МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Список Анни (ч. ІІ)

05/01/2004 | Максим’як
«Чому ми такі?»

Павло БУЛГАК, студент Національного університету «Острозька академія», стипендіат «Дня»



МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня»

7 квітня ц.р. «День» надрукував на першій шпальті лист 13-річної школярки з Михайлівки, що на Кіровоградщині, Анни Вакуленко — один із відгуків на адресоване нами дітям запитання: «Що не влаштовує вас у світі дорослих?» Анна Вакуленко у відповідь на наше запитання поставила десятків зо два своїх запитань, на які ми запропонували відповісти політикам, а також усім нашим читачам. Перші відповіді було вміщено в «Дні» від 23 квітня. Сьогодні відповіді на запитання дають молоді люди, всього на кілька років старші за дівчинку, — студенти Національного університету «Острозька академія» (тієї самої, в якій Анна мріє здобувати вищу освіту) та Кам’янець-Подільського державного університету. Останні — на чолі зі своїм викладачем, постійним автором і експертом «Дня» Євгенією Сохацькою — вирішили також продовжити «Список Анни». Маємо надію, що Анна Вакуленко пробачить декому із своїх заочних співрозмовників, так би мовити, занадто дорослий стиль висловлювання, — на нашу думку, це свідчить про те, що прагнення відповісти восьмикласниці перетворилося на широке обговорення наболілих тем. До речі, щойно наші кореспонденти повернулися з відрядження до Михайлівки, — своїми враженнями вони поділяться в наступному номері «Дня».

Країна двох реальностей

Відповіді на кілька запитань Анни Вакуленко

Чому по радіо та телевізору розповідають про найвищі в Європі темпи розвитку нашої економіки, а на вулиці я бачу односельців у шитих валянках та глибоких калошах?
Тому, що існує дві статистики, одна для уряду й підзвітного йому Держкомстату, інша — неофіційна, проте, як на мене, достовірніша, хоча в обох справді відзначається зростання ВВП та економіки в цілому. Важливо інше: як це зростання та успіхи в реформуванні відчуває на собі окремо взятий громадянин. Звісно, в Києві це відчувається, взагалі, тільки в Києві по-справжньому можна побачити, якою є та якою має бути в усіх регіонах та областях сучасна Україна. У чому причина? Причина, і я як політолог, хоча й початківець, впевнений у цьому, полягає у жорсткій централізації не лише влади, а й фінансових, матеріальних, людських ресурсів. Дійсно, сильна столиця із сильним центром політичної влади, а відтак, і відповідним розподілом перерахованих вище ресурсів, була потрібна на світанку Незалежності, це природно й раціонально для більшості посткомуністичних країн, які прагнули за будь-яку ціну зберегти стабільність та суверенітет. Але за нашого прагнення інтегруватися в ЄС, держави- учасниці якого здебільшого децентралізовані або перебувають на «золотій середині» й відповідають гаслу «сильна столиця — сильні регіони», в Україні конче необхідно реалізувати давно задуману адміністративно-територіальну реформу, суть якої полягає в, простіше кажучи, наданні областям більших прав і механізмів задля вирішення власних проблем. Я впевнений, що в селі Михайлівка, про яке писала Анна Вакуленко, люди краще знають, які в ньому є проблеми та потреби, ніж у столиці. Так от, головною метою цієї реформи повинно стати налагодження такої системи, щоб місцевий чиновник міг без жодних вагань або чекання інструкцій зверху поліпшувати життя, розв’язувати складні питання на місцях, у селі, районі, місті.

