“В ЄВРОСОЮЗІ ОСТАТОЧНО ПЕРЕКОНАЛИСЯ У ВЛАСНОМУ ІНТЕРЕСІ РОЗІГРУВ
11/09/2003 | Спостерігач
"Політична думка"
ОКСАНА ПАХЛЬОВСЬКА: “В ЄВРОСОЮЗІ ОСТАТОЧНО ПЕРЕКОНАЛИСЯ У ВЛАСНОМУ ІНТЕРЕСІ РОЗІГРУВАТИ «УКРАЇНСЬКУ ПАРТІЮ» НЕ З ПОЛЬЩЕЮ, А З РОСІЄЮ”
Риторична наповненість таких понять, як «незалежність», «Європа», «демократія», збідніла й вивітрилася чи не остаточно, так і не набувши конкретного змісту. Картина політичної еволюції— чи то пак інволюції — України за останні роки вже доволі самоочевидна. За своїми політико-економічними параметрами конкретний зміст терміна «незалежність» та «демократія» приблизно нагадує жваві дефініції продуктів на київських базарах, які пізнали смак ринкової конкуренції: над купою слив у хмарі мух написано «слива», щоб ніхто не думав, що це огірки, а в дужках додано, аби вам не спало на думку цю сливу не купити: «слаще меда».
Нова політико-економічна система оволоділа суспільством, яке впродовж принаймні трьох століть проіснувало фактично в режимі постійного геноциду, етноциду і лінгвоциду, — суспільством, у якому відтак були поруйновані етичні основи внутрішньої та зовнішньої комунікації, а також — переважно за період радянської влади — була знищена сама етика праці, тобто комплекс моральних критеріїв життєдіяльності суспільства, який визначає його історичну вітальність та конструктивний потенціал його присутности в інших контекстах.
Сума патологій, яка накопичилася за ці століття, надто ж за період радянського тоталітаризму, вибухнула з силою, відповідною до сили самих історичних змін. Симптоматично: єдина структура, яка оперативно регенерувалася, — це знову ж таки Влада, що швидко зорієнтувалася в новій картині світу. Тому з жорстко пірамідальної структури, неможливої в умовах ринкової економіки, влада трансформувалась у самоґенеруючу плазму, — щось на зразок всюдисутньої повзучої інопланетної субстанції у фантастичних hoггor‘ах. Не втративши своїх колишніх позицій, вона розтеклася в тілі держави, заповнюючи собою всі ніші суспільного організму і чудово пристосовуючись до нової динаміки, тим більше, що сьогоднішні економічні важелі нової системи набагато сильніші від учорашніх ідеологічних важелів системи попередньої. А драматичне збіднення масових соціальних та професійних категорій (з неуникним при цьому їхнім моральним приниженням) створило вкрай сприятливі умови для всепроникної корупції та інертної — бюрократичної і психологічної — залежності суспільства від дій влади. І ці два останні фактори є безвідмовним гальмом для будь-яких радикальних структурних трансформацій, що відкриває перед владою широкий простір для позірно заспокійливих змін суто косметичного характеру, а реально — для необмежених маніпуляцій свідомістю суспільства, з одного боку, і ніким не контрольованого розкрадання багатств країни, — з другого. В цих умовах становлення громадянського суспільства не просто гальмується. З кожним роком дедалі глибше вкорінення в суспільстві корумпованих його сегментів робить рух України до громадянського суспільства щоразу менш можливим. І фактично щодня цей процес ризикує стати необоротним.
Масмедійний комплекс, який є однією з підвалин демократичного суспільства, — за винятком окремих і поки що нечисленних анклавів інтелектуального і громадянського опору, — став слухняним утриманцем влади. І якщо ще значні масиви преси виявляють вперту волю до життя, то, наприклад, телебачення, яке на Заході не випадково називають, за Орвеллом, «Старшим Братом» всієї сьогоднішньої цивілізації, перетворилося в Україні на справді досконалий механізм зомбування суспільства, і не лише в інтелектуальному та громадянському, а й в етично-моральному та лінгвістичному планах. Тому й не дивно, що формування громадянської свідомості припинилося, не розпочавшись. І що далі, то більше поняття «громадянської свідомості» ризикує перетворитися на риторичну формулу, не згірш радянських стереотипів на кшталт «соціальної справедливосте» чи «дружби народів-братів».
Також і правове поле Української держави — як внутрішнє, так і зовнішнє, — є цілковито залежним від пріоритетів та імперативів нині чинної влади. Обсяг «тіньових» фінансово-економічних операцій всередині держави, а також обсяг не менш «тіньових» політичних та економічних угод з Росією стрімко зростає у зворотній пропорції до можливості контролю і втручання в ці процеси з боку вільної преси та демократичних інституцій. Відтак влада, вже цілком консолідована на основі власних прагматичних інтересів, реально диспонує максимальними ресурсами та коштами для захисту захоплених силою структурних позицій та відвойованих привілеїв. Що ж до опозиції, то така ситуація драматично звужує простір її впливу на політичні орієнтації суспільства в демократичному напрямку. Зі свого боку, опозиція, незважаючи на чіткість свого базового політичного проекту, становить собою аж надто гетерогенний організм, який складається з суми альянсів, що нерідко виключають один одного. А це своєю чергою призводить до скорочення (і до деморалізації, якщо і взагалі не до деконструкції) електорального потенціалу опозиції. При такому розкладі сил будь-який політичний сценарій можливий не лише під час електоральних землетрусів, а й у позірно рутинному щоденні. І в тім числі сценарій тоталітарний. Отже, Захід нині отримує від України як держави лише один «переконливий» політичний сигнал: сиґнал перманентної політичної та культурної ентропії.
Ці «внутрішні» фактори у своєму комплексі різко змінили саму парадигму українсько-європейських взаємин. Рецепція України з боку Європи,—як, врешті, і Європи з боку України, — зажила ряду мутацій. І в цілому негативних. Заради справедливості, слід наголосити, що, хоч упродовж цього останнього десятиліття Європа і Захід загалом кілька разів змінювали погляд на перспективи свого співробітництва з Україною, все ж до недавнього часу Україна перебувала в центрі американської стратегічної доктрини та принаймні періодично становила собою один із кардинальних пунктів стратегії західноєвропейської. Звичайно, цей інтерес на науковому рівні триває й дотепер. Одначе, коли ще вчора інтеграційний діалог між Україною та Європою принаймні формально брався до уваги в Брюсселі, то сьогодні Україна навіть мінімально не присутня на жодному історично видимому відтинку європейської інтеграційної перспективи. Беручи ж до уваги той факт, що в цій європейській перспективі присутні навіть Болгарія та Румунія, стає самоочевидним, що причини, які стоять на перешкоді інтеграції України в Європу, мають не так економічний, як політичний характер. Одне слово, в ЄС остаточно переконалися у власному інтересі розігрувати «українську партію» не з Польщею, а з Росією. І справді, у політологічній оптиці Брюсселя між останнім — кількаступеневим — лімбом кандидатів на членство в ЄС та чітко великогабаритною для європейської мозаїки Росією своє заслужено скромне місце посідає малопрезентабельне тріо: Україна-Білорусь-Молдова.
