в статті: Громадянин Дорошкевич проти Президентів України
11/25/2003 | ANТ
Роман ЗАЯРНИЙ
Громадянин Дорошкевич проти Президентів України
http://www.az.ru/dorosh/
Володимир Дорошкевич, кандидат філософії, доцент Національного педагогічного університету імені Драгоманова, скидається, як на мене, на валізу завзятого мандрівника з наліпками туристських фірм і готелів, які засвідчують: її власник побував і на екваторі, і на Північнім полюсі, і на меридіані Грінвіча, і на лінії зміни дат, і ще бозна-де. Тільки наліпки у пана Дорошкевича не на валізі, а на його репутації, і не туристичні вони, а політичні. Таврували доцента як українського націоналіста й русофіла, ксенофоба й інтернаціоналіста і хто зна як ще. До цього спричинилися полемічні виступи пана Дорошкевича в пресі. Багатьох людей, причетних до політики, вони зачіпали за живе.
Відомий пан Дорошкевич громадськості не тільки як публіцист, але і як позивач. Позивається ж він не будь з ким, а переважно з українськими президентами.
Під час останньої нашої зустрічі пан Дорошкевич повідав: «Готую позов до суду на київську газету «Зеркало недели».
«Чим вона завинила?»
«2 березня ще 1996 року «Зеркало недели» передрукувало з нью-йоркського «Нового русского слова» інтерв’ю Президента Кучми. В ньому мені, співавтору статті «Програма ліквідації української нації?» у «Вечірньому Києві», приписано позицію «откровенно фашистского толка». Нічого фашистського, природно, в тій публікації й грана не було».
«Вибачте, Володимире, але чи не жирафа ви? Чотири роки до вас доходила образа...»
«Ніяка я не жирафа. В інтерв’ю Президент посилався на статтю Олександра Наймана «Незабута трагедія євреїв». Але так двозначно посилався, що можна було подумати, ніби образу кинув автор статті. Тільки недавно мені вдалося зустрітися з професором Найманом особисто і з’ясувати: нічого подібного в його публікації не містилося. Отож мене образив сам Президент. Вимагатиму сатисфакції опосередковано, через позов на «Зеркало недели». Оскільки безпосередньо на найвищу посадову особу держави у цьому випадку вийти неможливо через законодавчі перепони».
Це не перший конфлікт Володимира Дорошкевича з Президентом. 19 листопада 1999 року, тільки-но Центральна виборча комісія сповістила, що Леонід Кучма виграв вибори, Дорошкевич поставив під сумнів легітимність нового-старого обранця народу. «Електорат, -- міркує він, -- становив щось із 37 мільйонів чоловік. Кучма ж набрав близько 15,9 мільйона голосів. Тобто – менше половини. Тобто -- керує країною від імені меншості народу. Це недемократично! В Конституції сказано: «Єдиним джерелом влади в Україні є народ». Отож я звернувся до Конституційного Суду з проханням витлумачити поняття народ. Буде тлумачення – стане зрозуміло, легітимний у нас Президент чи ні».
«І що ж суд вам?»
«Керівник секретаріату КС відповів, ніби моє звернення не в компетенції Конституційного Суду і тому справу розпочати неможливо».
«А ви ж йому що?»
«Я не погодився. І надіслав нове звернення в абсолютній відповідності з Регламентом КС, а також з новими аргументами».
«А він же вам що?»
«А він і досі ні пари з вуст. Хіба так може бути в демократичній державі?»
Дошкуляв пан Дорошкевич і попередньому Президентові.
«В грудні1991 року я подав до Печерського районного суду Києва, а згодом до Київського міського суду і Верховного суду України скаргу на Леоніда Кравчука за те, що він без референдуму, тобто без згоди народу, підписав у Білій Вежі угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. На референдумі 1 грудня 1991 року Україна голосувала за незалежність і тільки, а не за входження до якогось там СНД».
«І що ухвалили високі суди?»
«Рішення було таким: оскільки Президент не підлягає судам загальної юрисдикції, то мій позов залишити без уваги. Конституційного суду у нас тоді ще не було».
«Чи не здається вам, Володимире, що воюєте з вітряками? Як той дивак дон Кіхот? А що, коли і перший, і другий Президенти про ваші позови ні сном, ні духом не чули?»
«Не чули? Нехай. Але один з високих чинів президентської Адміністрації колись назвав мене ворогом №1. І хоч мені імпонує ваше порівняння з персонажем Сервантеса, але на мислі інший класик, наш Іван Франко. Пам’ятаєте:
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, --
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
Я хочу жити не тільки в незалежній Україні. Я хочу жити в незалежній демократичній Україні. Президенти, прем’єри, спікери та інші особи при владі повинні почуватися не володарями, а державними службовцями, нехай і найвищого рангу. Для них законом має бути Закон, а не я так хочу. Громадянина вони повинні поважати, а не нехтувати його думкою й зараховувати до своїх ворогів. Тому і гавкаю. Не чують мене Президенти? Але чують люди. Нехай звикають бути не просто жителями цієї землі, а громадянами. Завдяки і моїм скромним зусиллям. Крапля й камінь точить».
Ось так мислить громадянин Дорошкевич, кандидат філософії і доцент, а водночас «націоналіст» і «русофіл», «ксенофоб» і «інтернаціоналіст», котрий у своїх змаганнях за демократію не здобув жодної гривні, зате нажив чимало ворогів. У тім числі й іменитих.
