Гуртуймося – так переможемо
07/11/2006 | Василь Овсієнко
6 липня 2006 року в історії України настала нова чорна епоха. Її можна порівняти з Великою Руїною, яка настала після смерти гетьмана Богдана Хмельницького. Тоді москалі отруїли Хмельницького на смерть, а тепер Президента Ющенка – до півсмерті. Президент утратив волю, він не повністю контролює ситуацію, він сам став Юрасем Хмельниченком, яким маніпулюють сучасні Брюховецькі. У другій половині ХУІІ ст. наслідком стали поділ України між Польщею та Московським царством і поступова втрата козацької державности – тепер загроза поділу України і втрати державности не менш очевидна. Як тільки утвердиться проросійський уряд Януковича, це негайно почне здійснюватися шляхом здачі у володіння російських кампаній української економіки, переорієнтації України на Москву, федералізації, витіснення української культури на задвірки, внаслідок чого до українців повернеться почуття меншовартости та історичної неперспективности.
Мусимо визнати, що найважливішим в Україні залишається таки національне питання: бути чи не бути Українському народові самостійним чи залишатися, за висловом Івана Франка, гноєм для сусідів.
У ХХ столітті Український народ унаслідок російської окупації втратив 20 мільйонів найактивніших людей. Але жертвою геноциду є кожен українець, який відцурався української культури і мови. Ослаблені десятиліттями терору, репресій, денаціоналізації, недобитки українського народу таки спромоглися в 1991 році проголосити незалежність і тяжкими зусиллями вибороли невелику перевагу над окупаційними російськими силами на виборах Президента 2004 року та до Верховної Ради 2006 року і вручили владу людям, на яких покладали надію. На жаль, ці люди виявилися мізерними для виконання історичної місії – будівництва Української держави. Це, здебільшого, люди, не заглиблені в українську правову культуру, що називається Українською Правдою, в українську культуру взагалі, це люди без почуття історичної відповідальности за долю народу. Вони, бачте, ведуть „політичні ігри”, так ніби це гра в футбол. Вони сприймають Україну як населення і територію, над якими хотілося б попанувати, а не як Батьківщину, за яку у відповідальний момент треба класти все, навіть свої голови.
Катастрофічним виявився розкол „помаранчевих” сил у вересні 2005 року. Не відчуваючи жорстокої історичної реальности, Президент і його оточення перед виборами не захотіли створювати широку коаліцію національних сил, бо це ж довелося б ділися владою: „Розпускайте свої партії та вступайте до нас. Або на колінах приповзете”, – казав Роман Безсмертний. Вони вважають, що історія почалася з них, восени 2004 року... Унаслідок цього низка давніх патріотичних партій опинилися поза владою. Лідери „Нашої України” заявляли, що й так наберуть більше половини голосів виборців – насправді ж набрали жалюгідних 14 відсотків, і то неповних. А до 6 липня бундючилися на 51%, цілком іґноруючи волю народу.
Після виборів Президент, його друзі Петро Порошенко, Роман Безсмертний, Роман Зварич, замість згуртувати в єдину команду всіх прихильників української незалежности – партнерів з БЮТ і СПУ – вдалися до дріб’язкових інтриг, підсиджування один одного, сіяли недовіру, підозру, а пожали взаємну ненависть. Безкінечні зволікання зі створенням коаліції, непристойна на виду всього народу торгівля посадами викликала розчарування, навіть огиду до них. Вони розтринькали колишній авторитет „Нашої України”. Потужний злет українського національного духа, який проявився був у другій половині 2004 року, вони звели нанівець.
Не диво, що Олександр Мороз, який досі не соромиться ходити під портретами кривавих катів Українського народу Леніна і Сталіна, який відомий нам з часів сумнозвісної „групи-239”, „канівської четвірки”, своїми проектами „другої державної мови”, згубної для держави „конституційної реформи”, який ладен блокуватися „навіть з чортом”, зневірився і перескочив у табір відвертих противників української державности. А там коаліцію склепали за кілька хвилин, з єдиним пунктом програми: „Як пахан скаже”.
Дивно, що в колі „Нашої України” єдиною причиною розпаду „демократичної коаліції” вважають зраду Мороза, а не свою власну недолугість. А Мороз просто виявився спритнішим дурисвітом, ніж вони.
Інтриґани й недолугі політики (йолопи!) Петро Порошенко, Роман Безсмертний, Роман Зварич мають зійти з політичної арени як такі, що не виправдали довір’я народу.
