Кризові явища в профілактичній галузі охорони здоров’я України
01/18/2005 | Dead_Dog
Президенту України
Ющенку В.А.
Голові комітету ВР з охорони здоров’я,
Народному депутату України, професору
Поліщуку М. Є.
АНАЛІТИЧНА ЗАПИСКА
Кризові явища в профілактичній
галузі охорони здоров’я України
та напрямки їх подолання
1. Вступ
В останні десятиліття в Україні спостерігається стійка тенденція до погіршення здоров’я населення. Воно обумовлене загостренням явних та прихованих негативних тенденцій в системі охорони здоров’я, зокрема наростанням кризових явищ у її профілактичній галузі .
Описувані проблеми за відсутності радикального та швидкого їх вирішення нині становлять реальну загрозу Українській Державі, а в разі подальшого їх ігнорування найближчим часом можуть завдати тяжкого удару Українській Нації штовхнувши її на межу гуманітарної катастрофи.
2. Загальні ознаки кризи медико-профілактичної галузі
За роки існування радянського режиму в Україні було створено унікальну за своєю дієвістю систему профілактичної медицини, що не мала собі аналогів у вільному Світі. До її численних досягнень можна зарахувати значне зниження інфекційної та певних видів неінфекційної захворюваності, суцільну реєстрацію найважливіших захворювань, розроблені методики контролю за забрудненням навколишнього середовища та показниками здоров’я населення.
Однак, в останні роки, за відсутності належної уваги до себе з боку держави профілактична медицина зазнала тяжкої організаційної деградації. На тлі постійного недофінансування та зумовленого ним відтоку кадрового потенціалу, а також занепаду матеріально-технічної бази вона нині не здатна протистояти викликам які кидає їй дійсність.
Нині в профілактичній галузі охорони здоров’я відсутня чітка концепція розвитку.
Наявна нормативно-правова база, пристосована до умов тоталітарного суспільства, і, завдяки цьому, позбавлена ряду механізмів прямої дії, має всі ознаки безсистемності (нині діють окремі нормативно-правові акти СРСР, УРСР, зокрема ще з 30-х років). Це в умовах нової соціально-економічної формації негативно відбивається на її дієздатності.
В тяжкому стані знаходиться підготовка нових кадрів. Застаріла матеріально-технічна база та архаїчні навчальні програми з провідних дисциплін вкрай ускладнюють підготовку фахівців, посадові оклади молодих спеціалістів, що, навіть з урахуванням доплат за шкідливі умови праці, не сягають прожиткового мінімуму, довершують процес формування негативної мотивації (для порівняння – у 30-ті рр. санітарний лікар отримував посадовий оклад, що у 2 рази перевищував аналогічний у лікувальній сфері).
Значне недофінансування, за часи існування в Україні авторитарного пострадянського режиму зробило з унікального механізму збереження здоров’я населення хабарницько-репресивний апарат. Нестача бюджетних коштів штовхає санітарно-епідеміологічну службу від безпосередніх (контрольної та профілактичної) функцій до обслуговування комерційних структур з метою пошуку позабюджетних джерел фінансування. Останнє подекуди межує з криміналом. Ця ж обставина визначає ганебно-жебрацьке існування епідеміологічних відділів СЕС та однойменного інституту АМН, які за специфікою свого функціонування не в змозі займатись госпдоговірною діяльністю.
На особливу увагу заслуговують витрати посадових осіб санітарно-епідеміологічної служби (починаючи з головних лікарів СЕС), які подекуди у багато разів перевищують посадові оклади. Являючись державними службовцями, керівні кадри санітарно-епідеміологічної служби нерідко володіють цілими мережами ресторанів та магазинів, що за умов „джентльменських” домовленостей з представниками інших контролюючих органів робить їх бізнес непідзвітним та неконтрольованим. Водночас рядові співробітники сан.-епід. служби мають заробітну платню, яка не забезпечує гідне існування людини.
3. Кризові явища
у боротьбі з інфекційними захворюваннями
В останні роки, завдяки вищеописаним явищам, значно погіршилась робота з профілактики інфекційних захворювань. Так, практично всюди нормою роботи стало завищення у звітності показників профілактичної роботи – подекуди вони сягають 99%, хоча загальновідомо, що, навіть при застосуванні репресивних заходів щодо населення, ті показники рідко коли сягають 95,5%. Водночас всюди значно погіршилася якість реєстрації інфекційних захворювань: попри фактичне погіршення профілактичної роботи в останні два десятиліття, звітність показує стійку тенденцію до зниження захворюваності. За цими ж даними вищенаведені показники у м. Києві є подекуди чи не найгіршими в Україні, що в свою чергу, наводить на роздуми.
Набула поширення практика втаємничення показників захворюваності, в наслідок чого вони стали недоступними не лише широкому загалу, а й тим науковцям-епідеміологам, які не належать до числа „обраних”. Це, в свою чергу, унеможливлює розробку та впровадження новітніх науково обґрунтованих методів боротьби з інфекційними захворюваннями в Україні.
На особливу ж увагу заслуговує фактичне узаконення у звітності „подвійної бухгалтерії” – паралельне існування „оперативних” та „офіційних” показників, які подекуди різняться між собою у кілька разів.
В таких умовах зовсім не парадоксальними, а цілком закономірними виглядають численні спалахи та навіть епідемії, подібні до епідемії дифтерії, що спіткала Україну у 1995 році.
Вказана політика держави в галузі охорони здоров’я є злочином проти власного народу. Вона ж може найближчим часом призвести нас до того, що ситуація з ВІЛ-інфекцією/СНІДом та туберкульозом, свідками якої ми є нині в Україні, повториться і з іншими інфекційними захворюваннями.
4. Проблеми гігієни та екології людини
Кризові явища не оминули й гігієнічний розділ практичної охорони здоров’я населення.
В ряді регіонів України існують серйозні проблеми із забрудненням навколишнього середовища, які в свою чергу справляють серйозний тягар на бюджет держави через підвищення захворюваності населення вказаних регіонів. Зокрема до половини всього населення, що проживає в басейні Дніпра споживає недоброякісну питну воду, критичних значень сягає забруднення повітря у промислових районах Півдня України.
Всі проблеми забруднення навколишнього середовища успішно списуються на відсутність в Україні екологічного законодавства європейського зразка. Проте спеціалістам відомо, що всі норми аналогічні нормам європейського екологічного законодавства в більшості своїй прописані у нормативних документах з санітарної охорони навколишнього середовища. Тому першочерговим є належне застосування цих норм відповідними посадовими особами, а не законотворчість у сфері екології.
В більшості випадків серйозне забруднення навколишнього середовища промислових регіонів є наслідком злочинної бездіяльності керівництва місцевої санітарно-епідеміологічної служби, які зрослися у кримінальному конгломераті з корумпованими представниками місцевої влади та промислово-олігархічних угруповань, завдяки чому останні заробляють на забрудненні навколишнього середовища значні суми, а центральний державний бюджет має асигнувати величезні кошти на усунення його прямих і опосередкованих наслідків як то дитяча смертність, інвалідність, вроджені вади, тощо.
Водночас, через погане матеріально-технічне забезпечення, значний перелік чинників залишається без контролю. Так, через відсутність відповідного обладнання повністю безконтрольним залишається устаткування операторів мобільного зв’язку, шкідливий вплив якого на здоров’я населення в країнах Європи є загальновизнаним і контрольованим.
6. Епідемія ВІЛ/СНІД в Україні:
за крок до гуманітарної катастрофи
Найяскравішою ілюстрацією, ситуації що склалася в Україні з ВІЛ-інфекцією/СНІДом є те що світові організації (зокрема ВОЗ) застосовують програми і методи ідентичні тим, які застосовуються ними до країн Центральної Африки, де ситуація є катастрофічною.
Тому є всі підстави вважати, що нині Україна знаходиться на межі повномасштабної гуманітарної катастрофи зумовленої епідемією ВІЛ/СНІД, наслідки якої можуть затьмарити наслідки Чорнобильської катастрофи.
