11/26/2003 | Шеремет

Нічого випадкового у цьому житті немає. Як і невипадково через певний час після публікації матеріалу “Рівненський миротворець. Розповідь дружини, чоловік якої служить в Іраку”, доля подарувала знайомство з миротворцем-рівнянином, котрий нещодавно повернувся з Іраку додому. І повідав свою історію…
Анатолій потрапив до Іраку у серпні цього року. До того — в березні — прибув у Кувейт у складі 19-го окремого батальйону РХБ захисту (19 ОБ РХБз). А ще раніше, впродовж майже чотирьох з половиною місяців, разом з іншими майбутніми миротворцями пройшов підготовку в Самборі Львівської області. Кондиціонери з ефектом сауни У березні 2003-го, після відправки в Кувейт оперативної групи, вилетіли перші тридцять “ерхабешників” з військовою технікою на борту. Приземлилися пізно вночі в аеропорту Ель-Кувейта, звідти поїхали на базу. Там на них чекали залишені американцями намети, розраховані на 450 чоловік, тобто на весь батальйон. Без кондиціонерів. Можна спробувати уявити, яке “варево” у брезентовому наметі в 50-60-градусну спеку… Анатолій розповідає, що перед вильотом у Кувейт кондиціонери заздалегідь закупили — по два-три на кожен намет, але чомусь перед самою відправкою хтось дав команду залишити їх в Україні. І аж у серпні 5-та окрема механізована бригада (ОМБ) привезла із собою в Ірак кондиціонери. І знову “глюк”: європейські кондиціонери розраховані на європейський клімат, тобто якщо температура вища сорока градусів, вони не працюють на охолодження повітря. Із ситуації виходили наступним чином: намочували простирадло, обгорталися ним, а через хвилину — все повторювалося спочатку. Попередньо американці пропонували для українських миротворців повністю готовий табір, а наші відмовилися: “самі все зробимо”. Щоправда, вище командування таки жило в шести американських наметах з кондиціонерами, душовими, пральнями. “Безобразно, но единообразно” Перед вильотом в Кувейт у березні військовослужбовцям видали зелений камуфляж, який зазвичай вони носять на батьківщині. У ньому парилися до серпня, бо світлу форму видали аж перед відправкою в Ірак. А остання виявилася ще з цупкішої матерії, ніж попередня. Проте міцність зникла після першого ж прання — форма розійшлася по швах. Солдати шили-латали свій “суперодяг” постійно і заздрили колегам — полякам, словакам, болгарам, які носили легку, зручну і практичну форму. В такому камуфляжі військовик у пустелі ставав повністю непомітним. За неофіційною інформацією, форму для іноземних військовослужбовців виготовляли на одній із швейних фабрик у Львові… Друга біда українського миротворця — чоботи. Важкі, без доступу повітря, не розраховані на спеку, але розраховані на незаживаючі мозолі. І знову ж: в інодержавних миротворців — легесенькі замшеві чоботи світлого кольору. Кмітливі українці міняли деякі свої речі (наприклад, зимові шапки) на їхні чоботи. Розуміюче командування дивилося на це крізь пальці. Український універсальний солдат У серпні 2003-го 19-й батальйон і 5-ту бригаду об’єднали, залишивши назву: 5-та окрема механізована бригада. — Одразу ж із прибуттям в Ірак, — розповідає Анатолій, — командування вирішило всіх нас “построїти” (і в прямому, і в переносному значенні). Кілька годин вся бригада — приблизно 2 тисячі чоловік — провела в строю під палючим сонцем (довідка: від 11 до 17 години дня температура навколишнього середовища сягає 60 градусів тепла). Як результат, зо три десятки військовослужбовців потрапили в госпіталь прямо зі строю. Національна гордість і національна свідомість наших миротворців не лишилися за межами Іраку, цей дух зримо й незримо жив на кожному квадратному метрі української військової бази. На воротах автопарку, де перебувала вся військова техніка бригади, командування наказало вмонтувати великий національний герб (символіку солдати виготовили тут же з підручних засобів), а на одній із стін загорожі намалювати колоритного козака з “файною дівчиною” (і справді: українець і в Африці українець!). У центрі парку посадили пальму, ретельно обкопали і побілили вапном. Естетика, образно кажучи, — “по уставу”. — У Кувейті 19-й батальйон займався ділом, — говорить Анатолій. — Ми постійно були на навчаннях. А тут… Тільки український солдат може заступати на нічне чергування, вести спостереження через пристрій нічного бачення з “сівшими” батарейками, потім збирати на території табору недопалки, мити біотуалети, білити бордюри, дві години спати і… знову заступати на чергування. Американці називали українців “крейзі”… Для нічного патрулювання українським миротворцям видавали приціли нічного бачення, які встановлюються на автоматах. Парадокс у тому, що зазвичай ці приціли солдати отримували без батарейок. Згодом, правда, командування вирішило “забезпечити” батарейками, які привезли з собою, і яким, грубо кажучи, по… кільканадцять років (як і самим прицілам). Ото заступає українець на чергування і думає: а чи вистачить цього “акумулятора” хоча б на півночі? Неодноразово наших миротворців вночі обстрілювали. Значить, неодноразово кожен з них потрапляв у ситуацію ризику. Легко здогадатись, що вони відчували, коли, повертаючись після цього в табір, отримували негайну команду збирати недопалки… Американські солдати були шоковані, коли побачили, як наші миротворці (а звучить-то гордо!) визбирували по всій території “бички”. Багато українців і американців подружилися за час виконання спільних завдань в Іраку, багато хто обмінявся адресами, але після побаченого американці перестали з “крейзі-колегами” навіть вітатися.