Президент має усунути з політики своїх особистих друзів. До влади треба ставити людей, які мають відповідні ділові якості і віддані справі незалежності. Подвижників духа, одержимих ідеєю незалежности, а не грошові лантухи.
Кажуть, що українці об’єднуються перед розстрілом. Цей момент настав. Українські національні сили мають негайно організуватися в єдину потужну політичну силу (партію чи коаліцію) і одностайно виступи проти відвертого наступу російського імперіалізму, „п’ятою колоною” якого є „антикризова коаліція”. Насправді це антиукраїнська коаліція, кінцевою метою якої є ліквідація української державности, остаточне розчинення недобитого українського народу в російському морі. Уже в Феодосії виходили з гаслом „Упразднить украинский язык за ненадобностью” – і ніхто, крім „Студентського братства”, не реагує! Справжня ціль „Реґіонів України” – саму Україну „упразднить за ненадобностью”.
Донецькі реваншисти недовго будуть бавитися у видимість демократії. Вони діятимуть так само швидко і рішуче, як 6 липня. Вони швидко узаконять федералізацію України, що стане першим кроком до включення східних та південних земель до складу Росії, вони запровадять державність російської мови, а українську мову затопчуть, вони поставлять на місцях свої бандитські кадри, які залякуваннями, підкупом, таємними убивствами найбільш активних і свідомих українців забезпечать їм остаточну перемогу на наступних виборах. Вони організують відставку (імпічмент) Президента Ющенка і настановлять Президентом України росіянина Янукович (адже його мати росіянка, а батько білорус, отже, для нього Україна не Батьківщина), або й узагалі скасують інститут президенства. Світ з розчаруванням відвернеться від України і поверне нас у сферу впливу та інтересів Росії, де нам, як українцям, не буде місця.
Господь дав нам шанс – ми не скористалися ним. Великий українець Микола Руденко застерігав: „Пам’ятаймо, що Господь і гнівається на ледачих”.
Михайло Драгоманов ще 1895 року писав: “Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбовався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається – і таким лишень звичайно і помагають”. (Літературно-публіцистичні праці у двох томах. Том другий, К.: Наукова думка. – 1970. – с. 441).
Українці, ми стоїмо перед реальною загрозою втрати державности і розколу України. У Москві Жириновський уже ділить Україну на Харківський, Одеський і Київський федеральні округи (а „губернатори” вже є готові!). Що в Жириновського на язиці, те в переважної більшости російського народу на умі. Україна для них – „временное историческое недоразумение”. У Галичині зріє думка рятуватися через відокремлення. Є загроза громадянської війни, яка, звичайно ж, завершиться „миротворчою” інтервенцією Росії, „на прохання трудящих”. Втім, окупантів і так повна Україна.
Ми вступаємо у війну за Україну, де котитимуться наші голови.
Найсвідоміших українців поки що убиватимуть не у відкритому чесному бою, а в під’їздах арматурою по голові. Будьмо готові давати відсіч антиукраїнським проявам на кожному кроці. Відкиньмо дріб’язкові власні інтереси, або ж усі разом безповоротно канемо в російське море. Гуртуймося – так переможемо, щоб здобути „хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”.
Нам потрібні нові, молоді й відважні лідери. Якщо Україна ще не вмерла, то виходьте. Ваш час.
Василь Овсієнко,
в минулому політв’язень, член Української Гельсінкської групи з 1978 року,
лауреат премій імені Василя Стуса та Івана Огієнка.
9 липня 2006 року.
Мусимо визнати, що найважливішим в Україні залишається таки національне питання: бути чи не бути Українському народові самостійним чи залишатися, за висловом Івана Франка, гноєм для сусідів.
У ХХ столітті Український народ унаслідок російської окупації втратив 20 мільйонів найактивніших людей. Але жертвою геноциду є кожен українець, який відцурався української культури і мови. Ослаблені десятиліттями терору, репресій, денаціоналізації, недобитки українського народу таки спромоглися в 1991 році проголосити незалежність і тяжкими зусиллями вибороли невелику перевагу над окупаційними російськими силами на виборах Президента 2004 року та до Верховної Ради 2006 року і вручили владу людям, на яких покладали надію. На жаль, ці люди виявилися мізерними для виконання історичної місії – будівництва Української держави. Це, здебільшого, люди, не заглиблені в українську правову культуру, що називається Українською Правдою, в українську культуру взагалі, це люди без почуття історичної відповідальности за долю народу. Вони, бачте, ведуть „політичні ігри”, так ніби це гра в футбол. Вони сприймають Україну як населення і територію, над якими хотілося б попанувати, а не як Батьківщину, за яку у відповідальний момент треба класти все, навіть свої голови.
Катастрофічним виявився розкол „помаранчевих” сил у вересні 2005 року. Не відчуваючи жорстокої історичної реальности, Президент і його оточення перед виборами не захотіли створювати широку коаліцію національних сил, бо це ж довелося б ділися владою: „Розпускайте свої партії та вступайте до нас. Або на колінах приповзете”, – казав Роман Безсмертний. Вони вважають, що історія почалася з них, восени 2004 року... Унаслідок цього низка давніх патріотичних партій опинилися поза владою. Лідери „Нашої України” заявляли, що й так наберуть більше половини голосів виборців – насправді ж набрали жалюгідних 14 відсотків, і то неповних. А до 6 липня бундючилися на 51%, цілком іґноруючи волю народу.
Після виборів Президент, його друзі Петро Порошенко, Роман Безсмертний, Роман Зварич, замість згуртувати в єдину команду всіх прихильників української незалежности – партнерів з БЮТ і СПУ – вдалися до дріб’язкових інтриг, підсиджування один одного, сіяли недовіру, підозру, а пожали взаємну ненависть. Безкінечні зволікання зі створенням коаліції, непристойна на виду всього народу торгівля посадами викликала розчарування, навіть огиду до них. Вони розтринькали колишній авторитет „Нашої України”. Потужний злет українського національного духа, який проявився був у другій половині 2004 року, вони звели нанівець.
Не диво, що Олександр Мороз, який досі не соромиться ходити під портретами кривавих катів Українського народу Леніна і Сталіна, який відомий нам з часів сумнозвісної „групи-239”, „канівської четвірки”, своїми проектами „другої державної мови”, згубної для держави „конституційної реформи”, який ладен блокуватися „навіть з чортом”, зневірився і перескочив у табір відвертих противників української державности. А там коаліцію склепали за кілька хвилин, з єдиним пунктом програми: „Як пахан скаже”.
Дивно, що в колі „Нашої України” єдиною причиною розпаду „демократичної коаліції” вважають зраду Мороза, а не свою власну недолугість. А Мороз просто виявився спритнішим дурисвітом, ніж вони.
Інтриґани й недолугі політики (йолопи!) Петро Порошенко, Роман Безсмертний, Роман Зварич мають зійти з політичної арени як такі, що не виправдали довір’я народу.
Президент має усунути з політики своїх особистих друзів. До влади треба ставити людей, які мають відповідні ділові якості і віддані справі незалежності. Подвижників духа, одержимих ідеєю незалежности, а не грошові лантухи.
Кажуть, що українці об’єднуються перед розстрілом. Цей момент настав. Українські національні сили мають негайно організуватися в єдину потужну політичну силу (партію чи коаліцію) і одностайно виступи проти відвертого наступу російського імперіалізму, „п’ятою колоною” якого є „антикризова коаліція”. Насправді це антиукраїнська коаліція, кінцевою метою якої є ліквідація української державности, остаточне розчинення недобитого українського народу в російському морі. Уже в Феодосії виходили з гаслом „Упразднить украинский язык за ненадобностью” – і ніхто, крім „Студентського братства”, не реагує! Справжня ціль „Реґіонів України” – саму Україну „упразднить за ненадобностью”.
Донецькі реваншисти недовго будуть бавитися у видимість демократії. Вони діятимуть так само швидко і рішуче, як 6 липня. Вони швидко узаконять федералізацію України, що стане першим кроком до включення східних та південних земель до складу Росії, вони запровадять державність російської мови, а українську мову затопчуть, вони поставлять на місцях свої бандитські кадри, які залякуваннями, підкупом, таємними убивствами найбільш активних і свідомих українців забезпечать їм остаточну перемогу на наступних виборах. Вони організують відставку (імпічмент) Президента Ющенка і настановлять Президентом України росіянина Янукович (адже його мати росіянка, а батько білорус, отже, для нього Україна не Батьківщина), або й узагалі скасують інститут президенства. Світ з розчаруванням відвернеться від України і поверне нас у сферу впливу та інтересів Росії, де нам, як українцям, не буде місця.
Господь дав нам шанс – ми не скористалися ним. Великий українець Микола Руденко застерігав: „Пам’ятаймо, що Господь і гнівається на ледачих”.
Михайло Драгоманов ще 1895 року писав: “Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбовався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається – і таким лишень звичайно і помагають”. (Літературно-публіцистичні праці у двох томах. Том другий, К.: Наукова думка. – 1970. – с. 441).
Українці, ми стоїмо перед реальною загрозою втрати державности і розколу України. У Москві Жириновський уже ділить Україну на Харківський, Одеський і Київський федеральні округи (а „губернатори” вже є готові!). Що в Жириновського на язиці, те в переважної більшости російського народу на умі. Україна для них – „временное историческое недоразумение”. У Галичині зріє думка рятуватися через відокремлення. Є загроза громадянської війни, яка, звичайно ж, завершиться „миротворчою” інтервенцією Росії, „на прохання трудящих”. Втім, окупантів і так повна Україна.
Ми вступаємо у війну за Україну, де котитимуться наші голови.
Найсвідоміших українців поки що убиватимуть не у відкритому чесному бою, а в під’їздах арматурою по голові. Будьмо готові давати відсіч антиукраїнським проявам на кожному кроці. Відкиньмо дріб’язкові власні інтереси, або ж усі разом безповоротно канемо в російське море. Гуртуймося – так переможемо, щоб здобути „хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”.
Нам потрібні нові, молоді й відважні лідери. Якщо Україна ще не вмерла, то виходьте. Ваш час.
Василь Овсієнко,
в минулому політв’язень, член Української Гельсінкської групи з 1978 року,
лауреат премій імені Василя Стуса та Івана Огієнка.
9 липня 2006 року.
Відповіді
2006.07.11 | Тарас
Re: Гуртуймося – так переможемо
Згоден з автором. В мене також виникла асоціація з періодом після смерті Богдана Хмельницького та подальшими виборами гетьмана. Також треба зробити акцент на активність Москви як тоді, так і зараз. А Ющенко мусить !!!!!!!!! прибрати "любих друзів", а саме, Порощенка, Третьякова, Єханурова, Зварича, Мартиненка, Кінаха від себе бо зараз вони найбільше дратують народ і користі від їх діяльності - нуль.. Також із НСНУ та БЮТу вийдуть "бізнесмени" - і тоді буде нормальна здорова команда, де й можна буде працювати.2006.07.11 | tomcat
перш за все МУСИМО не висувати один одному ультиматумiв
2006.07.11 | CEO
Re: Гуртуймося – так переможемо
Ovsijenko tochno okrysliv spravy. Ne prohulajte Ukrajinu. .2006.07.11 | VOL
Невже ви не бачите?
Що йде цілеспрямована робота на ліквідацію України як держави і ноги цієї політики ростуть з Москви.Коли я по телебаченню споглядаю блюзнірські, самовдоволені посмішки на обличчях лідерів ПР (і особливо Януковича) у мене закрадається думка, що слова про український патріотизм який вони хотять направити на подолання кризи це брехня для самих не поінформованих людей.
Не вірю їм і не одному їхньому слову.
Підтримую позицію пана Овсієнка.
2006.07.11 | Сергій Кабуд
бачимо, волаємо про це- ніхто не слуха
2006.07.11 | Сергій Кабуд
Куди виходити їм? Вийшли он до Верх Ради
>Нам потрібні нові, молоді й відважні лідери. Якщо Україна ще не вмерла, то виходьте. Ваш час.Чи поважний пан Овсієнко може вказати як він бачить цей вихід?
Організації в нас немає. Єдность- відсутня. Розуміння ситуації в 99% неадекватне і спотворене телебаченням.
Телебачення в свою чергу сфільтровано олігархатом і бандою.
Може захопити станцію?
Це Юля може, але ця Юля така сама як і Мороз, лише сповільненої дії.
І доси просто ігнорувала громадянських активістів. Чи слала нахєр.
Тому хочеться запитата пана Овсієнка ще і ще:
крім романтизму, чи Ваш досвід можна використати для консультацій:
КУДИ ВИХОДИТИ?
А потім вже знайдуться КОМУ.
2006.07.12 | CEO
Re: Гуртуймося – так переможемо
Vy musyty vykhodyty na vulytsju; nekhaj Prezident znaje shcho vin muse dumaty pro majbutnist Ukr. a ne pro ljubykh druziv. Molodi ljudy zahalmuvaly Vietnam War v Amerytski, vykhodit, tak jak ljudy vykhodyly iz Gandhi, nekhaj Yushchenkio bache vas, shcho vy nekhochyty zhyty v bandokratiji.2006.07.12 | Плющ Леонід колишній політвязень і закордонний представник УГГ
Re: Гуртуймося – так переможемо
Маєте рацію, Василю!Переяслав не за горами! Та Ви не вказали одного з численних гріхів "помаранчевих" політиків (окрім слабкості духу, компанійщини, кар"єризиу) - відсутність почуття честі й чесності, непрозорість політики Президента, його ворогів та союзників. Іуда Мороз - не виключення. Розпочинаючи розбудову нового руху опору, потрібно назавжди запам"ятати цю ваду попередніх форм опозиції (УГС, Рухи, нац-дем. партії й блоки): партійщина, відсутність чесності з собою й по відношенню до "своїх" та "чужих". Новий етап боротьби за Україну - всерйоз і надовго. Ми мусимо повернутися до моральних засад опору безчестю й тотальної брехні держави. Л. Плющ Франція2006.07.12 | CEO
Re: Гуртуймося – так переможемо
Na zhal duzhe bohato z tykh v urjadi, v parliamenti, to bila prezydenta, dobuly svoji hroshi nechesno; jak do takykh ljudej hovorty pro prozorist, pro chesnist; pro pravdy; vony ne znajut znachinja tsykh sliv; vsjaki oliharkhy ta buznesmeny ne povyni sydjity pry urjadi; ale vse taky treba postijno nahaduvaty jim tsi moralni prynsypy. Mozhe dorosty molode pokolinja ta ras i na zavzhdy pozbudemosja tsykh ljudej pry urjadi.2006.07.12 | Сергій Кабуд
лише 'моральні' засади- як мертвому припарки
бачили ми як совкові гебісти мораль перекручують ракаЧас не 'розбудовувати' чи відкладати ще якось по-іношму,
а діяти.
Розганяти нафіг залишки кпсс під назвою верховна зрада, ющенко, луї-вітон тимошенко, кучма, янукович, тощо-
це може зробити лише диктатура всенародного Майдану, яка впровадить СПРАВЖНЮ ДІЮЧУ КОНСТИТУЦІЮ
та забеспечить:
- СИЛОВЕ виконання ВСІХ законів,
- розподілення гілок влади,
- люстрацію гебні та комуністів кпсс
- викине нафіг всіх шльондр-суддів, впровадить діючу незалежну судову систему
Доки ви будете 'розбудовувати' вас закатають в цемент бандити.
Годі користуватися лише риторикою, коли треба діяти.
2006.07.13 | Плющ Леонід
Re: лише 'моральні' засади- як мертвому припарки
Згоден, пане Кабуд. Мова й не йшла лише про моральні засади. І все ж без них навіть успіх 2 Майдану приведе до тих самих наслідків. Потрібні ж якісь висновки з уроків поразок наших перемог після 91р? Постійне політиканство, "своїх не торкати". Компроміси з негідниками. Брехня, або промовчування... Без отих засад будемо переходити з однієї дупи в іншу... Дисиденство колись перемогло завдяки почуттю честі. Програло, коли почало грати в "політику". І маємо зганьблене його сином ім"я Чорновола... А скільки ще?2006.07.12 | Igor
Актуальний аналітичний матеріал
На мій погляд цей матеріал має практичне значення (якщо не лише мені так здасться, то може варто винести в окрему гілку). І актуальність. Важливо, що автор є людиною неупередженою, а висновки зроблено задовго то деперішнього часу.Особливо цікавою є передостання цитата. Бо маємо знову пошук простих шляхів. Дайте нам владу і ми ... Ой не вийшло, вибачте, хочемо ще ... Якщо ми не при владі то все пропало
Україна має важливий і великий досвід залучення народу до справи державотворення. Причому в надзвичайно важких умовах, у найтяжчі часи. То може потрібно вивчати і переймати той досвід? Чи хтось знає інший шлях?
/Повністю на http://zhnyva33.narod.ru/epilogue.html
Ми не маємо документальних доказів того, що серед сталінської верхівки існувала якась “антинаціоналістична” змова. Але поставивши питання, чи досяг Сталін у своїх відповідних діях успіху починаючи від 1930-х років, ми, здається, повинні відповісти ствердно. Протягом наступних десятиліть український націоналізм дійсно показав усю свою непримиренність у Західній Україні, яку приєднали до СРСР, забравши від Польщі у 1939 р. Ця територія не зазнала голодомору, але її піддали посиленому теророві як у 1939—1941 рр., так і після повторної окупації 1944 р,: провадили масові арешти, накинули примусову колективізацію тощо. Населення чинило опір. Виник великий партизанський рух, одночасно антинімецький і антирадянський, який не спромоглися придушити аж до 1950-х років (коли його провідників у вигнанні ліквідували радянські агенти). Тисячі розстріляли і ще більше заслали до таборів або депортували: тут звичайно наводять двомільйонну кількість, і ця цифра пропорційно збігається з жертвами, яких зазнало населення інших повторно окупованих територій, зокрема прибалтійських.
...
Певне уявлення про дійсну кількість в'язнів-українців можна скласти з повідомлення, зробленого у 1973 р. першим секретарем Львівського обкому партії Куцеволом. Отож, згідно з його даними, починаючи від 1956 р. тільки до Львівської області (де проживає близько чверті населення Західної України) повернулося 55 тис. членів антикомуністичної ОУН, які відбули свої терміни ув'язнення.
Саме в цьому контексті ми можемо розглядати заувагу Хрущова про Сталіна, який одного разу сказав, що депортував би разом із малими народами і українців, “якщо б їх не було так багато”. А пізніше Сталін якось обмовився Рузвельтові, що його становище в Україні було “тяжке та непевне”.
* * *
Безперечно, що в тій частині України, яка входила до складу СРСР у 1930-х роках, національна ідея зазнала нищівного удару з ліквідацією багатьох своїх прихильників на всіх рівнях. З тих пір та й донині виглядає, що національні почуття сильніші у Західній Україні, ніж у Східній, хоч широкі верстви інтелігенції в Києві та інших містах становлять певний виняток,
Але останні десятиліття дали більш ніж достатньо прикладів того, що наслідки цього удару не стали такими вирішальними, як того бажалося Сталінові. Українська національна ідея залишається досить могутньою, повернувши собі багато своєї давньої сили — як у самій Україні, так і серед мільйонів українців, що мешкають нині у Канаді, США та в інших країнах світу.
...
Ці події показали, що навіть в офіційних партійних і академічних колах існувала готовність до співпраці з наміром повернутися до українізації в дусі 1920-х років — на що особливо покладався Дзюба (сам він після сильного тиску, зрештою, покаявся).
Характерною рисою наступного десятиліття стала боротьба з “найзапеклішим ворогом українського народу — українським націоналізмом”, за словами наступника Шелеста — Щербицьхого. Але прагнення до вільного висловлення національних почуттів не можна було вгамувати. 1976 року в Києві засновано Українську Гельсінкську групу, яку жорстоко розгромили двома роками пізніше, а члени її дістали вироки від 10 до 15 років. Від того часу потерпіло багато інших груп та окремих осіб, що пропагували національну ідею. Навіть у робітничих заворушеннях у зрусифікованому Дніпропетровську був присутній національний елемент. І саме в Україні тоді виникли і деякий час існували “вільні профспілки”.
Загалом можна твердити, що, як висловився один український письменник, “проблеми, порушені націоналістично наставленими інакодумцями, все ще домінують у порядку денному”. Не нам робити передбачення, в якому напрямку підуть наступні події Але ясно, що в будь-якій майбутній кризі СРСР проблема української державності буде окремим чинником, причому важливим, її не зліквідували сталінські методи, так само як і тактичні зміни в політиці наступників Сталіна не обеззброїли її.
Тим часом ми й досі, здається, бачимо підтвердження слів, сказаних Берком два століття тому: “Саме ця дегенеративна пристрасть знаходити найкоротші шляхи і приманювати на них інших, а також якісь незначні вигоди з цього, створили в численних частинах світу уряди з деспотичною системою правління... за якої брак мудрості компенсувався брутальною силою. Вони нічого на тому не виграли... труднощі, які вони може й оминули, але не позбавилися, зустрічають їх знову; вони лише збільшуються та множаться”.
... придушення прагнень українців до національної незалежності було лише тимчасовим. І це справа далеко не місцевого масштабу — якщо слово “місцевий” можна вжити до нації, що налічує понад п'ятдесят мільйонів. Кращі представники навіть самої Росії — Андрій Сахаров і Олександр Солженіцин — наполягають на тому, що Україна має дістати право сама вибирати своє майбутнє. А поза тим проблема вільної України є або повинна бути одним із ключових моральних і політичних питань для всього світу в цілому.