З самої появи ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні (1986 р.) проблема повністю ігнорувалася державою, а з 1995 року, коли в Україні розгорілася епідемія ВІЛ-інфекції/СНІДу і понині (понад 10 років) ситуація залишається неконтрольованою.
На даний момент в Україні фактично відсутня будь-яка дієздатна система збору та аналізу інформації щодо ВІЛ/СНІДу, а органи державної влади не володіють вірогідною інформацією щодо розгортання епідемії. Так „оперативні” і „офіційні” дані різняться між собою в декілька десятків разів.
За даними ж західних експертів в Україні кількість ВІЛ-інфікованих сягає 600.000 – 700.000 осіб, тобто до 2% населення, а темпи розгортання епідемії є найвищими в Європі.
Уявити всю катастрофічність ситуації можна знаючи, що більшість ВІЛ-інфікованих (до 90%) складають люди в віці 14 - 40 років, дві третини з них – жінки дітородного віку, а середня тривалість життя ВІЛ-інфікованого в Україні не перевищує 5-7 років.
Особливе занепокоєння викликає високий відсоток наркоманів серед молодих людей у депресивних регіонах: так в окремих населених пунктах Одеської області він сягає 100%. Це зумовлене в першу чергу тим, що поширення інфекції в середовищі наркоманів надзвичайно швидке. Зокрема з числа ВІЛ-інфікованих у м. Києві до 90% – ін’єкційні наркомани.
В останні роки проблема наркоманії стійко ігнорувалася та систематично замовчувалася державою. Наслідком цього стало поширення наркоманії не лише серед непрацюючої молоді, а й серед студентів вузів та учнів шкіл.
В найближчі роки ми зіткнемось із ситуацією коли в кожному класі середньої загальноосвітньої школи, кожному дитячому дошкільному закладі буде ВІЛ-інфікована дитина.
З самого початку епідемії в 1995 році державою не було запропоновано жодного дієвого механізму протидії навалі ВІЛ-інфекції. Всі заходи пропоновані владою зводилися до безцільного тиражування різного роду програм, примноження нікчемної звітності та виділення коштів з метою негайного „нецільового” їх використання.
Саме відсутність системної роботи, недосконалість законодавства, систематичне „нецільове” використання коштів та злочинна бездіяльність влади стали причинами нинішньої катастрофічної ситуації.
В умовах ескалації епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні, що становить реальну загрозу сусіднім європейським державам всі спроби численних міжнародних організацій були паралізовані свавіллям чиновників, здирництвом, хабарництвом та банальним розкраданням коштів. Зокрема у 2004 році за сприяння МОЗ фактично саботовано програму лікування для хворих на ВІЛ/СНІД.
З огляду на зазначене нині вже не йде мова про уникнення в Україні гуманітарної катастрофи спричиненої епідемією ВІЛ/СНІДу, а лише про зменшення її обсягів.
6. Епідемія туберкульозу в Україні
Протягом останніх 14 років в Україні невпинно зростає захворюваність на туберкульоз, а впродовж останніх 10 років констатована епідемія, показники захворюваності і смертності нині перевищують аналогічні 1991 року більш ніж у 2 рази.
Серед причин такого зростання захворюваності чільне місце займають суттєве погіршання соціальних умов – зниження показників добробуту населення, зменшення фінансування охорони здоров’я у цілому та протитуберкульозних закладів зокрема.
Окремо слід відмітити діяльність керівництва МОЗ, яка негативним чином вплинула на роботу протитуберкульозної служби. Нічим не виправдане скорочення фінансування, постійні скорочення та бездарні реорганізації, нав’язування новітніх карколомних схем функціонування зробили з високоефективного злагодженого етапного механізму лікування хворих недієздатну розрізнену та нині фактично агонуючу систему.
Мізерна заробітна платня висококваліфікованих фахівців, надзвичайно тяжкі, шкідливі, а, через погане матеріально-технічне забезпечення, нині й небезпечні умови праці зробили свою справу: укомплектованість лікарськими кадрами протитуберкульозних диспансерів не перевищує 75%, середній вік працюючих зрівнявся з пенсійним.
Практично не вирішуються соціальні проблеми хворих на деструктивні форми туберкульозу.
Надзвичайно негативним є той факт, що, за даними неофіційних досліджень серед хворих на туберкульоз в Україні - 25% хворіють на СНІД.
На тлі подібного безладу керівництво охорони здоров’я, заграючи із ВОЗ, протягом 10 років фактично ґвалтує протитуберкульозну службу насадженням існуючої в Європі схеми лікування DOTS, яка повністю непридатна до наших тяжких соціально-економічних умов і при її запровадженні призведе лише до погіршення ситуації.
7. Короткі висновки
1. Найважливіші проблеми, що призводять зо зменшення ефективності медико-профілактичної галузі – недофінансування, зменшення кадрового потенціалу, недосконала нормативна-правова база, використання службового становища в приватних інтересах.
2. Поширена практика фальсифікації показників профілактичної роботи та заниження показників захворюваності населення на інфекційні хвороби сприяє погіршенню епідемічної ситуації в країні, сприяє занепаду вітчизняної епідеміології.
3. Втрата контролю над інфекційними захворюваннями та забрудненням навколишнього середовища населених місць – серйозна загроза економіці держави.
4. Першочерговим є належне застосування на практиці нормативних документів з санітарної охорони навколишнього середовища відповідними посадовими особами а не законотворчість у сфері екології.
5. Через погане матеріально-технічне забезпечення значний перелік показників забруднення навколишнього середовища залишається без контролю, зокрема устаткування операторів мобільного зв’язку.
6. Нині Україна знаходиться на межі повномасштабної гуманітарної катастрофи зумовленої епідемією ВІЛ/СНІДу.
7. Наркоманія – головна рушійна сила епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні.
8. Одна з основних причин розгортання в Україні епідемії туберкульозу – непродумана реорганізація протитуберкульозної служби.
10.01.2005 р.
Відповідальний за санепідрежим
та взаємодію з СЕС медичної служби
Комітету національного порятунку,
лікар-епідеміолог Галімський О.В.
+380501637670
+380502878643
Ющенку В.А.
Голові комітету ВР з охорони здоров’я,
Народному депутату України, професору
Поліщуку М. Є.
АНАЛІТИЧНА ЗАПИСКА
Кризові явища в профілактичній
галузі охорони здоров’я України
та напрямки їх подолання
1. Вступ
В останні десятиліття в Україні спостерігається стійка тенденція до погіршення здоров’я населення. Воно обумовлене загостренням явних та прихованих негативних тенденцій в системі охорони здоров’я, зокрема наростанням кризових явищ у її профілактичній галузі .
Описувані проблеми за відсутності радикального та швидкого їх вирішення нині становлять реальну загрозу Українській Державі, а в разі подальшого їх ігнорування найближчим часом можуть завдати тяжкого удару Українській Нації штовхнувши її на межу гуманітарної катастрофи.
2. Загальні ознаки кризи медико-профілактичної галузі
За роки існування радянського режиму в Україні було створено унікальну за своєю дієвістю систему профілактичної медицини, що не мала собі аналогів у вільному Світі. До її численних досягнень можна зарахувати значне зниження інфекційної та певних видів неінфекційної захворюваності, суцільну реєстрацію найважливіших захворювань, розроблені методики контролю за забрудненням навколишнього середовища та показниками здоров’я населення.
Однак, в останні роки, за відсутності належної уваги до себе з боку держави профілактична медицина зазнала тяжкої організаційної деградації. На тлі постійного недофінансування та зумовленого ним відтоку кадрового потенціалу, а також занепаду матеріально-технічної бази вона нині не здатна протистояти викликам які кидає їй дійсність.
Нині в профілактичній галузі охорони здоров’я відсутня чітка концепція розвитку.
Наявна нормативно-правова база, пристосована до умов тоталітарного суспільства, і, завдяки цьому, позбавлена ряду механізмів прямої дії, має всі ознаки безсистемності (нині діють окремі нормативно-правові акти СРСР, УРСР, зокрема ще з 30-х років). Це в умовах нової соціально-економічної формації негативно відбивається на її дієздатності.
В тяжкому стані знаходиться підготовка нових кадрів. Застаріла матеріально-технічна база та архаїчні навчальні програми з провідних дисциплін вкрай ускладнюють підготовку фахівців, посадові оклади молодих спеціалістів, що, навіть з урахуванням доплат за шкідливі умови праці, не сягають прожиткового мінімуму, довершують процес формування негативної мотивації (для порівняння – у 30-ті рр. санітарний лікар отримував посадовий оклад, що у 2 рази перевищував аналогічний у лікувальній сфері).
Значне недофінансування, за часи існування в Україні авторитарного пострадянського режиму зробило з унікального механізму збереження здоров’я населення хабарницько-репресивний апарат. Нестача бюджетних коштів штовхає санітарно-епідеміологічну службу від безпосередніх (контрольної та профілактичної) функцій до обслуговування комерційних структур з метою пошуку позабюджетних джерел фінансування. Останнє подекуди межує з криміналом. Ця ж обставина визначає ганебно-жебрацьке існування епідеміологічних відділів СЕС та однойменного інституту АМН, які за специфікою свого функціонування не в змозі займатись госпдоговірною діяльністю.
На особливу увагу заслуговують витрати посадових осіб санітарно-епідеміологічної служби (починаючи з головних лікарів СЕС), які подекуди у багато разів перевищують посадові оклади. Являючись державними службовцями, керівні кадри санітарно-епідеміологічної служби нерідко володіють цілими мережами ресторанів та магазинів, що за умов „джентльменських” домовленостей з представниками інших контролюючих органів робить їх бізнес непідзвітним та неконтрольованим. Водночас рядові співробітники сан.-епід. служби мають заробітну платню, яка не забезпечує гідне існування людини.
3. Кризові явища
у боротьбі з інфекційними захворюваннями
В останні роки, завдяки вищеописаним явищам, значно погіршилась робота з профілактики інфекційних захворювань. Так, практично всюди нормою роботи стало завищення у звітності показників профілактичної роботи – подекуди вони сягають 99%, хоча загальновідомо, що, навіть при застосуванні репресивних заходів щодо населення, ті показники рідко коли сягають 95,5%. Водночас всюди значно погіршилася якість реєстрації інфекційних захворювань: попри фактичне погіршення профілактичної роботи в останні два десятиліття, звітність показує стійку тенденцію до зниження захворюваності. За цими ж даними вищенаведені показники у м. Києві є подекуди чи не найгіршими в Україні, що в свою чергу, наводить на роздуми.
Набула поширення практика втаємничення показників захворюваності, в наслідок чого вони стали недоступними не лише широкому загалу, а й тим науковцям-епідеміологам, які не належать до числа „обраних”. Це, в свою чергу, унеможливлює розробку та впровадження новітніх науково обґрунтованих методів боротьби з інфекційними захворюваннями в Україні.
На особливу ж увагу заслуговує фактичне узаконення у звітності „подвійної бухгалтерії” – паралельне існування „оперативних” та „офіційних” показників, які подекуди різняться між собою у кілька разів.
В таких умовах зовсім не парадоксальними, а цілком закономірними виглядають численні спалахи та навіть епідемії, подібні до епідемії дифтерії, що спіткала Україну у 1995 році.
Вказана політика держави в галузі охорони здоров’я є злочином проти власного народу. Вона ж може найближчим часом призвести нас до того, що ситуація з ВІЛ-інфекцією/СНІДом та туберкульозом, свідками якої ми є нині в Україні, повториться і з іншими інфекційними захворюваннями.
4. Проблеми гігієни та екології людини
Кризові явища не оминули й гігієнічний розділ практичної охорони здоров’я населення.
В ряді регіонів України існують серйозні проблеми із забрудненням навколишнього середовища, які в свою чергу справляють серйозний тягар на бюджет держави через підвищення захворюваності населення вказаних регіонів. Зокрема до половини всього населення, що проживає в басейні Дніпра споживає недоброякісну питну воду, критичних значень сягає забруднення повітря у промислових районах Півдня України.
Всі проблеми забруднення навколишнього середовища успішно списуються на відсутність в Україні екологічного законодавства європейського зразка. Проте спеціалістам відомо, що всі норми аналогічні нормам європейського екологічного законодавства в більшості своїй прописані у нормативних документах з санітарної охорони навколишнього середовища. Тому першочерговим є належне застосування цих норм відповідними посадовими особами, а не законотворчість у сфері екології.
В більшості випадків серйозне забруднення навколишнього середовища промислових регіонів є наслідком злочинної бездіяльності керівництва місцевої санітарно-епідеміологічної служби, які зрослися у кримінальному конгломераті з корумпованими представниками місцевої влади та промислово-олігархічних угруповань, завдяки чому останні заробляють на забрудненні навколишнього середовища значні суми, а центральний державний бюджет має асигнувати величезні кошти на усунення його прямих і опосередкованих наслідків як то дитяча смертність, інвалідність, вроджені вади, тощо.
Водночас, через погане матеріально-технічне забезпечення, значний перелік чинників залишається без контролю. Так, через відсутність відповідного обладнання повністю безконтрольним залишається устаткування операторів мобільного зв’язку, шкідливий вплив якого на здоров’я населення в країнах Європи є загальновизнаним і контрольованим.
6. Епідемія ВІЛ/СНІД в Україні:
за крок до гуманітарної катастрофи
Найяскравішою ілюстрацією, ситуації що склалася в Україні з ВІЛ-інфекцією/СНІДом є те що світові організації (зокрема ВОЗ) застосовують програми і методи ідентичні тим, які застосовуються ними до країн Центральної Африки, де ситуація є катастрофічною.
Тому є всі підстави вважати, що нині Україна знаходиться на межі повномасштабної гуманітарної катастрофи зумовленої епідемією ВІЛ/СНІД, наслідки якої можуть затьмарити наслідки Чорнобильської катастрофи.
З самої появи ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні (1986 р.) проблема повністю ігнорувалася державою, а з 1995 року, коли в Україні розгорілася епідемія ВІЛ-інфекції/СНІДу і понині (понад 10 років) ситуація залишається неконтрольованою.
На даний момент в Україні фактично відсутня будь-яка дієздатна система збору та аналізу інформації щодо ВІЛ/СНІДу, а органи державної влади не володіють вірогідною інформацією щодо розгортання епідемії. Так „оперативні” і „офіційні” дані різняться між собою в декілька десятків разів.
За даними ж західних експертів в Україні кількість ВІЛ-інфікованих сягає 600.000 – 700.000 осіб, тобто до 2% населення, а темпи розгортання епідемії є найвищими в Європі.
Уявити всю катастрофічність ситуації можна знаючи, що більшість ВІЛ-інфікованих (до 90%) складають люди в віці 14 - 40 років, дві третини з них – жінки дітородного віку, а середня тривалість життя ВІЛ-інфікованого в Україні не перевищує 5-7 років.
Особливе занепокоєння викликає високий відсоток наркоманів серед молодих людей у депресивних регіонах: так в окремих населених пунктах Одеської області він сягає 100%. Це зумовлене в першу чергу тим, що поширення інфекції в середовищі наркоманів надзвичайно швидке. Зокрема з числа ВІЛ-інфікованих у м. Києві до 90% – ін’єкційні наркомани.
В останні роки проблема наркоманії стійко ігнорувалася та систематично замовчувалася державою. Наслідком цього стало поширення наркоманії не лише серед непрацюючої молоді, а й серед студентів вузів та учнів шкіл.
В найближчі роки ми зіткнемось із ситуацією коли в кожному класі середньої загальноосвітньої школи, кожному дитячому дошкільному закладі буде ВІЛ-інфікована дитина.
З самого початку епідемії в 1995 році державою не було запропоновано жодного дієвого механізму протидії навалі ВІЛ-інфекції. Всі заходи пропоновані владою зводилися до безцільного тиражування різного роду програм, примноження нікчемної звітності та виділення коштів з метою негайного „нецільового” їх використання.