Відтак і в самій Україні «євроорієнтація» ввійшла у стан кризи. Поняття «Європи», «європейського», «європейськості» як безумовного критерію якості та гарантії свободи і правового суспільства зі свого однозначного позитиву в підрежимні радянські часи перетворилося на конгломерат несумісних міфологем. На початку незалежності Європа здавалася надійним портом, до якого впевнено прямував український корабель. Залишалося домовитися про час пришвартування. Сьогодні ж на західних кордонах України чується зловісний скрегіт нової «залізної завіси», що от-от має опуститися, відірвавши нас навіть від найближчих сусідів (на чиїх теренах, до речі, досі так легко прокладався спекулятивний та інший не найвищого ґатунку трафік). Тому нині парадигма українсько-європейських взаємин понад усяку міру перевантажена взаємним нерозумінням, несприйняттям, неприйняттям та, врешті-решт, роздратуванням України і втомою Європи. Найгірше ж те, що різке гальмування українсько-європейського діалогу загрожує обеззброїти в Україні саме ті одинокі політичні сили, які здатні вивести її на дорогу демократії. Відтак поглиблення процесу відчуження України від Європи може мати катастрофічні наслідки не лише для її культури, а в цілому для всього її суспільно-політичного буття на тривалу історичну перспективу.
Суть, звісно, не лише у хворобливих парадоксах внутрішньої політичної ситуації в Україні. Річ також у тому, що за цей період безмірно ускладнилось — об'єктивно і суб'єктивно — і саме поняття «Європа», багатоаспектний феномен у дорозі до своєї нової історичної самоідентифікації та конкретної самореалізації в нових — розширених — кордонах. Закінчилася поверхова ліберальна ейфорія лівих урядів, які приймали в свої обійми хаотичні хвилі іммігрантів, не завжди даючи собі потім раду з соціальними й культурними наслідками численних нігерійських, марокканських, китайських, балканських, слов'янських та інших громад. Крива нелегалів круто пнулася вгору, розширюючи криміногенні марґінеси західних суспільств. До всього ж на цих марґінесах, як виявилося, дрімали з розплющеними очима так звані «сонні осередки» тероризму, чекаючи шифрованих сигналів до атаки. Щоразу жорсткіша конкуренція розвиненого капіталізму, економічні імперативи Маастріхта, підготовка до введення «євро» призвели до того, що захиталася гордість Європи — система «Welfare State», «соціальної держави», знаменитого європейського «соціалізму», який, на відміну від американської системи, гарантував перманентні бюджетні ресурси для допомоги чи й утримання соціально слабких категорій населення. Знервований нестабільністю електорат узяв правий ухил. В результаті Захід сьогодні — це прагматична реальність правих урядів, які почали будувати систему захисту так званого цивілізованого світу від решти людства. Держави Східної Європи, які до 11 вересня 2001 р. перейшли цю демаркаційну лінію, за кілька років стануть «Заходом»: для них це вже питання бюрократичних формальностей. Інша річ — буде це «Захід» «першосортний» чи «другосортний», якщо «роздягти» відому формулу: «Захід на різних швидкостях» (зважмо й на те, що постійне перетікання молодої інтелектуальної і загалом робочої сили із Східної в Західну Європу та Америку драматично ускладнить процес адаптації цих суспільств до економічних та культурних стандартів Заходу, вже не кажучи про жорсткі, а часто й жорстокі параметри Маастріхта). В будь-якому разі для решти держав-«некандидатів» європейська перспектива — навіть у «другосортному» варіанті — відсувається на невидиму з теперішнього часу футурологічну дистанцію
***
До планетарного розлому та розлому самої західної цивілізації внаслідок 11 вересня додалася кардинальна зміна внутрішнього політичного сценарію слов'янського світу. До 11 вересня лінії поділу всередині цього світу мали причинності й характеристики суто культурного плану. Католицька Славія впевнено оберталася в бік Європи. А православна Славія на чолі з Росією гордо відстоювала свою нібито іманентно антизахідну ексклюзивність. Водорозділ, як завжди, проходив по тілу України, кордону між двома Славіями. Україна протиставляла себе візантійсько-православному моноліту як фактично єдина православна в більшості своїй країна, свідомо й цілеспрямовано відкрита на взаємодію з європейським культурно-політичним простором і готова до паритетного з ним діалогу.
Після 11 вересня домінанта культурного водорозділу була різко притлумлена прагматичними політичними пріоритетами. Шоу американсько-російського братнього єднання у Вічному місті в травні 2002 р. належить, звичайно, до жанру вже давно відомих американсько-російських театральних вистав, у яких були задіяні навіть дещо значніші протагоністи, як-от Рузвельт-Сталін і Кеннеді-Хрущов. Так що зближення Росії та Заходу і сьогодні і в майбутньому відбуватиметься за таким самим принципом, за яким воно відбувалося вчора, тобто в залежності від кон'юнктури моменту. Але все ж прагматичні механізми Realpolitik імперативне увійшли в дію, — а в сучасному світі саме вони, як відомо, є переможні.
***
Не зумівши оперативно зорієнтуватися серед цих стрімких змін, Україна розпочала—слід сказати, досить незвичну для себе,—і, однак, суто слов'янську жалібну кантилену, в якій вар'ювалася — і продовжує вар'юватися — одна й та сама думка: Захід нас не розуміє, не приймає, не відрізняє від Росії і взагалі не позбавлений намагання нас експлуатувати... Звісно, це також є правда, що Захід нас не розуміє, не приймає, не завжди відрізняє від Росії, і зокрема, цілком ймовірно, що Захід не проти й застосувати певні форми експлуатації до наших людських, природних та інших ресурсів. Врешті, доки країна, розпродуючи за безцінь свої ліси та інші природні, виробничі, технологічні резерви, ввозить навіть пластикові мильнички з Італії і навіть ганчірки для підлоги — з Франції, то про серйозне економічне партнерство з нею годі говорити. Адже Захід з досвіду знає, що боротьба за «першість» у сучасному світі відбувається значною мірою за рахунок тих, хто більш чи менш добровільно обирає собі роль «останніх».
Вочевидь назріла потреба поставити питання дещо інакше: чи достатньо цілеспрямованих зусиль зробила наша держава, щоб Захід нас зрозумів, прийняв і до всього ж відрізнив від Росії? Безрозмірна «багатовекторна» Україна, що переливається, мов перестояне тісто, то в бік Росії, то в бік Заходу, може бути взята до уваги ледь більше, як Білорусь, лише через кількісно значніші розміри держави, а відтак і потенційно загрозливіші перспективи сусідства з нею.
Певна річ, можна заперечити: не існує гомогенної України. Треба конче розрізняти дії уряду та опозиції, політичні традиції України східної та західної, технократичні та гуманітарні її контексти тощо. І хоч такий підхід має свою незаперечну слушність, але все це, по суті, внутрішня справа України. А правила гри в демократичній системі до елементарності прості, позаяк регулюються механізмом виборів, а отже, механізмом періодичного оновлення владних структур. Тож у зовнішньому сприйнятті існує держава, на чолі якої стоїть уряд, обраний суспільством цієї держави. На наступних виборах це суспільство або підтвердить вже існуючу про себе опінію, або спростує її, роблячи інший політичний вибір.
