Міхновський і сьогодення
11/26/2003 | Юрко СИРОТЮК
Міхновський і сьогодення
Сьогодні виповнюється 130 років із дня народження українця, який услід за генієм Шевченка, поклав життя задля перетворення українців із безмовної етнографічної маси на націю борців.
Микола Міхновський став не просто автором політичної концепції українського націоналізму та творцем концепції української національної держави від “Гір карпатських, аж по Кавказ”, Міхновський став ангелом помсти українців та зберіг українців на світовій арені як історичну націю.
Скільки націй зійшло з політичної арени світу, або й сьогодні є бідними етнографічними родичами націй-панів. Українці кінця ХІХ століття були не просто окупованою безправною, розділеною та нещадно грабованою нацією, українці зі смертю Шевченка втратили національну еліту, Провід, який розглядав би тодішнє становище як тимчасову окупацію та вбачав би за мету реалізацію українців як самодостатньої нації у власній незалежній державі.
Культурні вимоги, збереження етнографічних особливостей, всеросійська або всеслов’янська федерація – ось максимальний рівень вимог тогочасної еліти. Випрошування та вичікування – найпривабливіший їх метод, “патріотизм на печі” – універсальний спосіб виявлення любові до Батьківщини.
Меншовартісний Провід лакеїв та пристосуванців матрицею накладався на суспільство. “Життя у реальному світі”, мислення типу “так складися обставини” – це був найоптимальніший некролог українцям закладений із середини.
Цьому некрологу кинув виклик Міхновський. На могилі Кобзаря у серці України він із своїми однодумцями кинув виклик світу і обставинам проголосивши, що Україна мусить стати незалежною.
Міхновський не тільки вперше сформував політичну концепцію незалежності України, він цю концепцію висловлював відкрито і безкомпромісно. У 1900 році у листі до міністра внутрішніх справ Росії (перебуваючи у цій же імперії, а не в екзилі) Міхновський зазначив: “Українська нація мусить здобути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія. Українська нація мусить добути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би пролилися ріки крові.”
“Вільна Україна від гір карпатських аж по Кавказ” – політичний імператив висунутий Міхновським у 1900 році в знаменитій праці “Самостійна Україна” став дороговказом для усіх наступних поколінь.
Сьогодні, фантастичний на початку минулого століття заклик став реальністю, а про Міхновського якось уже забули. Згадуючи події тих років в Україні переважно називають Винниченка, Грушевського, інколи Петлюру – і майже ніколи Міхновського. А тому й поклоняються цим ідолам, які здебільшого були повними антиподами Міхновського, до боротьби за незалежність підключилися “з неохотою”, “при нагоді”, “з примусу історичної ситуації” і які урешті-решт цю незалежність похоронили, виїхали у екзиль, або й просто перекинулись на бік нових більшовицьких окупантів, як було у випадку із Грущевським.
Отак і маємо незалежність, а забули хто цю мету підняв як політичний клич, вболіваємо за незалежність, а методику використовуємо і вихвалюємо тих, хто цю незалежність загубив.
Завтра чергова акція за об’єднаної опозиції, звісно задля добробуту простих українців, задля збереження незалежності і поглиблення суверенітету. То може варто подивитися вглиб історії і зрівняти свої дії і з тим, хто зробив місток від фантастичної мрії про незалежність, до сучасної хоча і сіро несправжньої але все реальної незалежності.
Микола Міхновський ніколи не лягав і не здавався політичним обставинам він формулював загоризонтну над-мету і своїми діями прокладав до неї шлях. Бо могло бути тільки так, а не інакше. Знаходячись на межі політичного хиріння лише над метою можна було підняти націю на рівень суб’єкта історичного буття.
Сучасники Міхновського, тодішні “націонал-патріоти” і “соціал-демократи” закликали боротися за пісню та шмат ковбаси, Міхновський кликав до боротьби за національну державу у якій буде усе своє: і своя пісня і своє сало. Міхновський поставив над-мету і через декілька років мільйони українців готові були віддавати життя за Україну.
Однак Україна пішла за тими, хто закликав ділити землю та дружити із братнім російським народом. Міхновський кликав творити власну національну силу – армію, як запоруку незалежності, а його опоненти соціал-демократи винниченки та Порші їздили по фронту у та цю армію розганяли. Так і сьогодні в Україні дванадцять років ново винриченки закликають боротися за пенсії, стипендії, але ніколи за права нації. А відтак і маємо ситуацію, коли за дванадцять років українці перетворилися безправним електоратом території України.
Але про це говорити не на часі, “це розкол опозиції”, “дія на догоду ворогам” і не припусти господи націоналізм. Але ж без націоналізму не буде нації і національної держави. І якщо Міхновський не боявся говорити за націю і державу в умовах російської окупації, то чому не можна робити цього сьогодні, коли Україна прискорено крокує він космополітичної неоколонії до нового об’єкта чужої імперії.
