11/07/2003 | Тестер

Регіональні
галицькі
аспекти


Галичанин народжується для того, щоб: у три роки пасти гуси; у шiсть - свинi, кози, велику рогату худобу i почати курити; у дванадцять навчитися читати i щипати за майтелеси сусiдську Марину; у шiстнадцять - вiдбути школу досконалим пияком i будзиганом; у вiсiмнадцять побувати у вiйську комiрником при шкарпетках i комiсуватися при пропажi зi складу останнiх; у двадцять - побратися з тою самою Мариною i в першу ж шлюбну нiч скочити в гречку з її неповнолiтньою сестрою; у двадцять п'ять - доробитися до трьох дiтей вiд власної жiнки i вiсiмнадцяти вiд чужих; у тридцять п'ять - заправляти краватку з мікімаусами у споднi i сякатися без хустинки на мешти; у сорок п'ять - видати дочку замiж i на весiллi натовкти писок сватовi; у п'ятдесят п'ять - завести козу i вчити онукiв спiвати повстанських пiсень; у шiстдесят, коли коза побігає сама - доробитися до бригадира й вiдсидiти рiк за крадiж чотирьох зимніх шапок; у шiстдесят п'ять - вiдчути себе захисником батькiвщини i, пошивши однострiй невiдомої армiї, марширувати на всi свята з фаною перед сiльрадою; у сiмдесят - стати членом церковної десятки; у сiмдесят п'ять - спочити в Бозi, клянучи москалiв i сусiда, чиї кури все життя порпали йому город...



Галичанка народжується для того, щоб: у три роки пасти курчата; у шiсть-сiм навчитися доїти корову Марiанну i длубатися пальцем у носi; у дванадцять - вишити свою першу подушку; у вiсiмнадцять - закiнчити школу iз твердим переконанням, що найбiльшим скарбом у цьому свiтi є її цнота; у двадцять - спекти свiй перший цвiбак; у двадцять один, - переживши трагiчну любов, вийти замiж за Гриця з першої бригади Смершу i на другий же день пiсля весiлля вперше дiстати в писок за те, що не була незайманкою; у двадцять три – народити першу дитину, а вже потім зрозумiти, що пов'язала свою долю з чоловіком - пияком, iдiотом, злочинцем або мадяром; у двадцять чотири - народити близнюкiв i рiзко набрати вагу до одного-двох центнерiв; у тридцять п'ять - вступити до лав Союзу Українок i вперше вiдвiдати знахарку, щоб та наслала якогось дiдька на Гриця, бо п'є; у сорок - вчити доньку вишивати i народити ще одну дитину, будучи свято переконаною, що дiтей бузьки приносять; у сорок два - вставити першi золотi зуби; у п'ятдесят - переконати дочок, що всi мужчини звiрi, яких треба тримати за гратами; у шiстдесят - вишити першу хоругву до церкви; у шiстдесят п'ять - поховати чоловiка i так за ним голосити, нiби вiн був ангел небесний; у сiмдесят - бавити внукiв i вчити їх хреститися; у сiмдесят п'ять - з'їздити нарештi до родини в Угорщину і зрозуміти, що Золтан то було ім’я а не прізвище, а притягнувши звiдтамти старi лахи i ревматизм - тихо згаснути на самотi, усвiдомивши, що все на цьому свiтi гiмна варте, крiм здоров'я...



Правдивий галичанин колекцiонує предмети, якi давно вже втратили своє ужиткове значення.Його пивниця, комiрки, балкон, клуня та курник напханi рiзноманiтними дiрявими баняками, вiдрами, порожнiми пляшками, старими прасками, iржавими ланцюгами вiд роверiв, банками iз засохлою фарбою та лахами, що залишилися в кабінеті з часів Першої світової. Але надiя все це колись застосувати тiшить добре галицьке серце збирання аж до самої смертi.



Любов до церкви в галичан така сильна, що, якби можна було б, то кожен мав би на своєму городi власну. Так само з цвинтарями та святими мiсцями.Заповiтна мрiя галичанина - мати родинний склеп пiд вiкнами. У гiршому випадку - на Личакiвському цвинтарi у Львовi.