Саме відсутність системної роботи, недосконалість законодавства, систематичне „нецільове” використання коштів та злочинна бездіяльність влади стали причинами нинішньої катастрофічної ситуації.
В умовах ескалації епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні, що становить реальну загрозу сусіднім європейським державам всі спроби численних міжнародних організацій були паралізовані свавіллям чиновників, здирництвом, хабарництвом та банальним розкраданням коштів. Зокрема у 2004 році за сприяння МОЗ фактично саботовано програму лікування для хворих на ВІЛ/СНІД.
З огляду на зазначене нині вже не йде мова про уникнення в Україні гуманітарної катастрофи спричиненої епідемією ВІЛ/СНІДу, а лише про зменшення її обсягів.
6. Епідемія туберкульозу в Україні
Протягом останніх 14 років в Україні невпинно зростає захворюваність на туберкульоз, а впродовж останніх 10 років констатована епідемія, показники захворюваності і смертності нині перевищують аналогічні 1991 року більш ніж у 2 рази.
Серед причин такого зростання захворюваності чільне місце займають суттєве погіршання соціальних умов – зниження показників добробуту населення, зменшення фінансування охорони здоров’я у цілому та протитуберкульозних закладів зокрема.
Окремо слід відмітити діяльність керівництва МОЗ, яка негативним чином вплинула на роботу протитуберкульозної служби. Нічим не виправдане скорочення фінансування, постійні скорочення та бездарні реорганізації, нав’язування новітніх карколомних схем функціонування зробили з високоефективного злагодженого етапного механізму лікування хворих недієздатну розрізнену та нині фактично агонуючу систему.
Мізерна заробітна платня висококваліфікованих фахівців, надзвичайно тяжкі, шкідливі, а, через погане матеріально-технічне забезпечення, нині й небезпечні умови праці зробили свою справу: укомплектованість лікарськими кадрами протитуберкульозних диспансерів не перевищує 75%, середній вік працюючих зрівнявся з пенсійним.
Практично не вирішуються соціальні проблеми хворих на деструктивні форми туберкульозу.
Надзвичайно негативним є той факт, що, за даними неофіційних досліджень серед хворих на туберкульоз в Україні - 25% хворіють на СНІД.
На тлі подібного безладу керівництво охорони здоров’я, заграючи із ВОЗ, протягом 10 років фактично ґвалтує протитуберкульозну службу насадженням існуючої в Європі схеми лікування DOTS, яка повністю непридатна до наших тяжких соціально-економічних умов і при її запровадженні призведе лише до погіршення ситуації.
7. Короткі висновки
1. Найважливіші проблеми, що призводять зо зменшення ефективності медико-профілактичної галузі – недофінансування, зменшення кадрового потенціалу, недосконала нормативна-правова база, використання службового становища в приватних інтересах.
2. Поширена практика фальсифікації показників профілактичної роботи та заниження показників захворюваності населення на інфекційні хвороби сприяє погіршенню епідемічної ситуації в країні, сприяє занепаду вітчизняної епідеміології.
3. Втрата контролю над інфекційними захворюваннями та забрудненням навколишнього середовища населених місць – серйозна загроза економіці держави.
4. Першочерговим є належне застосування на практиці нормативних документів з санітарної охорони навколишнього середовища відповідними посадовими особами а не законотворчість у сфері екології.
5. Через погане матеріально-технічне забезпечення значний перелік показників забруднення навколишнього середовища залишається без контролю, зокрема устаткування операторів мобільного зв’язку.
6. Нині Україна знаходиться на межі повномасштабної гуманітарної катастрофи зумовленої епідемією ВІЛ/СНІДу.
7. Наркоманія – головна рушійна сила епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні.
8. Одна з основних причин розгортання в Україні епідемії туберкульозу – непродумана реорганізація протитуберкульозної служби.
10.01.2005 р.
Відповідальний за санепідрежим
та взаємодію з СЕС медичної служби
Комітету національного порятунку,
лікар-епідеміолог Галімський О.В.
+380501637670
+380502878643