У результаті — після того таки 11 вересня — Україна залишається найменш ідентифікованим фрагментом східноєвропейського світу, залежним економічно (і від Росії, і від ЄС, і від США) та несамостійним політичне. До того ж її економічна залежність та політична несамостійність є водночас взаємними причиною і наслідком. Врешті, закони ринкової економіки невблаганні. Не маймо ілюзій: існуючі стандарти якості роблять поки що малоймовірним збут продуктів «made іп Ukraine» (але так само «made іп Russia», не надто оминаючи й «made іп Роland») на західних ринках. Тож, не збудувавши за цей час економічних і технологічних потужностей, спроможних забезпечити конструктивну співпрацю з Заходом, Українська держава поступово продає всю систему своєї економічної діяльності Росії. А в умовах ринкової економіки це означає повернення до свого колоніального статусу. Цей процес розпочався ще на початку 90-х років, а зараз набув цілком неконтрольованої динаміки. В результаті численних зустрічей українського та російського президентів з краватками і без Україна дедалі більше виявляється втягненою в плиткий, але масштабний — і потрібний лише Росії — так званий євразійський простір. А цей євразійський простір є не що інше, як відтворення «сфери життєвих інтересів Росії» у східному напрямку,—одне слово, тієї, як сказав би Бродський, Азіопи, яка в економічному плані становитиме собою джерело природних ресурсів для Росії, а в політичному — мережу більших чи менших деспотій орієнтального типу. Така політика Росії означає, що Росія вже досить упевнена в нереальності європейської перспективи для України. А така політика України означає, що російська перспектива — це єдина перспектива, на яку вистачає, так би мовити, політичної культури нинішнього керівництва нашої держави. Україна в такому варіанті для Заходу і справді нічим не відрізняється від Росії: вона, як і Росія, є «Еигореаn bоdу, Аsіаn soul», «європейське тіло з азіатською душею», за влучним висловом західної журналістики.
Завважмо, до речі: що драматичніше віддаляється перспектива європейської інтеграції України, то голоснішою стає з цього приводу риторика влади. Власне, саме після травневого російсько-західного summit‘а в Римі (2002) євроінтеґраційна риторика на українських теренах набула незнаного досі пафосу. Але за сюрреалістичним гаслом «До Європи разом з Росією!» не стоїть жодна історична конкретика. А стоїть автоматичний рабський комплекс політичної влади в Україні, яка звикла приймати накази «зверху». За такою логікою, куди Росія, туди й Україна, хоч і на сам Захід.
Так, уже й відсвяткувавши свій надцятий ювілей незалежності, Україна фактично ще не вийшла з системи координат посткомуністичного суспільства, з системи координат безславного і руйнівного минулого, що не лишало жодної надії на майбутнє. Становище, в якому вимір реальної незалежності ще не є досягнутий, а вимір Європи виявляється поки що недосяжним, прирікає Україну на анахронічне й анахронізуюче перебування у вимірі «пост». А після такої, скажемо без перебільшення, епохальної, а чи й просто неможливої події, як мирне здобуття незалежності України, надто тривала затримка у вимірі «пост» ризикує виявитися фатальною перешкодою для структурних змін у напрямку реальної, а не фіктивної демократії, для побудови не «напівпричиненого», а справді, за Поппером, «відкритого суспільства».
Тому, якщо найближчим часом ця ситуація не зміниться, єдиним виміром «нео» для України може виявитися хіба що неототалітаризм. Закономірним результатом пострежимної політичної динаміки українського суспільства є, відповідно, постколоніальний стан його культури. Від блюзнірського й цинічного обслуговування системи тоталітарної влади за кілька стрімких і хаотичних років культура пережила галюцинацію ілюзорної свободи. Здавалося, велика ґумка історії швидко стирала кордони між Європою та Україною. Однак не лише в політиці, а і в культурі кордони виявилися чіткіші, ніж чекалося, а ґумка — дещо віртуальніша, ніж уявлялося. Одне слово, також і в культурі, як і в політиці, між поняттями «незалежність» та «Європа» утворилася небезпечна прогалина.
І в культурі, як і в політиці, ця прогалина впродовж років не звужувалась, а поглиблювалася, стаючи прірвою. Поверхова «оксиденталізація» зруйнувала і ті слабкі оборонні споруди національної культури. Культурне життя набуло невідомих досі ритмів. Український культурний простір поглинав маси європейської і загалом західної різномасштабної культурної продукції, часто без необхідних критичних фільтрів та контекстуальних адаптацій. А згодом швидко перенасичувався цією продукцією і так само швидко потребував нових ін'єкцій.
***
Найгірше ж те, що імператив «деполітизації» був укорінений у суспільну свідомість у вкрай небезпечний момент переходу від однієї системи до іншої. Глуха інтуїція і притлумлений страх перед такою евентуальністю спричиняється до раптових і неосмислених синдромів політизації. Але як була прицільно сконструйованою, а насамперед етично безвідповідальною «деполітизація», так само штучною та етично безвідповідальною є й ця незугарна політизація. Тож маємо цілі загони «молодих» постмодерністів, вчорашніх захисників позасуспільної «естетичної самодостатності», які, патетично жестикулюючи, критикують у віршах і прозі, скажімо, новорічний виступ президента і/або політичні помилки опозиції. Але це відбувається на щораз закритіших (і затхліших) (псевдо)інтелектуальних збіговиськах, де тривалість дії «літературного» слова закінчується з кінцем його фонетичної артикуляції. Між інтелектуалами та суспільством перервався органічний зв 'язок, заснований на взаємній довірі та усвідомленні спільних цінностей і пріоритетів. А що менше інтелігенція має змогу впливати на суспільні настрої та на владу, то більше вона й справді стає «самодостатньою», зосереджуючися, за браком цікавішого, на внутрішніх війнах, результати яких такі ж самі жалюгідні, як і причини, що до них призвели. Це «тусовка», застигла в часі, в якій закапсулувалися вчорашні двадцятилітні, ніяк не бажаючи зрозуміти, що їм уже якщо не п'ятдесят, то принаймні сорок. Так народжується фальшива допінґована молодість та рання і немудра старість, етно-соціо-демографічний покруч поколінь, яких спресувала Історія на крутому віражі, — поколінь, які викинули з себе Час і яких Час викидає з себе.
***
Тож на сьогодні кінцевим результатом цього першого зіткнення (а не зустрічі, як чекалося) з Європою став простраційний стан культури. Одна її частина — псевдомодерна, — полюючи за уявним майбутнім, відчужує від себе реальне минуле. Інша — консервативна — прив'язавши себе до уявного минулого, відчужує від себе реальне майбутнє. Як завжди — і, мабуть, можна сказати, як скрізь, — існують окремі постаті, окремі явища, окремі інституції навіть, тобто видавничі, освітні, культурні центри, які становлять собою виняток із домінуючої парадигматики деконструкції культури. Але, як і всі елітні феномени, вони поодиноко кристалізуються в цілком плебейському, розчині колоніальної субкультури, де «модерністи» визначають свою «модерність» вмістом мату у своїх нараціях, а «традиціоналісти» проголошують основами національної культури «Велесову Книгу», може, й не знаючи, що та ж сама «Велесова Книга» вже визнана за основу також російської і—логічно—також болгарської культури, кожна з яких нараховує то чотири тисячі, то сорок тисяч років, залежно від математичних здібностей авторів подібних концептів.
І це тоді, як повільно, але неухильно відбувався процес найстрашнішого відчуження — відчуження суспільства від власної культури. Це є процес украй небезпечний, особливо ж в українському контексті, і лише окремі його аспекти можна пояснити детермінаціями ринкової економіки. Ряд його фундаментальних аспектів обумовлений специфікою власне української культурної еволюції.
Зважмо на те, що в посттоталітарний період саме українська культура опинилася чи не в найтяжчому становищі порівняно з іншими підрежимними культурами. Жодна із східноєвропейських культур, не кажучи вже про західні, не зазнавала подібної за методами та масштабами ідеологічної та естетичної вівісекції. Не торкаючи драматичних проблем давньої української культури та теж цілком багатостраждального XIX ст., згадаймо, що ще в 20-х роках XX ст. були скрушені основоположні підвалини української цивілізації, які дозволяли їй увійти в модерний світ. Згодом, упродовж багатьох десятиліть, відбувалася не лише глобальна деконструкція самої питомої традиції української культури, а й просто стирався будь-який натяк на неї чи бодай бліду її тінь.
Україна ж є трагічним уламком того історичного контексту, де руйнація культури була періодична, а її відтворення мусило відтак постійно починатися з нульової шкали. Як у тому гімні — «мы старый мир разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим...» Але в російській історії наслідки цих періодичних руйнацій амортизувалися організуючими імпульсами імперської консолідації. В українській історії пролягали небезпечні цезури, що перешкоджали і об'єктивно і суб'єктивно витворенню цілісного організму культури, а надто ж його адекватного образу в іншокультурній рецепції.
На тлі цих процесів на Заході важко здобутися на оптимізм не лише щодо української ситуації, а й щодо всього східноєвропейського контексту. У ньому відповідні процеси вже також наявні. Тому, якщо ми прийдемо на такий Захід, як попереджає М. Яніон, забувши «наших мертвих», то з культурного небуття під ідеологічною диктатурою (де все ж культура мобілізувалася для опору) перейдемо в культурне небуття в умовах ґлобалізованого демократичного суспільства, — але вже без надії на відродження. Адже тиск викликає опір, а свобода розсіює до молекулярного стану нетривкий матеріал. Відтак, на Заході відбулася індивідуалістична фраґментаризація громадянського суспільства, а на східноєвропейських теренах — індивідуалістична фраґментаризація посттоталітарного суспільства, яке щойно почало закладати перші камені в підвалини демократії. Тобто на Заході принаймні існує захисна інфраструктура демократії, яку зокрема складають масивні культурні центри (звідси роль інтелігенції!): престижні видавництва, авторитетні наукові й культурні інституції тощо, які, врешті, мають світове визнання, зафіксований в історії Авторитет. Але насамперед існують певні правові норми, які захищають свободу преси і взагалі основні демократичні свободи. Ці норми не завжди поважаються, ці норми можуть бути навіть порушені. Але їх принаймні можна ПОРУШИТИ, бо ці норми Є. А в посттоталітарному світі можна цілком НЕ ПОМІТИТИ порушення тих норм, позаяк їх часто просто НЕМАЄ. Як у старій японській казці: хлопчик-бідака заплатив за запах супу дзвоном монет. З тою лише різницею, що ми за міраж демократії можемо заплатити реальним людським життям і конкретним майбутнім.Власне, в українському контексті відбувся драматичний парадокс. Історично, в часи цілковитого придушення свободи і громадянських прав, українська культура завжди перебувала в опозиції до влади, до «великих систем», які руйнували індивідуальність. А нині, в умовах так довго очікуваної свободи, культура перестала бути опозицією, тобто самостійно відмовилася від найглибшої своєї підставової філософської сутносте: бути критичною свідомістю людського буття, а отже, й пам'яттю його етичної еволюції. Тому часи солідарности — в лапках і без — поступилися часам «тусовок». І тоді, коли на планеті розігрується сатанинська шахова партія, наші місцеві «скептики» й «десакралізатори», аби не відстати від часу, до болю щік дмуть на українську шахівницю, аби поскидати з неї останні фігури, які ще можуть врятувати «українську гру».Відтак символічно, що кав'ярня молодих інтелектуалів, які у 1990 р. голодували на Майдані Незалежносте, замахнувшися на останній «джурассік парк» радянської влади, сьогодні називається «Остання барикада». Можливо, це є гірка молода іронія. Можливо, ілюзія—так само молода,—що не лише завтра, а й ніколи більше в Україні не виникне потреба в реальних барикадах.
Але, сидячи над коктейлем «Останньої барикади», важко зупинити цей глобальний поствандалізм, який відбувається нині на всіх рівнях українського суспільного буття. Варварська забудова Хрещатика і святкування 350-річчя возз'єднання з Росією, шоу-апокаліпсис у Львові і політична ексгумація Щербицького, якого за політичні репресії і за Чорнобиль слід було судити міжнародним судом, — все це форми глуму над Україною, над її суспільством, над її культурою. Але цей глум саме тому й можливий, що це суспільство не здатне сьогодні виробити в собі реальні форми опозиції політичної і опозиції культурної. Прагматизувавшись у десакралізованому просторі, де єдиною цінністю стала відсутність цінностей, це суспільство, будучи століттями об'єктом варварства, стало його продуцентом. В часи радянського режиму Василь Симоненко вичакловував «Ноmо sapiens» з «Ноmо sovieticus» словами: «Ти знаєш, що ти людина». Сьогодні цей рядок є девізом одного з центрів боротьби з алкоголізмом. А на свято незалежності (2002 рік!) в передачі «За гроші» ведучі просили дівчат у бікіні на пляжі роздягатися до стану Єви. Цнотливі дівчата за двадцять гривень відмовлялися, а от за тридцять гривень операція регулярно вдавалася. Патріоти можуть спати спокійно: передача велася українською мовою...
Таким чином, в Україні, з огляду на вищезгадану суму політичних, економічних та культурних факторів, громадянське суспільство ризикує загинути, не народившись. А пришвидшення всіх без винятку процесів робить неможливим «компенсаційні паузи», присвячені терплячому — біблійному — «збиранню каміння». Є ризик, що коли окремі позосталі подвижники, зібравши каміння, підведуть, нарешті, голову, та опиняться віч-на-віч з суспільством клонів, де соціальні й політичні реакції вже давно запрограмовані, мов комп'ютерні програми. Тоді зібране каміння не згодиться навіть як експонат для історичного музею. Вищецитований Ґлюксманн констатує: «Факт несприйняття того, що апологія виміру «пост» кусає себе за хвіст і що епілог цілковито спростовує власний пролог, можливий саме тому, що даний маніакально-депресивний психоз належить до найпоширеніших психозів». А тим часом у світі, де «Ноmо есоnоmicus» витіснив з життя «Ноmо геligiosus», омріяна Фукуямою «пост-історія» обіцяє перетворитися на «преісторію», гірко пророкує філософ.
Кілька років тому в київському міжнародному аеропорту «Бориспіль» мені довелося побачити в продажу у «Duty fгее» дві українські футболки. На одній був відштампований «русский мишка» з жовто-блакитною кулькою в лапі. Здається, пречудова метафора сьогоднішніх українсько-російських взаємин. Залишається спитати: коли цей «мишка», граючись, проткне пазурем жовто-блакитну кульку української державності? А на другій футболці була зображена весела фізіономія цілком вандальського типу з червоною хустинкою, по-пролетарському пов'язаною навколо графічної порожнини голови. Надпис був новим варіантом «общепонятного языка» — англійською мовою: «Вогn to be wild», «народжений бути диким», — фраза, яка епітомізує досягнутий на сьогодні рівень «оксиденталізації» України (явища, відтак, додамо в дужках, у такій версії не менш деструктивного, як і її «сов'єтизація»). Ось два варіанти іміджу сучасної України, які сьогодні становлять собою домінанту політичного та культурного експорту нашої держави.
Власне, вандалізм посттоталітарного суспільства може бути якщо не припинений, то принаймні марґіналізований, якщо Україна знайде в собі сили протиставити безцеремонній свободі численних імперативів один-єдиний імператив: імператив реальної, а не ілюзорної свободи. Якщо імпортує з Заходу не лише ілюзію свободи від етики, а складний досвід постійної побудови і постійного захисту етики цієї свободи. Свободі не можна навчити. Це потреба. Природна, як потреба дихати. Лише відчувши цю потребу, Україна перестане штампувати себе на футболках в аеропортах пострадянською формулою «Вогn to be wild». І почне писати себе в історії словами західної демократії, — але тоді також і власними словами: «Вогn to be fгее», «народжена бути вільною».
(Фрагменти статті :Оксана Пахльовська “Українська культура у вимірі “ пост”: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм”, “Сучасність”, 2003, №10)
06.11.2003,10:27
ОКСАНА ПАХЛЬОВСЬКА: “В ЄВРОСОЮЗІ ОСТАТОЧНО ПЕРЕКОНАЛИСЯ У ВЛАСНОМУ ІНТЕРЕСІ РОЗІГРУВАТИ «УКРАЇНСЬКУ ПАРТІЮ» НЕ З ПОЛЬЩЕЮ, А З РОСІЄЮ”
Риторична наповненість таких понять, як «незалежність», «Європа», «демократія», збідніла й вивітрилася чи не остаточно, так і не набувши конкретного змісту. Картина політичної еволюції— чи то пак інволюції — України за останні роки вже доволі самоочевидна. За своїми політико-економічними параметрами конкретний зміст терміна «незалежність» та «демократія» приблизно нагадує жваві дефініції продуктів на київських базарах, які пізнали смак ринкової конкуренції: над купою слив у хмарі мух написано «слива», щоб ніхто не думав, що це огірки, а в дужках додано, аби вам не спало на думку цю сливу не купити: «слаще меда».
Нова політико-економічна система оволоділа суспільством, яке впродовж принаймні трьох століть проіснувало фактично в режимі постійного геноциду, етноциду і лінгвоциду, — суспільством, у якому відтак були поруйновані етичні основи внутрішньої та зовнішньої комунікації, а також — переважно за період радянської влади — була знищена сама етика праці, тобто комплекс моральних критеріїв життєдіяльності суспільства, який визначає його історичну вітальність та конструктивний потенціал його присутности в інших контекстах.
Сума патологій, яка накопичилася за ці століття, надто ж за період радянського тоталітаризму, вибухнула з силою, відповідною до сили самих історичних змін. Симптоматично: єдина структура, яка оперативно регенерувалася, — це знову ж таки Влада, що швидко зорієнтувалася в новій картині світу. Тому з жорстко пірамідальної структури, неможливої в умовах ринкової економіки, влада трансформувалась у самоґенеруючу плазму, — щось на зразок всюдисутньої повзучої інопланетної субстанції у фантастичних hoггor‘ах. Не втративши своїх колишніх позицій, вона розтеклася в тілі держави, заповнюючи собою всі ніші суспільного організму і чудово пристосовуючись до нової динаміки, тим більше, що сьогоднішні економічні важелі нової системи набагато сильніші від учорашніх ідеологічних важелів системи попередньої. А драматичне збіднення масових соціальних та професійних категорій (з неуникним при цьому їхнім моральним приниженням) створило вкрай сприятливі умови для всепроникної корупції та інертної — бюрократичної і психологічної — залежності суспільства від дій влади. І ці два останні фактори є безвідмовним гальмом для будь-яких радикальних структурних трансформацій, що відкриває перед владою широкий простір для позірно заспокійливих змін суто косметичного характеру, а реально — для необмежених маніпуляцій свідомістю суспільства, з одного боку, і ніким не контрольованого розкрадання багатств країни, — з другого. В цих умовах становлення громадянського суспільства не просто гальмується. З кожним роком дедалі глибше вкорінення в суспільстві корумпованих його сегментів робить рух України до громадянського суспільства щоразу менш можливим. І фактично щодня цей процес ризикує стати необоротним.
Масмедійний комплекс, який є однією з підвалин демократичного суспільства, — за винятком окремих і поки що нечисленних анклавів інтелектуального і громадянського опору, — став слухняним утриманцем влади. І якщо ще значні масиви преси виявляють вперту волю до життя, то, наприклад, телебачення, яке на Заході не випадково називають, за Орвеллом, «Старшим Братом» всієї сьогоднішньої цивілізації, перетворилося в Україні на справді досконалий механізм зомбування суспільства, і не лише в інтелектуальному та громадянському, а й в етично-моральному та лінгвістичному планах. Тому й не дивно, що формування громадянської свідомості припинилося, не розпочавшись. І що далі, то більше поняття «громадянської свідомості» ризикує перетворитися на риторичну формулу, не згірш радянських стереотипів на кшталт «соціальної справедливосте» чи «дружби народів-братів».
Також і правове поле Української держави — як внутрішнє, так і зовнішнє, — є цілковито залежним від пріоритетів та імперативів нині чинної влади. Обсяг «тіньових» фінансово-економічних операцій всередині держави, а також обсяг не менш «тіньових» політичних та економічних угод з Росією стрімко зростає у зворотній пропорції до можливості контролю і втручання в ці процеси з боку вільної преси та демократичних інституцій. Відтак влада, вже цілком консолідована на основі власних прагматичних інтересів, реально диспонує максимальними ресурсами та коштами для захисту захоплених силою структурних позицій та відвойованих привілеїв. Що ж до опозиції, то така ситуація драматично звужує простір її впливу на політичні орієнтації суспільства в демократичному напрямку. Зі свого боку, опозиція, незважаючи на чіткість свого базового політичного проекту, становить собою аж надто гетерогенний організм, який складається з суми альянсів, що нерідко виключають один одного. А це своєю чергою призводить до скорочення (і до деморалізації, якщо і взагалі не до деконструкції) електорального потенціалу опозиції. При такому розкладі сил будь-який політичний сценарій можливий не лише під час електоральних землетрусів, а й у позірно рутинному щоденні. І в тім числі сценарій тоталітарний. Отже, Захід нині отримує від України як держави лише один «переконливий» політичний сигнал: сиґнал перманентної політичної та культурної ентропії.
Ці «внутрішні» фактори у своєму комплексі різко змінили саму парадигму українсько-європейських взаємин. Рецепція України з боку Європи,—як, врешті, і Європи з боку України, — зажила ряду мутацій. І в цілому негативних. Заради справедливості, слід наголосити, що, хоч упродовж цього останнього десятиліття Європа і Захід загалом кілька разів змінювали погляд на перспективи свого співробітництва з Україною, все ж до недавнього часу Україна перебувала в центрі американської стратегічної доктрини та принаймні періодично становила собою один із кардинальних пунктів стратегії західноєвропейської. Звичайно, цей інтерес на науковому рівні триває й дотепер. Одначе, коли ще вчора інтеграційний діалог між Україною та Європою принаймні формально брався до уваги в Брюсселі, то сьогодні Україна навіть мінімально не присутня на жодному історично видимому відтинку європейської інтеграційної перспективи. Беручи ж до уваги той факт, що в цій європейській перспективі присутні навіть Болгарія та Румунія, стає самоочевидним, що причини, які стоять на перешкоді інтеграції України в Європу, мають не так економічний, як політичний характер. Одне слово, в ЄС остаточно переконалися у власному інтересі розігрувати «українську партію» не з Польщею, а з Росією. І справді, у політологічній оптиці Брюсселя між останнім — кількаступеневим — лімбом кандидатів на членство в ЄС та чітко великогабаритною для європейської мозаїки Росією своє заслужено скромне місце посідає малопрезентабельне тріо: Україна-Білорусь-Молдова.
