10/06/2005 | Хвізик

До учасників передачі радіо Свобода, присвяченої українській науці (6 жовтня 2005 р):
Панові академіку Сергію Комісаренку та
Панові академіку Платону Костюку
Панові ведучому радіостанції Свобода Кирилові Булкіну

Копія:
До Робочої групи з розроблення концепції розвитку наукової сфери; її вельмишановним співголовам:
Панові президенту Національного університету “Києво-Могилянська Академія” В’ячеславу Брюховецькому та
Панові академіку Ярославу Яцківу

А також усім, хто вболіває за українську науку

Відкритий лист.

Написати цього листа мене спонукала передача, присвячена перспективам розвитку української науки, за участю пп. Комісаренка та Костюка, яку передавала радіостанція Свобода:
http://radiosvoboda.org/article/2005/10/84625299-1fec-4475-aae7-d59931c5ff2e.html

Пройшло майже десять років, як вперше приїхав до Сполучених Штатів. Закінчив тут аспірантуру, захистив дисертацію за спеціальністю „фізика твердого тіла” в університеті Лігай (Пенсильванія), тепер займаюся пост-докторальними дослідженнями у Національній лабораторії високих магнітних полів у Флориді. А колись я працював в нашій Академії наук, в Інституті фізики напівпровідників, який і привив у мене любов до науки і наукової праці.

З великою увагою прослухав передачу. Вітаю кроки української влади спрямовані на розвиток науки. Вірю, що якщо вони будуть серйозними, цілеспрямованими і продуманими, то результат не заставить себе чекати. Маю де-які думки щодо використання потенціалу наших вчених, які зараз працюють за кордоном і хочу їх викласти.

Я давно помітив, що існує міф серед багатьох наших людей, які живуть на Україні про тих хто поїхав за кордон. З завидною терпелячістю його повтороюють у різних колах абсолютно різні люди. В залежності від своїх політичних переконань, його промовляють або із ненавистю, або зі сльозами на очах, або із радісною зловтіхою у голосі. А складається він лишень із трьох фраз: „ох, він поїхав”; „ох він пропав”; „ох, він не вернеться”. Хочу заявити Вам твердо: це лишень міф, який у глобалізованому світі не має під собою жодного підгрунтя. Вчені багатьох країн світу працюють у різних лабораторіях, і це є нормально. Хто Вам таке сказав, що „вони вже ніколи не вернуться”? Їх хто-небудь опитував? Звідки джерело інформації? На мою думку, ця фраза є ніщо інше, як „мислевірус”. Такий собі стандартний штамп, який підміняє думку, сидячи десь поміж мозкових нейронів і заважаючи їм працювати. Отже, дуже прошу, не дивіться на нас, як на людей втрачених. Набагато краще буде, якщо ми, україньські вчені, які працюють в Україні і ті, що знаходяться за кордоном, спробуємо поєднати свої зусилля з метою створення у нашій країні таких умов, щоб в ній було добре жити і працювати, і щоб хотілося туди повертатися.

Якби нам удалося утворити такий союз, переконаний, ми усі були би приємно здивовані тими широкими перспективами, які відкриватимуться перед українською наукою саме завдяки нашій присутності у різних наукових закладах світу. У передачі прозвучала цифра про двадцять українських професорів за кордоном. Звідки ця цифра взялася? Вона не є правдивою. Щодо людей, які обіймають професорські та прирівнені до них посади, величину похибки оцінюю у два порядки; а кількість наших науковців, які поки що не доросли до професорських посад оцінювати навіть не беруся. Щоб дізнатися про реальну ситуацію пропоную створити базований в інтернеті Добровільний національний реєстр українських вчених за межами Батьківщини. Дати можливість нашим вченим внести туди докладно всі свої дані про те, де і на якій посаді вони працюють, яка їхня спеціалізація, яке коло їхніх інтересів. До того самого реєстру можна було би також дозволити записуватися іноземним вченим, які бажають співпраці з Україною. Варто також створити реєстра для тих вчених, які працюють в Україні і потребуть для своїх досліджень допомоги добре оснащених лабораторій. Такі реєстри могли би допомогти встановленню і налагодженню плодотворної співпраці, яка би допомогла нашим вченим отримати доступ до найсучаснішого обладнання.

Вважаю за необхідне розвіювати міф, ніби Захід, дозволивши бідним українцям покористуватися приладдям, обов”язково захоче щось взяти у замін. Це не зовсім так. Наприклад, у США є розгалужена система Національних лабораторій, які створені для того щоб забезпечувати проведення досліджень іншими установами. При цьому не робиться різниці між установами американськими та зарубіжними. Наприклад, лабораторія де я працюю тричі на рік оголошує конкурси проектів, які потребуть використання високих неперервних магнітних полів. Переможці конкурсу отримують доступ до нашого устаткування на строк від 3х до 14ти днів і можуть робити на ньому фактично будь-який експеримент. Таким чином, до нас приїздять люди із різних небагатих країн, які нездатні вкладати великі кошти у власну науку: Венесуели, Болівії, Росії, Кенії... Результатом такої поїздки, як правило, є наукова публікація з подякою колективу лабораторії за надані можливості скористатися її обладнанням.

Підкреслюю, що лабораторій, робота яких організована подібним чином, у США є ціла мережа: у кожної своя спеціалізація, і до кожної цілком реально потрапити для проведення досліджень. Щоб допомогти нашим вченим, які перемогли на таких конкурсах проектів скористатися зі своєї перемоги, український уряд мав би зорганізувати спеціального фонда, завданням якого було б надання фінансової допомоги вченим, щоб вони могли покрити свої витрати на дорогу та проживання.

Знаю випадки, коли наші вчені, провівши якийсь час за кордоном, повертаються в Україну, і намагаються везти з собою гранти та обладнання. А їх стрічає українська митниця, а потім за них береться податкова, і від їхніх грантів лишається пшик. Варто було би пояснити нашому уряду, щоб він перестав різати кури, які нестимуть золоті яйця. Вважаю справедливим вимагати від уряду звільнення ввезення обладнання для наукових досліджень від сплати мита, а виграних наукових грантів від сплати податків. Бо це є необхідний крок для підняття нашої науки.

На завершення ще раз наголошу, що в умовах недостатнього фінансування, тільки максимальна відкритість до зовнішнього світу може врятувати нашу науку від остаточної загибелі.

З повагою
Олексій Світельський, доктор філософії