МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Торгівля зброєю: економiка i полiтика

05/06/2004 | СЕМЕН
Торгівля зброєю: економiка i полiтика


ЄВГЕН МАГДА



Продаж зброї, військового обладнання і технологій лишається не тільки прибутковим бізнесом державного рівня. Активна участь держави у торгівлі зброєю є суттєвим показником її міжнародного авторитету і впливу на світовій арені. Саме тому роль та місце України у світовому збройному бізнесі є питанням не лише економічним, але й політичним.



У спадок від Радянського Союзу незалежній Україні дістався величезний арсенал різноманітної зброї та майже мільйонне угруповання збройних сил. Практично протягом років незалежності наша держава намагалась скоротити кількість армії та оптимізувати витрати на її утримання. Втім у даному випадку торгівля зброєю та кількість національної армії - явища пов’язані, але не абсолютно взаємозалежні. На жаль, відсутність необхідного фінансування потреб української армії не дозволяє військовим придбати достатню кількість новітнього озброєння. Однак це не означає, що Україна пасе задніх у справі виробництва та продажу зброї.

У першій половині 90-х років минулого століття Україна лише придивлялася до світових ринків зброї, прагнучи знайти на них власне місце. Той час багато аналітиків інколи не без пафосу називають періодом втрачених можливостей, однак швидше можна говорити про дитячі хвороби зростання та становлення молодої держави, котра шукала власне місце на міжнародній арені та намагалася втрутитись у боротьбу виробників зброї світового рівня. Тоді основними конкурентами України через аналогічний асортимент зброї були Росія та Білорусь, які мали також на своїх територіях велику кількість радянської військової спадщини. Але вже на середину 90-х років припадає перший великий успіх українського оборонно-промислового комплексу.

Усвідомлюючи складність просування на ринки Західної Європи, представники українських виробників сучасних наземних озброєнь намагались шукати покупців у країнах третього світу. Перший великий контракт на поставку 320 танків Т-72 харківський завод імені Малишева уклав з Пакистаном, котрий на фоні загострення відносин з Індією здійснював амбіційну програму модернізації власної армії. Сума контракту становила 640 мільйонів доларів, протягом наступних років обсяг продажу зброї до цього субрегіонального південно-азіатського лідера досяг майже мільярда доларів, має перспективи подальше двостороннє військово-технічне співробітництво.

Однак не завжди українських продавців зброї радо зустрічали на світових ринках. Об’єктивно цьому сприяв той факт, що до 2000 року обсяги військового експорту з України стрімко зростали, держава надійно закріпилась у чільній десятці експортерів зброї та військового спорядження. До того ж гостра конкуренція не дає можливості на повну силу розгорнути перспективні проекти. Скажімо, відносної комерційної невдачі зазнав проект виробництва військово-транспортного літака АН-70, який українські авіабудівники намагалися запропонувати як основний транспортний літак для сил швидкого розгортання Європейського Союзу. Через жорстку та нерівноправну конкуренцію найкращий у своєму класі літак поступився у тендері існуючому поки що лише у кресленнях та макетах західноєвропейському конкуренту. Більше того, певні сумніви у необхідності закупівлі АН-70 для потреб військово-повітряних сил Росії висловлював і російський генералітет. Попри існування реальної схеми кооперації у справі виробництва АН-70, російські військово-повітряні сили зазнали тиску з боку лобістів закупівлі для їхніх потреб військово-транспортних літаків Іл-76. Втім після переговорів між Леонідом Кучмою та Володимиром Путіним у грудні 2003 року проблему було знято з обговорення, і російська сторона підтвердила свої партнерські зобов’язання.

Чергового імпульсу увага до продукції українського оборонно-промислового комплексу дістала після оприлюднення так званих записів майора Мельниченка, на яких президент Леонід Кучма начебто обговорював з головою державної компанії “Укрспецекспорт” Валерієм Малєвим перспективи продажу до Іраку комплексів активної радіолокаційної боротьби “Кольчуга”. Завдяки цій продукції державної акціонерної холдингової компанії “Топаз”, стають непомітними для радарів військові літаки, виготовлені за технологією “стелс”. Валерій Малєв загинув невдовзі після оприлюднення записів, що додало драматизму справі з “Кольчугами”. Попри проведення англо-американської інспекції на підприємстві, яке виробляє ці радіолокаційні комплекси та подальшу американську окупацію Іраку, жодних слідів місцезнаходження “Кольчуг“ у цій державі знайдено не було. Однак у цій неприємній для Україні ситуації була й позитивна сторона - протягом останнього часу 4 комплекси “Кольчуга” придбав Китай, а ще 2 - Туркменістан.

Остання жорстка провокація, що свідчить про джунглі-стиль на ринку зброї проти України, була здійснена арабською газетою “Аль-Хайат”, котра на початку 2004 року звинуватила українських вчених у продажу компактного ядерного боєприпасу терористичній організації “Аль-Каїда”. Цей факт “інформаційного кілерства” недвозначно свідчить, що можливе посилення присутності України на світовому ринку зброї суттєво турбує її основних конкурентів та є об’єктивною ознакою становлення власного оборонно-промислового комплексу. Попри невдачі у тендерах на поставку танків у Малайзії та Греції, український ОПК намагається досягати успіхів за рахунок не таких відомих та гучних, проте вигідних контрактів. Серед предметів експорту - стрілецька зброя, обладнання для комплексів протиповітряної оборони, танки й танкові двигуни, корабельні двигуни. Серед покупців - не лише країни третього світу, але й члени НАТО і країни СНД. До речі, протягом останнього часу співробітництво України з Росією у сфері військового виробництва посилюється. За рахунок цієї кооперації обидві держави намагаються пробитися на перспективні ринки регіону Перської затоки, Південно-Східної Азії та Африки.

Протягом 2003 року представники українського ОПК заробили близько півмільярда доларів США від продажу, ремонту та модернізації зброї та військового обладнання. Для нашої держави військово-технічне співробітництво стає інколи частиною великої дипломатії, дозволяє знаходити нові перспективні ринки збуту продукції не лише військового призначення.

Експерти висловлюють надію, що активна позиція України на світовому ринку зброї дозволить вже ближчим часом розпочати процес переозброєння та скорочення української армії. Власні виробники потреб національного війська мають можливість ще активніше шукати ринки збуту для своєї продукції. Аналітики вважають: при щорічному обсязі експорту зброї в 500 - 600 мільйонів доларів Україна лишатиметься в першій десятці експортерів зброї та військового обладнання. Об’єктивно ця цифра може стати більшою за умови вигідної зовнішньоекономічної кон’юнктури та проведення ефективної приватизації підприємств ОПК без зміни їхнього профілю виробництва.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua