04/19/2006 | Андрій Любка

Ситуація в Білорусі одразу складалася не на користь опозиціонерів. Я приїхав до Мінська в ніч перед виборами і дізнався, що мій знайомий, недоторканий депутат Парламенту Вінцук Вячорка, "сидить" - 15 діб. Так само і вся команда головного опозиційного кандидата в Президенти Аляксандра Мілінкєвіча була арештованою, працювати і керувати було нікому.

Ніч перед виборами була напруженою: разом з активістами "Маладога Фронту" ми робили розтяжки, привозили стяги, розсилали по всьому світу інформацію. Кожні десять хвилин надходила інформація про те, що якусь явочну квартиру опозиції "накрили", ішло полювання на лідерів. О п*ятій годині ранку, за три години до початку виборів, у всій Білорусі вимкнули інтеренет. Лукашенка готувався до виборів...

О десятій годині А. Мілінкєвіч проголосував у Мінську на вул.Чехова,6. Уже на той час у Білорусі проголосувало більше половини виборців. Це пояснюється тим, що там діє ще совєцька система дотермінового голосування, і будь-хто може прийти за тиждень до дня виборів і проголосувати. Саме таким чином відбуваються фальсифікації - студентів, держслужбовців та ін. примушували проголосувати достроково. Фактично, до дня виборів 19 березня вже проголосувало 30 відсотків виборців. Звісно ж, за підсумками дотермінового голосування "бацька" набирав 98%. Ввечері 19 березня відбувся перший мітинг, на який прийшло близько 50 тисяч людей. Це дуже багато для Білорусі, адже напередодні шеф КҐБ оголосив, що всі, хто прийде на мітинг, будуть оголошені терористами і отримають по сім років ув*язнення. Оскільки в неділю ввечері не було навіть попередніх результатів виборів, то і революцію починати було нелогічно. Тому перший мітинг протривав до другої години ночі, після чого колона мирних демонстрантів поклала квіти до пам*ятника Перемоги, що символізувало віру в перемогу опозиції. Цікаве почалося в понеділок, коли стало ясно, що вибори підло сфальсифіковано і Лукашенка перемагає з неймовірним відривом. На мітинг знову прийшло дуже багато людей. Нарешті з*явилася озвучувальна апаратура, імпровізована сцена. Першим виступив Аляксандр Мілінкєвіч і закликав людей відстояти свій вибір, за ним депутат Держдуми Росії В.Рижков повідомив, що росіяни теж проти останньої диктатури в Європі і підтримують опозицію. Після цього прийшла моя черга виступати від імені України. Я сказав, що вітаю білоруський народ з прагненням до свободи, повідомив, що Україна не визнає результати виборів у Білорусі, закликав одразу ж почати розгортати наметове містечко. На закінчення я викрикнув білоруське патріотичне гасло "Живє Бєларусь!", а Мілінкєвіч, який стояв поблизу мене - "Слава Україні!" ( у підсумку КҐБ хотіло запроторити мене у в*язницю на три роки за втручання у внутрішню політику). Разом ще двома українцями ми поставили перший намет у Мінську, після чого білоруси розташували поряд ще 20 наметів. Мене призначили начальником служби охорони наметового містечка. Гасла цього вечора - "Радзіма, свабода, далой Луку-урода!", "Вєрим, можам, перєможам!". Більше половини музики - "Океан Ельзи", який, до речі, дуже популярний у Білорусі. Приблизно о першій годині ночі я помітив, що люди навколо площі зникли, припинився транспортний рух. Виявилося, що білоруський майдан взяли в кільце бійці спецпризначу. Наближалася небезпека і можливий силовий варіант захоплення демонстанів. Зрозумівши це, я почав дуже хвилюватися за білоруську дівчину Любу, прес-секретаря однієї з опозиційних організацій, яка знаходилася в наметовому містечку. Я вирішив вивести її з цього "кола пекла", і ми повзком перебралися через парк, що знаходився поблизу, біля річки Свіслочі по дамбі спустилися до води і пройшли під мостом на інший берег річки. Люба була на свободі - я виконав своє завдання: вона на таксівці поїхала додому. Я ж опинився в центрі Мінська, де зустрівся з другом Андрієм. Ми зайшли до кнайпи, аби випити гарячої гербати (чаю), зігрітися. Після цього вирішили знову прориватися на площу. Вийшли з кав*ярні і я одразу ж відчув болючий удар ногою в живіт, чиясь рука обхопила шию і поволокла по снігу між деревами парку. Це були бійці спецпризначу КҐБ, які полювали на мене. Вони почали бити нас з Андрієм, і невдовзі я втратив свідомість. Отямився вже