05/15/2006 | Сергій Грабовський

Майже тиждень минув із дня, коли президент Росії Володимир Путін у Мармуровій залі Кремля проголосив своє щорічне послання Федеральним Зборам РФ. А тим часом в Україні майже немає коментарів і відгуків на цей вельми цікавий політичний документ.Якщо не рахувати, звичайно, шанобливої заяви Віктора Януковича – мовляв, дуже добре, що Путін поставив СНД на перше місце у сферах зовнішньополітичних пріоритетів Росії, треба цінувати і використовувати це, - та ще дипломатичної (як і належить) заяви речників МЗС – послання російського глави держави вельми змістовне і містить позитивні для нас моменти. Можливо, політики і політаналітики продовжували відзначати цикл травневих свят, можливо, відпочивали після цього циклу, але факт є фактом – поза увагою широкої громади залишився ряд вельми цікавих моментів послання президента РФ, які прямо або по дотичній торкаються України.

Передусім нас торкаються два чільних сюжети путінського послання, які стосуються нової демографічної політики Російської держави та зміцнення армії й усього військово-промислового комплексу. Бо ж рішуче переламати справді небезпечну тенденцію щорічного зменшення населення Росії на 700 тисяч жителів Володимир Путін збирається не тільки за допомогою стимулювання народжуваності, а й шляхом заохочення масової міграції. При цьому, зазначив Путін, “пріоритетом тут залишається залучення з-за кордону наших співвітчизників”. Хочу нагадати, що “співвітчизниками” в сьогоднішній Росії звуться не тільки етнічні росіяни, котрі мешкають за межами Російської держави, а й усі, хто має необережність віддавати у спілкуванні російській мові та захоплюватися досягненнями російської культури. Загальні вимоги до мігрантів також дають підставу до роздумів. Ці мігранти мають бути з числа “людей освічених і законослухняних”, “з повагою ставитися до російської культури, до наших національних традицій”. Зі сказаного ясно, що заохочувати Кремль буде в‘їзд не китайців чи туркмен, а імміграцію українців, білорусів чи, в крайньому разі, російськомовних молдаван. З тим, щоби половину демографічної “дірки” закрити заходами з підвищення народжуваності, а половину – іммігрантами (бо ж коли ще підростуть щойно народжені, а в армію треба когось брати вже зараз, і працювати на “великих новобудовах путінізму” комусь також треба).

А як забезпечити стабільну й активну міграцію? Можна платити кожному новому співвітчизнику шалені гроші. Можна створити в Росії рай на землі, щоб навіть американці та ісландці прагнули переселитися туди. А можна створити нестерпні умови для життя у країнах-донорах (до яких передусім належить Україна, де живе якнайбільше “співвітчизників”). Угадайте з одного разу, які методи ближчі й більш звичні для кремлівських чекістів?
Тим більше, що Володимир Путін прямо закликав перетворити Росію на справжню військово-політичну фортецю. Мовляв, так роблять усі провідні західні країни, тому й росіянам не гріх уподібнитися демократам. Промовчав Путін (чи з щирого нерозуміння, чи навмисне – авось російські лохи проковтнуть) про те, що названий ним принцип “мій дім – моя фортеця” на Заході не метафора, там справді приватна оселя, приватна сфера, приватні інтереси – те, чого держава не сміє торкатися, якщо не йдеться про визначені законом інтереси національної безпеки. Чи так у сучасній Росії? Риторичне запитання. Тому “фортеця Росія” кардинально відрізнятиметься від сучасних “західних фортець”, які слугують обороні від міжнародного тероризму й інших геополітичних загроз. Ця фортеця буде небезпечною не для ворогів, а передусім для свого люду, а ще – для сусідів. Тим більше, що віднині Росія змінює курс із побудови суто професійної не надто численної армії на масову армію (десь півтора мільйони, якщо разом із бойовими частинами МВС), третина якої комплектується на основі загального військового обов‘язку. А що таке інші дві третини? Це ті, хто відслужили у війську, а потім перейшли на контракт за того ж рівня професіоналізму. А тим часом президент РФ запропонував “відродити допризовну підготовку” у школах, дав вказівку регіональній владі “відповідати за якість призову”, заявив, що слід “усвідомити, що служба в армії необхідна країні, всьому російському народові”. Тим часом, як засвідчив досвід, масова армія за своєю суттю виступає не армією стримування, а армією вторгнення за межі країни, орієнтованою на окупацію й утримування зарубіжних територій, і найкраще виявляє себе у боях не з сильним, а середнім і слабким противником. Іншими словами – не з силами блоку НАТО чи армією КНР, а військом тих сусідніх країн, які не можуть виставити стільки ж солдатів рівнозначної якості чи невеликі, але дуже добре навчені й укомплектовані армії.

Нагадаю, що за російською військовою доктриною, армія може бути використана не тільки у разі нападу на країну з боку іншої держави чи міжнародного тероризму, а й коли виникне загроза економічним інтересам Росії (читай – найбільших олігархів та державних монополій типу “Газпрому”) за кордоном. Чи існує ця загроза і наскільки вона реальна визначатиме Кремль. Годі й казати, що його думка, м‘яко кажучи, може бути вельми суб‘єктивною.