Чому, купуючи книжечку про тварин рідною мовою для молодшого братика, я заплатила 18 гривень?
З огляду на нинішню ситуацію, Україні, виявляється, зовсім не потрібна дешева якісна вітчизняна книжка. Книговидавці скаржаться на відсутність уваги з боку держави до цієї галузі й кажуть про наявність такої в наших сусідів, зокрема в Росії, де сьогодні книговидавництво є чи не найбільш пріоритетною сферою внутрішньої політики уряду, яка користується відповідними пільгами та протекцією. У наш час наявне парадоксальне, з погляду здорового глузду, для будь-якої країни явище — коли в тій же Росії українську книжку вигідніше та дешевше друкувати, ніж у нас у державі. У ВР та уряді сьогодні діє потужне проросійське лобі, якому зовсім не вигідно, щоб вітчизняне книговидавництво було конкурентоспроможним. Як бачимо, ця проблема вже давно вийшла за рамки суспільної та щоразу набуває політичного забарвлення. Причини такого занедбаного становища варто шукати в неефективній політиці нинішнього уряду в сфері книговидавництва, який не прагне дослухатися до пропозицій книговидавців. Тут одразу згадуються нещодавні акції протесту під стінами будинку уряду із символічним спаленням ненадрукованих рукописів керівниками та функціонерами найбільших державних та приватних видавництв. Нескоординовані дії ВР, ДПА та Міністерства фінансів призвели до того, що в Україні встановилася правова колізія, коли один закон звільняє видавництва від ПДВ та надає відповідні пільги, а інший, навпаки, зобов’язує Державну податкову адміністрацію стягувати податки за тими нормами, за якими вітчизняне друкарство діє ще з 1991 р. Тому не дивно, що за таких обставин за відносно короткий період уся галузь потрапила в глибинну та затяжну кризу. А незацікавленим в українській книжці політикам варто знати, що книга формує націю, а відсутність такої — веде до деградації та мультикультурної експансії.
Мені що, вже з дитинства мріяти про виїзд з України?

На це запитання, адресоване нинішнім політикам, хочеться відповісти іншим запитанням — стосовно себе та й молоді взагалі: нам що, з дитинства мріяти про торгівлю на базарі? Якщо в мене немає ні зв’язків, ні заможних батьків, а є тільки прагнення домогтися життєвого успіху, то, якщо я сильна людина, вихід один — боротися, працювати, є ще модне сьогодні слово «пробиватися», не жаліючи ні здоров’я, ні втраченого дитинства чи юності. Проте мені доводилося бачити інших однолітків, старших людей, які цілими селами, навіть маленькими містечками працюють за кордоном, в чужій і на чужу державу, працюють за мізер, там, де титульні мешканці відмовляються працювати, або стають алкоголіками, наркоманами, злочинцями. Ми женемося за ВВП, натомість мало хто підраховує, скільки наших громадян за кордоном, а їх вже мільйони. Які від цього соціальні втрати, коли в Україні демографічна криза, старіння населення, назріває суцільна криза промислових виробничих потужностей на підприємствах, оснащених технікою, що через рік-два вичерпає усі можливі ресурси й потребуватиме заміни?
Чому сільська інтелігенція не передплачує газети та журнали, обмежується лише маленькою газеткою з програмою ТБ, а їхні диспути зводяться тільки до обговорення «Вікон» Нагієва?
Якщо це так, то, вибачте, таких осіб важко назвати інтелігенцією, хоча сьогодні це слово як визначення людей високої мети, моральних та культурних цінностей поступово зникає з ужитку. Натомість чи не на кожному кроці чути слово «еліта». В Україні, на жаль, досі не відбулася глобальна трансформація критичної маси політичної еліти, близько 80% якої сьогодні представляють вихідці з комуністичної номенклатури. Натомість у середовищі самої еліти триває постійна боротьба за виживання, відбулася еволюційна зміна поколінь. Як бачимо, новітня політична інтелігенція лише формується — це люди віком від 20 до 30 років, які увібрали в себе усе найкраще від двох систем. Від комуністичної, скажімо, моральні цінності, принциповість та послідовність, зрештою, в піонерських та жовтенятських організаціях, окрім ідеології, закладалися загальнолюдські норми та правила поведінки, прагнення до колективізму, а значить, і до поваги та розуміння потреб оточуючих. Від ліберальної — розуміння механізмів ринкової економіки, вміння пристосовуватись до постійної зміни умов життя, щоденної конкуренції, прагнення до демократії та свободи. Я й сам належу до цієї потенційно вигідної для України групи, і мені б хотілося в свій час не боротися з системою для того, щоб змінювати світ на краще, а відчути з боку нинішнього покоління політичної еліти розуміння й готовність поступитися своїми інтересами в інтересах держави, суспільства й кожного громадянина.

