02/20/2006 | Ярослав Сватко

Твердити, що інформаційна війна – щось нове, що з’явилося лише з настанням глобалізації цивілізаційних процесів є хибним. Оскільки саме поняття „цивілізації” має в собі значну інформаційну складову, то кожен конфлікт суспільств з різними цивілізаційними (або нижчого рівня) цінностями неодмінно включав елементи інформаційної війни. Однак, на початках цивілізацій і до закінчення середньовіччя, суспільства на підкорених територіях (чи ті, яких планували підкорити) розглядались як відновлюваний ресурс території і ніколи – як інформаційне середовище. Інформаційні зудари суспільств звичайно ж, відбувались, але процес інформаційної боротьби був стихійний, неусвідомлений сторонами.

Оминаючи перехідний період, в якому відбувалось усвідомлення того, що інформація подекуди є зброєю, потужнішою від гармат, можна сказати, що всі конфлікти минулого століття мали потужну інформаційну складову. Багато прийомів інформаційної війни, яка, схоже, стає головним театром дій в глобалізованому світі, були відпрацьовані саме тоді - инша річ, що вони ще не систематизовані та не описані в підручниках для новітніх військових училищ, які мали б готувати командирів для цього поля бою. Іронічна помішка недовірливих недоречна – Сполучені Штати, які мають сьогодні абсолютну військову перевагу в зброї шостого покоління чи над будь якою державою світу, чи над найнеймовірнішим союзом держав, добре усвідомили недостатність цієї переваги в сучасному світі.

Аналіз діяльности американських спеціяльних операційних сил (SOF) показав, що найпотужніша в світі держава не в стані ефективно їх використовувати без застосування інформаційної зброї. Тому 30 жовтня 2003 року міністр оборони США Дональд Рамсфельд підписав „дорожню карту інформаційних операцій” (IO Roadmap) для міністерства оборони США, яка визначила інформаційні операції як „інтегроване використання можливостей електронної зброї, комп’ютерних мережевих операцій (CNO), психологічних операцій (PSYOP), операцій з військової дезінформації і дезорганізації та операцій безпеки (OPSEC) для використання можливостей впливу на людську свідомість з метою руйнування, розкладання, або й взагалі перехоплення впливу на прийняття рішень противника, при цьому захищаючи наше власне (рішення).” Якого ще доказу потрібно, щоб довести, що інформаційна війна – це не фантастика, а реалії сьогодення?

Шкода, але ні діюча українська влада, ні суспільство загалом чи частково не сприймає подій від Помаранчевої революції і до тепер включно як великої інформаційної воєнної кампанії. В кращому випадку „інформаційною війною” називають окремі сутички цієї кампанії – наприклад, зв’язані з газовим конфліктом чи маяками. Найгірше, що всі ці бої місцевого значення розглядають відокремлено від безперервної інформаційної війни, одне від одного та від Помаранчевої революції (яка, по суті, була великою битвою цієї війни, важливою битвою, але аж ніяк не усією війною). Крім того, їх розглядають на найпростішому рівні операцій, які годилося б називати словом „пропаґанда”. В той же час росіяни, незважаючи на вразливість їх власних позицій, в боротьбі з Україною сповна використовують те, що експерти Рамсфельда назвали „використання можливостей впливу на людську свідомість з метою руйнування, розкладання, або й взагалі перехоплення впливу на прийняття рішень противника”. Відсутність повноцінного розуміння національною елітою та нацією загалом приорітетности такого поняття, як „національна солідарність”, наявність такого фактора, як вибори, дозволяє їм ефективно здійснювати кампанію дезінформації та дезорганізації в рядах українських політиків, урядовців, просто громадян.

Чи може Україна встоятись у цій безперервній війні за збереження свого „Я”? – Безумовно! Перебіг Помаранчевої революції, аналіз окремих інформаційних сутичок у ній та засобів, які використовували сторони, показує, що асиметричні дії українських „інформаційних партизанів” (на жаль, не можна знайти иншого терміну, позаяк діюча в той час влада аж ніяк не стояла на боці питомих українських інтересів) – ці дії ефективно зруйнували російський план, невтралізували російські інформаційні удари, а подекуди й дезорганізували роботу російського штабу. Таке стало можливим вийнятково тому, що для мобілізації українців наша сторона мала два креативи фундаментального значення: права людини і права нації. Будуючи національний опір на цих двох фундаментальних поняттях, які мають в своїй основі чи не первинні інстинкти живої істоти, українська сторона звела нанівець російський план, під який було підведено немалі засоби, який насамперед покладався на домінацію росіян в апаратних засобах інформаційного простору України.

На жаль, за час, що пройшов від помаранчевої перемоги, обидва українських уряди фактично іґнорували факт домінування російських засобів в українському інформаційному просторі. Тому російське домінування в засобах короткотермінової дії – радіо, телебачення, газети помітно дезорганізує зусилля української сторони в час виборів. На додаток, домінування росіян в засобах середньої дії (йдеться про книгу та книготоргівельну мережу, яка практично монополізована росіянами в Україні) обіцяє українцям проблеми в інформаційному просторі не лише на поточних виборах, а щонайменше на найближчих п’ять років. На відміну від українських урядовців, в росіян добре розвинене апаратне розуміння інформвійни, вони, програючи на креативному полі, монополізують канали поширення інформації. Таким чином вони з одного боку блокують просування українських ідей, а з иншого – впоюють в українське суспільство свої креативи, які модифікують поведінку українців.

Варто відзначити, що в росіян за підтримки держави працює кілька центрів вироблення національних креативів, і всі вони частину своєї уваги приділяють Україні. В Україні ж державне розуміння тотальности інформаційної війни відсутнє, і ця царина віддана для козакування „інформаційних партизанів”. Нема слів, їх дії під час газового конфлікту добряче занепокоїли росіян – щоб не сказати: привели до наслідків, несподіваних для Москви. Акція громадянських активістів "Пам`ятай про газ – не купуй російських товарів" виявилась абсолютною несподіванкою для росіян, особливо після того, як вони встановили, що вона розширюється спонтанно. Проблема, звичайно ж, не в економічній складовій цієї партизанської акції, а в інформаційній: стихійне, нецентралізоване поширення в суспільстві ідеї відрубности українських інтересів від російських. Зрозуміло, що подібні партизанські акції громадянських активістів ефективніші від централізованих, бо їх практично неможливо зупинити. Але такі речі, як класифікація рівнів війни, цільових груп для інформаційних ударів з обох боків, стратегія інформаційної безпеки нації повинна бути віднесена до обов’язку держави. Так само, як й інвентаризація інформаційної бази нації – не лише у вузькому апаратному розумінні (засоби і канали розповсюдження), а й та частина, яка забезпечила українцям перемогу в помаранчевому Сталінграді – ідейна, креативна сторона. На жаль в цьому місці у нас з боку держави – порожнеча...

Чи має Україна шанси у цій війні нового тисячоліття? Якщо йдеться про протистояння з росіянами – то безумовно! Головною проблемою росіян у намаганні здійснити свій план „ліберальної імперії” є відсутність єдиної ідеї, здатної працювати в усіх цільових групах їхнього суспільства. Держава, позбавлена інформаційного запілля, дуже вразлива навіть на власні засоби інформвійни. Врешті – таким є висновок американців після трьох років досвіду PSYOP: їх застосування нагадує зарин, свої не ґарантовані від ураження. Крім того, під час газової війни росіяни створили кілька стійких понять, які створюють велику небезпеку для РФ як цілісної держави. Віднині європейці знають, що Росія може використовувати газ як важіль економічного і політичного тиску. Вони також знають, що для збільшення рівня власної безпеки треба диверсифікувати джерела постачання газу. Вся небезпека проблеми для росіян в тому, що диверсифікувати постачання можна не лише в рамках існуючого світового ладу – будь який лад є тимчасовим явищем. Диверсифікувати можна і на території існуючої держави – якщо її спіткає доля СРСР. Розпад Росії став явищем, економічно вигідним для Європи – і це найгірший для Москви наслідок газової війни. Звичайно, диломати і державні особи говоритимуть чемності та заперечуватимуть причетність своїх держав до тих чи инших подій у нестабільних регіонах. Але що їх слова мають до дій бійців невидимого інформаційного фронту? Особливо, коли порахувати витрачені кошти та економію від диверсифікації джерел...

Хтось скаже: ефемерна війна, ефемерні засоби... Але Помаранчева революція не була ефемерною. Рішучість десятків тисяч тих, які стояли в облозі Банкової, їх готовність до штурму була зовсім не ефемерною, ми знаємо, якою проблемою було стримати людей від бажання йти на приступ. Врешті, останній хіт інформаційної війни – конфлікт навколо давно намальованих в Данії карикатур дає також не ефемерні результати. До речі, виведення арабської операції на рівень мережевих акцій списано з живої практики Сербії, Грузії та України. А сама арабська структура, з якої списувались елементи громадянських рухів у трьох згаданих країнах описана тут: http://maidan.org.ua/n/lib/1052920458 Не ефемерна, правда ж?
Пора би й Україні свою IO Roadmap приймати.

Автор висловлює свою вдячність головному редакторові Львівської Газети Андрієві Павлишину за плідну дискусію в програмі „Політична шахівниця”, яка прислужилась до написання цієї статті.

Стаття надійшла на Майдан Mon 20-02-2006 16:28