09/12/2003 | Shooter

ЗАМКНЕНИЙ ЦИКЛ З ВИРОБНИЦТВА ВЛАДИ

Юлія МОСТОВА


Поки Володимир Радченко розкладав свої речі в новому кабінеті секретаря РНБОУ й чекав обіцяного Президентом указу про призначення на посаду глави СБУ свого протеже Петра Шатковського, Президент Леонід Кучма представив колегії Служби безпеки України нового керівника — генерал-лейтенанта Ігоря Смєшка. Для того, щоб Ігор Петрович зміг обійняти нинішню посаду, довелося потіснитися трьом генералам армії: Шкідченку піти у відставку, Марчуку звільнити крісло секретаря РНБОУ, а Радченку відійти від керма Служби безпеки.

Утім, коли відбулося призначення Євгена Марчука на МО й почалася гра в кадрового квача, нинішня комбінація так чітко не прозирала. Марчука Президент віддаляв і задобрював посадою з однієї причини, а Радченку настійно пропонував піти зі Служби з іншої. Різними були й кандидатури на посаду секретаря РНБО, що їх розглядав Президент: від Кінаха до Медведчука. Проте в результаті тривалих консультацій та діалогів, 80 відсотків обсягу яких припали на спілкування з Віктором Медведчуком, Президент зробив відомі кадрові заміни, наслідки яких, безперечно, відчує на собі кожен член української політичної еліти.

На перший погляд, призначення Миколи Білоконя міністром внутрішніх справ, а Ігоря Смєшка — головою Служби безпеки — не більше ніж чергова спроба Президента імітувати діяльність, спрямовану на боротьбу з корупцією та злочинністю. Силовиків у нас було багато й різних, але злочинності та корупції від цього не поменшало. Проте нинішня ситуація є безпрецедентною, з погляду належності нових призначенців, по-перше, до політичної групи, по-друге, до однієї політичної групи. Ні Деркача, ні Радченка, ні Кравченка не можна було назвати чиїмись людьми, крім як президентськими. А нинішні обранці глави держави своїми призначеннями зобов’язані главі адміністрації Президента Віктору Медведчуку. Тепер Віктор Володимирович має такі зв’язки, що й сам король може йому позаздрити.

Дискваліфікація за нейтралитет

Володимира Радченка знову зняли перед виборами. Вперше це сталося у квітні 1998 року. Тоді конфронтація опорного для Президента Олександра Волкова з главою Служби безпеки сягнула піку. Та й сам Володимир Іванович підкинув дров у вогонь, не продемонструвавши запопадливості в забезпеченні захисту президентських інтересів під час парламентських виборів. Залишати на чолі Служби безпеки такого індиферентного керівника на період боротьби за другий термін Леонід Кучма визнав недоцільним. І, зокрема, з цієї причини Володимир Іванович перейшов із Володимирської на Банкову, ставши першим заступником секретаря РНБОУ Володимира Горбуліна. Його місце посів Леонід Деркач, який не ставить зайвих запитань. У березні 2000-го, за результатами «касетного скандалу», Леонід Васильович пост здав, а Радченко знову пост прийняв. Пригадується, в ті дні Володимир Іванович був сповнений планів, пов’язаних із реформуванням Служби. Переважній більшості з них реалізуватися не судилося. Почасти через апатію самого глави, почасти через відсутність чітких стратегічних завдань, які, за ідеєю, мав ставити перед Службою Президент. Практично весь цей час Володимир Радченко прожив із рапортом про відставку, що лежав у сейфі. Бували періоди, коли власноручно написаний рапорт втрачав актуальність. Проте з часу погіршення його стосунків із главою адміністрації Президента Радченко цей документ тримав під рукою.

Тривалий час глава Служби безпеки знаходив спільну мову з Віктором Медведчуком. Цьому сприяли давні дружні стосунки Радченка з Григорієм Суркісом, адже в радянські часи Володимир Іванович курирував від КДБ УРСР «Динамо» Київ. Футбол уміє здружувати чоловіків, і цю його властивість Григорій Суркіс використовував дуже активно. Справді, в нинішньому складі СБУ в Суркіса дуже багато приятелів, котрі в різні періоди життя мали справу з «Динамо». Слід сказати, що ці люди обіймали та обіймають не останні посади в Службі. І все було б нічого, якби Віктор Медведчук не спробував поширити на Володимира Радченка своє і Павла Лазаренка кредо: «Або раб, або ворог». Генерал армії Радченко болісно відреагував на спроби перетворити себе на знаряддя помсти глави адміністрації. Стосунки почали стрімко псуватися, загроза відставки — зростати. Після звільнення Марчука Президент відразу ж запропонував Радченку обійняти вакантну посаду в РНБОУ. Радченко відмовився, запевнивши Президента, що з посади глави СБУ піде тільки у відставку. Проте через кілька місяців пропозиція надійшла в такій формі, що Володимир Іванович не зміг від неї відмовитися. Він перестав бути господарем становища і прийняв правила гри, погодившись посісти спорожніле після Євгена Марчука місце. Два укази мали вийти одночасно — про призначення Радченка в РНБОУ та про призначення Шатковського на посаду глави СБУ. Але, як пояснив Президент, через нерозторопність апарату першим було підготовлено до підписання указ про призначення Радченка. Через це Володимир Іванович виявився відрізаним від можливості впливати на ситуацію.

Отже, напередодні виборів людину, до чиєї думки прислухався Петро Симоненко, з якою без напруження і досить довірчо міг спілкуватися Олександр Мороз, людину, яка могла приїхати додому до Юлії Тимошенко, а також могла сказати «ні» Віктору Медведчуку, прибрали від керма Служби.

Водночас не можна сказати, що Служба безпеки при Радченку була ефективною і злагодженою командою. Сам Володимир Іванович дуже багатьом людям, котрі непогано його знають, нагадує Віктора Ющенка. І команди їхні також схожі одна на одну: одностайне голосування у ВР «Наша Україна» видає вкрай рідко, так само рідко діяла злагоджено і Служба безпеки. Річ у тому, що відсутність чітких завдань і цілей дозволило морально та комерційно розкласти керівний склад СБУ. Відтак мало не кожен із заступників голови або начальників управлінь «удома» виконував замовлення окремих кланів. А сам Володимир Іванович був, радше, психоаналітиком №1 у країні, ніж главою ефективної спецслужби. До нього на розмову ходили політики й бізнесмени всіх мастей і, як правило, залишали кабінет із чітким розумінням того, що їм ще не найгірше. Правда, в цьому кабінеті вони залишали чимало інформації. Просто лавиною специфічна інформація обрушилася на Володимира Радченка нинішнього року. У країні спалахнули міжкланові комерційні війни. А як діє радянська людина, коли хоче накапостити своєму недругу? Правильно, вона йде стукати на неї в КДБ. Так і українські бізнесмени вищої ліги намагалися скористатися Службою, доводячи до відома Володимира Радченка колосальні обсяги компромату на конкурентів. Чи дав цій інформації хід екс-глава СБУ, нам достеменно не відомо. Але два дні, проведені ним у власному кабінеті в ув’язненні, дозволяють вважати, що Володимир Іванович пішов із Володимирської не з порожніми руками. На відміну від одного зі своїх попередників, Володимир Радченко не має смаку до шантажу. Але ми вже говорили про його схожість із Віктором Ющенком: якщо все-таки дістануть, може вийти з берегів...