Чому до приїзду в нашу школу народного депутата ми два тижні готувалися, для чого й скасовувалися уроки?
Тому, що в нас в Україні насправді існує дві реальності: одна — для посадовців чи депутатів, інша — для простих громадян. У першій реальності існує певне віртуальне явище, відоме під народною назвою «показуха». Чому віртуальне? Тому, що, готуючись до приїзду високопосадовця, чиновники рангом нижче бояться за свої крісла, й замість того, щоб ефективно працювати та спати спокійно упродовж, скажімо, року, «напружуються» упродовж двох тижнів, а потім подумки радіють: «Пронесло!» Так само, як у тих же школах задля показухи з повітря з’являється приладдя для хімічних чи фізико-математичних класів, спецодяг для прибиральниць, десятки вазонів і т.д., а після завершення візиту «шишки» це все в тому самому невідомому напрямку зникає, прямо як у казці про Попелюшку. Насправді ж причини такого явища значно глибші, й шукати їх варто в законсервованості та маргінальності бюрократичної системи України, коли на відповідних посадах працюють «свої люди», які почасти за рівнем кваліфікованості чи професіоналізму далекі від задовільного. А нашим політикам варто частіше читати Макса Вебера, особливо ті праці, де йдеться про ефективну бюрократію, яка окрім природного переслідування корпоративних інтересів дбає про потреби населення.

«Список Анни» залишається відкритим...
Євгенія СОХАЦЬКА, доцент кафедри української літератури факультету української філології Кам’янець-Подільського державного університету:
– Чому на УТ-1 немає просвітницьких програм на зразок «Золоті міста України» чи «Золоті сторінки української історії»?
– Чому не створюється пантеон українських діячів? Бажано, щоб в Україну було перевезено прах С.Петлюри, С.Бандери, Є.Коновальця, Д.Донцова, І.Огієнка та інших визначних українців.
– Усі постійно твердять: «Єдність, єдність...». А де вона? Чому така нетерпима влада до опозиційних настроїв і представників?
– Пане Дмитре Табачнику, будьте милостиві, дайте нашому університету ім’я Івана Огієнка!..
Галина ВИТРИКУШ, студентка IV курсу факультету української філології:
– Чому ми прикриваємось балаканиною, чому заповнюємо життя балачками, замість того щоб заповнювати його справами?
– Чому всі наші «чому» залишаються лише запитаннями, а якщо на них і з’являються відповіді, то без реального втілення в життя?
– Чому ми думаємо одне, говоримо друге, а робимо третє?
– Чому ми лише романтики і мріємо про краще життя, а не реалісти, щоб зробити його кращим?
– Невже ми вчимо історію лише для того, щоб повторювати помилки?
– Чому ми боїмося зняти маски і побачити свої рани?
– Чому ми втікаємо від самих себе (через алкоголь, телеманію, наркотики...)?
– Чому ми не прагнемо зрозуміти самих себе?
– Чому ми не віримо, що можемо бути кращими?
– Чому ми сподіваємось, що держава нам щось дасть?
– Чому ми живемо, не маючи цілі та ідеалів?
– Чому ми міняємо свої цінності та переконання залежно від обставин?
– Чому ми ненавидимо все індивідуальне і геніальне?
– Чому ми такі?
Ірина МАЗУРИК, студентка ІІ курсу факультету української філології:
— Коли наш народ почне жити, а не виживати?
– Чому прем’єр-міністр не хоче підняти мінімальну зарплату до прожиткового мінімуму, адже 205 грн. на місяць вистачає людині лише на хліб та молоко?
– Чому ціни на хліб різко підскочили, хоча уряд обіцяв утримати їх?
– Чому розрекламована пенсійна реформа приносить людям лише підвищення пенсії на 3 грн.?
– Чому ми зневажаємо усе українське?
Тетяна ЧЕПУРНЯК, студентка ІІ курсу факультету української філології:
— Чому влада ігнорує таке явище, як жебракування?
— Пенсіонери сплачують за комунальні послуги, незважаючи на мінімальну пенсію, а інші особи, що вважаються безробітними, а самі активно збагачуються, мають заборгованість перед державою. Чому ніхто на цю ситуацію, що склалася в Україні, не реагує?
— Чому лікарні так погано забезпечені медикаментами, що все потрібно купувати в аптеці самому?
— Чому університетські читальні зали не оснащені комп’ютерами?
— Куди дивиться наша влада, яка не звертає уваги, що більшість молодих вчителів залишають Україну і вирушають за кордон у пошуках кращої платні, адже молодим філологам нелегко прожити за свою мізерну заробітну платню?
— Чому депутати не можуть стримувати своїх почуттів, їхні засідання нерідко схожі на балаган чи на дитсадок, в якому весь час пустують діти? Невже таким людям можна довірити законодавчу справу?
— Скільки ж можна транслювати «сльозливі» однотипні серіали? Чому можуть навчити іноземні бойовики, мелодрами, фантастика, адже ці фільми лише руйнують дитячу психіку?
— Чому депутати нарешті не вивчать норми української мови? Потрібне лише бажання.
— Чому майже вся українська преса російськомовна? Це ж заважає подальшому збагаченню скарбниці української мови.
— Чому б владі не подбати, щоб була створена шкільна форма, вартість якої могла б задовольнити всіх, а не лише багаті верстви населення?
— Невже відійшли у античність такі людські якості, як доброта, щирість, чесність, правдивість, розумові здібності не цінуються, а над усім панує єдиний володар – гроші?
— Чому б не забезпечувати студентів, які успішно закінчили ВНЗ, роботою, щоб їм вистачало не тільки на «хліб і воду», а й на одяг, і на цікаву книгу, тоді б вони зуміли вдосконалитись і принести користь науці і державі?