в автобусі на підлозі, де в три ряди лежали люди. Бійці якраз провіряли мої документи. Побачивши, що я українець, вони стали ще більш аґресивними, викрикувати "апять еті хахли, бля...", нецензурно висловлюватися щодо державної незалежності України, паплюжити репутацію президента України Віктора Ющенка. Я сказав щось на захист нашого Президента, але могутній удар у голову знову спричинив втрату свідомості... Прийшов я до тями вже в тюрмі "Акрєстіна", де одразу ж почав вимагати лікаря, консула і право на дзвінок. Жодне з прохань не задовільнили, тому я написав заяву Генпрокурору Білорусі, де оголосив, що в протест на порушення моїх прав людини розпочинаю безстрокове сухе голодування. Мене кинули в карцер, який не обігрівався, на холодні залізні нари. Я знову втратив свідомість, після чого мене ще й облили відром холодної води. Голодував я три дні. На третій день відбувся суд, де я нарешті зустрівся з консулом України п.Сердегою В.Ф., який мені дуже багато в чому допоміг. Присудили мені 15 діб арешту, при чому суд відбувався майже без розгляду, без свідків. Потім мене на цілу добу запроторили в камеру до зеків, провокуючи конфлікти. Але зеки з повагою поставилися до мене, як до політв*язня, "в*язня совісті". Після цього мене перевели в інтернаціональну камеру, де сиділи грузин, канадієць, поляк, білорус і москвич. Наступні побої я отримав на восьмий день ув*язнення. А справа ось у чому. У Білорусі є лише один телевізійний канал "БТ", який, зрозуміло, ні сіло ні впало показував Лукашенку. Я на листку формату А4 намалював телевізор, вклеїв туди вирізане з ґазети фото Лукашенки і підписав - "БТ". Повісив на двері камери наш "телевізор". Каґебешник, який прийшов вранці виводити нас на допит, побачив таку картину: семеро політв*язнів лежать на нарах, підклавши руки під голову, і дивляться телевізор... Відеокамера, яка знаходилася у нас в камері, дала їм можливість вистежити "порушника". І мене знову по-звірячому побили. Ось у таких знущаннях і промайнуло 15 діб. Під час останнього навідування, консул сказав, що мене під конвоєм депортують з Білорусі на 10 років, а оскільки я для них дуже важливий (мене називали українським революціонером, спеціально підготованим чеченськими екстремістами за американські гроші), то по дорозі мені щось підкинуть (зброю, наркотики, гроші) і знов "посадять", тому він, консул, супроводжуватиме мене аж до кордону. Випустити мене мали 5 квітня о 3.30 ночі. Але 4 квітня о 20.00 мене вивезли з в*язниці, у наручниках повезли у паспортний стіл, де оформили депортацію на 10 років, після чого повезли на вокзал на потяг ( по-білоруськи - цягнік). Консулу нічого не повідомили. Я зрозумів, що мене хочуть вивезти таємно і таким чином вчинит якусь провокацію. А потяг Мінськ-Київ тим часом відвозив мене до кордону... У потязі з мене зняли наручники, віддали мобільний телефон. І тоді подзвонила Люба, яку я рятував з наметового містечка, і сказала, що сумує, дуже хоче мене бачити... І за 280 кілометрів від Мінська, незважаючи на конвой з двох каґебешників, на 10 років депортації, на 2 роки кримінальної відповідальності за непокору силовим структурам, на глухій сільській станції Асіповічі, я виходжу "покурити" в тамбур, втікаю з потяга, на таксі відриваюся від переслідувачів і повертаюся в Мінськ - до Люби... Вже з Любою ми їдемо до неї додому в Брєст, де переховуємося цілий день. Згідно документів, я мав покинути Білорусь до 00.00 6 квітня. Для того, щоб доїхати до кордону з Брєста, потрібно було їхати на автобусі приблизно 3 години, але автобус ми проспали. Гарячково знайшли машину, яка в дорозі постійно ламалася, і помчали на митницю. ...Я забіг на пропускний пункт о 23.47, а перейшов на українську сторону о 23.58 - буквально за дві хвилини до двох років ув*язнення за невиконання депортаційного наказу. Перше, що зробив в Україні - поцілував рідну землю, бо думав, що вже не доведеться її побачити...

Ось така вона демократія по-білоруськи: журналісти і депутати сидять у тюрмах, Люба знайшла політичний прихисток у Данії, мій друг Андрій утік в Україну. Така демократія не можлива без анестезії у вигляді високоградусної азійської пляшки, "міцних слів" і ударів ногами по обличчю...

Андрій Любка, студент УжНУ, політв*язень Білорусі.