Українська національна тотожність і латентна „ірландізація”
03/07/2006 | Митрофан
Цікава стаття, може почепите на головну?
Українська національна тотожність і латентна „ірландізація”
Спостерігаємо сьогодні такий собі парадокс – формально Україна існує як суверенна держава, але українська мова, українська культура, як і українська національна ідентичність в цілому саме після здобуття Україною увійшли в останню стадію свого занепаду і очевидно, що „українськості” як особливого і самодостатнього соціально-культурного явища і модерного політичного феномену за якихось 20-30 років не стане. Таким чином, воно нарешті остаточно стане історією. Чи є це трагедією локальною і загальносвітовою? Безумовно, що так. Чи є шанс врятувати Україну від такої сумної перспективи? Якщо так, то дуже й дуже примарний. Для того, щоб віднайти рецепт для якогось ефективного втручання в цей латентний процес, потрібно з”ясувати, які причини лежать в основі нашого трагічного феномену.
Таких причин досить багато, і вони мають різне походження і виникали в різний час. Ці причини є зовнішні і внутрішні. Отже спробуємо розглянути найбільш важливі з них. Деякі з них мають історичний характер і залишилися нам у спадщину ще від позаминулого століття, деякі ж є явищем історично новим і пов”язані із соціально-економічними і політичними процесами останніх десятиріч.
Спочатку звернемося до історичного підгрунтя нашої проблеми і спробуємо коротко окреслити основні історичні етапи формування сучасної української національної ідентичності, залишивши при цьому регіональну специфіку Східної Галичини дещо збоку, що жодним способом не применшує ісоричної значущості цього регіону у формуванні українського політичного і культурного „Я”. Романтичний націоналізм Шевченка і кирило-мефодіївців середини 19 століття був модифікований народницькими і позитивістичними поглядами письменників та істориків другої половини 19 – початку 20 століття. Запозичення соціалістичних теорій на початку 20 століття не додало принципово нічого до політичного і культурного типу українця – напередодні Першої Світової війни він залишився романтиком, зачарованим козацькою добою і закоханим у традиційну, орієнтовану на селянський побут культуру. Війна і революція докорінно змінили стан речей, поєднали культурно і (на короткий час – політично) Західну і Східну Україну, а головне – заклали психологічні підвалини до конструювання нового українського „Я”. Це „Я” відтепер було зачароване потужним поступом України до міста, закохане у технологію і прогрес, і орієнтоване на „психологічну Європу”. Відтак, саме тоді у 1920-х витворювалося справді модерне і життєво самодостатнє українське „Я”. Саме тоді, на злеті воно було замордоване. Не кажучи вже про Голодомор-33, слід взяти до уваги те, що ніколи за всю історію людства не було знищено цвіт інтелекту однієї окремо взятої нації так, як це було зроблено в Радянській Україні у 1930-ті роки. Як наслідок українець подається у карикатурно-фольклорному світлі, і головною ознакою його ідентичності стає несприйняття модерного способу життя. Після смерті Сталіна, протягом десятиліття відбулася остання спроба відстояти українську національнку тотожність як самоцінну і життєстерджуючу. Ця спроба називалася „шестидесятництво” і була доволі обіцяючою. Однак знову починаючи з кінця 1960-х років вона була розчавлена КГБ та ідеологічними нагінками від режиму. Найбільш трагічна і найбільш яскрава постать цієї спроби відстояти право українців бути рівними серед інших був Василь Стус. Отже, і друга спроба модернізувати українство і зробити його культурно вільним і самодостатнім була знищена. „Перебудова” і проголошення незалежності подавали багато надій, але ті надії не справдилися.
Перш ніж перейти до розгляду теперішнього стану речей, слід окреслити основні характеристики, що визначають поняття „національна ідентичність”. У сукупність цих понять входять такі засадничі речі як мова, історична пам”ять, релігійна приналежність, культурні уподобання та орієнтації тощо.
Почнемо з мови. Ті, хто каже, що не треба політизувати мовне питання, не зовсім праві. Українська мова ЗАВЖДИ була проблемою політичною. Зрештою, не буду йти у глибокі історичні екскурси та конкретні деталі (їх безліч), а нагадаю лише про те, що українська мова була єдиною в Російській імперії мовою, котра офіційно заборонялася царськими указами або ж урядовими постановами впродовж цілих двох століть. Здавалося б, чому така увага до „солов”їної” та „співучої”? Інші ж мови таким суворим заходам не підлягали. Тут цікаво відзначити, що власне не імперський уряд ініціював скажімо Валуєвський указ 1863 року, чи Емський указ 1876 року. Найбільше занепокоєння з приводу української мови вислювлювала російська інтелектуальна еліта. Корифеї російської суспільної думки типу Віссаріона Бєлінського були твердо переконані, що українською мовою нічого вартісного створити неможливо, і що ця мова не може претендувати на рівноправний статус із іншими мовами. Тут справа не стільки в мові як такій, а у тому, що визнавши ту мову, треба було визнавати і факт існування іншого народу як цілковито відмінного історичного, політичного і культурного явища. В результаті одразу б поставало питання про відповідні права цього народу як колективного „Я”. На це російські інтелектуали, а тим паче урядовці погодитися аж ніяк не могли. Таким чином від 18 століття і до сьогодні існує потужна інтелектуальна і політико-культурна традиція заперечення факту існування українського окремішного „Я” у його мовно-культурному вимірі. Зауважимо, що тих, хто підтримує подібну концепцію є досить багато і в сучасній Україні, причому серед її політичної та бізнес еліти. Звичайно, що подібна позиція не афішується, але вперто втілюється на рівні повсякденного життя, культурної праці і політичної ідеології. Якось недавно один із українців розповідав на інтернеті про те, що має намір подати на Запорізький Автомобільний Завод в суд за те, що керівництво компанії відмовило йому у наданні документації українською мовою на придбане авто, посилаючись на те, що в тому „немає потреби”. Отже, історичний феномен „невизнання” (немає потреби!) українського „я” має своє успішне продовження в державі, котра постала як гарант забезпечення прав українського народу.
Традиційним і так би мовити, „природнім” резервуаром української мови в Україні було етнічно однорідне українське село. Подорожуючи Україною у 1980-ті я зауважував, що практично скрізь у сільській місцевості від Волині і до Луганщини включно люди розмовляли українською за винятком тих місцевостей, де компактно проживали молдавські, болгарські, чи угорські громади на Півдні та Заході України. Враховуючи, що впродовж століть село було головним резервуаром поповнення міського населення, можна було б сподіватися, що за умов української державності натуральний процес міграції міг би збільшувати частку українського (у мовно-культурному сенсі) елементу у великих містах. Однак цього не сталося з кількох причин.
По-перше, внаслідок соціально-економічних потрясінь, що мали місце в Радянській Україні від 1930-х років і до нинішнього часу, українська багатодітна селянська родина остаточно зникла.
По-друге, соціальні умови у сільській місцевості такі, що головна мрія молодого мешканця села – втекти і ніколи не повернутися. При цьому, ця втеча сьогдні вже не лише до міста, а дуже часто – за кордон. Із східних областей люди масово виїздять на заробітки до Росії, із західних – до Європи і США. У першому випадку, якщо повертаються, то лише збільшують присутність російського мовно-культурного субстрату. В другому випадку – здебільшого залишаються на новому місці назавжди.
По-третє, мовно-культурна атмосфера великих міст в Україні (Східна Галичина тут є винятком) залишається такою як і була ще за російських царів – російською та часто відверто ворожою на до всього українського, насамперед, мови і на побутовому рівні і часто – на рівні місцевих урядовців та мас-медія.
По-четверте, найбільш згубна і найбільш ганебна звичка відмови від свого національного „Я”, котре безпосередньо виражене через мову не зникає і сьогодні. Таким чином, українська ідентичність свідомо і несвідомо маргіналізується її носіями і замінюється якимось новітнім псевдо-культурним сурогатом, в основі якого є ерзац російської мови. Причому, остання тенденція характерна насамперед для людей із формальною вищою освітою.
Відсутність будь-якого регулюючого впливу держави призвела до того, що українська мова практично зникла з газет, радіо, витіснена із кабельного телебачення, вона так і не стала, і вже напевно ніколи не стане в Україні мовою високих технологій, бізнесу, юриспруденції, та вищої освіти. Міф про вищість російської мови у порівнянні до української всіляко підживлюється. Створилася цілковито абсурдна з точки зору конституційного права для титульної нації ситуація, за якої В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ МОЖНА ЛЕГКО ОБІЙТИСЯ БЕЗ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, АЛЕ НЕМОЖЛИВО ОБІЙТИСЯ БЕЗ МОВИ РОСІЙСЬКОЇ. І при цьому, все голосніші голоси про необхідність російської мови як державної. Мовляв, для її захисту, а насправді, для остаточного закріплення української у тому фактичному статусі, у якому вона є тепер і який був прописаний для неї ще ідеологами „трієдіной русской народності”.
Я пригадую 1989 рік, коли ще за комуністичної системи Верховна Рада УРСР приймала закон про підтримку української мови. Закон відкритих противників тоді практично не мав. Тобто всі погоджувалися, що українська мова має бути дежавною в Україні, і що треба вживати негайних заходів до її відновлення, але приховані опоненти вимагали лише її поступового впровадження за якогось перехідного періоду. При цьому термін у п”ять або десять років вважався цілком прийнятним для тих, хто виступав проти так званої „насильницької українізації”. Шістнадцять років по тому ми маємо ось ту абсурдну ситуацію, згадану вище, коли українська мова є маргіналізована де-факто. Прийняття ж закону про державний статус російської мови виведе українську із ужитку де-юре. В тому, що такий закон буде прийнято, сумніватися майже не доводиться. Його прихильники стають дедалі активнішими і галасливішими, в той час як противники чомусь дивно скромні, а державне керівництво на чолі із президентом просто „вмиває руки”. Отже, українська мова, як один із ключових елементів українського „Я” стає приреченою. Її подальший і досить швидкий занепад наразі виглядає неминучим.
Історична пам”ять як психо-культурний феномен є одним із критичних складників національного „Я”. І тут маємо справу доволі заплутану. Заплутаність ця дуже яскраво відбивається в українських грошових знаках. Сама назва українських грошей „гривня” ніби-то робить нас спадкоємцями Київської Русі. Потрет гетьмана Івана Мазепи на 10-ти гривневій купюрі ніби-то прив”язує нас до українського козацтва і одного із його найбільш про-українських провідників. Але коли ми отримуємо здачу із гривні, то тримаємо в руках „копійку”. До цієї монети дуже важко приєднати щось із українського минулого окрім того факту, що вона стала ходити в Україні після підкорення останньої Московським царством. Отже маємо досить дивного історичного гібрида. Але проблема з історичною пам”яттю лише цим, на жаль, не обмежується. Справа в тому, що Київська Русь і Гетьманщина – це досить віддалене минуле, і поєднання нинішньої України із тими часами виглядає може й романтично, але досить штучно. Якщо образи Хмельницького і Мазепи присутні, то чому тоді не видно поряд із Грушевським Скоропадського і Петлюри? А як бути із Петром Шелестом, котрий попри всю його суперечливість і залежність, був авторитетним українським лідером, за що й поплатився? Якби уявити собі, що Україна стала самостійною не у 1991 році, а десь так у році 1967, то уряд під керівництвом Петра Юхимовича значно ефективніше від нинішніх керівників вирішив би багато проблем, включно із проблемою української мови й культури. Ясна річ, тут не йдеться про могутню лисину першого секретаря ЦК КПУ на українському грошовому знакові, а лише про визнання Шелеста як справді українського лідера, котрому втім забракло сміливості стати на відкритий герць із своїми опонентами з Москви. Іншими словами, історична пам”ять міцно пов”язує сучасних українців із давніми часами, але має велику білу пляму у тому, що стосується справ не таких давніх. Інакше як пояснити той відчай покійного нині Джеймса Мейса, який огортав його від байдужості українців в Україні щодо однієї із найбільших трагедій в історії людства – голоду 1932-33 років? Цікаво, що у сусідній Росії досить швидко збагнули небезпеку „забудькуватості” щодо недавнього минулого і швиденько повернули назад радянський гімн. Ясна річ, що для України той гімн аж ніяк не підходить, маємо свій – дійсно популярний і сильний, але замислитися над тим, щоб перепоховати на Аскольдовій Горі усіх тих, хто у різний час і спосіб намагався відстояти Україну та її ЧЕСТЬ, дійсно б не завадило. Бо навіть коли президент кладе квіти на могилу Головного Отамана на цвинтарі Пер-ла-Шез, то із цього ше не видно, що теза Петлюри - „самостійна Україна можлива лише за повного психологічного розриву із Москвою” – є нарешті сприйнята українським керівництвом. А тим часом, те як формується сучасна історична пам”ять українських громадян, досить промовисто виражене ведучим одного із одеських телевізійних каналів – в англійському френчі і з борідкою a la Nicholas II та бездарними і претензійними оповідками про блиск колишньої Російської імперії.
Релігійна складова українського „Я” – це щось із категорії „очевидного-неймовірного”. Коли одна аспірантка Колумбійського університету сказала мені, що працює над докторатом про contemporary Ukrainian religious identity (сучасна українська релігійна ідентичність), то мені стало її щиро шкода. Розібратися у тому, що таке в сучасній Україні церква, а також зрозуміти, як взаємодіє ця інституція із сучасною українською душею – це під силу хіба що Мефістофелеві. Факт незаперечний – церква в нинішній Україні є надпотужним психологічним, культурним і політичним чинником. Як же цей чинник впливає на формування нашого українського „Я”?
Почнемо по-порядку, із заходу на схід. Українська Греко-Католицька Церква є домінуючою релігійною силу у Східній Галичині. Так склалося історично, що з кінця 19 століття вона перетворилася на потужну духовну і культурну національно орієнтовану установу. Так само історично склалося, що ця церква є локальна і утворює значний культурно-релігійний контраст із більшою частиною України, де домінують православні конфесії.
Домінуючою релігійною конфесією в Україні є Українська Православна Церква Московського Патріархату. Вона жорстко контролюється із Москви, і складає понад 70% від усіх парафій що входять до Російської Православної Церкви в тому числі і в Росії. Враховуючи тривалу і дуже успішну співпрацю РПЦ та її лідера із колишнім КГБ, можна припустити, що і УПЦ МП є під особливо пильною увагою і контролем з боку російських спецслужб (тут варто звернути увагу на роль митрополита Агафангела (Савіна), котрий приставлений до митрополита Владіміра (Сабодана) . Саме цій церкві належать головні релігійні святині України – Києво-Печерська і Почаївська лаври, що є наджвичайно важливим чинником культурним, психологічним, а також і політичним. Впродовж останнього десятиліття чя церква значно зміцнила свої позиції в Україні, і наразі немає жодних ознак того, що її роль у релігійному і політичному житті українського суспільства у найближчому часі буде зменшуватися. Водночас, співпраця російського уряду і президента із РПЦ та її головою – Патріархом Алєксієм значно посилилася із приходом до влади в Росії офіцерів колишнього КГБ СРСР на чолі із Владіміром Путіним. За подібних умов варто було б очікувати на активізацію співробітництва керівництва України із українськими церквами, насамперед Українською Православною Церквою Київського Патріархату, але цього не відбувається. Таким чином, у протиборстві церков в Україні маємо ще один абсурд – домінує церква тісно пов”язана із керівництвом у Кремлі та його спецслужбами. Наслідки такого становища дуже відчутні в українському громадському та релігійному житті: всім відома надзвичайно активна участь російської церкви у політичній боротьбі на підтримку про-російських, в тому числі, комуністичних сил в Україні. Російська церква також постійно демонструє відверто агресивно-ворожу позицію щодо інших релігійних конфесій в Україні, передовсім щодо УГКЦ та УПЦ КП. Отже українське суспільство в релігійному плані дедалі тісніше прив”язується до гіперполітизованої церкви, котра практично не визнає існування українського народу як окремішного і вбачає своє головне завдання у відновленні релігійної і політичної єдності із Москвою.
Культурні орієнтації сучасного українського суспільства є дуже різноманітними і доволі заплутаними. Однак домінуючою виглядає тенденція несприйняття здобутків української культури як минулих, так і сучасних, а також провінційне захоплення тим, що надходить тепер у вигляді комерційного культурного товару із Росії або ж із Заходу. У пресі останніх років часто писалося і про засилля низькосортного російського шоу-бізнесу в Україні, і водночас говорилося про різного роду труднощі, із котрими стикаються українські митці у рекламі і демонстрації власних здобутків. Разом із цим, відбулася консервація культурних смаків широкого загалу, виражена у захопленні від „творчості” Андрія Данилка (Вєрки-Сердючка) або ж відомих Моїсєєнка і Данильця („кролікі”). Популярність згаданих осіб та їзніх персонажів сягає величезних розмірів і є по суті якоюсь особливою культурною патологією.
Відтак, сумний, але влучний висновок Івана Дзюби щодо нинішнього стану речей і його причин виглядає дуже адекватним:
„Чи не найістотнішим чинником нашого осоромлення перед світом є глибока деукраїнізованість, знекоріненість – емоційна, культурна, світоглядна – більшої частини керівного політичного, економічного, виробничого корпусу. Саме їхня „свіжість”, якщо вжити вираз Салтикова-Щедріна, тобто щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу, забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбуванн співвітчизників, лобіювання чужих інтересів, саботування тих проектів, які могли б зменшити, енергетичну, інформаційну, культурну та іншу залежність від небезкорисливих сусідів.” (Людмила Тарнашинська, Закон піраміди (Київ: 2001, с.12))
Від себе додамо – героїчні зусилля і жертовність тих українців, котрі як ВасильСтус поклали свої життя на плаху, бо розуміли поняття національної честі у його первісному значенні, таки пішли намарне – земляки так і не спромоглися оцінити їх як належить. Що ж, іноді трапяється в історії, що народ є негідним тих, хто поклав життя, рятуючи його честь. Такий народ не має честі.
Максим Радецький
Українська національна тотожність і латентна „ірландізація”
Спостерігаємо сьогодні такий собі парадокс – формально Україна існує як суверенна держава, але українська мова, українська культура, як і українська національна ідентичність в цілому саме після здобуття Україною увійшли в останню стадію свого занепаду і очевидно, що „українськості” як особливого і самодостатнього соціально-культурного явища і модерного політичного феномену за якихось 20-30 років не стане. Таким чином, воно нарешті остаточно стане історією. Чи є це трагедією локальною і загальносвітовою? Безумовно, що так. Чи є шанс врятувати Україну від такої сумної перспективи? Якщо так, то дуже й дуже примарний. Для того, щоб віднайти рецепт для якогось ефективного втручання в цей латентний процес, потрібно з”ясувати, які причини лежать в основі нашого трагічного феномену.
Таких причин досить багато, і вони мають різне походження і виникали в різний час. Ці причини є зовнішні і внутрішні. Отже спробуємо розглянути найбільш важливі з них. Деякі з них мають історичний характер і залишилися нам у спадщину ще від позаминулого століття, деякі ж є явищем історично новим і пов”язані із соціально-економічними і політичними процесами останніх десятиріч.
Спочатку звернемося до історичного підгрунтя нашої проблеми і спробуємо коротко окреслити основні історичні етапи формування сучасної української національної ідентичності, залишивши при цьому регіональну специфіку Східної Галичини дещо збоку, що жодним способом не применшує ісоричної значущості цього регіону у формуванні українського політичного і культурного „Я”. Романтичний націоналізм Шевченка і кирило-мефодіївців середини 19 століття був модифікований народницькими і позитивістичними поглядами письменників та істориків другої половини 19 – початку 20 століття. Запозичення соціалістичних теорій на початку 20 століття не додало принципово нічого до політичного і культурного типу українця – напередодні Першої Світової війни він залишився романтиком, зачарованим козацькою добою і закоханим у традиційну, орієнтовану на селянський побут культуру. Війна і революція докорінно змінили стан речей, поєднали культурно і (на короткий час – політично) Західну і Східну Україну, а головне – заклали психологічні підвалини до конструювання нового українського „Я”. Це „Я” відтепер було зачароване потужним поступом України до міста, закохане у технологію і прогрес, і орієнтоване на „психологічну Європу”. Відтак, саме тоді у 1920-х витворювалося справді модерне і життєво самодостатнє українське „Я”. Саме тоді, на злеті воно було замордоване. Не кажучи вже про Голодомор-33, слід взяти до уваги те, що ніколи за всю історію людства не було знищено цвіт інтелекту однієї окремо взятої нації так, як це було зроблено в Радянській Україні у 1930-ті роки. Як наслідок українець подається у карикатурно-фольклорному світлі, і головною ознакою його ідентичності стає несприйняття модерного способу життя. Після смерті Сталіна, протягом десятиліття відбулася остання спроба відстояти українську національнку тотожність як самоцінну і життєстерджуючу. Ця спроба називалася „шестидесятництво” і була доволі обіцяючою. Однак знову починаючи з кінця 1960-х років вона була розчавлена КГБ та ідеологічними нагінками від режиму. Найбільш трагічна і найбільш яскрава постать цієї спроби відстояти право українців бути рівними серед інших був Василь Стус. Отже, і друга спроба модернізувати українство і зробити його культурно вільним і самодостатнім була знищена. „Перебудова” і проголошення незалежності подавали багато надій, але ті надії не справдилися.
Перш ніж перейти до розгляду теперішнього стану речей, слід окреслити основні характеристики, що визначають поняття „національна ідентичність”. У сукупність цих понять входять такі засадничі речі як мова, історична пам”ять, релігійна приналежність, культурні уподобання та орієнтації тощо.
Почнемо з мови. Ті, хто каже, що не треба політизувати мовне питання, не зовсім праві. Українська мова ЗАВЖДИ була проблемою політичною. Зрештою, не буду йти у глибокі історичні екскурси та конкретні деталі (їх безліч), а нагадаю лише про те, що українська мова була єдиною в Російській імперії мовою, котра офіційно заборонялася царськими указами або ж урядовими постановами впродовж цілих двох століть. Здавалося б, чому така увага до „солов”їної” та „співучої”? Інші ж мови таким суворим заходам не підлягали. Тут цікаво відзначити, що власне не імперський уряд ініціював скажімо Валуєвський указ 1863 року, чи Емський указ 1876 року. Найбільше занепокоєння з приводу української мови вислювлювала російська інтелектуальна еліта. Корифеї російської суспільної думки типу Віссаріона Бєлінського були твердо переконані, що українською мовою нічого вартісного створити неможливо, і що ця мова не може претендувати на рівноправний статус із іншими мовами. Тут справа не стільки в мові як такій, а у тому, що визнавши ту мову, треба було визнавати і факт існування іншого народу як цілковито відмінного історичного, політичного і культурного явища. В результаті одразу б поставало питання про відповідні права цього народу як колективного „Я”. На це російські інтелектуали, а тим паче урядовці погодитися аж ніяк не могли. Таким чином від 18 століття і до сьогодні існує потужна інтелектуальна і політико-культурна традиція заперечення факту існування українського окремішного „Я” у його мовно-культурному вимірі. Зауважимо, що тих, хто підтримує подібну концепцію є досить багато і в сучасній Україні, причому серед її політичної та бізнес еліти. Звичайно, що подібна позиція не афішується, але вперто втілюється на рівні повсякденного життя, культурної праці і політичної ідеології. Якось недавно один із українців розповідав на інтернеті про те, що має намір подати на Запорізький Автомобільний Завод в суд за те, що керівництво компанії відмовило йому у наданні документації українською мовою на придбане авто, посилаючись на те, що в тому „немає потреби”. Отже, історичний феномен „невизнання” (немає потреби!) українського „я” має своє успішне продовження в державі, котра постала як гарант забезпечення прав українського народу.
Традиційним і так би мовити, „природнім” резервуаром української мови в Україні було етнічно однорідне українське село. Подорожуючи Україною у 1980-ті я зауважував, що практично скрізь у сільській місцевості від Волині і до Луганщини включно люди розмовляли українською за винятком тих місцевостей, де компактно проживали молдавські, болгарські, чи угорські громади на Півдні та Заході України. Враховуючи, що впродовж століть село було головним резервуаром поповнення міського населення, можна було б сподіватися, що за умов української державності натуральний процес міграції міг би збільшувати частку українського (у мовно-культурному сенсі) елементу у великих містах. Однак цього не сталося з кількох причин.
По-перше, внаслідок соціально-економічних потрясінь, що мали місце в Радянській Україні від 1930-х років і до нинішнього часу, українська багатодітна селянська родина остаточно зникла.
По-друге, соціальні умови у сільській місцевості такі, що головна мрія молодого мешканця села – втекти і ніколи не повернутися. При цьому, ця втеча сьогдні вже не лише до міста, а дуже часто – за кордон. Із східних областей люди масово виїздять на заробітки до Росії, із західних – до Європи і США. У першому випадку, якщо повертаються, то лише збільшують присутність російського мовно-культурного субстрату. В другому випадку – здебільшого залишаються на новому місці назавжди.
По-третє, мовно-культурна атмосфера великих міст в Україні (Східна Галичина тут є винятком) залишається такою як і була ще за російських царів – російською та часто відверто ворожою на до всього українського, насамперед, мови і на побутовому рівні і часто – на рівні місцевих урядовців та мас-медія.
По-четверте, найбільш згубна і найбільш ганебна звичка відмови від свого національного „Я”, котре безпосередньо виражене через мову не зникає і сьогодні. Таким чином, українська ідентичність свідомо і несвідомо маргіналізується її носіями і замінюється якимось новітнім псевдо-культурним сурогатом, в основі якого є ерзац російської мови. Причому, остання тенденція характерна насамперед для людей із формальною вищою освітою.
Відсутність будь-якого регулюючого впливу держави призвела до того, що українська мова практично зникла з газет, радіо, витіснена із кабельного телебачення, вона так і не стала, і вже напевно ніколи не стане в Україні мовою високих технологій, бізнесу, юриспруденції, та вищої освіти. Міф про вищість російської мови у порівнянні до української всіляко підживлюється. Створилася цілковито абсурдна з точки зору конституційного права для титульної нації ситуація, за якої В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ МОЖНА ЛЕГКО ОБІЙТИСЯ БЕЗ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, АЛЕ НЕМОЖЛИВО ОБІЙТИСЯ БЕЗ МОВИ РОСІЙСЬКОЇ. І при цьому, все голосніші голоси про необхідність російської мови як державної. Мовляв, для її захисту, а насправді, для остаточного закріплення української у тому фактичному статусі, у якому вона є тепер і який був прописаний для неї ще ідеологами „трієдіной русской народності”.
