11/16/2003 | Платон Сократович

Пан Михайло, оскільки моя “белетристика” не знаходить відгуку у ваших листівках, я подумав, що у вас немає часу перебирати її на комп’ютері. Тож довелося опанувати інтернет, щоб надсилати вам свої думки в електронному вигляді. Змушений скористатися псевдонімом, не хочу втратити роботу – пенсія не така вже далеко, а хтозна, чи стане Ющенко президентом.



В Україні скоро з’явиться вже четверта “третя” сила.

Фактор “третьої” сили активно використовувався у всі часи української незалежності політиками, для яких головним у політиці була посада та можливості, що відкривали мандати та посвідчення.

Цю нішу охоче займали політики непевної орієнтації, діючи за принципом “і вашим – і нашим” і готові поміняти свою ідеологію хоч завтра на протилежну, якщо така зміна дасть прибуток.

Спочатку “третьосилівці” вигадали собі термін центристи, які нібито є “золотою” серединою між комуністами і націоналістами чи лівими та правими. “Центристську” риторику використовували Кравчук і Кучма, йдучи в президенти, цю тактику вдало застосовували кандидати-мажоритарники на всіх виборах, щоправда на останніх вона мала бути підкріплена чималою сумою коштів, бо на заваді “центризму” стало об’єднання різнокольорової опозиції без масок на обличчі, яка прагнула звалити брехливий, підступний і злочинний “центристський” режим й перетворити поле електоральної битви на стадіон для лицарських турнірів, а не підкилимної боротьби.

З появою вісі “чесний-злодій” замість “правий-лівий” фактор третьої сили у вигляді “центризму” вичерпав себе. Адже, якщо між правим і лівим втиснутись можна, то між чесним і злодієм – ніяк. Не назвеш же себе напівзлодієм.

Тому у влади з’явився попит на іншу “третю” силу, завданням якої було б перетягування на себе частини протестного електорату та розведення по різні барикади й зіштовхування між собою різноідеологічної опозиції. Вдалим виконанням цих завдань було б повернення суспільства на шлях ідеологічного протистояння.

Довгий час такою “третьою” силою була Прогресивно-соціалістична партія Наталії Вітренко, яка на певному етапі змогла відтягти від Соцпартії значну частину голосів та сформувати в частини виборців негативне ставлення до Олександра Мороза. Під час “України без Кучми” намагалися використати у якості “третьої” сили КПУ (згадайте плакати “За Україну без Кучми і Ющенка”), але комуністи, хоч і не проти пограти у взаємовигідні ігри, але все ж грають власну партію, і не є на 100% непередбачуваними та некерованими, що вони і підтвердили своєю участі в “Повстань, Україно” та діями у форматі опозиційних трійки й четвірки.

Але для того, щоб вищеописані завдання були успішно виконані, однієї Вітренко було замало, бо ж ті, в кого не стискалося серце від червоного кольору та співу “Інтернаціоналу”, залишалися неохопленими. Тому розпочалось формування ще однієї “третьої” сили з тих рухівців, які досить непогано почувалися при пануванні режиму. Для бренду туди залучили Богдана Бойка з квитком НРУ №2 та Андрія Чорновола, який до недавнього часу і знати не хотів свого тата і взагалі носив інше прізвище. Для чисельності підтягнули кілька маргінальних організацій з голосними націоналістичними назвами й такою ж риторикою і сформували другу “третю” силу – “Руйнацію” (так в народі називають “Рух за націю”). За логікою до “Руйнації” мало б увійти і “Братство” телевізійного шоумена Дмитра Корчинського, але амбіції “брата Дмитра” виключають такий варіант. Тому й існує “Братство” як третя “третя” сила.

Та все це для конаючого режиму – як мертвому припарка. Бо його кінець проглядається не у вуличних виступах, а в найближчих президентських виборах. І головному претенденту на роль його могильника навряд чи нашкодить Вітренко, бо її вдячні слухачі не перетинаються з електоратом Ющенка. І так само навряд чи допоможуть владі “Братство” – “Руйнації”. Їхня діяльність подібна до комариних укусів – відчутно, але не смертельно. І ніколи їхні зграї не набудуть загрозливої для здоров’я чисельності. А той електоральний сегмент, на який вони намагаються вплинути, вже давно визначився з підтримкою Ющенка і є досить стійким до зовнішніх впливів. До того ж ці виборці жваво цікавляться політикою, відрізняються своєрідним прагматизмом (голосують за реального прийнятного з їх точки зору, а не за улюбленого) і непогано розбираються в політичних хитросплетіннях.

Взагалі частка “ідеологічних” виборців серед загального числа громадян є занадто малою. І успіх опозиції на минулих виборах принесли голоси людей, в яких на стінах висять не портрети політичних чи літературних діячів минулого, а натюрморт з хлібом та шинкою. І саме у їхніх руках знаходяться ключі від головних державних кабінетів. На парламентських виборах вони вручили їх опозиції, сподіваючись, що та домалює на натюрморті огірки з помідорами, а не зафарбує на ньому шинку.

Ці виборці не є стійкими у своїх уподобаннях і коливаються разом зі своєю надією, про що свідчить різнобій у голосуванні по партійних списках і в мажоритарних округах. Надія ж має таку властивість як хисткість. Вона не може стояти на місці, якщо її не підпирати. Поведінка ж опозиційних сил після виборів не сприяє зміцненню надії. Про що говорять опозиційні нардепи під час поїздок по регіонах? Про парламентську і президентську форми правління, про розподіл повноважень між гілками влади, про лабіринти законотворчості та політичні схеми. На голодний шлунок такі речі слухати важко, тому й розчаровується поступово “неідеологічний” виборець, тим більше, що до кінця зустрічі встигає зголодніти ще більше, а ремінець голоду приводить у дію мотор нервів. І зло в душі зганяється на тому, хто під рукою, тобто на самого опозиційного нардепа.

Вже кілька років я спостерігаю у своєму столичному передмісті ненависть пенсіонерів до кіосків. Довго думав, чим вони їм заважають? Це ж добре, що хоча б якісь дрібниці можна купити цілодобово та ще й не витрачаючи часу на похід до центру. А потім зрозумів: їх дратують не стільки кіоски, скільки відсутність можливості придбати що-небудь з яскравих і заманливих дрібничок. Тому і зривається в людей з язика “всі вони однакові”, коли вони бачать цукерки “Рошен”, купити яких просто не в змозі. І не тому, що цукерки дорогі. Просто навіть на більш необхідні харчі грошей не вистачає, от і дратують не такі вже і дорогі ласощі..

Та не лише пенсіонери не бачать в опозиції заступника. Не бачить цього жодна верства населення, і в людей складається враження, що їх просто використали в якості електоральної отари і кинули напризволяще.

Саме тому, що народ не відчуває на собі реальних змін після виборів і допомоги з боку опозиції у вирішенні поточних проблем, які беруть за горло кожного обивателя, в Україні є великий попит саме, на “третю”, не ідеологічну, а просто справедливу і щиру силу. Це прагнення підсилюється незрозумілими політичними іграми за участі опозиції, різнобоєм у виступах та в голосуваннях, співом панегіриків лідерам в опозиційній пресі, часто нав’язливим піаром. І, оскільки “третя” сила знизу так і не виникла, а опозиція руками й ногами відпихається від будь-яких громадянських ініціатив, якщо вони не є контрольованими на всі сто з її боку, цей попит взялася вдовольнити влада. І в якості “третьої” сили визначила маловідому партію “Громадський контроль”.

Проект під привабливою і неполітичною назвою був започаткований Євгеном Марчуком ще до минулих президентських виборів, коли на обрії з’явилася відповідна громадська організація. На відміну від інших генеральських проектів (“вчителі за Марчука”, “лікарі за Марчука”) цей задумувався досить грамотно: патрон ніяк не афішував свій зв’язок з організацією, а організація, залучивши до своїх лав непоганих юристів, не лізла в політику, а займалася відстоюванням конкретних приземлених інтересів людей, чим сформувала собі непоганий імідж. І хоча її голова Василь Волга у кількох телевізійних виступах парочку разів легенько вколов Віктора Ющенка, і газета “Громадський контроль” не відмовляється від критики опозиції, але особливо цим не зловживає. Та й критика досить грамотна і здебільшого має під собою підґрунтя. Водночас владу “ГК” критикує значно більше, бо ж у своїй діяльності щоденно стикається з протидією з боку конкретних чиновників, з якими доводиться боротися.

