, не діяли за принципом «ворог мого ідейного опонента — мій друг». Щоб вони мислили інтересами країни й при цьому чітко прораховували власні політичні перспективи. Очевидно, що Олександр Мороз і його партія можуть бути для нинішньої влади лише ситуативними союзниками.
29 березня на Форумі демократичних сил, ініційованому «Нашою Україною», зал аплодував заклику Олександра Олександровича не заходити в гру із політичними шулерами. Гадаю, сьогодні цей заклик ще актуальніший для наших партнерів у СПУ.
Хочеться вірити, що українські депутати врешті-решт, зваживши всі за й проти, не дадуть ходу цій псевдореформі. Тим паче що лишень учора опозиціонери були одностайними в думці: ця влада не має морального права на масштабні конституційні зміни.
Хочу нагадати приклад Франції: генерал де Голль неодноразово вдавався до референдуму — не просто як до способу залучення громадян до прийняття доленосних для країни рішень, а й як до тесту на довіру до влади. І коли у квітні 1969 року 52% французів не підтримали його ідею регіональної реформи, наступного дня «батько» П’ятої республіки пішов у відставку. Політик світового масштабу, який навіть у той драматичний для себе рік мав серйозну підтримку мільйонів французів, сприйняв це голосування як особисту поразку, як колосальну недовіру. Як може українська влада — непопулярна, непрофесійна, не підтримувана переважною більшістю українців — претендувати на роль реформатора? Адже в будь-якій реформі головним залишається питання довіри.
«Нашу Україну» звинувачують у тому, що вона не зацікавлена в політичній реформі, оскільки переконана в президентських перспективах свого кандидата. Це твердження не витримує критики: по-перше, саме наша фракція запропонувала Договір про спільні дії, який по суті і є продуманим, стратегічно виваженим планом політичної реформи. А по-друге, самі опоненти визнають, що «Наша Україна» і на наступних парламентських виборах буде в числі лідерів як політична сила, яку найбільше підтримують виборці. Проте йдеться не про перспективи окремо взятої політичної сили, а про країну. Ми справді готові й здатні грати і вигравати за будь-яких правил, навіть якщо вони постійно і стрімко змінюватимуться. На відміну від теперішньої правлячої верхівки, яка, програючи своїм опонентам, у самому фіналі почала судорожно змінювати правила гри.
При будь-якій політичній системі «Наша Україна», залишаючись найбільшою політичною силою, не відмовиться від жодної зі своїх цілей. Ми готові послідовно завойовувати всі політичні інститути й інструменти, необхідні для реалізації своєї програми.
Наша фракція має намір відстоювати в політиці ті правила — зводом яких, по суті, і є Конституція, — які ми вважаємо оптимальними для країни. Щоб Основний Закон запрацював на повну силу, немає потреби його переписувати. По-перше, Конституцію потрібно просто виконувати, а по-друге, необхідно прийняти ряд конституційних законів. Цей процес навмисне блокувався владою, яка звикла керувати країною в ручному режимі. Адже лише закон про вибори на пропорційній основі ветувався президентом вісім разів. Тим часом саме цей закон має започаткувати політичну реформу. Я категорично не згодний із шанувальниками мажоритарної системи, які лякають народ тим, що у випадку пропорціоналки буде втрачено зв’язок депутата з регіонами. По-перше, депутат — не лобіст інтересів конкретного жеку чи заводу, це надто спрощений погляд на місію народного обранця. Він представляє народ, мільйони виборців. А щоб уникнути «консервації» партійного списку, я виступаю за так званий відкритий список, коли виборець голосує не тільки за певну партію, а й відзначає в бюлетені того представника цієї політичної сили, хто, на його думку, найдостойніший бути депутатом. Така система не лише сприяє здоровій конкуренції серед політиків, а й стимулює партійне будівництво. Подібна модель діє в багатьох європейських країнах, зокрема в Німеччині, Польщі, Британії.
Серед законопроектів, які необхідно прийняти найближчим часом, я знову й знову називаю закони про президента, про імпічмент президента, про Кабінет міністрів і прокуратуру. Всі ці законодавчі акти мають стати серйозним фундаментом для ефективної влади, її політичної відповідальності.
12 років тому незалежність дала Україні шанс стати демократичною країною, наблизитися до європейських стандартів. Проте за ці роки Україна лише віддалилася від ЄС. Чи зможемо ми наблизитися до Європи на 13-му році незалежності? Переконаний, що так. Але за однієї умови: якщо політики демонструватимуть відповідальну проукраїнську політику.
Сьогоднішня Україна не лише шукає своє місце у світі, вона перебуває на шляху до своєї українськості. За 12 років незалежності не було сформоване те, що має нас ідентифікувати як націю, як народ. Що змусило б громадян пишатися своєю країною і допомогло б нашим сусідам з цікавістю й повагою дивитися у бік Києва. Схоже, нинішню владу, яка і в зовнішній, і у внутрішній політиці керується тільки інстинктом самозбереження, уже мало цікавлять ці проблеми. Отже, ми маємо насамперед створювати фундамент для чесних і відкритих виборів. Які, я твердо в цьому переконаний, відбудуться в жовтні 2004 року. І переможе на них кандидат від демократичних сил.
2003.08.23 | chytach
Приємно вражений:
>А щоб уникнути ?консервації? партійного списку, я виступаю>за так званий відкритий список, коли виборець голосує не тільки за >певну партію, а й відзначає в бюлетені того представника цієї
>політичної сили, хто, на його думку, найдостойніший бути депутатом. >Така система не лише сприяє здоровій конкуренції серед політиків, а
>й стимулює партійне будівництво. Подібна модель діє в багатьох >європейських країнах, зокрема в Німеччині, Польщі, Британії.
Якщо б усi розумнi пропозицiї з усiх сторiн об`єднати, то вже
через два роки жили б у солiднiй країнi. А поки що залишається лише
радiти, що Україна не є такою вiдомою у свiтi, як Росiя. Бо ми
теж могли б фiгурувати у такому контекстi:
"In some nations such as Russia and Papua New Guinea, the number of
candidacies have multiplied such that district elections regularly are
won with less than 20% of votes."
Це уривок зi статтi де порiвнюють мажоритарну i пропорцiйну системи виборiв:
http://www.fairvote.org/factshts/wta-va.htm
2003.08.24 | Shooter
Re: Приємно вражений:
chytach пише:> >А щоб уникнути ?консервації? партійного списку, я виступаю
> >за так званий відкритий список, коли виборець голосує не тільки за >певну партію, а й відзначає в бюлетені того представника цієї
> >політичної сили, хто, на його думку, найдостойніший бути депутатом. >Така система не лише сприяє здоровій конкуренції серед політиків, а
> >й стимулює партійне будівництво. Подібна модель діє в багатьох >європейських країнах, зокрема в Німеччині, Польщі, Британії.
> Якщо б усi розумнi пропозицiї з усiх сторiн об`єднати, то вже
> через два роки жили б у солiднiй країнi.
Якби діяли щиро - так.
Влада ж діє лише в одному напрямку - недопущення Юща до влади. Себто збереження влади в будь-якому випадку за собою.
І чує моє серце - якщо Ющ в 2004 не отримає повноважень Кучми хоча би на 2 роки (для "нормалізації") - наступним після ПМ-а Я. може бути ПМ К.
2003.08.24 | KE
Ага, власть Кучмы - это все, что нужно Ющенко (-)
2003.08.23 | Shooter
Леонід Кучма пропонує конституційний компроміс! бля! (/)
"Репортер", Новий канал, Субота, 23 серпня 18:26Робота над новим законопроектом щодо конституційних змін фактично завершена. Про це особисто повідомив президент України.
На думку Леоніда Кучми цей варіант компромісний між політичними силами і президент також готовий його підтримати. Ці заяви глава держави зробив на урочистому зібранні з нагоди дня Незалежності.
За рік до президентських виборів керівник України заявив, що знає два способи утримання державного керма – силою чи згодою. Через конституційні зміни в державі Леонід Кучма обирає політичний консенсус.
Леонід Кучма: - «Не буде манни небесної після президентської кампанії. А буде звичайне життя, коли, як це й належиться при демократії, добробут кожного залежить передусім від нього самого. А не від міфічного «месії».
Президент вважає, що парламентсько-президентська республіка більше відповідає політичному архетипові пересічного українця.
