03/19/2006 | Богдан Червак

За кого?

Цьогорічна виборча кампанія, фактично, уже в минулому. Проте не слід квапитися якнайшвидше перегорнути цю сторінку вітчизняної історії без її належного осмислення.

Президент України Віктор Ющенко не приховує, що розчарований перебігом перегонів. Глава держави так і не відчув реального вболівання за долю Батьківщини у діях різних суб’єктів виборчого процесу. На його думку, ніхто так і не запропонував кращого шляху, який привів би Україну до величі і процвітання.

Важко не погодитися із Президентом. Водночас не все так однозначно. Нинішня виборча кампанія стала першою, де різні політичні сили мали реальну можливість проявитися у “всій красі”. Головне завоювання революції – демократія і свобода слова, зробили свою справу: український виборець зміг не лише побачити партії і блоки, що “рвуться” до влади, а й належно їх оцінити.
Свідками чого ми стали?

Однозначно можна стверджувати, що український політикум й надалі хворіє манією величі, за що незабаром жорстоко розплачуватиметься. Десятки партій і блоків, які великим досягненням називали факт своєї реєстрації у Мінюсті чи ЦВК, схоже після виборів перетворяться на політичних трупів. Із понад сорока “суб’єктів”, що брали участь у цих виборах, принаймні, дві третини опиняться за бортом політичного життя уже 26 березня. Серед них будуть не лише “маргінали”, але й відомі політичні сили та політики. Не будемо їх жаліти. Такою є справжня ціна за небажання “ходити по землі”.

Нинішня виборча кампанія не “явила” Україні нового загальнонаціонального лідера. Віктор Янукович, Юрій Єхануров, Юлія Тимошенко, Володимир Литвин, Олександр Мороз, Петро Симоненко Леонід Кравчук ( хто ще?), незважаючи на гучні заяви, так і не утвердилися у свідомості українців як політики всеукраїнського масштабу. Більше того, номінальний лідер цих перегонів, голова Партії регіонів В.Янукович практично не відвідував західні й центральні землі. Це, з одного боку, свідчення “розуміння” ним ідеї соборності України, а з другого, висоти планки, яку на цих виборах так ніхто і не “взяв”

Єдиним національним лідером країни залишається Президент Віктор Ющенко. До речі, таким він утвердився саме під час нинішньої виборчої кампанії, оскільки “не пристав” до жодного політичного берега, а зумів вести державний корабель повноцінним руслом великої ріки.

На цих виборах подекуди було важко розрізнити де праві, ліві, центристи. Проте головна межа чітко пролягла між українцями та хохлами. Здається, жодна виборча кампанія не дала нам так багато зразків типово українського холуйства, меншовартості й національної неповноцінності. Громадяни України ще довго пам’ятатимуть своїх “героїв”, які у чаді боротьби за крісло у Верховній Раді чи посаду міського голови паплюжили українську мову, національну історію, зневажали право українців жити у власній державі. Найганебнішим епізодом цих виборів, без сумніву, стане позиція Партії регіонів, лівих усіх мастей та окремих “помаранчевих”, коли ці політичні сили фактично стали на бік сусідньої держави у так званій “газовій війні”. У всіх державах світу подібне явище називають колабораціонізмом . У нас – “власною думкою” партії. У багатьох країнах зрадників розстрілюють. У нас – вручають депутатські мандати.

Не справдилися прогнози тих, хто вважав, що Росія, обтяжена досвідом Помаранчевої революції, на цих виборах не втручатиметься в українські вибори. У даній ситуації як ніколи підходить прислів’я: горбатого могила виправить. Правда, цього разу дії Кремля були більш витонченими. Відмовившись від прямого політичного тиску на Україну, Москва вдалася до безпрецедентного економічного шантажу й дезінформації. Енергетична, інформаційна й продовольчі війни, інциденти з українськими маяками в Криму, російські провокації довкола придністровського конфлікту та військового об’єкту в Макарові, це далеко не повний перелік міждержавних “сутичок”, що припали лише на одну виборчу кампанію. Їх мета очевидна: поставити “на коліна” український уряд, дискредитувати провладні політичні сили й привести до влади проросійську опозицію.

В цілому присутність “російського чинника” на українських виборах загострило питання геополітичного вибору нашої держави. Не зважаючи на чітку зовнішньополітичну позицію керівництва країни щодо інтеграції України у європейські та євроатлантичні структури, значна частина політичної еліти, схоже, до цього не готова. Загалом, питання зовнішньої політики стало на цих виборах предметом найбільших спекуляцій. З-поміж усіх відзначився блок з екзотичною назвою “Не так!”, лідери якого Віктор Медведчук та Леонід Кравчук палко виступали проти вступу нашої країни до НАТО та приєднання її до ЄЕП, хоч більше року тому від імені Української держави підписували будь-які документи, які лише сприяли інтеграції України до північноатлантичного альянсу.

Нинішня виборча кампанія успадкувала чимало “старих” проблем. Зокрема не обійшлося без так званого “мовного питання” та проблеми державного визнання ОУН і УПА. Однак, цього разу суспільство впритул наблизилося до серйозного протистояння. Рішення кримського парламенту про проведення референдуму стосовно надання російській мові статусу другої державної, харківська “ініціатива” про надання російській мові статусу регіональної уже викликали голодування вчителів у Криму та масові протести громадськості у Харкові. Напруження дещо розрядив Президент Ющенко, якій перебуваючи на Слобожанщині, розцінив “мовне політиканство” як неспроможність політиків і чиновників розв’язувати насамперед актуальні соціально-економічні проблеми. Але де гарантія, що завтра, при вирішенні “мовної проблеми” хтось не вирішить діяти за принципом “око за око”?

Не мають рації ті, хто стверджує, що на цих виборах “вирішуватиметься доля країни”, а тому обов’язково треба голосувати за того, хто так каже. Насправді свою долю Україна “вирішила” ще 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада проголосила її незалежність. А тому на питання, що у заголовку статті, кожен має дати свою відповідь. Головне, щоб не було соромно за свій вибір.