Така опозиційність “Громадського контролю” не в останню чергу зумовлена тим, що під час створення осередків до її лав вступило чимало членів опозиційних партій, особливо з УРП Олександра Шандрюка, яка підтримувала Марчука на президентських виборах. Після перемоги Левка Лук’яненка у 2000 році на виборах голови партії шандрюківці стрункими лавами перейшли до “Громадського контролю”, чим ще більше посилили його опозиційність. Бо насправді більшість прихильників Шандрюка у партії ніколи не були переконаними марчуківцями, та й сам Шандрюк не намагався щодня згадувати про свій зв’язок з генералом, не заперечував антикучмістські ініціативи місцевих осередків та друкував у партійній газеті матеріали на підтримку Ющенка навіть тоді, коли Марчук вже працював з ЛДК в одній команді. А колишня голова секретаріату УРП Леся Таран, яка пішла разом з Олександром Шандрюком до “Громадського контролю”, зараз займає чималеньку посаду в головному офісі “Нашої України”.

Широке залучення до “Громадського контролю” партійних активістів стало головною помилкою авторів проекту і міною сповільненої дії. Коли на базі Всеукраїнської громадської організації “Громадський контроль” була створена однойменна партія, організацію не розпустили, бо це був би початок кінця – члени ВГО навряд чи б поміняли свою партійність, а позапартійні активісти, що працювали не за страх чи дивіденди, а за совість, також не палали бажанням отримувати партійні квитки стонадцятої партії. Тому й надалі головна діяльність ведеться від імені громадської організації, адже не будуть рухівці чи соборяни рекламувати чужу партію замість своїх. Проте і з “Громадського контролю” виходити не поспішають, адже головний офіс, на відміну від нашоукраїнського, б’ютівського чи соціалістичного офісів, не словом, а ділом допомагає низовим осередкам, не чекає низових ініціатив, а сам вимагає від своїх осередків виявляти побутові проблеми простих громадян й активно втручається у їх вирішення. Саме тому члени інших партій не виходять із лав громадської організації “Громадський контроль”, бо від свого партійного начальства допомоги чи інтересу не дочекаєшся.

На відміну від “Братства” та “Руйнації”, до діяльності “Громадського контролю” навряд чи хтось може пред’явити якісь претензії. Вона цілком вкладалася у рамки не лише опозиційності, але й народності, а не політики. І багатьох дивувало, чому Марчук так довго тримає дулю в кишені, і для кого ця дуля призначається.

І ось нарешті сталося. 14 листопада в Луганську, на батьківщині голови партії Василя Волги відбувся з’їзд Всеукраїнської громадської організації “Громадський контроль”, після якого за зачиненими дверима пройшло засідання партійного активу. На ньому була озвучена необхідність формування “третьої” сили та висунення Василя Волги кандидатом у президенти. Водночас пролунало чимало критики вбік Віктора Ющенка.

Звичайно, навряд чи творці проекту “ГК” плекають надію, що нікому невідомий і нерозкручений Волга забере голоси в Ющенка. Мета цієї “третьої” сили, як і інших “третіх” сил, посіяти в людей недовіру до лідера “Нашої України” і показати, що ось, ми щось робимо для людей, а Ющенко лише бореться за владу.

І все ж цей вдалий задум Банкової приречений на провал, бо сама партія без ВГО не має жодної сили, а спрямовану на критику Ющенка діяльність не підтримає переважна більшість членів громадської організації. Саме тому на з’їзді ВГО не було сказано ні слова про висунення Волги в президенти. Побоялися, що згадана вище міна сповільненої дії у вигляді членів спрацює. І ця проблема стане головним болем верхівки “ГК”. На її вирішення й підуть основні зусилля, а закінчиться це тим, що четверта “третя” сила або діятиме обережно, і користі з неї для влади буде як з козла молока, або розколеться і зменшиться до розмірів, коли проводити активну діяльність буде неможливо.

Проте на місці Віктора Андрійовича я б не розслаблявся. Бо, якщо він і далі буде казати виборцям, що вдовольнить всі їхні прохання, коли прийде до влади, якщо він не спуститься з політичного Олімпу в долини, де проживає демос, якщо він і далі реагуватиме на першочергові потреби людей словом, а не ділом, рано чи пізно потужна “третя” сила все ж таки “виникне”. І влада, не афішуючи своєї підтримки, допоможе цій силі вирішити проблеми народу “в жорстокій боротьбі з місцевими чиновниками”. І за ким тоді підуть люди? За тим, хто закликає проводити реформу після виборів та впроваджувати пропорційну систему, чи за тим, хто змусить чиновників ще до виборів провести воду, включити газ, вивезти сміття, відремонтувати двері під’їзду.

Платон Сократович,
кандидат економічних наук,
викладач Національної Академії державної податкової служби України.