Чим же займатиметься Володимир Радченко на новій посаді? Сама собою напрошується відповідь: та нічим, адже завданням було не посадити його в крісло секретаря РНБОУ, а звільнити від нього Службу для того, щоб її зміг очолити Ігор Смєшко. Апарат РНБОУ зруйновано до основи, а для того, щоб зібрати більш-менш серйозну команду, необхідно принаймні півроку. Та й потім, яку команду збирати? Як використовуватиметься РНБОУ Президентом? Як точково-каральний орган чи як масово-каральний? Чи готовий Радченко сповідувати супроводження зла насильством? Навряд чи. Можливо, РНБОУ відведено роль генератора ідей, покликаних забезпечити максимальний захист національної безпеки та інтересів країни? Тоді, ясна річ, Радченко міг би побудувати свою команду на Микиті Цуркані — системному аналітикові, який зневажає ірраціональні політичні інтриги. Але, гадаю, Радченко інтуїтивно розуміє, що національна безпека найменше хвилює того, чий підпис стоїть під указом про його призначення. Розуміє Радченко й те, що йому не вдасться контролювати силовиків. Реально це робитиме Президент і за Президента. Партнерські відносини можуть скластися хіба що з Євгеном Марчуком, який прагне захистити свою територію не від Радченка. Керувати Білоконем у Володимира Івановича не вийде. І не тільки тому, що міліціонери зі службистами споконвіку як кішка з собакою. Просто Микола Васильович ходитиме для звітів в інший кабінет, оминаючи приймальню секретаря РНБОУ. Про Смєшка й говорити зайве. У Володимира Івановича та Ігоря Петровича давня взаємна антипатія.

Чим керуватиме Радченко, і хто керуватиме Радченком? Над цими запитаннями сушать голови експерти і знаходять три варіанти відповідей.

Варіант перший: Володимир Іванович проведе в новому кріслі два-три місяці, остаточно переконається, що всі політичні потоки омивають його острів, не зволожуючи, і подасть у відставку. Без коментарів.

Варіант другий: Радченко виконає необхідні бюрократичні процедури щодо перетворення РНБОУ на суперміністерство з контролю над силовиками, після чого поступиться місцем, приміром, Віктору Медведчуку або названому Президентом наступнику. Покликали до життя цей варіант, найімовірніше, слова Президента про необхідність підвищення ролі РНБОУ. Задум такий справді був: перетворити АП на канцелярію Президента, а право приймати стратегічні рішення в неконституційної адміністрації відібрати й передати керованому Медведчуком конституційному органу — Раді національної безпеки та оборони України. Але ж Медведчука в кріслі секретаря РНБОУ немає, це по-перше. А по-друге, відповідно до Конституції, до Закону про РНБОУ й до безлічі поплавців, залишених Володимиром Горбуліним у купі ухвалених законів, Раді нацбезпеки ніякі додаткові повноваження не потрібні для того, щоб стати сильним і впливовим органом. Інша річ, що її сила, ефективність і вплив залежать не так від того, хто є секретарем, як від бажання Президента використовувати наявні в органу повноваження. Якщо Леонід Данилович визнає за необхідне, то вже завтра перетворить секретаря РНБОУ на гравця, якщо ні — то ніяке натягування бюрократичних повноважень ваги Раді та її секретарю не додасть.

Варіант третій: РНБОУ — це старт Радченка в публічну політику: награвшись у «реформу», саме на нього вкаже Президент, визначивши наступника. Все, звісно, може статися, але я в даній ситуації, як Станіславський: не вірю. По-перше, Президент не довіряє Радченку настільки. По-друге, самому Радченку це не потрібно, а потрібно лише тим погононосним членам його команди, котрим не дають спокою успіхи російських колег, які мають при владі свого президента.

На сьогодні Володимир Радченко опинився на периферії політичних процесів. Можливо, уражене честолюбство розбудить у ньому «звіра», й Володимир Іванович спробує стати противагою Медведчуку. Проте зробити це буде йому надзвичайно складно, оскільки в нього немає команди й він може виявитися повністю відрізаним від основних свіжих інформаційних потоків. Сатисфакцію Радченку можуть дати, радше, не дії, а знання, якими він, що малоймовірно, може поділитися з тими, хто готовий діяти. Але таких ще треба пошукати...

