05/11/2005 | dr_dick

Що б не казали. В першу чергу, київський Марш Свободи це прецедент. Ця подія стала своєрідним каталізатором для суспільства. Вона показала, наскільки може грибоко прихована гостра суспільна проблема може бути швидко актуалізована на рівень громадського обговорення. І наскільки вона блискавично породила велику кількість думок і коментарів.
Чому ми кажемо прихована проблема? Тому що в ціалог досі не вступили представники влади, хоча суспільні проблеми такого рівня мали б ініціюватись до громадського обговорення саме з їхнього боку. Навпаки, ми бачимо зворотній процес. Ми бачимо мовчазне небажання виносити цю проблему і бажання уникнути навіть коментарів на цю тему. В першу чергу це пов'язано з відсутністю політичної волі у політиків і відсутності чітких уявлень про масштаби цієї проблеми та способів її вирішення у чиновників. Адже перші мають знати і коментувати проблему, а другі - створювати ефективні механізми її вирішення.
Причин, чому цього не відбувається, декілька. По-перше, це проблема складна, вона потребує масштабних програм, гнучких підходів, змін в нормативно-правових актів та фінансування.
По-друге, існує значна кількість протилежних за змістом точок зору на вирішення цієї проблеми. Релігійні фанатики вважають одне, медики мають іншу точку зору, правооборонці – свою. Особливо зараз, коли нова влада лише встановлюється, приймати незручні для себе рішення їй не вигідно, бо вони викличуть критику у будь-якому разі. Чи з одного, ні з іншого боку. А незручні рішення приймати дуже не час. Тому представникам влади зараз значно легше уникнути цієї проблеми, аніж вступати в діалог і намагатись якимось чином її розв’язати. По-третє, цей процес надзвичайно глибинний. Базис існуючої наркополітики закладено старою владою і лише з помаранчевою революцією, коли захиталась вся надбудова, всі раптом звернули увагу на те, що весь цей час воліло залишатись в тіні. Посадовці в МВС, що опитилось в епіцентрі антикорупції, воліли б зберегти принаймні свої теплі місця, допоки хитання під ногами остаточно уляжуться. І не лише Управління по незаконному обігу наркотиків. Це і медики, і представники реабілітаційних центрів, що згідні закривати очі на негаразди в існуючій наркополітиці, підтримувати її, часом - як запоруку власного існування.
Схожі порухи переймають багато галузей, власне, будь-яке міністерство після кардинальної зміни керівника переживає одну і ту саму інтригу. Новачок-міністр перебуває у стані хиткої рівноваги тож має стократ продумувати всі свої кроки, щоб не зробити кроку, який викличе критику і через неї - суспільний резонанс. Він змушений лавірувати, однак вільних клітин на шахівниці стає дедалі менше. Бонзи меншого рангу тим часом додають до нового міністра спільних зусиль з метою або скинути його, або зробити його своїм. Але часом навіть тривала облога буває неефективною, а може навіть стати загрозою для атакуючого. Тоді кабінетні командири змушені виносити з хати сміття. Вони шукають союзників за стінами свого відомства. І обов’язково знаходиться хтось, комусь так само непотрібно, щоб вигідно приховувана тобою проблема вилилась на поверхню.
Проблема легких наркотиків зробилась темою для обговорення у лічені дні. Події 7 травня каталізували цей процес блискуче. Ми всі побачили - тема легких наркотиків суспільство переймає. Суспільство звернуло увагу на те, що відбувається, і тепер, як мінімум, заінтриговане. Вуличне дійство Маршу Свободи зробило заявку на продовження і з усім драматизмом показало, як багатьом сьогодні бракує толерантності та гнучкості. Втім, цього бракує без виключення всім публічним політиками, що провадяться сьогодні в українському суспільстві.
http://www.nesam.net.ua/page.php?id=802