03/18/2006 | Left Initiative

Звернення ВО "Ліва ініціатива" до ліберальної громадськості України.


Чому ми проти НАТО.

Цей текст не звернений до лівих активістів. Їм про НАТО розповідати не треба. Їм зрозуміло все і без зайвих пояснень.
Інші аргументи є у прихильників союзу з РФ. Переконувати їх у необхідності членства України в північноатлантичному альянсі теж не варто. Вони, попри гучні декларації, побіжать туди слідом за Росією, коли Путін під час чергової зміни генеральної лінії вирішить зорієнтуватися на Захід. Він такий. Він зможе зробити і це. Адже РФ і так тісно співпрацює з цим „агресивним блоком”. У ідеологічно нейтрального обивателя північноатлантичний альянс також не викликає захвату. Група прихильників членства України в цьому військовому блоці не численна, а самі вони сповідують більш-менш ліберальні погляди. Ось до них ми і звертаємося, щоб переконати в недоцільності атлантичної інтеграції. Бо саме вони нині найближче до влади і на них влада пробує спиратися.


Попри брехні часів перебудови, насправді, ортодоксальні ліві сповідують той же тип раціональності, що й люди ліберальних (у різних варіантах) поглядів.
Це те мислення, що зародилося в часи Просвітництва, і на відміну від фашизму, консерватизму та інших ідеологій, що кличуть до родоплемінного чи феодального минулого, направлене в майбутнє. Ми не поділяємо капіталістичних ілюзій лібералів, втім, за допомогою мови здорового глузду та логіки, спробуємо пояснити їм, чому не варто вступати до НАТО, не руйнуючи системи світогляду «будівельників капіталізму». Будемо говорити тільки про те, що зрозуміло людині, політична освіта якої обмежується переглядом новин, а саме - про національний інтерес, прозорість механізму ухвалення рішень, свободу підприємництва, бюджет та права людини.

Міністр Гриценко каже, що армія має змінитися, стати меншою і організованою на інших засадах. В Україні триває військова реформа, вона потребує грошей, водночас сотні тисяч офіцерів не мають осель, або мешкають у містечках із розваленою інфраструктурою. Для того, щоб реформувати збройні сили, забезпечити військових житлами, нам потрібні кошти, яких у бюджеті немає. І це при тому, що в української армії є тільки два позитиви: солдатів у нас годують ліпше, ніж в інших державах СНД, і наші військові іще не стріляли по власних громадянам. Для того, щоб іще зробити її здатною стріляти по агресорові, нам потрібно, щонайменше 3% ВВП на рік. До 2006-го звичний рівень фінансування був менший удвічі. Цьогоріч він вперше дотягнув приблизно до двох відсотків. Утім, у разі вступу до НАТО, ця сума має збільшитися. Польща з меншою армією має 2006-го витратити на закупівлю 1,2 мільярда доларів. Український бюджет 6 мільярдів гривень плюс три із спец фонду. Вже сьогодні на відміну від парламентарів урядовці не переконані в тому, що ці гроші вони обов’язково побачать. Заступник міністра оборони пан Кредисов 13 березня так і казав про потребу чіткіше планувати витрати.

Нам кажуть, входження до НАТО не означає неодмінного переозброєння армії і зламу ВПК. Арсенали зброї замінюють не всюди і не завжди. Ми знаємо приклад Польщі, що зберегла військову промисловість. Проте, їй все одно довелося переробляти частину виробництв під натовський стандарт. Угорщина так учинити не змогла. Будапештові забракло політичної ваги. Вони перейшли на чужі зразки озброєнь. І тепер фінансують власним коштом союзників. Нам кажуть, що доля ВПК залежатиме від того, як Україна вестиме перемови. За останній рік у жодного, найнаївнішого “помаранчевого” не залишилося жодних ілюзій щодо здатності Віктора Андрійовича захищати національні інтереси. Він довів свою неспроможність це робити. Першим кроком було підписання документа з Бушем, який образив Кастро та Лукашенка. Забудькуватим, нагадаємо, що бідна карибська країна фінансувала своїм коштом оздоровлення дітей із Чорнобильської зони. А економічні контакти з Білоруссю такі важливі для України, що пізніше прем’єр Єхануров у притаманній йому незграбній манері робив компліменти сексуальності Лукашенка. Він поділився з європейською громадськістю своїми міркуваннями про те, чому ж інки хочуть дітей від таких чоловіків, як білоруський лідер та Адольф Гітлер. Зрозуміло, що в умовах невизначеності територіальних питань та неврегульованого боргу повчальні інтонації Ющенка були тактично недоречні. Треба, щонайменше, бути достатньо незалежним від об’єкта критики. Стосовно СОТ „любі друзі” теж були нездатні домовитися так, щоб не вдарити по наших сільському господарству та металургії. Вони тисли не на партнерів на перемовах, а продавлювали СОТівські законопроекти через парламент. Це робили без громадського обговорення, в гірших традиціях кучмізму. І воно шкодило не тільки Україні, а й самій владі. ЄС фактично заявив, що ми ніколи не потрапимо до цієї спільноти. Адже таке відкладання термінів в умовах наростання євро ізоляції означає відмову в перекладі з мови брюссельських бюрократів. Скасування поправки Джексона-Вєніка протягом року перетворилася на непристойну вистАву. Путін зламив опір Америки щодо вступу в СОТ із меншим галасом і за менших видимих зусиль. Цікаво, хто ж тут у нас „проамериканський режим”? Попри свідоме підігрівання Сполучених Штатів, Україну все одно не вважають значущим гравцем.

Попри наше щире ідеологічне несприйняття Качинського і Квасневського, ми маємо визнати той факт, що Варшава вміє добиватися свого. Київ же, навпаки, демонструє виняткову здатність будь-які перемовини зводити до односторонніх поступок чи глухого кута.

Ви вірите, що за нинішнього українського керівництва НАТО на нас зглянеться, а переозброєння армії проведемо коштом його грантів? Ми не ймемо віри. Імперіалістичні країни легко порушують своє слово. Розплачуватиметься Україна. І плата ця вимірюватиметься не тільки грошима. А й структурними змінами та втратою робочих місць. І не варто сподіватися на фінансову допомогу. Членство в НАТО не потребує великих внесків, відповідно і гранти будуть символічними.

Стандарти, навіть не “натовські”, а цивільні технічні є новітнім інструментом, завдяки якому глобальні корпорації та залежні від них уряди захищають ринок і витискають із нього конкурентів. В умовах показової відкритості стандартизація грає таку ж роль, як і мито для захисту свого та завоювання чужого ринку. Спитайте бізнесменів, які виводять продукцію за кордон, і ви дізнаєтеся, що продати товар легше, ніж підігнати його під стандарти. Втім, Інколи країни Заходу ідуть на поступки. У часи, коли венесуельську нафту контролював проамериканський менеджмент, а не уряд, Сполучені Штати знизили стандарт бензину, щоб їхнім партнерам було легше збувати низькоякісне дешеве паливо в Америці. “Вам так не буде”, як казав герой Подервянського кіт-мутант Мурзик Васильович. Нафта це потрібна сировина, а наші військові технології у Штатах та інших членах НАТО, як той „свій” самовар у Тулі. Для того, щоб ВПК повноцінно функціонував, треба, щоб внутрішнє держзамовлення становило більш ніж половину національного виробництва зброї. Український комплекс якимсь дивом безпрецедентно добре працює на експорт, поки що порушуючи світову закономірність. Тривати так далі не може. Після вступу до альянсу не дуже місткий український ринок може опинитися в ситуації, коли для власного ВПК він стане зовсім чужий. Особливо, коли компанії із країн НАТО додатково “замотивують” наших урядовців.