КДБ і СБУ наш Президент не любив ніколи й не довіряв цим структурам. Багатьом випадало чути від нього фразу: «Треба було їх усіх розігнати». Спочатку Леоніду Кучмі, як людині від народження досить відкритій і прямій, просто не подобалися люди, що постійно ходять із каменем за пазухою. Потім Президент набрався досвіду і його почали дратувати конкуруючі майстри інтриг. Кучма жонглював главами СБУ, намагаючись знайти варіант, за якого він міг би почуватися вільніше й упевненіше. Він наближав і віддаляв заступників, але тотального контролю над людьми, виготовленими зі сплаву професійної та ментальної хитрості, так і не одержав, зберігши ставлення до самої інституції Служби як до п’ятої колони. Ігор Смєшко — людина з іншого середовища. Чи спроможний він за наявності прозахідних поглядів стати українським Бакатіним? Це запитання, відповідь на яке не змусить на себе довго чекати, так само як і відповіді на інші, певне, навіть важливіші запитання. Але краще про все по порядку.

Відлуння війни, що минула

Служба безпеки України, як і будь-яка спецслужба, організація специфічна. До неї потрібні свої підходи. Ігор Петрович про це, безсумнівно, знав, проте свідомо пішов на вчинок, який викликав збентеженість у кабінетах на Володимирській. Він зібрав заяви про відставку за власним бажанням усіх заступників і начальників департаментів, чого, за словами ветеранів служби, ніхто не робив із 1924 року. Можливо, до цього поставилися б спокійніше, якби вся країна не була свідком масового падежу, що прокотився у МВС із приходом нового міністра. Схоже, й Ігор Смєшко збирається перекроїти кадри у ввіреній йому спецслужбі.

Для СБУ Смєшко не просто чужий, багато хто сприймає його як ворога. Недаремно ж, як стверджують джерела в СБУ, одним із перших його розпоряджень після вступу на посаду був відданий серед ночі по телефону наказ: «Припинити палити документи!». Щоб описати, чому це так, знадобилися б усі 24 шпальти «ДТ». Якщо коротко, то справа в тому, що Смєшко свого часу, за українськими мірками, підняв на досить високий рівень розвідку Міністерства оборони. Він був просто фанатом цієї справи й залишався ним донедавна. (Йому вдалося вже після повернення зі швейцарського заслання поставити на чолі ГУР Міністерства оборони свою людину — Олександра Галаку.) У середині дев’яностих Смєшко був переконаний, що Президент повинен із різних джерел одержувати розвіддані, необхідні для розробки стратегій і ухвалення рішень. Він виступав за відокремлення першого розвідувального управління від Служби безпеки. І в кінцевому результаті саме він очолив Комітет із розвідки — хитру таємну структуру, що оселилася в «будинку з химерами». Безумовно, нічого цього Ігорю Петровичу зробити б не вдалося, якби не було людини, зацікавленої в ослабленні Марчука та в альтернативній інформації. Патроном і духовним керівником Ігоря Смєшка став Володимир Горбулін, який мав несумісну з Євгеном Марчуком групу крові. У багатьох питаннях Смєшко виявився професіоналом високого рівня. А ось у питаннях політичних на той момент виказав наївність і довірливість. Він вирішив, що є рівним гравцем, який має свою місію. Хоча насправді, за великим рахунком, був лише засобом, інструментом, за допомогою якого всемогутній секретар РНБОУ проводив свою лінію.

Прихід у Службу Леоніда Деркача збігся з початком ослаблення впливу Володимира Горбуліна на Президента. У вузьких колах із цікавістю спостерігали за протистоянням двох тандемів: Деркач і Рабинович проти Горбуліна зі Смєшком. До всіх причин антагонізму додалася конкуренція за право контролювати експорт зброї і товарів подвійного призначення. У цьому питанні Служба зі своїм «Прогресом» і безліччю супутніх фірм вважала себе незаперечним авторитетом. І невідомо, чим би все скінчилося, якби Володимира Горбуліна Президент не списав на берег. Неприємності, що обрушилися на Ігоря Смєшка, просто приголомшували. Проти членів його команди було порушено купу кримінальних справ, пов’язаних із комерційною непорядністю, а проти самого Ігоря Петровича, якщо мені не зраджує пам’ять, кримінальну справу про зраду Батьківщині. Хто стояв за цією атакою, ні в кого не викликало сумнівів. Хвиля обшуків накрила співробітників Головного управління розвідки Міністерства оборони. Обшуки проводилися й у Смєшка, гласні й негласні: удома, на дачі, у машині, при дружині й дітях, а також за відсутності будь-кого. В остаточному результаті Ігор Петрович, після розмови з Олександром Кузьмуком, подав рапорт про відставку, оскільки не міг знайти захисту навіть у Президента, якого Леонід Деркач зумів переконати, що саме Смєшко та його люди розпускають чутки про невиліковну хворобу глави держави.

Попутно відзначимо: саме Смєшко був тією людиною, що наполягла на затвердженні урядом переліку спецпродукції, експорт якої може здійснюватися тільки державою і заборонений виробникам. У цьому переліку були і знамениті «Кольчуги». Після відставки Смєшка наприкінці літа 2000 року, рішенням Кабінету міністрів «Кольчуги» були виведені із заборонного списку...

Від’їзд у Швейцарію на роботу військовим аташе для людини, що зазнає постійного цькування, був найкращим із можливих виходів. Документи на виїзд перебували в стадії оформлення і Смєшко мусив спостерігати, як руйнують його дітище на Рибальському острові — ГУР, як розганяють і переслідують скрупульозно зібраних професіоналів, як на таємному об’єкті перший-ліпший капітан відчиняє двері чоботом. Ігор Смєшко вже готовий був покинути Україну й розпочати виконувати обов’язки військового дипломата, коли вибухнув «касетний скандал». І про нього згадали. Його колегам Олександру Скіпальському, Вілену Мартиросяну й Олександру Біласу відвели роль царських воєвод-глашатаїв. Троє офіцерів кочували з каналу на канал і розповідали про те, як армія не дозволить скривдити Президента. Але використовувати таким чином Смєшка — це забивати цвяхи мікроскопом. В антикризовому центрі з захисту Президента, який очолив Віктор Медведчук, Смєшку була відведена роль головного аналітика. Президент навіть запропонував Ігорю Петровичу залишитися в країні, скасувавши відрядження у Швейцарію. Проте Смєшко зі зрозумілих причин відмовився й затримався лише на місяць для того, щоб інформаційно й аналітично забезпечити роботу антикризової коаліції. Саме в той момент Віктор Медведчук міг оцінити інтелектуальний потенціал Смєшка. Саме він, прийшовши в адміністрацію Президента 2002-го й відчувши брак кадрів потрібного рівня у своїй команді, повернув Ігоря Смєшка зі Швейцарії в Київ. Саме Медведчук забезпечив призначення Ігоря Смєшка на посаду заступника секретаря РНБОУ й поставив його на чолі Комітету з питань політики військово-технічного співробітництва й експортного контролю. Немає сумнівів у тому, що саме Медведчук був основною рушійною силою, яка підштовхувала Президента до призначення Ігоря Смєшка головою СБУ.

Правда, і сам Президент мав змогу оцінити Смєшка. У середині 90-х у розпалі боротьби з марчуківською та постмарчуківською Службою безпеки, Смєшко мав доступ до Президента як глава Комітету з розвідки і як керівник ГУРу. Ігор Петрович просто завалював главу держави інформацією. Нерідко вона бувала надзвичайно важливою і більш ексклюзивною, ніж та, яку надавала розвідка СБУ. Але не завжди вал був якісним, доходило до курйозів: Президент не зовсім розумів, навіщо йому інформація про введення нових стандартів крісел у танках НАТО. Леоніду Кучмі подобалися підкреслена лояльність Смєшка, його старанність і критичне ставлення до Служби безпеки. Усе це Ігор Петрович устиг проявити під час свого другого пришестя на Банкову 2002 року. А крім того, Президент оцінив його роботу під час «кольчужного скандалу» й не випустив з уваги той факт, що американці ставляться до Смєшка із симпатією, оскільки добре знають Ігоря Петровича ще з початку 90-х, коли той обіймав посаду першого військового аташе України в США. На тлі ЄЕП, призначення главою МЗС Костянтина Грищенка та главою Служби безпеки Ігоря Смєшка повинно було, відповідно до задуму, стати певним альтернативним знаком заокеанським партнерам. Але навіть цей момент не став головним під час прийняття рішення Президентом.

Спробуємо припустити інше. Президент розгублений і знервований, з огляду на невизначеність його майбутнього. Він шукає хід, який дозволить йому зберегти за собою контроль над ситуацією після 2004 року. Він не вірить наступникам і в наступників. Він шукає можливості бути гарантом самому собі. Буде це зроблено за допомогою пролонгації, чи за допомогою обраного парламентом президента — деталі. Важливо забезпечити результат. Демонстративні дії для забезпечення потрібного Президенту результату пропонує Віктор Медведчук. До цього моменту ефективного розв’язання проблеми Президента знайдено не було. Та позаяк ніхто, крім Віктора Володимировича, так ревно й перманентно не демонструє Леоніду Кучмі стурбованості його долею, Президент і виписав Медведчуку карт-бланш, завізувавши накладну, яка забезпечує голову адміністрації необхідним для розв’язання президентських проблем інструментарієм. Ось чому Медведчуку вдалося зробити те, чого ніколи не вдавалося жодному з фаворитів, а саме, зробити себе причетним до призначення силовиків. Це стало можливим лише тому, що Президент сам перетворився на інструмент і виявився приватизованим. Якщо поверхово простежити історію оточення Президента, то побачимо, як зменшувалася кількість запобіжників навколо президентської кнопки. Спочатку це були Горбулін, Табачник, Разумков і Волков. Потім Горбулін і Литвин. На початку століття лише один Литвин, який замкнув на себе контроль над доступом до Президента, захищав главу держави від перетворення на комерційний реманент. З приходом Віктора Медведчука бюрократичні бар’єри між бізнесом і Президентом обрушилися. Леонід Кучма не зміг створити звичну для себе систему противаг, оскільки марчуківська РНБОУ для таких завдань не годилася, Кінах на це був не спроможний і, хоч як дивно, виявився неспроможним і Янукович, що одержав замість реальної влади шість підписів під фільчиною грамотою про єдиного кандидата. Медведчук став головною точкою опори гаранта. Він старанно підтримує міф про власний кризовий менеджмент. І Президент у нього свято вірить, хоча б тому, що іншого міфу не має. Інша річ, що Віктор Володимирович тримає в умі головну мету свого перебування на цій посаді: максимальне забезпечення потужного ресурсу для парламентських виборів 2006 року. Партія розставляє кадри, заробляє гроші й досить ефективно бореться з майбутніми конкурентами, причому не тільки зі стану опозиції, а й зі стану більшості.

Останні кадрові призначення навряд чи радикально розширять можливості Президента: до влади в СБУ й МВС прийшли не ті люди, які могли б забезпечити Президенту силовий варіант збереження влади. А ось Вікторові Володимировичу, у разі збереження контролю, вони багато в чому могли б бути корисними. Про це варто поговорити окремо.

Задачка для Антимонопольного комітету

З приводу нового міністра внутрішніх справ нічого певного поки що сказати не можу, хоча б тому, що особисто не мала честі бути знайомою. А ось Ігоря Петровича знаю давно й не можу не відзначити: Смєшко вже ніколи до кінця чиєюсь людиною не буде. І не тому, що це властиво представникам спецслужб, а тому, що це не в його характері. Водночас нинішній глава СБУ надзвичайно шанобливо ставиться до розумних людей, а нерозумного вважає злочинцем. Смєшко віддано йшов у фарватері Горбуліна, визнаючи інтелектуальний потенціал Володимира Павловича. Можна припустити, що Медведчук для нього не тільки людина, котра надала другий шанс, а й інтелектуальний партнер. З погляду Смєшка, людині з головою можна багато чого вибачити. Інша річ, що, можливо, здобутий гіркий досвід навчить його, що надмірна ревність може вилізти боком.

Точно спрогнозувати Ігоря Петровича навряд чи хтось візьметься бодай тому, що він людина розумна, підступна, закрита, вибухова, емоційна і навіть до певної міри сентиментальна: коли він захоче «пісні співати», а коли — «когось зарізати», невідомо. Відомо тільки, що пісні він співати любить зі своїм другом Володимиром Сацюком. А ось «різати» когось, типу як у Кривому Розі це зробив один із його попередників, Смєшко навряд чи буде. Адже все можна зробити значно тонше.

І все-таки є сенс поставити кілька запитань, передумови для яких виникли після того, як Ігор Смєшко очолив СБУ.

Запитання перше: наскільки радикальними будуть кадрові чистки в СБУ й ким Ігор Смєшко, за відсутності команди, планує заповнити вакансії? Чи збережуть свої посади Юрій Землянський і Юрій Вандін, люди, котрі особливо чутливо ставляться до побажань глави адміністрації та його найближчого друга? Чи правдива інформація про те, що Олександру Скіпальському запропонували посісти місце першого заступника? Якщо це основний кадровий резерв нового глави, то всіх, хто зводить наклепи на СБУ щодо її закритості, буде посоромлено. Інформація зі Служби тектиме так само, як зі штабу Ющенка, де Олександр Олександрович поки що курирує службу безпеки.

Запитання друге: чи зможе Ігор Смєшко за відведений йому до президентських виборів рік і на тлі президентських виборів провести реформу в СБУ? Це запитання, радше, риторичне, і, найімовірніше, перед Смєшком, справді надзвичайно задоволеним своїм призначенням, ставилися трохи інші завдання. Але все-таки буде реформа, про необхідність якої так багато говорилося, чи ні? Понад сорок тисяч підлеглих чекають відповіді.

Запитання третє: як відреагує на прихід Ігоря Петровича Служба? Перший шок минеться, і що буде після нього: сумирна покірність чи тихий саботаж? На кого Смєшко зможе спертися, крім людей Суркіса та Медведчука?

Запитання четверте: чи поспішатиме Ігор Смєшко з реалізацією ідеї, апологетом якої був тривалий час, а саме: відокремить він розвідку від Служби безпеки — чи місце сидіння змінить точку зору й Білогородка так і залишиться провінцією Служби? Чи піде Смєшко назустріч Євгену Марчуку й чи віддасть військову контррозвідку в підпорядкування Міністерству оборони? Раніше Ігор Петрович особисто й активно обстоював необхідність цього кроку.

Запитання п’яте: чи повернеться батько-засновник Комітету з розвідки до ідеї реанімації цієї структури? Чи в цьому не буде потреби? Тепер Ігор Смєшко в змозі контролювати основні потоки специфічної інформації, скеровані Президентові. Адже він не тільки глава Служби безпеки, а й патрон керівника військової розвідки Міністерства оборони Галаки. В таких умовах відкриваються колосальні можливості для маніпулювання думкою Президента. Чи не виникне в когось бажання специфічними каналами доводити до глави держави інформацію або дезінформацію, вигідну конкретній політичній силі? Якщо події розвертатимуться таким чином, то під прицілом може опинитися будь-який міністр, депутат, чиновник, політик, бізнесмен, дипломат. Це ж як можна зводити політичні й комерційні порахунки з допомогою президентського гніву, якщо дані трьох розвідок: цивільної, військової та міліцейської говоритимуть про одне й те ж саме! Одне слово, у цій ситуації є чим зайнятися Антимонопольному комітету, який, до речі, очолює теж представник СДПУ(о).

Запитання шосте: чи написав Ігор Смєшко заяву про звільнення з посади голови Комітету з питань політики, військово-технічного співробітництва й експортного контролю? Якщо ні, то чи не боїться він тих спокус, які перед ним як перед власником двох посад відкриваються? Адже в руках у Смєшка тепер опинився фактично повний цикл проведення специфічних експортних операцій: розвідки вивчають ринок і попит, представники СБУ в Держслужбі експортного контролю відіграють ключову роль при видачі ліцензій, під керівництвом Смєшка в Комітеті приймаються рішення з найделікатніших питань у цій сфері, а Служба, що перебуває під його ж таки контролем, здійснює перевірку посередників та ендюзерів (сертифікатів кінцевого користувача). А якщо пригадати, що основні експортні компанії, включно з Укрспецекспортом, комплектувалися передусім кадрами СБУ, а до цього додати, що кінцеве рішення з найважливіших питань приймає Президент, якого інформують Смєшко та Галака, — то стане ясно, що підстави для поставленого запитання є. Правда, не слід виключати, що Смєшко може виявитися тією людиною, котра спробує навести порядок у сфері делікатного експорту, правда, знов-таки, часу для цього в нього зовсім мало.

Запитання сьоме: а що в нас буде з тотальним прослуховуванням і хто користуватиметься його результатами? Це запитання можна адресувати будь-якому керівникові української спецслужби, проте напередодні виборчої кампанії воно набирає особливої актуальності. Чи не стане, за наявності певних політичних зобов’язань Служба безпеки інструментом зведення політичних і комерційних порахунків, причому інструментом, що перебуває в руках конкретної фінансово-політичної групи?

Запитання восьме: як співіснуватимуть ідеологія КДБ радянського зразка, що пронизує всі структури СБУ, з прозахідним іміджем її нинішнього керівника? Багато хто в Службі вважає Ігоря Петровича західним шпигуном. Це, ясна річ, смішно, але тотальне русофільство й ФСБфільство, що культивуються в українській спецслужбі, створюють додаткові труднощі в процесі будівництва відносин між СБУ та людиною, котра не з чужих вуст знає про стиль роботи спецслужб у цивілізованих країнах.

Запитання дев’яте: а куди поділася з прокуратури справа, заведена з ініціативи Леоніда Деркача проти Ігоря Смєшка? Навесні вона ще була на місці й могла бути абсолютно спокійно закрита через відсутність складу злочину, що відповідало б істині. Але її в прокуратурі зацікавлені уповноважені особи знайти не змогли. Як вона зникла й навіщо?

І останнє запитання, десяте: ким на посаді глави Служби безпеки буде Ігор Смєшко? Знову чиїмось інструментом чи самостійним професіоналом? Чи збереже він за собою право на політичне та професійне майбутнє після виборів?

Ось від відповідей на ці та інші запитання й залежить, хто став на чолі Служби... Амбіційний реформатор, що має власне професійне бачення змін в основній українській спецслужбі, чи людина, готова заради кар’єрного росту стати знаряддям помсти і трампліном для реалізації чужих інтересів.

А стосовно Віктора Медведчука, то він, безумовно, зробив хороший і ефективний хід із силовими призначеннями. І якщо, хоча це малоймовірно, йому не вдасться одержати дивіденди від них, то перемога полягатиме уже в тому, що в спину вони не вдарять. Нині позиції Віктора Володимировича видаються дуже серйозними: відчутний контроль над судами, паралізована воля уряду, контроль над керівництвом Служби та Міністерства внутрішніх справ. І якщо навіть сьогодні він залишить свою посаду, то його послідовникам знадобиться дуже багато часу, щоб повиколупувати його кадрове насіння як у центрі, так і в регіонах.

Можна припустити, що не збитими залишилися лише дві цілі з основних — це генеральний прокурор Святослав Піскун і голова Верховної Ради Володимир Литвин. Нині їхні справи перебувають у розробці. Питання щодо Піскуна може вирішитися найближчими місяцями. Щодо Литвина — внаслідок можливої ротації президії ВР, приводом для якої може стати виключення віце-спікера Олександра Зінченка з СДПУ(о). Представники соціал-демократів заявили, що нині питання ротації за їхньою квотою не актуальне. Ключовим у цій заяві є слово «нині».

Усе це в поєднанні з максимальним впливом на Президента наближає Віктора Медведчука до створення замкнутого циклу з виробництва влади. Принаймні нині