Техніка в руках індіанця чи індіанська техніка? Що б там не говорили українські генерали про “шик” нашого військового спорядження та облаштування, але 5-та окрема механізована бригада приїхала в Ірак з практично непідготовленою технікою. Якось під час одного з маршів вони були змушені залишити на трасі БРДМ-2 — бойову розвідувально-дозорну машину — через несправність. Техніку забрали (а вірніше, знайшли) на третю добу на іракському кордоні. І таке траплялося неодноразово. Приміром, з ель-кувейтського порту до бази Ель-Койот (а відстань між пунктами приблизно 50 кілометрів) бригада примудрилася загубити кілька машин. Одну згодом знайшли під Ель-Кувейтом, іншу — на іракському кордоні, а ще одну — в трьох кілометрах від бази. Уся вітчизняна військова техніка — 70-80-х років. Проте на хорошому рахунку “Урали” і БТР-80. Ну і, безперечно, — автомат Калашникова. Бо як тут не похвалишся: АКС “прошиває” зі ста метрів ще одну національну військову гордість — бронежилети (їх у нашому миротворчому арсеналі два види: загальновійськовий і “Корсар-3М”). А наші — справжні джентльмени На іракських трасах частенько можна спостерігати таку картину: тендітна американська жінка-солдат міняє величезне колесо до військової машини. А в цей час у кабіні сидить колега-здоровань і навіть вусом не веде. Бо такий порядок: кожен американський військовослужбовець має свої обов’язки і мусить їх виконувати, незалежно від статі. Про “джентльменські” вчинки, як-то: поступитися жінці місцем, відчинити двері і т.д., й мови не може бути. Тому галантні й уважні українці користуються в американських, іспанських, англійських, датських жінок-військовослужбовців шаленою популярністю. Ех, і тут “киданули”… Як розповідає Анатолій, український офіцер ТАМ отримує 1100 доларів США, прапорщику платять $1100, солдатові — $670. У болгар така сама платня, а в словаків та казахів — удвічі більша. Ще перед поїздкою в Кувейт, стверджує Анатолій, командування запевняло, що зарплату підвищать, наприклад, прапорщик буде тисячі дві отримувати, а солдат — мінімум півтори. Такі обіцянки травилися лише тому, що особливого бажання їхати в Кувейт чи Ірак у наших військовиків не було і, як завжди, спрацював так званий добровільно-примусовий порядок. Цікавий нюанс: ті військовослужбовці, котрі відмовилися у серпні продовжувати миротворчу місію в Іраку, по прибутті на батьківщину були звільнені з лав української армії, незалежно від звань та заслуг. Ще в Україні миротворцям відкрили два рахунки: доларовий та гривневий, відповідно виробивши картки. Умова була такою, що для когось з їхньої рідні — за довіреністю — будуть оформлені пластикові картки на отримання гривневої та валютної зарплат. Сестра Анатолія отримала на руки картки, зареєстровані на своє ім’я. А от миротворець до цих пір їх НЕ МАЄ. — Коли ми прилетіли в Кувейт, — розповідає Анатолій, — ще в аеропорту нас запевнили, що картки передадуть через місяць іншим літаком з України. Цього не сталося. Потім мова пішла, що під час ротації у серпні їх привезе 5-та бригада. І знову на деякий час все заглухло. Останній варіант обіцянки був такий: картки видадуть у Бориспільському аеропорту при поверненні в Україну... Як ви зрозуміли, логічний ланцюг обіцянок склався не на користь миротворця. Зараз він має дві, по суті, сестрині картки і, не дай Боже, якийсь страж правопорядку випадково вирішить перевірити Анатолія в момент зняття грошей з банкомата… Доведеться довго й нудно пояснювати товаришу міліціонеру свою комічно-драматичну ситуацію. Одне тішить Анатолія, що банк пішов назустріч його проблемі (бо проблема не в банку, а у відповідному Міністерстві…), і за тиждень йому видадуть нову картку. Таким чином, за твердженням миротворця, “киданули” усіх. Але до цього їм не звикати — подібними обіцянками “малювалося” посвідчення учасника бойових дій. Цей статус Верховна Рада інтелігентно обійшла, більше того, закон про його присвоєння так і не прийняли. А довірливим миротворцям перед виїздом з батьківщини втлумачували, що посвідчення УБД вони отримають прямо на кордоні… Люди, я цілком нормальний! Перший тиждень перебування на рівненській землі став адаптаційним для Анатолія: — Спочатку я просто ходив вулицями і здригався від кожного сигналу автомобіля чи голосного крику, бо ще спрацьовувала іракська установка: кожна людина — реальний противник. (ТАМ підозру викликала будь-яка особа в чужій формі, навіть діти). Одного разу іракський хлопчик приніс у наш табір пиріжки. Дякувати Богу, вистачило розуму перевірити вміст цих кулінарних виробів: у начинці виявили пігулки невідомого походження. Щодня Анатолій прогулюється в парку. Каже, після іракських пустель (пісок і сонце, сонце і пісок) не може намилуватися українською природою. Можливо, збоку виглядає трохи кумедно і незрозуміло, і якийсь перехожий подивується йому як не цілком нормальній людині. Але Анатолій впевнений, що афганський синдром йому не загрожує, він повністю адаптувався до рівненського клімату й способу життя, що так і хочеться кричати: “Люди! Я нормальний! Я цілком нормальний!”