Відтак і в самій Україні «євроорієнтація» ввійшла у стан кризи. Поняття «Європи», «європейського», «європейськості» як безумовного критерію якості та гарантії свободи і правового суспільства зі свого однозначного позитиву в підрежимні радянські часи перетворилося на конгломерат несумісних міфологем. На початку незалежності Європа здавалася надійним портом, до якого впевнено прямував український корабель. Залишалося домовитися про час пришвартування. Сьогодні ж на західних кордонах України чується зловісний скрегіт нової «залізної завіси», що от-от має опуститися, відірвавши нас навіть від найближчих сусідів (на чиїх теренах, до речі, досі так легко прокладався спекулятивний та інший не найвищого ґатунку трафік). Тому нині парадигма українсько-європейських взаємин понад усяку міру перевантажена взаємним нерозумінням, несприйняттям, неприйняттям та, врешті-решт, роздратуванням України і втомою Європи. Найгірше ж те, що різке гальмування українсько-європейського діалогу загрожує обеззброїти в Україні саме ті одинокі політичні сили, які здатні вивести її на дорогу демократії. Відтак поглиблення процесу відчуження України від Європи може мати катастрофічні наслідки не лише для її культури, а в цілому для всього її суспільно-політичного буття на тривалу історичну перспективу.
Суть, звісно, не лише у хворобливих парадоксах внутрішньої політичної ситуації в Україні. Річ також у тому, що за цей період безмірно ускладнилось — об'єктивно і суб'єктивно — і саме поняття «Європа», багатоаспектний феномен у дорозі до своєї нової історичної самоідентифікації та конкретної самореалізації в нових — розширених — кордонах. Закінчилася поверхова ліберальна ейфорія лівих урядів, які приймали в свої обійми хаотичні хвилі іммігрантів, не завжди даючи собі потім раду з соціальними й культурними наслідками численних нігерійських, марокканських, китайських, балканських, слов'янських та інших громад. Крива нелегалів круто пнулася вгору, розширюючи криміногенні марґінеси західних суспільств. До всього ж на цих марґінесах, як виявилося, дрімали з розплющеними очима так звані «сонні осередки» тероризму, чекаючи шифрованих сигналів до атаки. Щоразу жорсткіша конкуренція розвиненого капіталізму, економічні імперативи Маастріхта, підготовка до введення «євро» призвели до того, що захиталася гордість Європи — система «Welfare State», «соціальної держави», знаменитого європейського «соціалізму», який, на відміну від американської системи, гарантував перманентні бюджетні ресурси для допомоги чи й утримання соціально слабких категорій населення. Знервований нестабільністю електорат узяв правий ухил. В результаті Захід сьогодні — це прагматична реальність правих урядів, які почали будувати систему захисту так званого цивілізованого світу від решти людства. Держави Східної Європи, які до 11 вересня 2001 р. перейшли цю демаркаційну лінію, за кілька років стануть «Заходом»: для них це вже питання бюрократичних формальностей. Інша річ — буде це «Захід» «першосортний» чи «другосортний», якщо «роздягти» відому формулу: «Захід на різних швидкостях» (зважмо й на те, що постійне перетікання молодої інтелектуальної і загалом робочої сили із Східної в Західну Європу та Америку драматично ускладнить процес адаптації цих суспільств до економічних та культурних стандартів Заходу, вже не кажучи про жорсткі, а часто й жорстокі параметри Маастріхта). В будь-якому разі для решти держав-«некандидатів» європейська перспектива — навіть у «другосортному» варіанті — відсувається на невидиму з теперішнього часу футурологічну дистанцію
***
До планетарного розлому та розлому самої західної цивілізації внаслідок 11 вересня додалася кардинальна зміна внутрішнього політичного сценарію слов'янського світу. До 11 вересня лінії поділу всередині цього світу мали причинності й характеристики суто культурного плану. Католицька Славія впевнено оберталася в бік Європи. А православна Славія на чолі з Росією гордо відстоювала свою нібито іманентно антизахідну ексклюзивність. Водорозділ, як завжди, проходив по тілу України, кордону між двома Славіями. Україна протиставляла себе візантійсько-православному моноліту як фактично єдина православна в більшості своїй країна, свідомо й цілеспрямовано відкрита на взаємодію з європейським культурно-політичним простором і готова до паритетного з ним діалогу.
Після 11 вересня домінанта культурного водорозділу була різко притлумлена прагматичними політичними пріоритетами. Шоу американсько-російського братнього єднання у Вічному місті в травні 2002 р. належить, звичайно, до жанру вже давно відомих американсько-російських театральних вистав, у яких були задіяні навіть дещо значніші протагоністи, як-от Рузвельт-Сталін і Кеннеді-Хрущов. Так що зближення Росії та Заходу і сьогодні і в майбутньому відбуватиметься за таким самим принципом, за яким воно відбувалося вчора, тобто в залежності від кон'юнктури моменту. Але все ж прагматичні механізми Realpolitik імперативне увійшли в дію, — а в сучасному світі саме вони, як відомо, є переможні.
***
Не зумівши оперативно зорієнтуватися серед цих стрімких змін, Україна розпочала—слід сказати, досить незвичну для себе,—і, однак, суто слов'янську жалібну кантилену, в якій вар'ювалася — і продовжує вар'юватися — одна й та сама думка: Захід нас не розуміє, не приймає, не відрізняє від Росії і взагалі не позбавлений намагання нас експлуатувати... Звісно, це також є правда, що Захід нас не розуміє, не приймає, не завжди відрізняє від Росії, і зокрема, цілком ймовірно, що Захід не проти й застосувати певні форми експлуатації до наших людських, природних та інших ресурсів. Врешті, доки країна, розпродуючи за безцінь свої ліси та інші природні, виробничі, технологічні резерви, ввозить навіть пластикові мильнички з Італії і навіть ганчірки для підлоги — з Франції, то про серйозне економічне партнерство з нею годі говорити. Адже Захід з досвіду знає, що боротьба за «першість» у сучасному світі відбувається значною мірою за рахунок тих, хто більш чи менш добровільно обирає собі роль «останніх».
Вочевидь назріла потреба поставити питання дещо інакше: чи достатньо цілеспрямованих зусиль зробила наша держава, щоб Захід нас зрозумів, прийняв і до всього ж відрізнив від Росії? Безрозмірна «багатовекторна» Україна, що переливається, мов перестояне тісто, то в бік Росії, то в бік Заходу, може бути взята до уваги ледь більше, як Білорусь, лише через кількісно значніші розміри держави, а відтак і потенційно загрозливіші перспективи сусідства з нею.
Певна річ, можна заперечити: не існує гомогенної України. Треба конче розрізняти дії уряду та опозиції, політичні традиції України східної та західної, технократичні та гуманітарні її контексти тощо. І хоч такий підхід має свою незаперечну слушність, але все це, по суті, внутрішня справа України. А правила гри в демократичній системі до елементарності прості, позаяк регулюються механізмом виборів, а отже, механізмом періодичного оновлення владних структур. Тож у зовнішньому сприйнятті існує держава, на чолі якої стоїть уряд, обраний суспільством цієї держави. На наступних виборах це суспільство або підтвердить вже існуючу про себе опінію, або спростує її, роблячи інший політичний вибір.
У результаті — після того таки 11 вересня — Україна залишається найменш ідентифікованим фрагментом східноєвропейського світу, залежним економічно (і від Росії, і від ЄС, і від США) та несамостійним політичне. До того ж її економічна залежність та політична несамостійність є водночас взаємними причиною і наслідком. Врешті, закони ринкової економіки невблаганні. Не маймо ілюзій: існуючі стандарти якості роблять поки що малоймовірним збут продуктів «made іп Ukraine» (але так само «made іп Russia», не надто оминаючи й «made іп Роland») на західних ринках. Тож, не збудувавши за цей час економічних і технологічних потужностей, спроможних забезпечити конструктивну співпрацю з Заходом, Українська держава поступово продає всю систему своєї економічної діяльності Росії. А в умовах ринкової економіки це означає повернення до свого колоніального статусу. Цей процес розпочався ще на початку 90-х років, а зараз набув цілком неконтрольованої динаміки. В результаті численних зустрічей українського та російського президентів з краватками і без Україна дедалі більше виявляється втягненою в плиткий, але масштабний — і потрібний лише Росії — так званий євразійський простір. А цей євразійський простір є не що інше, як відтворення «сфери життєвих інтересів Росії» у східному напрямку,—одне слово, тієї, як сказав би Бродський, Азіопи, яка в економічному плані становитиме собою джерело природних ресурсів для Росії, а в політичному — мережу більших чи менших деспотій орієнтального типу. Така політика Росії означає, що Росія вже досить упевнена в нереальності європейської перспективи для України. А така політика України означає, що російська перспектива — це єдина перспектива, на яку вистачає, так би мовити, політичної культури нинішнього керівництва нашої держави. Україна в такому варіанті для Заходу і справді нічим не відрізняється від Росії: вона, як і Росія, є «Еигореаn bоdу, Аsіаn soul», «європейське тіло з азіатською душею», за влучним висловом західної журналістики.