Схиляння тіла галичан перед цитатами теж загальновiдоме. Сьогоднi особливо популярнi Шевченковi "Обнiмiтеся, брати мої", "Кохайтеся, чорнобривi, та не з москалями...". Кобзарева постать має такий великий авторитет у галичан, що вони iз задоволенням приписують йому й чужi висловлювання, як-от Франкове "Лупайте сю скалу" та Шопенгауерове "Хто ясно мислить, той ясно формулює".



Заповiт галичанин складає за три хвилини перед самою смертю i не випускає його з рук, поки вони не захолонуть. Виливши в баняк молоко, галичанин обов'язково сполосне пляшку водою i виллє в молоко. Пiднiмаючись сходами до свого помешкання, галичанин обов'язково повитирає ноги бiля кожного сусiдського килимка, залишивши недоторканим власний. Дружину галичанин обирає, орiєнтуючись на вигляд майбутньої тещi: має бути фiзично здорова i фанатично вiддана. Правдивий галичанин цiлодобово палить газ на кухнi, економлячи на сiрниках, i щоб у москалiв менше газу залишилось...



На забавi галичанина треба довго вмовляти, щоб вiн сказав тост. Коли ж вдасться його переконати, то виходить приблизно таке: "Шо би я мав сказати з того приводу? Бисьте щасливо сiли на потяг i доїхали до того мiсцi, де на Вас чекают, най Вас приймут за рiдного i не виженуть на шостий день гостини. I щоб лежати Вам цiхутко в землі i не гнити, як американцi, бо їдят всяку хiмiю. I най Вам здохне тота коза францувата, що об'їла нашу грушку пiд самий корiнь. Многая i благая лiта!"



Улюблений образ галичанина - як вiн лежить у трунi, вбраний у шлюбний костюм і шкiльнi мешти, серед квiтiв i заплаканої родини. Коли його виноситимуть на цвинтар, то проходячи повз нього має вдарити грiм, зблиснути блискавка i втрафити в сусiдську хату і щасливо її спалити разом зi всiєю господаркою й осоружними курми, що порпалися на його городi немитими пазурями i цим завдавали йому, небiжчиковi, невимовних душевних мук.





Кожен порядний галичанин має родину в Канадi або Америцi. Хто не має, тому нiколи не бути депутатом, мером або вiйтом. Йому свiтить лиш кар'єра „священика”. Раз на рiк з-за океану на галицькi терени прибуває до родини одна пачка з добре-таки зужитими двадцять лiт тому речами, серед яких неодмiнно є корейськi квiтчастi хустки, капи на двоспальне лiжко i пакуночок iз протизаплiдними пiгулками для дев'яностолiтньої тітки Паранi. Саме цi дарунки долi стають надовго, часами навiки яблуками розбрату для дружнiх галицьких та галицько-волинських родин. За кожну запрану спiдню сорочку чи краватку iз замацьканим вузлом галичани так сваряться i так гнiваються, що лиш землетрус, буревiй, всесвiтнiй потоп i захоплення москалями наших спиртзаводiв можуть їх на якийсь час об'єднати. Або приїзд коханої цьотки з Канади...



Правдивий галичанин має чарiвну звичку носити з собою двi пачки цигарок: лiпших - для себе, а гiрших - для всiх решти. Економлячи на власних сiрниках, вiн припалює цигарку вiд вогню на плитi, через що брови та чуб у нього частенько обпаленi. Цигарку галичанин викурює доти, поки не почне шкварчати фiльтр i жар не обпiкатиме пальцi. У хатi кожного галичанина-курця є заповiтна скринька, в якiй на чорний день зберiгаються "цюки" (недопалки тобто). У лиху годину власник цього скарбу обклеює їх папером iз патрiотичного видання i хатою лине важкий сморiд горiлого. Справжнiм нацiональним спортом наших землякiв стало стрiляння цигарок у близьких i далеких сусідів. Власнi цигарки галичанин курить тiльки вдома та наодинцi.



Художнi вподобання галичанина вже столiття, як сформованi й незмiннi. Крiм релiгiйних образiв - портретiв Шевченка, Франка галицьку оселю найчастiше прикрашає картина в ядучих барвах, на якiй зображений червонопикий гуцул, що сповiщає трембiтою на весь свiт, що вiн ще живий i вiвцi теж. Сей шедевр надбано за фляшку самогонки в сусiда, чий син по блату вчиться у Львовi й часами бавиться мальовидом, мріючи стати як батько – театралом. Тiшить око i душу галичанина й художнє вiдтворення валки чумаків з волами на тлi жовтого поля та синього неба та портрет якоїсь єгипетської цариці. Поряд iз цими шедеврами серед широкого галицького загалу побутують й "автобуснi" розмальовки. Вони зазвичай розмiщенi на лобовому склi мiжмiських автобусiв для траурних процесій, i схожi одна на одну, наче близнючки. Сюжет "полотен" - канонiчний: розпухлий вiд пасажирiв автобус мчить гiрською дорогою, обiч якої йому вслiд вишитою хусткою махає замрiяна гуцулка. Десь неподалiк пасе отару її чоловiк - мадяр. Вiвцi, судячи з вигляду, мутанти - дуже схожi на вiвчарок у перуках.



Галицька впертiсть така ж, як i скупiсть. Якщо галичанин щось бере до голови або, боронь вас, Боже, до серця, - немає жодної ради на те i можливостi змiнити його децизiю. Наприклад, у якiйсь газеті наш земляк може прочитати про те, що в Афiнах при розкопках на Акрополi було знайдено український паспорт на прiзвище Гомер із кольоровою знимкою слiпого та глухого поета, то жодна у цiлiм свiтi людина не зможе переконати його в неправдивостi цього факту. Вiн уперто буде твердити, що "Незрячий або глухий - то є перший український народний поет, але другий пiсля Кобзаря генiй".



Цiкавою властивiстю галицької ментальностi є незбориме бажання галичанина захопити якомога бiльше землi... на цвинтарi. Таке враження, що наш автентичний земляк прагне якомога швидше побачити на кладовищi всю свою родину i ще двi-три родини сусiдiв, якi обов'язково мають бути похованi навколо його гробiвця раніше. Мало того, вiдхоплена у сусiднiх небiжчикiв землиця загороджується металевим парканчиком, прикрашеним гострими списами арматури або важкими морськими ланцюгами. Цю "потойбiчну" територiю галичанин оберiгає, як зiницю ока, i горе тому, хто ступить на неї нечищеним мештом або босонiжком. Галичанин дуже любить, щоб його особиста власнiсть вiдрiзнялася вiд iнших. Через це галицькими мiстечками частенько дибають схожi на iнвалiдiв кури, гуси, корови i конi, поцяцькованi або завізовані йодом i зеленкою, наче вони щойно втекли з районного шпиталю.



Одяг галичанин обов'язково купує на вирiст. Навiть якщо йому 87 рокiв i вiн давно вже оглух, а бачить ще гiрше. Взуття купується також на 2-3 розмiри бiльше - а раптом нога розтопчеться! Щоб зручно носити завеликi мешти, галичанин напихає в шпiци 3-4 зiжмаканi журнали. Якщо ж йому ласкава доля пiдкине задешево пару замалу, то вiдбудеться цiкавий ритуал розношування: спочатку мешти залишають на день у повнiй ваннi гарячої води; потiм галичанин надягає товстi вовнянi шкарпетки, а вже на них – мокрiсiнькi мешти. I ходить у них двi доби без перерви на сон. Аж тодi вони готовi до вживання за призначенням.



З невiдомих причин чужi дiти для автохтонного галичанина чомусь завжди лiпшi, нiж власнi. Своє - це на вiки вiчнi "матолки", "штурпаки" i "тумани вiсiмнайцятi". У зв'язку з цим кожному галичанину потiм усеньке життя доводиться докладати неймовiрних зусиль, щоб довести протилежне i собi, i людям i батькам, якi до самої смертi не вiритимуть в успiх власних чад. У такий спосiб змалечку галичаниновi прищеплюється стiйкий ген упертостi, наполегливостi та стійка ідея посісти якусь посаду. Мабуть тому найбiльш продуктивними галичани стають у перiод утискiв, наруги та плюндрувань їз боку певних обставин. У мирний час благоденствiя галичанин зазвичай безпечний i байдужий.



Давно треба у галицькiй столицi - у Львовi - встановити пам'ятник маленькій підсмаженій шкварочці. Сей правiчний продукт для кожного правовiрного галичанина є джерелом життя та символом добробуту. Шкварок галичанин споживає стiльки, що пересiчний європеєць вiд таких канцерогенних i ракотворчих доз давно б годував хробакiв на Пер-Лашез або на островi святої Єлени. Здається, лише до чаю i пампушкiв з повидлом галичанин не додає шкварок. Усi решта страв багатющої галицької кухнi населяються животворними шкварками. I в горi, i в печалi, i особливо в радостi поруч iз галичанином крокує його життям рожева, хрумка, чималенька шкварочка!



Готуючись до вiзиту в гостi або на день народження до сусіда або на весiлля чи чиїсь уродини, галичанин завжди немилосердно нервується i кривиться. Причина криється в необхiдностi дарувати презенти або подарунки. Нi, галичанину рука б всохла i язик вiдпав, якби вiн вiдмовився вiд чийогось подаруночка. Але дарувати комусь... Щоб запобiгти цьому, галичанин вiд самого ранку аж до умовленого часу вiзиту перевертає вверх ногами помешкання тещi та братiв, щоб розжитися якимсь непотребом. Це може бути непрочитана книжка про життя аборигенiв з Росії, зацвiлий рушник із вишитим портретом Iвана Мiчурiна або дерев'яний беркут без одного крила. Подарунок ретельно вимивається, обтраскується дезодорантом й ретельно обгортається целофаном з уживаного букета квiтiв, який було подаровано йому місяць тому. При врученнi галичанин набирає урочистого вигляду, випинає груди з вишитою краваткою i пiвгодини розхвалює принади та переваги власного пiдношення. А вже вдома мало не до самого ранку побивається за втраченою рiччю. І лише безперестанна робота може втішити його в цей час!



Ментальнiсть та тисячолiтнiй гуцульський побут на галицьких теренах надiлили галичанина фантастичною здатнiстю не визнавати власних помилок, але ретельно фiксувати чужi, зазвичай повторюючи їх. Iсторiя ще не знала випадку, щоб хтось почув вiд правдивого галичанина фразу: "Вибачте, я не мав рацiї". Якщо ж хтось вiдважний зможе її вимовити, - смiливо берiться обмiрювати погруддя на пам'ятник, бо довго цей унiкум на наших теренах не проживе.



При поясненнi будь-якого нещастя, що трапилося з ним, галичанин назве тисячi причин, крiм однiєї – власного соціального статусу або нетямущостi. Через це галичани виглядають дуже впевненими в життi та працi. Причини, якi призводять до галицьких нещасть i клопотiв, також є давно усталеними та вiдомими. Серед них найчастiше називають: негоду, москалiв, полякiв, американських шпіонив, сусiда, криву Теклю, що наворожила, вроки, важке дитинство, поговiр, владу i Бога. Сприятливими факторами галичанин вважає: власний розум, власну працелюбнiсть, власну силу i вдачу, щасливий збiг обставин, який дозволив йому народитися, американських шпійонів.



Галичанин любить скаржитися. Робить це iз задоволенням та смаком. Часом видається, що в тому пеклi, в якому мешкає, за його словами, може вижити тiльки Шварценеггер чи Ван Дамм із фiльму. I, що цiкаво, саме цьому конкретному скаржнику доля всипала пекельну сумiш селiтри i перцю просто в задницю, а решта оточуючих незаслужено ощасливила добробутом та щастям розпиття горілки з сусідом. Одне з найулюбленiших риторичних запитань галичанина: "I за що менi така кара небесна?". При цьому, важко нарiкаючи на долю, галичанин нiколи не втрачає оптимiзму.

http://obssite@narod.ru