31.03.00
оригінал на: http://www.az.ru/dorosh/
Громадянин Дорошкевич проти Президентів України
http://www.az.ru/dorosh/
Володимир Дорошкевич, кандидат філософії, доцент Національного педагогічного університету імені Драгоманова, скидається, як на мене, на валізу завзятого мандрівника з наліпками туристських фірм і готелів, які засвідчують: її власник побував і на екваторі, і на Північнім полюсі, і на меридіані Грінвіча, і на лінії зміни дат, і ще бозна-де. Тільки наліпки у пана Дорошкевича не на валізі, а на його репутації, і не туристичні вони, а політичні. Таврували доцента як українського націоналіста й русофіла, ксенофоба й інтернаціоналіста і хто зна як ще. До цього спричинилися полемічні виступи пана Дорошкевича в пресі. Багатьох людей, причетних до політики, вони зачіпали за живе.
Відомий пан Дорошкевич громадськості не тільки як публіцист, але і як позивач. Позивається ж він не будь з ким, а переважно з українськими президентами.
Під час останньої нашої зустрічі пан Дорошкевич повідав: «Готую позов до суду на київську газету «Зеркало недели».
«Чим вона завинила?»
«2 березня ще 1996 року «Зеркало недели» передрукувало з нью-йоркського «Нового русского слова» інтерв’ю Президента Кучми. В ньому мені, співавтору статті «Програма ліквідації української нації?» у «Вечірньому Києві», приписано позицію «откровенно фашистского толка». Нічого фашистського, природно, в тій публікації й грана не було».
«Вибачте, Володимире, але чи не жирафа ви? Чотири роки до вас доходила образа...»
«Ніяка я не жирафа. В інтерв’ю Президент посилався на статтю Олександра Наймана «Незабута трагедія євреїв». Але так двозначно посилався, що можна було подумати, ніби образу кинув автор статті. Тільки недавно мені вдалося зустрітися з професором Найманом особисто і з’ясувати: нічого подібного в його публікації не містилося. Отож мене образив сам Президент. Вимагатиму сатисфакції опосередковано, через позов на «Зеркало недели». Оскільки безпосередньо на найвищу посадову особу держави у цьому випадку вийти неможливо через законодавчі перепони».
Це не перший конфлікт Володимира Дорошкевича з Президентом. 19 листопада 1999 року, тільки-но Центральна виборча комісія сповістила, що Леонід Кучма виграв вибори, Дорошкевич поставив під сумнів легітимність нового-старого обранця народу. «Електорат, -- міркує він, -- становив щось із 37 мільйонів чоловік. Кучма ж набрав близько 15,9 мільйона голосів. Тобто – менше половини. Тобто -- керує країною від імені меншості народу. Це недемократично! В Конституції сказано: «Єдиним джерелом влади в Україні є народ». Отож я звернувся до Конституційного Суду з проханням витлумачити поняття народ. Буде тлумачення – стане зрозуміло, легітимний у нас Президент чи ні».
«І що ж суд вам?»
«Керівник секретаріату КС відповів, ніби моє звернення не в компетенції Конституційного Суду і тому справу розпочати неможливо».
«А ви ж йому що?»
«Я не погодився. І надіслав нове звернення в абсолютній відповідності з Регламентом КС, а також з новими аргументами».
«А він же вам що?»
«А він і досі ні пари з вуст. Хіба так може бути в демократичній державі?»
Дошкуляв пан Дорошкевич і попередньому Президентові.
«В грудні1991 року я подав до Печерського районного суду Києва, а згодом до Київського міського суду і Верховного суду України скаргу на Леоніда Кравчука за те, що він без референдуму, тобто без згоди народу, підписав у Білій Вежі угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. На референдумі 1 грудня 1991 року Україна голосувала за незалежність і тільки, а не за входження до якогось там СНД».
«І що ухвалили високі суди?»
«Рішення було таким: оскільки Президент не підлягає судам загальної юрисдикції, то мій позов залишити без уваги. Конституційного суду у нас тоді ще не було».
«Чи не здається вам, Володимире, що воюєте з вітряками? Як той дивак дон Кіхот? А що, коли і перший, і другий Президенти про ваші позови ні сном, ні духом не чули?»
«Не чули? Нехай. Але один з високих чинів президентської Адміністрації колись назвав мене ворогом №1. І хоч мені імпонує ваше порівняння з персонажем Сервантеса, але на мислі інший класик, наш Іван Франко. Пам’ятаєте:
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, --
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
Я хочу жити не тільки в незалежній Україні. Я хочу жити в незалежній демократичній Україні. Президенти, прем’єри, спікери та інші особи при владі повинні почуватися не володарями, а державними службовцями, нехай і найвищого рангу. Для них законом має бути Закон, а не я так хочу. Громадянина вони повинні поважати, а не нехтувати його думкою й зараховувати до своїх ворогів. Тому і гавкаю. Не чують мене Президенти? Але чують люди. Нехай звикають бути не просто жителями цієї землі, а громадянами. Завдяки і моїм скромним зусиллям. Крапля й камінь точить».
Ось так мислить громадянин Дорошкевич, кандидат філософії і доцент, а водночас «націоналіст» і «русофіл», «ксенофоб» і «інтернаціоналіст», котрий у своїх змаганнях за демократію не здобув жодної гривні, зате нажив чимало ворогів. У тім числі й іменитих.
31.03.00
оригінал на: http://www.az.ru/dorosh/
Відповіді
2003.11.26 | Skapirus
АНТ, зверни увагу на дату виходу статті:
31.03.00 (31-е березня 2000 року).стаття хоч є актуальною і на сьогоднішній день, але в розділ Статті, як на мене, дещо старувата.