12/16/2003 | Спостерігач

Три периферійності російських інтелектуалів


„Телекритика” продовжує розпочату минулого тижня дискусію про відповідальність російської інтелігенції за ту ситуацію в країні, яку висвітлили результати виборів у Держдуму. Цього разу увазі читачів пропонуємо погляд Тараса Прохаська.

Отримане вiд редакції "Телекритики" запитання про "мiру вiдповiдальностi росiйських iнтелектуалiв за теперiшнiй стан суспiльства, який проявився у результатах останнiх виборiв" стало для мене несподiванкою настiльки, що першим вiдрухом була вiдмова вiд участi у саме цьому опитуваннi.

Несподiванкою була вiсть про якiсь вибори у Росiї. Несподiванкою було формулювання про "мiру вiдповiдальностi" тих, чиєю основною рисою є цiлковита безвiдповiдальнiсть.

Несподiванкою було навiть звернення з таким запитанням до людини, яка не: читає росiйських газет, дивиться росiйського телебачення, читає нової росiйської лiтератури, прочитала бiльшостi тих творiв росiйської лiтератури, якi передбачалися шкiльною програмою, мала можливостi говорити росiйською... Ще й до того має певне упередження щодо росiйських iнтелектуалiв, бо є настiльки примiтивною, що потребує особистих стосункiв з тим, чому може довiряти.

Не дивно, що весь цей набiр пiдходiв i властивостей врештi обернув первинну реакцiю на зворотню – без мого варiанта спектр вiдповiдей може позбутися якоїсь гранi.

Отож. Передовсiм росiйськi iнтелектуали, як i все росiйське суспiльство, є явищем периферiйним. Вперше це щасливе вiдчуття я пережив тодi, коли у вже незалежнiй Росiї обстрiлювали їхнiй райхстаг. За iнерцiєю наше телебачення ще подавало хронiку цих подiй як щось дуже рiдне. Я ж вiдчував, наскiльки всi цi пристрастi не стосуються нi мене, нi мого найближчого оточення, нi моєї країни. Думаю, що багато громадян України усвiдомили цю периферiйнiсть Росiї тодi, коли нашi солдати не вiдправлялися у Чечню, а бомби вибухали не у наших мiстах. Одним словом – полегшення. Нарештi збулися цих кровних зв‘язкiв.

Щодо росiйських iнтелектуалiв, то їх перша периферiйнiсть виникає iз невiддiльностi вiд росiйської влади. Жодне питання, навiть онтологiчне, не розглядається росiйськими iнтелектуалами ширше, нiж у рамках державностi, геополiтики i свiтового призначення їхньої країни. Це означає, що нiщо, напрацьоване росiйськими iнтелектуалами, не може мати унiверсального загальнолюдського значення, якщо не ставити Росiї i росiйського питання у центрi розмислiв, викликiв, вiдповiдей, вирiшень i вiдчувань.

Єдинороднiсть росiйської влади i росiйських iнтелектуалiв є очевидною не тiльки тепер, коли "суспiльство опинилося у станi, який задемонстрований останнiми виборами" (я вже встиг дiзнатися i про вибори, i про стан, який насправдi зовсiм не змiнився, бо змiни суспiльного стану у Росiї з нашої перспективи попросту неможливi), але й упродовж всiєї iсторiї росiйського iнтелектуалiзму. Навiть найреволюцiйнiшого. (Мушу визнати, що росiйськi iнтелектуали ставали iнтелектуалами у повному розумiннi цього слова хiба тодi, коли займалися осмисленням античностi. Але не керуючись при цьому доктринами, канонiзованими актуальною владою.)

Через таку зрощенiсть iз владою виявляється ще одна периферiйнiсть росiйських iнтелектуалiв – їхня тотальна маргiнальнiсть стосовно того, що самi iнтелектуали називають "народом". Москва менше вiдрiзняється вiд Росiї, нiж росiйськi iнтелектуали вiд росiйського "народу". Їхнiй конструктивний вплив на цей народ є настiльки мiзерним, що мiра вiдповiдальностi за щось, здiйснене народом, може обчислюватися лише вимiром незробленого самими iнтелектуалами.

Третя, надiюся не остання, периферiйнiсть (не остання хоча би тому, що вже згадується четверта, яка виявляється у вiчному невротичному богошукацтвi) теж є не менше визначальною. Периферiйнiсть стосовно одне одного.

Нiколи росiйськi iнтелектуали не були здатнi створити певної єдностi, яка полягає не у однодумностi, а у можливостi дiалогу. Дiалогiчнiсть як спосiб спiвiснування ще не вироблений у Росiї. I iнтелектуали, чиїм основним суспiльним завданням є спонукання до дiалогу, ведення дiалогу, знаходження порозумiння, стали тим фактором, який унеможливлює суспiльний дiалог, бо вони самi не спроможнi до дискусiї, яка передбачала би домовленiсть i усунення проблем, викликаних рiзним баченням.

Росiйськi iнтелектуали вдаються до заяв, прокламацiй i доносiв, проклять, вимог, харизматичних проповiдей, сомнабулiчних одкровень. Iнодi всi цi речi не можуть не бути талановитими, але вони водночас не можуть дарувати хоч якогось полегшення нi авторам, нi адептам, нi тим, до кого доходять вiдголоски i перекази. Бо вони заперечують будь-який дiалог i спiлкування.

Така от мiра безвiдповiдальностi, яку все ж варто було би вважати чимось зовсiм далеким i незначним хоча би до того моменту, коли їхня неготовнiсть до дiалогу вкотре обернеться чимось вагомiшим, бо дуже екзистенцiйним.