Уже в 1902 році Міхновський порвав із своїми одно партійцями із РУП (Революційної української партії), які усе більше тяжіли до соціалізму та дружби із російськими братами, і був надзвичайно далекоглядно правий, через п’ятнадцять років українські-соціал-демократи приведуть до втрати новонародженої державності. І проблема не утому, свідомо чи напівсвідомо вони це робили. Балачки про соціалізм, дружбу з імперської Росією завжди будуть ворожі українцям.
Міхновський не шукав політичних попутників і не об’єднувався з усіма, хто у той час боровся проти царизму. Він плекав політичних соратників, що готові були проти обставин до кінця іти за втілення своєї мрії.
Сьогодні ж задля усунення ненависного і цілком справедливо антиукраїнського режиму, представники української опозиції готові єднатися навіть із найзапеклішими противниками української держави та ненависниками українців.
У 1903 році перебуваючи у Полтаві на відкриті пам’ятника Котляревському, Міхновський протестуючи проти вимоги виступати російською мовою відмовився від виступу, а у передвоєнні роки поширював національну ідею серед українців Донбасу та Слобожанщини. Сьогодні навіть патріотичні політики, їдучи на Схід цілком природного висловлюють свої погляди мовою найзапеклішого окупанта і переконані, що діють абсолютно правильно, згідно духу часу і вимог політичної доцільності.
А ще Міхновський знав, що задля досягнення святої мети, доцільні будь-які методи орієнтовані на силу власного народу. Треба було, він видавав на сході українську газету, юридично захищав соціальні права селян, а потрібно було творив таємну військову організацію.
Проте один із найголовніших уроків доби Міхновського полягав у тому, що за кожним словом у нього йшов чин, конкретна справа, безкомпромісна позиція на відміну від його опонентів націонал та соціал-демократи, які уміли лиш красиво говорити, ще краще наговорювати і ніколи не підкріплювали свої слова реальним чином. Хіба не це маємо сьогодні, а звідси суспільна зневіра апатія, розрив із власним народом.
Скільки разів народ уже закликали мобілізуватися, повстати, і кожну найменшу спробу це зробити називали провокацією та засуджували.
Можливо “жерці імпрез” навіть сьогодні полум’яно згадають про “великого українця”, однак це їм жодним чином не зашкодить завтра під червоними прапорами боротися за Україну. Бо сьогодні як і у часи Міхновського “головне нещастя нашої нації брак націоналізму серед найширшого її загалу”, брак саме націоналізму, а не говоріння про нього.
Сьогодні виповнюється 130 років із дня народження українця, який услід за генієм Шевченка, поклав життя задля перетворення українців із безмовної етнографічної маси на націю борців.
Микола Міхновський став не просто автором політичної концепції українського націоналізму та творцем концепції української національної держави від “Гір карпатських, аж по Кавказ”, Міхновський став ангелом помсти українців та зберіг українців на світовій арені як історичну націю.
Скільки націй зійшло з політичної арени світу, або й сьогодні є бідними етнографічними родичами націй-панів. Українці кінця ХІХ століття були не просто окупованою безправною, розділеною та нещадно грабованою нацією, українці зі смертю Шевченка втратили національну еліту, Провід, який розглядав би тодішнє становище як тимчасову окупацію та вбачав би за мету реалізацію українців як самодостатньої нації у власній незалежній державі.
Культурні вимоги, збереження етнографічних особливостей, всеросійська або всеслов’янська федерація – ось максимальний рівень вимог тогочасної еліти. Випрошування та вичікування – найпривабливіший їх метод, “патріотизм на печі” – універсальний спосіб виявлення любові до Батьківщини.
Меншовартісний Провід лакеїв та пристосуванців матрицею накладався на суспільство. “Життя у реальному світі”, мислення типу “так складися обставини” – це був найоптимальніший некролог українцям закладений із середини.
Цьому некрологу кинув виклик Міхновський. На могилі Кобзаря у серці України він із своїми однодумцями кинув виклик світу і обставинам проголосивши, що Україна мусить стати незалежною.
Міхновський не тільки вперше сформував політичну концепцію незалежності України, він цю концепцію висловлював відкрито і безкомпромісно. У 1900 році у листі до міністра внутрішніх справ Росії (перебуваючи у цій же імперії, а не в екзилі) Міхновський зазначив: “Українська нація мусить здобути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія. Українська нація мусить добути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би пролилися ріки крові.”
“Вільна Україна від гір карпатських аж по Кавказ” – політичний імператив висунутий Міхновським у 1900 році в знаменитій праці “Самостійна Україна” став дороговказом для усіх наступних поколінь.
