04/25/2006 | Інна Набока

спогади учасниці Чорнобильської демонстрації 1988 року

Нещодавно, коли ми з колегами почали згадувати Чорнобильську демонстрацію 1988-го року, молода журналістка здивовано перепитала: “А що, у 88-му році в Києві була якась демонстрація?” І справді, про цю подію сьогодні знають дуже мало, хоча це була перша несанкціонована масова демонстрація в Україні в часи перебудови. (Це вже згодом, влітку того ж року проходили масові акції протесту у Львові, а у 1989-ому – кількатисячні мітинги в Києві та інших містах.) Багато цікавого про цю демонстрацію, мабуть, можна було б розшукати в архівах КГБ, але вони і досі недоступні. Тому, гадаю, варто розповісти про цю подію так, як вона запам’яталася її безпосереднім учасникам.
На жаль, людська пам’ять – недосконалий інструмент. За вісімнадцять років з неї вивітрилося чимало фактів, подробиць, яскравих деталей. Адже, за дисидентською звичкою ніяких записів або щоденників ми не вели – кожне необережно записане слово могло бути використане проти тебе підчас слідства. (До речі, саме так було у мене. У 70-80-тих роках вже минулого століття я вела записи деяких повідомлень Радіо „Свобода” та інших „ворожих голосів” з мінімальними власними коментарям. Це так і називалося – „Щоденник радіослухача”. Після арешту в 1981 році цей невеличкий блокнот було вилучено підчас обшуку і він фігурував у вироку як доказ розповсюдження „наклепницьких вигадок”.) Але нещодавно, переглядаючи старі записники, я натрапила на сторінки, пов’язані саме з тими днями. Це був перелік гасел, які ми вигадували для написів на плакатах, а далі – телефони районних відділків міліції, судів, прокуратур. Останнє – річ абсолютно необхідна, адже ми постійно розшукували по міліціях наших рідних і друзів. Ось такі реалії третього року горбачовської перебудови...
Але це так, ліричний відступ. Що ж до ідеї провести демонстрацію, присвячену другій річниці Чорнобильської аварії, то вона народилася в надрах Українського Культурологічного Клубу (УКК). Зелений рух тоді тільки починався, екологічна тематика входила в моду, наслідки Чорнобильської катастрофи торкалися і хвилювали всіх українців незалежно від їхніх поглядів. До того ж тема захисту довкілля не здавалася безпосередньо пов’язаною з політикою і люди менше боялися виражати свою думку.
Варто сказати, що екологічна проблематика, за всієї її важливості, не була провідної для УКК. Нас більше цікавили, скажімо, питання русифікації, „білі плями” української історії, національний і правозахисний рух. У всі ці теми, в тому числі й екологічні, ми намагалися вносити політичний підтекст, оскільки в той час, звичайно ж, було неможливо створити легальну національно-патріотичну антисовєтську організацію і відкрито заявити про свої політичні переконання. Принаймні, такою була позиція людей, які започатковували УКК. Тож для багатьох активістів Клубу Чорнобильська тема була швидше приводом. Ми хотіли спробувати „вийти на площу”, як співав Александр Галіч, перевірити власні „ступені свободи”, подивитися, що дозволить нам влада. Гадаю, попри все, ця спроба нам вдалася.
Щоби нас не звинуватили в якихось протиправних діях, готувалися ми до демонстрації ретельно і максимально відкрито. Обговорювали майбутню акцію на засіданнях клубу, на вулиці та по телефону, так що всі, кому належало, тобто, і КГБ, і міліція, були повністю в курсі справи. Керувалися ми принципом: все, що не заборонено, - дозволено, а право на свободу мітингів і демонстрацій гарантовано конституцією. Дозвольної системи, коли для проведення громадського заходу потрібно було подати заяву в органи влади і чекати на дозвіл, тоді, здається, не існувало. Мабуть, нікому не спадало на думку, що якимсь божевільним заманеться проводити несанкціоновані згори демонстрації.
До акції підготували плакати, транспаранти. Написи на них, як свідчить мій записник, були доволі невинні: “Ні майбутнім Чорнобилям!”, “Геть АЕС з України!”, “АЕС – злочин проти людства!”, “Дітям – жити!”, “За без’ядерну Україну!” Серед них – кілька помірковано політичних, скажімо – “Вся влада Радам!”, “Гласність в Україну!” Це вже пізніше, за рік-два кількатисячні натовпи захоплено скандували „Хай живе КПСС на Чорнобильській АЕС!”
Ну, а місцем проведення демонстрації обрали, звичайно ж, головний майдан столиці, що тоді називався площею Жовтневої революції.
Взагалі, для мене ці спогади – дуже особисті, навіть родинні. Річ у тім, що 26 квітня у мого чоловіка Сергія Набоки день народження. Сергій був головою УКК і тоді, у 1988-му, йому виповнювалося 33 роки. Пізніше він казав, що цей день народження був найоригінальнішим у його житті. Тож і на демонстрацію ми зібралися як на свято, всією родиною, разом з донькою, якій було півтора роки.
Та коли ми вийшли з метро на площу Жовтневої революції, то побачили, що з боку консерваторії, де ми планували проводити акцію, ведуться якісь роботи і вже (за 5 днів!) встановлена урядова трибуна для святкування Першого травня. Невже це так влада намагалася перешкодити нашій демонстрації? Тоді ми перейшли Хрещатик і вийшли до Головпоштамту. Та щойно ми піднялися з підземного переходу, як на Сергія накинулися „люди в цивільному” і потягли в авто, яке стояло неподалік. Сергій пручався, його ніяк не могли запхати в машину, а я почала голосно обурюватися, що на чоловіка серед вулиці напали „невідомі”, біля мене почали збиратися перехожі. Тоді і мене схопили і „за руки, за ноги” потягли до машини. Ось у цей момент я справді злякалася – адже донька лишалася сама на багатолюдній вулиці – і почала так голосно кричати, що, здається, перелякалися самі нападники. Тож за наказом їхнього шефа мене відпустили, на щастя, дитина була поруч. До мене підійшли кілька членів УКК (пригадую Вадима Галиновського, Тараса Антонюка, Ігоря Запорожця, Лесю Лохвицьку) і розповіли, що таким же способом щойно забрали Леоніда Мілявського, Анатолія Битченка, а ще чимало членів Клубу затримали раніше. Ми порадилися: люди є, плакати забрали не всі, отже, демонстрацію проводимо.
З боку Головпоштамту підготовка до радісного свята Першотравня також ішла повним ходом. Там були встановлені дерев’яні помости, очевидно, трибуни для гостей. От на цей „подіум” ми й піднялися, розгорнули плакати. В перший момент нас було небагато, можливо, чоловік двадцять, але відразу звідусіль почали підходити члени і симпатики УКК або й просто перехожі, які побачили наші гасла. Ми пояснювали мету нашої акції, більшість нас підтримувала, багато хто приєднувався. Зібрався чималий натовп: чоловік 100 на підвищенні, решта – навколо. Але доблесні органи теж не дрімали. Як виявилося, на Хрещатик заздалегідь були звезені працівники КГБ і міліції, дружинники. Нас одразу оточили кремезні молодики в цивільному (міліції у формі було зовсім мало) і почали стягувати демонстрантів з „трибун”, видирати з рук і шматувати плакати. Учасники демонстрації взялися попід руки, та накачані молодики буквально наскакували на ланцюг демонстрантів, витягували з нього людей і кидали їх до автобуса, що стояв неподалік. Брутально хапали і співчуваючих з натовпу навколо нас. Не можу не згадати ще один ефектний епізод. Вже десь під кінець демонстрації на „подіумі” з’явився Олесь Шевченко з брошурою „Конституція СРСР” і почав своїм добре поставленим баритоном голосно читати статтю про право громадян на зібрання, мітинги і демонстрації. Такої зухвалості вже не могли витримати ні гебісти, ні міліція, тож його негайно затримали, а рідну брежнєвську „Конституцію” вирвали з рук і подерли на шматочки міліціонери.
Всього акція тривала близько години. За цей час забрали і розігнали майже всіх. Під кінець в центрі підвищення нас лишилося четверо жінок: Оля Гейко на сьомому місяці вагітності, Леся Лохвицька, Ліда Шевченко і я з донькою на руках. Забирати нас вперто не хотіли, а розходитися ми й самі не поспішали. Вели „роз’яснювальну роботу” серед публіки, яка теж не розходилася, і дискутували з працівниками органів у цивільному. Нас практично не чіпали, хоча хтось із перевдягнених гебістів добряче штовхнув вагітну Ольгу Гейко. Мене ж звинуватив у спекуляції дитиною один з міліцейських начальників (Здається, це був чи то начальник, чи то заступник начальника, вже не пригадую, Ленінського райвідділу міліції, товариш Кондратюк. Згодом він набув широкої і горезвісної популярності на всіх протестних акціях в центрі Києва). Мовляв, якби не дитина, і мене давно б забрали...
Врешті-решт ми вирішили, що наша місія виконана і вирушили шукати своїх чоловіків і друзів у найближчій – Ленінський! – райвідділ міліції, що містився на Прорізній. Звичайно ж, нам заявили, що вперше чують такі прізвища, хоча згодом з’ясувалося, що багато хто з наших, серед них і Сергій Набока, сиділи саме там. А черговий по місту міського управління МВС на численні телефонні дзвінки відповідав, що взагалі нікого ніде не затримували. Всього за нашими даними було затримано понад 50 учасників демонстрації. Хоча цілком можливо, що їх було значно більше, адже про багатьох ми не знали, особливо якщо вони не були членами УКК. Щоправда, пізно ввечері або вночі того ж дня всіх затриманих звільнили, взявши в них попередньо письмові пояснення їхньої антисуспільної поведінки. Єдиним учасником акції, якого судили і посадили на 15 діб був Олесь Шевченко. Мабуть, публічне читання “Конституції СССР” і, головне, буквальне трактування її змісту справді видавалося совєтському правосуддю страшним антидержавним злочином.
Ще один промовистий факт. Мати Сергія Набоки Катерина Михайлівна також прийшла на демонстрацію. Та коли побачила, що відбувається і дізналася про затримання людей, побігла у Спілку письменників, де в той час також проходило зібрання, присвячене Чорнобильській річниці. З великими труднощами пробившись на сцену, вона розповіла про те, що коїться на площі. Дехто з нашого письменства обережно пообурювався, але на тому справа і закінчилася. Але в Спілці були присутні іноземні кореспонденти. Можливо, саме завдяки цьому розголосу учасники демонстрації уникли серйозних покарань.
Наступного дня в київських газетах з’явилося невеличке повідомлення міського управління внутрішніх справ про те, що 26 квітня купка хуліганів порушувала громадський порядок на площі Жовтневої революції і заважала підготовці площі до улюбленого всенародного свята Першого травня...
Ось, мабуть, і вся історія першої Чорнобильської демонстрації як я її пам’ятаю.