Тетяна МАРЧАК, студентка ІІ курсу факультету української філології:
– З якою метою людина здобуває вищу освіту, якщо вона не працюватиме за спеціальністю?
– Чому деякі контрактники вважають: якщо вони платять за навчання, то їм можна не ходити на заняття?
– Чому контрактники повинні платити більше за комунальні послуги, а пільг при цьому немає?
– Чому україномовний студент відчуває дискомфорт у російськомовному середовищі?
– Чому студент, щоб отримати довідку про стан здоров’я, повинен заплатити 3–4 гривні в медпункті університету?

Володимир КШЕВЕЦЬКИЙ, студент V курсу факультету української філології, призер обласного конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика:
— Дійсно, важко повірити, що такі серйозні питання ставить тринадцятирічна дівчинка, яка навчається в сільській школі. Її проблеми – це ніби зменшена модель, проекція проблем нашої країни і майже кожного її громадянин. Пишу «майже», бо саме ті «свідомі українці», які перебувають біля важелів керування нашою державою, живуть прекрасно, і їх – цю меншість – проблеми більшості аж ніяк не хвилюють.

Безперечно, у кожного буде своя думка щодо цих проблем. Але їх вирішення повинно нас об’єднати – східних і західних, правих і лівих, комуністів і демократів – а не вкотре розділити.
Цікаве питання про олімпіади, на які потрібно їхати за власний кошт, «захищаючи честь» школи, міста, району чи області. Та чи лише у школах маємо це? І у технікумах, і в інститутах, і в академіях, і в університетах те ж саме. Невже у наших можновладців не знайдеться сотня гривень на одного учня, щоб той їхав боротися за призові місця без думки, що він залишив сім’ю в, так би мовити, «некомфортних» умовах на декілька днів?! Тоді звідки беруться кошти на різноманітні заходи, зустрічі, «круглі столи», що постійно закінчуються шикарним застіллям для всіх учасників? Ще гірше – відомий факт: досить часто за ці гуляння мусять розплачуватися учні в прямому розумінні цього слова, збираючи по 3–4 гривні для зустрічі поважних гостей.
То що тут говорити вже про якісь нагороди за призові місця. В кращому випадку отримаєш грамоту та «привіт» вчителю. Виборовши омріяне місце в трійці найкращих на останніх етапах інтелектуальних змагань, автоматично отримуєш пільги при вступі до вищого навчального закладу. Та чи насправді діють ці пільги? І де гарантія, що тебе зарахують без екзаменів на безплатний факультет? Вже мовчу про чесність та прозорість таких предметних олімпіад, та й не тільки олімпіад — різноманітних конкурсів, захистів наукових робіт, виконання тестових завдань...

Ми торкнулися лише двох пунктиків зі «Списку Анни», які безпосередньо стосуються освітніх олімпіад. І вже якось без особливої надії, великих сподівань очікуємо результатів підписання славнозвісної Булонської конвенції. Невже усі проблеми можна вирішити лише на паперах? Скільки прикладів маємо з історії, скільки протиріч та непорозумінь бачили на власному досвіді? Тож, можливо, потрібно змінювати щось з середини, починаючи в першу чергу з самого себе. Щоб життя наше не перетворилось у велике болото, у якому тихо, спокійно і темно.

Хотілося б і надалі бачити думки читачів на шпальтах газети. «Список Анни» залишається відкритим...

№77 29.04.2004 «День»


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua