06/07/2006 | Хельгі Хмарка

Пройшовши шлях від звичайного хлопця без жодної великої ідеї чи цілі у житті, нехтування історією, культурою та суспільним буттям Батьківщини, я опинився тут, в 2006 році, все такий же звичайний хлопець, але все інше - змінилось. На шляху до 2006 року я поступово відмовлявся від наслідків краху системи виховання в період між роками перебудови СРСР і першими роками незалежності України, на які припало формування мене як громадянина. Зараз, чомусь, я найбильше шкодую про те, що нас не достатньо вчили планувати. Саме про це тому, що мені здається, що якби нас вчили планувати і прогнозувати, а не стращали можливими наслідками, то я б зробив зовсім інщі помилки у своєму житті: не такі очевидні, не такі безглузді. Але все сталося так, як сталося. Згадуючи себе - звичайного "двірового" вихованця, пишавшегося у свої тринадцять років кількості випиваємої за раз горилки, кількості випалених за день цігарок, увагою дивчат і суцільною зневагою до Батьківщини, я розумію, що кожен крок по відмовленю від шкидливої звички, кожна боротьба зі спадком байдужості я наближався до зрозуміння ідей націоналізму. І коли в 2004 році в наметовому містечку м. Дніпропетровська я захворів на пневмонію, я стояв не за конкретну людину, а за те право народа на волевиявлення, яке ми, Українці, тоді нарешті відчули, як невід'ємне право громадянина. Так, я - націоналіст. Я пройшов цей шлях сам, йшовши зовсім не цього, але зміни на краще у собі виявились невід'ємними від бажання і потреби змінювати свою Батьківщину. І я підтримав політичні сили, які позіціювали себе як національно -і патриотично свідомі, і які зараз, в боротьбі за владу, за місце під сонцем покидьків, затягують країну в кризу. Ганебно.
Але я не розчарований в націоналізмі. Тому, що націоналізм йде від народу. Тому, що я частина народу. І я не зраджував ідей, які надихають мене зміювати Україну-Батьківщину, як я колись почав змінювати себе - на краще, так, щоб пишатись.

Хельгі Хмарка.