До речі: Василь Стус спересердя назвав українців “нацією сержантів”. Справді: не тільки сержанти й унтер-офіцери, а й кращий молодший та середній офіцерський склад ряду армій (не лише російської і радянської) комплектувався з населення українських земель. І зараз чимало громадян України служить на контрактній основі в російському війську та на флоті. От і запитання: звідки за умов істотного скорочення населення Росії Кремль братиме живу силу для комплектації зміцнюваної і модернізовуваної армії?
А ще у посланні висунутий ряд зауважень до Заходу, який, мовляв, досі керується логікою “блокового мислення” і поставлене завдання “не тільки боротися з тероризмом, а і долати інші нові виклики”. Ці виклики, за Путіним, створюють “провідні світові держави, які володіють ядерною зброєю і потужними важелями військово-політичного впливу”. Очевидно, це передусім стосується США. Америку президент РФ порівняв з “вовком”, який “їсть і ні на кого не зважає”. Дуже делікатно на адресу “друга Джорджа”, та ще й перед саммітом “великої вісімки” у Петербурзі, чи не так? “Куди тільки зникає весь пафос необхідності боротьби за права людини і демократію, коли йдеться про необхідність реалізувати власні інтереси? – поставив риторичне запитання Володимир Путін. – Тут, виявляється, все можливо, нема жодних обмежень”. Росія мусить діяти так само, підкреслив її лідер (хоча коли це вона діяла інакше, запитаємо ми; і водночас зауважимо, що навіть найбільш програшні дії США на зовнішній арені, скажімо, війна у В‘єтнамі, супроводжувалися намаганнями насадити демократію, навіть у країнах, що до цього об‘єктивно не доросли).

Так чи інакше, але численні західні коментатори відзначають, що Путін проголосив початок або нової “холодної”, або такої собі “прохолодної” війни із західними державами, принаймні, тими, котрі проводять власний політичний курс, не надто зважаючи на інтереси Кремля. Такої ж думки і колишній радник російського президента Андрій Ілларіонов. З іншого боку, особисто Володимир Вольфович Жириновський виставив своєму главі держави за послання оцінку “п‘ять з плюсом”, а на додачу взяв на себе зобов‘язання “продукувати” ще трьох дітей для російської держави та її армії. Але поставимо собі запитання: а через які країни проходитиме фронт “прохолодної війни”, якщо вона зі словесної переросте у практичну стадію? І за які території розгорнуться головні битви цієї війни? І якими методами такі битви будуть вестися?

Утім, про методи боротьби на економічному фронті Путін дещо сказав. Як і перед цим, Росія намагатиметься стати одним із головних гравців на світовому ринку енергоносіїв. Тільки тепер нафта, газ та інші товари будуть продаватися на московських біржах за рублі, які, у свою чергу, з цього року стануть повністю вільноконвертованими. Що означає вимога продажу всіх енергоносіїв за рублі? Те, що ця валюта значно зміцниться і щодо євро, і щодо долара, і, головне для нас, щодо гривні. Це посилить російську експансію на ринки Європи та СНД. Акція вельми логічна, в її основі не лише інтереси кишень кремлівських чекістів, а й реальні національні інтереси Росії, єдиний ризик тут – що рубль стане об‘єктом ігор міжнародних фінансових спекулянтів. Але, схоже, команда Путіна вважає, що добре забезпечений вуглеводневими енергоносіями рубль буде невразливим. А як із гривнею за таких умов?
І, нарешті, безпосередньо про тему СНД в посланні російського глави держави. Крім традиційної тези щодо того, що “багатостороннє партнерство дозволяє розв‘язувати проблеми з меншими затратами, з більшою ефективністю”, тут є й деякі нові ноти. Скажімо, як перспективний (для нього) проект Путін виділяє “зміцнення спільного гуманітарного простору”, який нині має “нові соціально-економічні передумови”. Іншими словами, йдеться про узгодження підручників з історії і з літератури, про експансію “Русского радио” та російських телекомпаній, про суцільного Кобзона-Баскова-Кіркорова на концертних майданчиках і т.д., і т.п. Але як узгодити, скажімо, тезу про Петра І, котрий “відкрив вікно у Європу” (і для Росії, яка тоді ще була Московією, це повна правда) з тезою про Петра І, котрий зачинив “вікно у Європу” (бо ж тоді Лівобережна Україна, себто Гетьманщина, мала прямі торговельні зв‘язки з Заходом через Річ Посполиту, у складі якої перебувала Правобережна Україна; російський цар наказав торгувати через Петербург, отже, для того, щоб привезти віз тарані з Києва до Василькова, слід було їхати до північної столиці брати на це дозвіл) і про Петра І, котрий не зачиняв і не відчиняв нічого (це вірно для Білорусі, яка тоді перебувала у складі Річі Посполитої)? І це тільки найпростіший приклад; бо ж основна частина того “спільного гуманітарного простору” склалася в радянський час і має міцне сталінсько-брежнєвське ідейне підґрунтя (скажімо, з ким знайдуть спільну мову лідери російських організацій ветеранів війни в Україні, з Іваном Герасимовим чи з Ігорем Юхновським?).

На закінчення ж – про ще одну тему, також безпосередньо пов‘язану із українським виміром путінського послання. А хто втілюватиме всі накреслення президента Росії? Його гіпотетичні спадкоємці? Чи він сам під час свого також гіпотетичного третього терміну повноважень? Добре відомі українській публіці Олександр Дугін та Гліб Павловський вважають, що спадкоємці з поставленими завданнями не впораються, а російський виборець іншого лідера держави, крім Путіна, не бачить і бачити не хоче. Отож, схоже, нам слід готуватися до нового раунду співжиття із підполковником КҐБ у Кремлі та знаходити адекватні відповіді на сформульовані у посланні президента РФ виклики. Виходячи не з приватних інтересів еліти, а з національних інтересів усього суспільства.

Сергій Грабовський, Заступник головного редактора журналу “Сучасність”