Завважмо, до речі: що драматичніше віддаляється перспектива європейської інтеграції України, то голоснішою стає з цього приводу риторика влади. Власне, саме після травневого російсько-західного summit‘а в Римі (2002) євроінтеґраційна риторика на українських теренах набула незнаного досі пафосу. Але за сюрреалістичним гаслом «До Європи разом з Росією!» не стоїть жодна історична конкретика. А стоїть автоматичний рабський комплекс політичної влади в Україні, яка звикла приймати накази «зверху». За такою логікою, куди Росія, туди й Україна, хоч і на сам Захід.
Так, уже й відсвяткувавши свій надцятий ювілей незалежності, Україна фактично ще не вийшла з системи координат посткомуністичного суспільства, з системи координат безславного і руйнівного минулого, що не лишало жодної надії на майбутнє. Становище, в якому вимір реальної незалежності ще не є досягнутий, а вимір Європи виявляється поки що недосяжним, прирікає Україну на анахронічне й анахронізуюче перебування у вимірі «пост». А після такої, скажемо без перебільшення, епохальної, а чи й просто неможливої події, як мирне здобуття незалежності України, надто тривала затримка у вимірі «пост» ризикує виявитися фатальною перешкодою для структурних змін у напрямку реальної, а не фіктивної демократії, для побудови не «напівпричиненого», а справді, за Поппером, «відкритого суспільства».
Тому, якщо найближчим часом ця ситуація не зміниться, єдиним виміром «нео» для України може виявитися хіба що неототалітаризм. Закономірним результатом пострежимної політичної динаміки українського суспільства є, відповідно, постколоніальний стан його культури. Від блюзнірського й цинічного обслуговування системи тоталітарної влади за кілька стрімких і хаотичних років культура пережила галюцинацію ілюзорної свободи. Здавалося, велика ґумка історії швидко стирала кордони між Європою та Україною. Однак не лише в політиці, а і в культурі кордони виявилися чіткіші, ніж чекалося, а ґумка — дещо віртуальніша, ніж уявлялося. Одне слово, також і в культурі, як і в політиці, між поняттями «незалежність» та «Європа» утворилася небезпечна прогалина.
І в культурі, як і в політиці, ця прогалина впродовж років не звужувалась, а поглиблювалася, стаючи прірвою. Поверхова «оксиденталізація» зруйнувала і ті слабкі оборонні споруди національної культури. Культурне життя набуло невідомих досі ритмів. Український культурний простір поглинав маси європейської і загалом західної різномасштабної культурної продукції, часто без необхідних критичних фільтрів та контекстуальних адаптацій. А згодом швидко перенасичувався цією продукцією і так само швидко потребував нових ін'єкцій.
***
Найгірше ж те, що імператив «деполітизації» був укорінений у суспільну свідомість у вкрай небезпечний момент переходу від однієї системи до іншої. Глуха інтуїція і притлумлений страх перед такою евентуальністю спричиняється до раптових і неосмислених синдромів політизації. Але як була прицільно сконструйованою, а насамперед етично безвідповідальною «деполітизація», так само штучною та етично безвідповідальною є й ця незугарна політизація. Тож маємо цілі загони «молодих» постмодерністів, вчорашніх захисників позасуспільної «естетичної самодостатності», які, патетично жестикулюючи, критикують у віршах і прозі, скажімо, новорічний виступ президента і/або політичні помилки опозиції. Але це відбувається на щораз закритіших (і затхліших) (псевдо)інтелектуальних збіговиськах, де тривалість дії «літературного» слова закінчується з кінцем його фонетичної артикуляції. Між інтелектуалами та суспільством перервався органічний зв 'язок, заснований на взаємній довірі та усвідомленні спільних цінностей і пріоритетів. А що менше інтелігенція має змогу впливати на суспільні настрої та на владу, то більше вона й справді стає «самодостатньою», зосереджуючися, за браком цікавішого, на внутрішніх війнах, результати яких такі ж самі жалюгідні, як і причини, що до них призвели. Це «тусовка», застигла в часі, в якій закапсулувалися вчорашні двадцятилітні, ніяк не бажаючи зрозуміти, що їм уже якщо не п'ятдесят, то принаймні сорок. Так народжується фальшива допінґована молодість та рання і немудра старість, етно-соціо-демографічний покруч поколінь, яких спресувала Історія на крутому віражі, — поколінь, які викинули з себе Час і яких Час викидає з себе.
***
Тож на сьогодні кінцевим результатом цього першого зіткнення (а не зустрічі, як чекалося) з Європою став простраційний стан культури. Одна її частина — псевдомодерна, — полюючи за уявним майбутнім, відчужує від себе реальне минуле. Інша — консервативна — прив'язавши себе до уявного минулого, відчужує від себе реальне майбутнє. Як завжди — і, мабуть, можна сказати, як скрізь, — існують окремі постаті, окремі явища, окремі інституції навіть, тобто видавничі, освітні, культурні центри, які становлять собою виняток із домінуючої парадигматики деконструкції культури. Але, як і всі елітні феномени, вони поодиноко кристалізуються в цілком плебейському, розчині колоніальної субкультури, де «модерністи» визначають свою «модерність» вмістом мату у своїх нараціях, а «традиціоналісти» проголошують основами національної культури «Велесову Книгу», може, й не знаючи, що та ж сама «Велесова Книга» вже визнана за основу також російської і—логічно—також болгарської культури, кожна з яких нараховує то чотири тисячі, то сорок тисяч років, залежно від математичних здібностей авторів подібних концептів.
І це тоді, як повільно, але неухильно відбувався процес найстрашнішого відчуження — відчуження суспільства від власної культури. Це є процес украй небезпечний, особливо ж в українському контексті, і лише окремі його аспекти можна пояснити детермінаціями ринкової економіки. Ряд його фундаментальних аспектів обумовлений специфікою власне української культурної еволюції.
Зважмо на те, що в посттоталітарний період саме українська культура опинилася чи не в найтяжчому становищі порівняно з іншими підрежимними культурами. Жодна із східноєвропейських культур, не кажучи вже про західні, не зазнавала подібної за методами та масштабами ідеологічної та естетичної вівісекції. Не торкаючи драматичних проблем давньої української культури та теж цілком багатостраждального XIX ст., згадаймо, що ще в 20-х роках XX ст. були скрушені основоположні підвалини української цивілізації, які дозволяли їй увійти в модерний світ. Згодом, упродовж багатьох десятиліть, відбувалася не лише глобальна деконструкція самої питомої традиції української культури, а й просто стирався будь-який натяк на неї чи бодай бліду її тінь.