Я пригадую 1989 рік, коли ще за комуністичної системи Верховна Рада УРСР приймала закон про підтримку української мови. Закон відкритих противників тоді практично не мав. Тобто всі погоджувалися, що українська мова має бути дежавною в Україні, і що треба вживати негайних заходів до її відновлення, але приховані опоненти вимагали лише її поступового впровадження за якогось перехідного періоду. При цьому термін у п”ять або десять років вважався цілком прийнятним для тих, хто виступав проти так званої „насильницької українізації”. Шістнадцять років по тому ми маємо ось ту абсурдну ситуацію, згадану вище, коли українська мова є маргіналізована де-факто. Прийняття ж закону про державний статус російської мови виведе українську із ужитку де-юре. В тому, що такий закон буде прийнято, сумніватися майже не доводиться. Його прихильники стають дедалі активнішими і галасливішими, в той час як противники чомусь дивно скромні, а державне керівництво на чолі із президентом просто „вмиває руки”. Отже, українська мова, як один із ключових елементів українського „Я” стає приреченою. Її подальший і досить швидкий занепад наразі виглядає неминучим.
Історична пам”ять як психо-культурний феномен є одним із критичних складників національного „Я”. І тут маємо справу доволі заплутану. Заплутаність ця дуже яскраво відбивається в українських грошових знаках. Сама назва українських грошей „гривня” ніби-то робить нас спадкоємцями Київської Русі. Потрет гетьмана Івана Мазепи на 10-ти гривневій купюрі ніби-то прив”язує нас до українського козацтва і одного із його найбільш про-українських провідників. Але коли ми отримуємо здачу із гривні, то тримаємо в руках „копійку”. До цієї монети дуже важко приєднати щось із українського минулого окрім того факту, що вона стала ходити в Україні після підкорення останньої Московським царством. Отже маємо досить дивного історичного гібрида. Але проблема з історичною пам”яттю лише цим, на жаль, не обмежується. Справа в тому, що Київська Русь і Гетьманщина – це досить віддалене минуле, і поєднання нинішньої України із тими часами виглядає може й романтично, але досить штучно. Якщо образи Хмельницького і Мазепи присутні, то чому тоді не видно поряд із Грушевським Скоропадського і Петлюри? А як бути із Петром Шелестом, котрий попри всю його суперечливість і залежність, був авторитетним українським лідером, за що й поплатився? Якби уявити собі, що Україна стала самостійною не у 1991 році, а десь так у році 1967, то уряд під керівництвом Петра Юхимовича значно ефективніше від нинішніх керівників вирішив би багато проблем, включно із проблемою української мови й культури. Ясна річ, тут не йдеться про могутню лисину першого секретаря ЦК КПУ на українському грошовому знакові, а лише про визнання Шелеста як справді українського лідера, котрому втім забракло сміливості стати на відкритий герць із своїми опонентами з Москви. Іншими словами, історична пам”ять міцно пов”язує сучасних українців із давніми часами, але має велику білу пляму у тому, що стосується справ не таких давніх. Інакше як пояснити той відчай покійного нині Джеймса Мейса, який огортав його від байдужості українців в Україні щодо однієї із найбільших трагедій в історії людства – голоду 1932-33 років? Цікаво, що у сусідній Росії досить швидко збагнули небезпеку „забудькуватості” щодо недавнього минулого і швиденько повернули назад радянський гімн. Ясна річ, що для України той гімн аж ніяк не підходить, маємо свій – дійсно популярний і сильний, але замислитися над тим, щоб перепоховати на Аскольдовій Горі усіх тих, хто у різний час і спосіб намагався відстояти Україну та її ЧЕСТЬ, дійсно б не завадило. Бо навіть коли президент кладе квіти на могилу Головного Отамана на цвинтарі Пер-ла-Шез, то із цього ше не видно, що теза Петлюри - „самостійна Україна можлива лише за повного психологічного розриву із Москвою” – є нарешті сприйнята українським керівництвом. А тим часом, те як формується сучасна історична пам”ять українських громадян, досить промовисто виражене ведучим одного із одеських телевізійних каналів – в англійському френчі і з борідкою a la Nicholas II та бездарними і претензійними оповідками про блиск колишньої Російської імперії.
Релігійна складова українського „Я” – це щось із категорії „очевидного-неймовірного”. Коли одна аспірантка Колумбійського університету сказала мені, що працює над докторатом про contemporary Ukrainian religious identity (сучасна українська релігійна ідентичність), то мені стало її щиро шкода. Розібратися у тому, що таке в сучасній Україні церква, а також зрозуміти, як взаємодіє ця інституція із сучасною українською душею – це під силу хіба що Мефістофелеві. Факт незаперечний – церква в нинішній Україні є надпотужним психологічним, культурним і політичним чинником. Як же цей чинник впливає на формування нашого українського „Я”?
Почнемо по-порядку, із заходу на схід. Українська Греко-Католицька Церква є домінуючою релігійною силу у Східній Галичині. Так склалося історично, що з кінця 19 століття вона перетворилася на потужну духовну і культурну національно орієнтовану установу. Так само історично склалося, що ця церква є локальна і утворює значний культурно-релігійний контраст із більшою частиною України, де домінують православні конфесії.
Домінуючою релігійною конфесією в Україні є Українська Православна Церква Московського Патріархату. Вона жорстко контролюється із Москви, і складає понад 70% від усіх парафій що входять до Російської Православної Церкви в тому числі і в Росії. Враховуючи тривалу і дуже успішну співпрацю РПЦ та її лідера із колишнім КГБ, можна припустити, що і УПЦ МП є під особливо пильною увагою і контролем з боку російських спецслужб (тут варто звернути увагу на роль митрополита Агафангела (Савіна), котрий приставлений до митрополита Владіміра (Сабодана) . Саме цій церкві належать головні релігійні святині України – Києво-Печерська і Почаївська лаври, що є наджвичайно важливим чинником культурним, психологічним, а також і політичним. Впродовж останнього десятиліття чя церква значно зміцнила свої позиції в Україні, і наразі немає жодних ознак того, що її роль у релігійному і політичному житті українського суспільства у найближчому часі буде зменшуватися. Водночас, співпраця російського уряду і президента із РПЦ та її головою – Патріархом Алєксієм значно посилилася із приходом до влади в Росії офіцерів колишнього КГБ СРСР на чолі із Владіміром Путіним. За подібних умов варто було б очікувати на активізацію співробітництва керівництва України із українськими церквами, насамперед Українською Православною Церквою Київського Патріархату, але цього не відбувається. Таким чином, у протиборстві церков в Україні маємо ще один абсурд – домінує церква тісно пов”язана із керівництвом у Кремлі та його спецслужбами. Наслідки такого становища дуже відчутні в українському громадському та релігійному житті: всім відома надзвичайно активна участь російської церкви у політичній боротьбі на підтримку про-російських, в тому числі, комуністичних сил в Україні. Російська церква також постійно демонструє відверто агресивно-ворожу позицію щодо інших релігійних конфесій в Україні, передовсім щодо УГКЦ та УПЦ КП. Отже українське суспільство в релігійному плані дедалі тісніше прив”язується до гіперполітизованої церкви, котра практично не визнає існування українського народу як окремішного і вбачає своє головне завдання у відновленні релігійної і політичної єдності із Москвою.
Культурні орієнтації сучасного українського суспільства є дуже різноманітними і доволі заплутаними. Однак домінуючою виглядає тенденція несприйняття здобутків української культури як минулих, так і сучасних, а також провінційне захоплення тим, що надходить тепер у вигляді комерційного культурного товару із Росії або ж із Заходу. У пресі останніх років часто писалося і про засилля низькосортного російського шоу-бізнесу в Україні, і водночас говорилося про різного роду труднощі, із котрими стикаються українські митці у рекламі і демонстрації власних здобутків. Разом із цим, відбулася консервація культурних смаків широкого загалу, виражена у захопленні від „творчості” Андрія Данилка (Вєрки-Сердючка) або ж відомих Моїсєєнка і Данильця („кролікі”). Популярність згаданих осіб та їзніх персонажів сягає величезних розмірів і є по суті якоюсь особливою культурною патологією.
Відтак, сумний, але влучний висновок Івана Дзюби щодо нинішнього стану речей і його причин виглядає дуже адекватним:
„Чи не найістотнішим чинником нашого осоромлення перед світом є глибока деукраїнізованість, знекоріненість – емоційна, культурна, світоглядна – більшої частини керівного політичного, економічного, виробничого корпусу. Саме їхня „свіжість”, якщо вжити вираз Салтикова-Щедріна, тобто щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу, забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбуванн співвітчизників, лобіювання чужих інтересів, саботування тих проектів, які могли б зменшити, енергетичну, інформаційну, культурну та іншу залежність від небезкорисливих сусідів.” (Людмила Тарнашинська, Закон піраміди (Київ: 2001, с.12))
Від себе додамо – героїчні зусилля і жертовність тих українців, котрі як ВасильСтус поклали свої життя на плаху, бо розуміли поняття національної честі у його первісному значенні, таки пішли намарне – земляки так і не спромоглися оцінити їх як належить. Що ж, іноді трапяється в історії, що народ є негідним тих, хто поклав життя, рятуючи його честь. Такий народ не має честі.
Максим Радецький