Леонід Кучма: - «Українці не люблять віддавати багато влади гетьману чи президенту.(sic! себто, бля!, як каже "ґарант") (читати - бандюки на чолі з папіком не люблять віддавати владу Ющу) Більшість із нас влаштовує, коли керівника країни контролює сильне народне представництво, а таким є парламент».
Кучма закликав посилити роль Ради нацбезпеки у боротьбі з корупцією, яка на його думку процвітає у правоохоронних структурах. І заявив, що зростання ВВП відбувається незалежно від того, хто сидить у прем‘єрському кріслі. Втім, економічні показники ростуть, а заборгованість по зарплаті мало скорочуються, - і це непокоїть президента.
Керівник України пропонує також скасувати податки на життєво необхідні вітчизняні ліки та запровадити літнім людям цільові доплати на придбання медикаментів. Традиційно президентська промова торкається зовнішніх пріоритетів країни.
Сьогодні Леонід Кучма заявив, що миротворча місія дедалі виразніше стає визначальним чинником вітчизняної зовнішньої політики.
На європейському напрямку президент вважає за доцільне менше декларувати Україні строки вступу в ЄС, а намагатися досягти європейських стандартів життя.
2003.08.23 | Shooter
КУЧМА ПІДРАХУВАВ, ЩО ЗА НОВИЙ ЗАКОНОПРОЕКТ БУДЕ 300 ГОЛОСІВ (-)
КУЧМА ПІДРАХУВАВ, ЩО ЗА НОВИЙ ЗАКОНОПРОЕКТ БУДЕ 300 ГОЛОСІВwww.ПРАВДА.com.ua, 23.08.2003, 16:08
Президент Леонід Кучма вважає, що між провладними і опозиційними політичними силами досягнуто "історичного компромісу".
Про це він заявив під час виступу на урочистому засіданні з нагоди Дня незалежності.
"Можна стверджувати, що Україна стоїть на порозі своєрідного історичного компромісу тих, хто тривалий час перебував по різні боки політичної барикади", сказав Кучма.
За словами президента, "після запеклого протистояння" політики демонструють зрілість і згоду щодо ключових питань, від вирішення яких залежить розвиток демократії в країні".
"Як ви напевно знаєте, впродовж серпня тривали консультації із узгодження нового законопроету змін до Конституції. У них взяли участь майже всі політичні сили, представлені в парламенті", - зазначив Кучма.
Він додав, що робота над новим законопроектом "фактично завершена".
Кучма сказав, що, попри "певні вади", новий законопроект "має бути ухвалений Верховною Радою". "Адже підтримка конституційною більшістю голосів йому, напевне, уже забезпечена", - сказав він.
Найбільш принциповим для себе Кучма назвав те, що політичні сили погодилися, що уряд формується коаліцією фракцій і депутатських груп. "Цей принцип гарантує відповідальність уряду перед суспільством за свою діяльність або бездіяльність", сказав президент.
Він сказав, що готовий підтримати новий узгоджений законопроект.
"Ті, хто сподівався на гальмування політичних трансформацій та перетворення їх на звичайнісіньке пустослів'я, серйозно помилилися. Категорично проти реформи тільки ті, хто не бажає справді відповідальної влади", - сказав президент.
Кучма закликав не чекати "манни небесної після президентської кампанії".
"Буде звичне життя, коли, як це й належить при демократії, добробут кожного залежить передусім від нього самого, а не від "міфічного месії", - пояснив він.
У своєму виступі Кучма також розкритикував діяльність "міжнародних спостерігачів та дорадників, які, оглядаючи політичні ландшафти зарубіжних країн, взяли за звичку щораз повертати бінокль зворотним боком". За його словами, від їх присутності "мало користі".
"Крізь збільшене скло чомусь розглядають тільки наші помилки, і не хочуть бачити наших успіхів. Схожу ситуацію колись блискуче прокоментував Рабіндранат Тагор: "Зачиніть двері перед усіма помилками, й істина ніколи не зможе ввійти", - процитував Кучма.
Ото би'м сміявся, якби Ющ виявився правий і після того, як Мороза би вчергове кинули, в 2005 р. прем'єра Я. змінив би прем'єр К.
Хоча, здається мені, що Кучма таки так самонавіяв собі, що все вирішує ВІН, а не його ПОСАДА, що після закінчення його терміну в 2004, його політична значимість буде лише трішки вища, ніж значимість ще одного щирого комуняки Кравчука - майже нульова.