08/16/2005 | NI_ZRADI

Як вижити в Україні україномовній книзі?
Україна має негативний досвід руйнації книговидання, починаючи ще з 1720 року, коли цар Петро І своїм указом заборонив книговидання українською мовою. Історія була немилосердною до нашої книжкової спадщини. Численні війни, пожежі, грабунки завдали невиправної шкоди книжковому фонду України. Нестерпно страждала українська книга й від радянської цензури та антинаціональної політики «совєтів». Наслідком цього стало різке зменшення кількості україномовних видань у підрадянській Україні.

Зараз у нас нова влада, нові часи, але віз із українською книжкою «і нині там».

Зараз точиться чимало розмов про книжку і книговидання. Та одними розмовами те глибинне катастрофічне становище, в якому опинилася україномовна книга, не виправиш. Національне книговидання повинно перестати розглядатись як збиткова галузь, а сприйматись як частина державної політики. І однією формальною увагою держави тут не обійтися.

Посадовці Міністерства культури і туризму України, Державного комітету телебачення і радіомовлення України за участю представників регіональних органів виконавчої влади, бібліотек тощо мусять розробити державну програму із заохочення людей до читання української книги, розробити стратегічний довгостроковий проект пропаганди українського друкованого слова.

Та, насамперед, слід визначитися. Якою мовою повинна видаватися, власне, українська книга? Питання риторичне – звичайно ж українська мова для видання логічна. В реальності ж маємо зовсім іншу картину: видавець, який працює на українському ринку, видає літературу російською мовою та справно платить податки, так само вважається національним виробником. Та чи має він право на державну підтримку? Тому держава повинна підтримувати суто україномовну книгу.

Як свідчать сучасні соціологічні дослідження, для забезпечення нормального розвитку суспільства, на одного жителя необхідно мати 12-14 книг на рік. Для порівняння наведемо статистику: у 2003 році на одного жителя України припадало 0,8 примірника книги вітчизняного видання, у 2004 році – 1,1 примірника. Як бачимо, прогрес відчутний, але ці цифри чомусь не втішають…

Запровадження пільгового оподаткування намітило позитивну динаміку в книговидавничій сфері. Однак, у порівнянні з Росією, навіть Білоруссю, не кажучи вже про розвинуті західноєвропейські країни, до повного задоволення потреб громадян України у книжковій продукції ще ой як далеко.

Державна підтримка вітчизняного виробника здійснюється не лише шляхом прийняття відповідних законодавчих актів, направлених на розвиток українського книговидання, а й за рахунок виділення бюджетних коштів на закупівлю за державним замовленням друкованої продукції.

Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державний бюджет України на 2005 рік та інших законодавчих актів України» затверджено нову програму «Українська книга», на реалізацію якої виділено аж 20 млн. грн.

Однією з важливих складових видавничої справи є розповсюдження друкованої продукції. Занепад ринку україномовної книжкової продукції спричинений ліквідацією на початку 90-х років минулого століття єдиної книготорговельної мережі. Нині в Україні нараховується близько трьох сотень книгарень, що мають забезпечити широкий доступ населення до книжкових видань, тоді як у Польщі їх 2,5 тисячі.

З вищевикладеного вимальовуються питання, які новій владі варто невідкладно вирішити:
– збереження існуючої книжкової спадщини, цінних раритетних видань, каталогізація та повернення втрачених скарбів української книги;
– послідовна державна політика сприяння україномовній книзі, включаючи книговидання і розповсюдження;
– включення українського книговидання в сучасні ринкові реалії, маркетингова політика, вивчення книжкового ринку;
– виховання традицій україномовного читання, любові читача до української книги.

Ці питання потребують нагального розв’язання на найвищому державному рівні. Інакше – годі й казати про національне відродження та духовну перспективу українства.
Світлана Арідова
ДЖЕРЕЛО:
http://www.cun.org.ua/ukr/