Сьогодні, фантастичний на початку минулого століття заклик став реальністю, а про Міхновського якось уже забули. Згадуючи події тих років в Україні переважно називають Винниченка, Грушевського, інколи Петлюру – і майже ніколи Міхновського. А тому й поклоняються цим ідолам, які здебільшого були повними антиподами Міхновського, до боротьби за незалежність підключилися “з неохотою”, “при нагоді”, “з примусу історичної ситуації” і які урешті-решт цю незалежність похоронили, виїхали у екзиль, або й просто перекинулись на бік нових більшовицьких окупантів, як було у випадку із Грущевським.
Отак і маємо незалежність, а забули хто цю мету підняв як політичний клич, вболіваємо за незалежність, а методику використовуємо і вихвалюємо тих, хто цю незалежність загубив.
Завтра чергова акція за об’єднаної опозиції, звісно задля добробуту простих українців, задля збереження незалежності і поглиблення суверенітету. То може варто подивитися вглиб історії і зрівняти свої дії і з тим, хто зробив місток від фантастичної мрії про незалежність, до сучасної хоча і сіро несправжньої але все реальної незалежності.
Микола Міхновський ніколи не лягав і не здавався політичним обставинам він формулював загоризонтну над-мету і своїми діями прокладав до неї шлях. Бо могло бути тільки так, а не інакше. Знаходячись на межі політичного хиріння лише над метою можна було підняти націю на рівень суб’єкта історичного буття.
Сучасники Міхновського, тодішні “націонал-патріоти” і “соціал-демократи” закликали боротися за пісню та шмат ковбаси, Міхновський кликав до боротьби за національну державу у якій буде усе своє: і своя пісня і своє сало. Міхновський поставив над-мету і через декілька років мільйони українців готові були віддавати життя за Україну.
Однак Україна пішла за тими, хто закликав ділити землю та дружити із братнім російським народом. Міхновський кликав творити власну національну силу – армію, як запоруку незалежності, а його опоненти соціал-демократи винниченки та Порші їздили по фронту у та цю армію розганяли. Так і сьогодні в Україні дванадцять років ново винриченки закликають боротися за пенсії, стипендії, але ніколи за права нації. А відтак і маємо ситуацію, коли за дванадцять років українці перетворилися безправним електоратом території України.
Але про це говорити не на часі, “це розкол опозиції”, “дія на догоду ворогам” і не припусти господи націоналізм. Але ж без націоналізму не буде нації і національної держави. І якщо Міхновський не боявся говорити за націю і державу в умовах російської окупації, то чому не можна робити цього сьогодні, коли Україна прискорено крокує він космополітичної неоколонії до нового об’єкта чужої імперії.
Уже в 1902 році Міхновський порвав із своїми одно партійцями із РУП (Революційної української партії), які усе більше тяжіли до соціалізму та дружби із російськими братами, і був надзвичайно далекоглядно правий, через п’ятнадцять років українські-соціал-демократи приведуть до втрати новонародженої державності. І проблема не утому, свідомо чи напівсвідомо вони це робили. Балачки про соціалізм, дружбу з імперської Росією завжди будуть ворожі українцям.
Міхновський не шукав політичних попутників і не об’єднувався з усіма, хто у той час боровся проти царизму. Він плекав політичних соратників, що готові були проти обставин до кінця іти за втілення своєї мрії.
Сьогодні ж задля усунення ненависного і цілком справедливо антиукраїнського режиму, представники української опозиції готові єднатися навіть із найзапеклішими противниками української держави та ненависниками українців.
У 1903 році перебуваючи у Полтаві на відкриті пам’ятника Котляревському, Міхновський протестуючи проти вимоги виступати російською мовою відмовився від виступу, а у передвоєнні роки поширював національну ідею серед українців Донбасу та Слобожанщини. Сьогодні навіть патріотичні політики, їдучи на Схід цілком природного висловлюють свої погляди мовою найзапеклішого окупанта і переконані, що діють абсолютно правильно, згідно духу часу і вимог політичної доцільності.
А ще Міхновський знав, що задля досягнення святої мети, доцільні будь-які методи орієнтовані на силу власного народу. Треба було, він видавав на сході українську газету, юридично захищав соціальні права селян, а потрібно було творив таємну військову організацію.
Проте один із найголовніших уроків доби Міхновського полягав у тому, що за кожним словом у нього йшов чин, конкретна справа, безкомпромісна позиція на відміну від його опонентів націонал та соціал-демократи, які уміли лиш красиво говорити, ще краще наговорювати і ніколи не підкріплювали свої слова реальним чином. Хіба не це маємо сьогодні, а звідси суспільна зневіра апатія, розрив із власним народом.
Скільки разів народ уже закликали мобілізуватися, повстати, і кожну найменшу спробу це зробити називали провокацією та засуджували.
Можливо “жерці імпрез” навіть сьогодні полум’яно згадають про “великого українця”, однак це їм жодним чином не зашкодить завтра під червоними прапорами боротися за Україну. Бо сьогодні як і у часи Міхновського “головне нещастя нашої нації брак націоналізму серед найширшого її загалу”, брак саме націоналізму, а не говоріння про нього.