Особливі стосунки режиму з компанією HOLTEC, “мутна” історія з “Росукренерго” доводять, що сумнівні махінації в українській політиці так і не відійшли в минуле. Це наше сьогодення. НАТО не дасть Україні безпеки. Цей альянс може створити тільки ще вищий рівень загрози. Більше того, на твердження наших професіональних атлантистів, ми отримаємо Гарантії недоторканності вітчизняних кордонів.

Найбільші та найвпливовіші країни світу з „ядерного клубу” байдуже стежили за конфліктом навколо Тузли. Держави, що підписали документ, який забезпечує непорушність кордонів, удавали, що нічого не відбувається тієї миті, коли одна із країн-гарантів Росія пробувала розширити свої території коштом України. Де Гарантії, що завтра в ім’я „миру та демократії” чи міцності „анти терористичного альянсу” ті таки Британія і Штати не санкціонують перегляду кордонів України. Адже і сьогодні італійські підспівувачі Путіна активно допомагають йому проводити антиукраїнську пропагандистську кампанію в питанні „відкачування газу”. А німецькі „кришталево чесні” відставні політики із СДПН беруть участь у будівництві обхідного газопроводу. Саме з такими режимами нам пропонують бути союзниками. Від підписання папірця про вступ до альянсу їхня політика не зміниться.

Нам кажуть НАТО – це високі стандарти демократії. Варто пригадати історію альянсу, щоб переконатися – демократія не завжди була для нього пріоритетом. За часів створення організації в Європі діяла система „керованої демократії”. ЦРУ успішно втручалося у вибори в Італії. У Франції переслідувало лівих політиків, а ранній Де Голль кінця 40-х був не поміркованим консерватором, а майже фашистом і прихильником північноатлантичного альянсу. Націонал-соціалістом його не назвали лише тому, що він очолював Рух Опору, хоча його „низькокалорійний” фашизм був очевидний усім. Генерал розпочав критику та протидію атлантизму тільки в 63-му, коли вже фактично відмовився від ультра консервативної риторики. Втім попри вихід із військової організації, Франція залишилася в НАТО. А 68 року навіть розглядали варіант інтервенції для придушення „червоного Травня”. Лише те, що уряд утримав ситуацію під час страйку у своїх руках, врятувало Париж від долі окупованої Радянським Союзом Праги. У Німеччині було заборонено ряд політичних партій. Та обмежували право на обіймання певних посад. Втім, це не стосувалося колишніх нацистів. Після припинення переслідування Круппа, основними ворогами режиму стали революціонери. Крім більшовиків, у Німеччині жваво переслідували анархістів та марксистів, що виступали проти СРСР. Цікаво, що тоді, коли гнали учасників руху Опору та закордонних німецьких лівацьких організацій, що базувалися у Британії і вели пропагандистську війну та організовували підпілля в Німеччині, нацистські бізнесмени, що збагатилися на рабській праці, процвітали. В умовах холодної війни розгорнули полювання на відьом у Сполучених Штатах. Під каток комісії з антиамериканської діяльності потрапили не тільки комуністи, а й багато різного і часто безневинного народу. НАТО успішно співпрацювало із фашистськими режимами Греції та Іспанії. А після закінчення війни Британія вела повномасштабну війну проти грецьких партизанів. Насаджена із зовні на штиках демократія в тій країні виявилася вкрай нетривкою і загинула внаслідок військового заколоту. За таких умов народжувалося НАТО, що було інструментом „холодної війни”. Нині воно, буцімто, інше, захищає демократію та свободи. Проте, член альянсу Туреччина почала лібералізувати режим під тиском ЄС, а не НАТО. Дозвіл на діяльність політичних партій, обмеження репресій проти секти алевитів, геноциду курдів – ось досягнення в галузі демократії ісламістського уряду, який прагне в Європу. Тобто, попри заяви наших атлантистів, альянс, як носія європейських цінностей, у Туреччині ніхто не сприймав. НАТО було і є військовим інструментом домінування імперіалістичних країн чи світової мережової Імперії (у термінах Негрі).

У країнах-членах НАТО багатолітня практика буржуазної демократії. Тепер на Заході значно більше свободи та прав людини, ніж одразу після війни. Втім, і в них є серйозні проблеми.

Данія примудрилася розсварити Європу з ісламським світом. Одна з найвпливовіших партій цієї держави вже багато років бореться за виселення іммігрантів. Протягом кількох років наростав пресинг на нацменшини. Піу К’єрсгорд, лідер Партії Данського Народу (одна із панівних організацій) п’ять років тому, пообіцяв, що створить такі умови для іноземців, що вони самі втечуть із країни. Після 11 вересня у ЗМІ проводили за всіма ознаками спрямовану кампанію зі створенню Образу ворога. Ворогами зробили мусульман. У опозиції є підстави вважати і карикатурний скандал частиною цієї тактики. До речі саме так оцінив дії данської газети нобелівський лауреат Гунтер Грас. Одначе коли йшла цілком легальна ліва демонстрація протесту, то її учасників побили і поклали обличчями у сніг. Протримали так більше двох годин. Потім поліція пояснювала свою поведінку „логістичними помилками”. Такі методи є нормальними та звичними для каральних акцій у РФ, але не в „демократичній” та НАТОвській Данії. Чомусь ці прояви расизму не збурюють особливих емоцій у надзвичайно чутливих, зазвичай, до цих проблем Штатів. Проти Данії Україна вже нині здається європейською та цивілізованою державою.

Французький Президент, якого від поразки на виборах врятувала розпорошеність лівих та вихід у другий тур фашиста, має нахабство пояснювати країнам центральної Європи, яку саме позицію вони повинні обстоювати в зовнішній політиці. Зухвальство Ширака, який ледве не втратив своєї посади через корупційний скандал, не має меж. Але це справи більше ЄСівські. Хоча „брудні руки” для сучасної європейської політики вже стали нормою. Взяти хоча б той факт, що прем’єр Італії Сильвіо Берлусконі називався б у нас не інакше як „олігарх”. Його нещодавня сутичка із журналісткою, якій він наважився дорікати їй за політичні погляди – це вам не особисте роздратування Ющенка. Вікторові Андрійовичу потім було соромно. А лідерові Італії – ні. Нині в Європі набирає сили антикомуністична хвиля. Цікаво, що пік такої кампанії в нас припав на масове розкрадання громадського майна та інші чудеса, пов’язані із сумнозвісною прихватизацією. І ми хочемо до цього „клубу демократій”?

НАТО не змогло владнати ситуацію на Балканах. Використовуючи такі методи, поліція, за влучним висловом американського інтелектуала Чомскі, мала б стріляти по натовпові на вулиці, щоб покарати злочинця. Адже злочинці теж ходять вулицями. Альянс фактично сприяв початку Македонської війни і припинила її тимчасова коаліція держав, що діяли за межами НАТО.

Нам кажуть НАТО не веде бойових дій, якщо немає консенсусу в питанні оголошення війни. Втім попри небажання Франції та Німеччини брати участь у Іракській окупації країни НАТО Сполучені штати та Британія зібрали свою коаліцію і почали «будувати демократію» в Іраку. Тобто найсильніші члени альянсу мають право нехтувати „молодших партнерів”. Легко уявити собі перелік держав, що є потенційними об’єктами неприязні ісламського світу. До сьогодні Україна залишається однією із останніх в цьому спискові. Проте вступ до НАТО, як і зростання вуличної злочинності на расовому та релігійному ґрунті, зможуть підняти нас вище в рейтингу ненависті.

НАТО не здатне вирішити навіть проблеми у стосунках між своїми членами. Багато десятиліть триває холодна війна між Грецією і Туреччиною. Так і не владнали ситуації з Кіпром. Не в останню чергу і через стару політика європейських держав, що пробували грати на розбіжностях між країнами, кожна з яких є нібито союзником. Але при цьому залишаються жертвами маніпуляцій. З 1975 року по 2002 рік проти НАТО, Штатів вели війну і бійці лівонаціоналістичного руху „17 листопада”. У Греції ходять чутки, що за терористами стояла грецька військова розвідка, яка руками партизанів мстилася „союзникам”, котрі так повелися з Елладою. Однак, чи був батько-засновник організації Александров Гіотопулос агентом, чи простим професором-конспіратором, якого 30 років „не помічали” грецькі силовики, чи ні, а першою акцією угруповання була ліквідація 1975 року шефа відділення ЦРУ в Афінах Ричарда Велча.

Тож, якщо в нас виникнуть проблеми з Румунією, Польщею, Росією, Угорщиною чи Туреччиною, в НАТО певно цьому не приділять уваги, або використають ситуацію для посилення власного впливу. І це може призвести не тільки до територіальних втрат чи падіння престижу України. То шлях до громадянської війни. Інтенсивної чи ні.

Висновок:
НАТО не гарантує безпеки
НАТО не гарантує процвітання
НАТО не гарантує демократії.
НАТО загрожує національній безпеці
НАТО загрожує національній економіці
НАТО загрожує демократії
Єдиний легальний шлях, яким ми можемо уникнути можливих конфліктів – це референдум. Тим більше, що від початку дискусії саме такий шлях прийому до НАТО обстоювала і нинішня влада.

Спеціально для екзальтованих нацдемів, які навіки залишилися у 1990-му році, пояснюємо, що ми не бачимо в Шанхайському договорі чи в оборонному блоці СНД позитивної альтернативи НАТО. РФ, що веде громадянську війну та активно задіяна в міжетнічних конфліктах на Кавказі як військовий союзник, з котрим доведеться ділити відповідальність за майбутнє Світу, не дуже приваблива. Країни Туркестану, що входитимуть до можливої альтернативної організації, теж не є зразком. І не тільки через хронічний для цього регіону брак демократії. Розстріл “Акрамітів” в Узбекистані має відбити бажання співпрацювати з будь-яким блоком, куди входить режим Каримова. Спеціально для борців із ісламською загрозою, нагадаємо, що розстріляні в Андижані громадяни Узбекистану боролися далеко не за закони шаріату. “Акрамія” – це соціал-реформістська кооперативна організація, яка ставила собі за мету створення робочих місць у Ферганській долині та допомагала бідним. Для цього бізнесу підшукали нових “ефективних власників”. І почали суто бандитський перерозподіл власності під лозунгами боротьби зі світовим тероризмом. Демонстранти вимагали свободи та роботи. Українській уряд успішно видає узбецьких опозиціонерів на страту. І це зрозуміло, адже накинута нам Америкою боротьба проти “світового тероризму” – це банальний дерибан власності під гучний пропагандистський вереск. Можливий альтернативний союзник НАТО Китай уславився не тільки розстрілом студентів на майдані Тяньаньминь, що співали інтернаціоналу. Армію цієї країни використовують для придушення страйків. За політична і профспілкову діяльність у Піднебесній карають із середньовічною жорстокістю. Триває партизанська війна в колоніях КНР. Окуповані в п’ятдесятих Східний Туркестан і Тибет не отримали права на самовизначення.

Нам не потрібне ні НАТО, ні будь-який інший альянс. НАТО в разі війни з Україною стикнеться з армією, що навіть нині значно сильніша за іракську. Росія не зможе завоювати Україну. Будь-які повномасштабні дії на нашій території призведуть до краху економік Європи, Росії та Сполучених Штатів і втрати керованості конфліктів у державах третього світу. Навіщо нам НАТО, якщо війна на наших теренах закінчиться колапсом нестійкої імперської економіки.

Координаційна Рада ВО «Ліва ініціатива»