Україна ж є трагічним уламком того історичного контексту, де руйнація культури була періодична, а її відтворення мусило відтак постійно починатися з нульової шкали. Як у тому гімні — «мы старый мир разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим...» Але в російській історії наслідки цих періодичних руйнацій амортизувалися організуючими імпульсами імперської консолідації. В українській історії пролягали небезпечні цезури, що перешкоджали і об'єктивно і суб'єктивно витворенню цілісного організму культури, а надто ж його адекватного образу в іншокультурній рецепції.
На тлі цих процесів на Заході важко здобутися на оптимізм не лише щодо української ситуації, а й щодо всього східноєвропейського контексту. У ньому відповідні процеси вже також наявні. Тому, якщо ми прийдемо на такий Захід, як попереджає М. Яніон, забувши «наших мертвих», то з культурного небуття під ідеологічною диктатурою (де все ж культура мобілізувалася для опору) перейдемо в культурне небуття в умовах ґлобалізованого демократичного суспільства, — але вже без надії на відродження. Адже тиск викликає опір, а свобода розсіює до молекулярного стану нетривкий матеріал. Відтак, на Заході відбулася індивідуалістична фраґментаризація громадянського суспільства, а на східноєвропейських теренах — індивідуалістична фраґментаризація посттоталітарного суспільства, яке щойно почало закладати перші камені в підвалини демократії. Тобто на Заході принаймні існує захисна інфраструктура демократії, яку зокрема складають масивні культурні центри (звідси роль інтелігенції!): престижні видавництва, авторитетні наукові й культурні інституції тощо, які, врешті, мають світове визнання, зафіксований в історії Авторитет. Але насамперед існують певні правові норми, які захищають свободу преси і взагалі основні демократичні свободи. Ці норми не завжди поважаються, ці норми можуть бути навіть порушені. Але їх принаймні можна ПОРУШИТИ, бо ці норми Є. А в посттоталітарному світі можна цілком НЕ ПОМІТИТИ порушення тих норм, позаяк їх часто просто НЕМАЄ. Як у старій японській казці: хлопчик-бідака заплатив за запах супу дзвоном монет. З тою лише різницею, що ми за міраж демократії можемо заплатити реальним людським життям і конкретним майбутнім.Власне, в українському контексті відбувся драматичний парадокс. Історично, в часи цілковитого придушення свободи і громадянських прав, українська культура завжди перебувала в опозиції до влади, до «великих систем», які руйнували індивідуальність. А нині, в умовах так довго очікуваної свободи, культура перестала бути опозицією, тобто самостійно відмовилася від найглибшої своєї підставової філософської сутносте: бути критичною свідомістю людського буття, а отже, й пам'яттю його етичної еволюції. Тому часи солідарности — в лапках і без — поступилися часам «тусовок». І тоді, коли на планеті розігрується сатанинська шахова партія, наші місцеві «скептики» й «десакралізатори», аби не відстати від часу, до болю щік дмуть на українську шахівницю, аби поскидати з неї останні фігури, які ще можуть врятувати «українську гру».Відтак символічно, що кав'ярня молодих інтелектуалів, які у 1990 р. голодували на Майдані Незалежносте, замахнувшися на останній «джурассік парк» радянської влади, сьогодні називається «Остання барикада». Можливо, це є гірка молода іронія. Можливо, ілюзія—так само молода,—що не лише завтра, а й ніколи більше в Україні не виникне потреба в реальних барикадах.
Але, сидячи над коктейлем «Останньої барикади», важко зупинити цей глобальний поствандалізм, який відбувається нині на всіх рівнях українського суспільного буття. Варварська забудова Хрещатика і святкування 350-річчя возз'єднання з Росією, шоу-апокаліпсис у Львові і політична ексгумація Щербицького, якого за політичні репресії і за Чорнобиль слід було судити міжнародним судом, — все це форми глуму над Україною, над її суспільством, над її культурою. Але цей глум саме тому й можливий, що це суспільство не здатне сьогодні виробити в собі реальні форми опозиції політичної і опозиції культурної. Прагматизувавшись у десакралізованому просторі, де єдиною цінністю стала відсутність цінностей, це суспільство, будучи століттями об'єктом варварства, стало його продуцентом. В часи радянського режиму Василь Симоненко вичакловував «Ноmо sapiens» з «Ноmо sovieticus» словами: «Ти знаєш, що ти людина». Сьогодні цей рядок є девізом одного з центрів боротьби з алкоголізмом. А на свято незалежності (2002 рік!) в передачі «За гроші» ведучі просили дівчат у бікіні на пляжі роздягатися до стану Єви. Цнотливі дівчата за двадцять гривень відмовлялися, а от за тридцять гривень операція регулярно вдавалася. Патріоти можуть спати спокійно: передача велася українською мовою...
Таким чином, в Україні, з огляду на вищезгадану суму політичних, економічних та культурних факторів, громадянське суспільство ризикує загинути, не народившись. А пришвидшення всіх без винятку процесів робить неможливим «компенсаційні паузи», присвячені терплячому — біблійному — «збиранню каміння». Є ризик, що коли окремі позосталі подвижники, зібравши каміння, підведуть, нарешті, голову, та опиняться віч-на-віч з суспільством клонів, де соціальні й політичні реакції вже давно запрограмовані, мов комп'ютерні програми. Тоді зібране каміння не згодиться навіть як експонат для історичного музею. Вищецитований Ґлюксманн констатує: «Факт несприйняття того, що апологія виміру «пост» кусає себе за хвіст і що епілог цілковито спростовує власний пролог, можливий саме тому, що даний маніакально-депресивний психоз належить до найпоширеніших психозів». А тим часом у світі, де «Ноmо есоnоmicus» витіснив з життя «Ноmо геligiosus», омріяна Фукуямою «пост-історія» обіцяє перетворитися на «преісторію», гірко пророкує філософ.
Кілька років тому в київському міжнародному аеропорту «Бориспіль» мені довелося побачити в продажу у «Duty fгее» дві українські футболки. На одній був відштампований «русский мишка» з жовто-блакитною кулькою в лапі. Здається, пречудова метафора сьогоднішніх українсько-російських взаємин. Залишається спитати: коли цей «мишка», граючись, проткне пазурем жовто-блакитну кульку української державності? А на другій футболці була зображена весела фізіономія цілком вандальського типу з червоною хустинкою, по-пролетарському пов'язаною навколо графічної порожнини голови. Надпис був новим варіантом «общепонятного языка» — англійською мовою: «Вогn to be wild», «народжений бути диким», — фраза, яка епітомізує досягнутий на сьогодні рівень «оксиденталізації» України (явища, відтак, додамо в дужках, у такій версії не менш деструктивного, як і її «сов'єтизація»). Ось два варіанти іміджу сучасної України, які сьогодні становлять собою домінанту політичного та культурного експорту нашої держави.
Власне, вандалізм посттоталітарного суспільства може бути якщо не припинений, то принаймні марґіналізований, якщо Україна знайде в собі сили протиставити безцеремонній свободі численних імперативів один-єдиний імператив: імператив реальної, а не ілюзорної свободи. Якщо імпортує з Заходу не лише ілюзію свободи від етики, а складний досвід постійної побудови і постійного захисту етики цієї свободи. Свободі не можна навчити. Це потреба. Природна, як потреба дихати. Лише відчувши цю потребу, Україна перестане штампувати себе на футболках в аеропортах пострадянською формулою «Вогn to be wild». І почне писати себе в історії словами західної демократії, — але тоді також і власними словами: «Вогn to be fгее», «народжена бути вільною».
(Фрагменти статті :Оксана Пахльовська “Українська культура у вимірі “ пост”: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм”, “Сучасність”, 2003, №10)
06.11.2003,10:27