Перемога за ними?
07/22/2006 | Ігор Удовиченко
62 роки тому відбувся немаловідомий бій під містом Броди, що на Львівщині. Його учасники – регулярні частини наступаючої Радянської армії та 14-та стрілецька дивізія СС „Галичина”. За даними російського інтернет-ресурсу „Східний батальйон” до складу останньої входили 14 тисяч вояків (в інших джерелах 12-15 тисяч), хоча при оголошенні набору до її лав зголосились близько 80 тисяч юнаків. Під час бою дивізію прикривали частини вермахту, які втім дуже швидко відступили. 17 липня 1944 року вона опинилась у повному оточенні і, маючи виключно легке піхотне озброєння (тобто кулемети, міномети і протитанкові гранатомети „Панцерфауст”), досить довго утримувала позиції від чисельно переважаючих радянських військ, які мали підтримку панцирної техніки і авіації. В результаті з „котла” змогли вирватися 3 тисячі бійців, які пізніше були реорганізовані у 1-шу Українську дивізію Української національної армії і кинуті у бої на Західному фронті. В самому кінці Другої світової, відчуваючи наближення поразки гітлерівської Німеччини, 1-ша УД перейшла до британських військ, але була швидко реабілітована альянтами…
Такі факти надають більшість об‘єктивних незаангажованих джерел. Друга світова війна давно завершилась, проте до сих пір в Україні точиться гостра боротьба поглядів на події багаторічної давнини. З одного боку, „в суперечці народжується істина”, тому дискусія серед істориків має тільки вітатись. В той же час радикалізм у поглядах деяких політиків, який виливається у конкретні дії, може мати вирішальний вплив як на історичне виховання майбутніх поколінь, так і на консолідацію чи розкіл українського суспільства.
Показово, що, починаючи з резолюцій Нюрнберзького процесу 1945-го року, цивілізована світова спільнота визнала, що у Другій світовій українці воювали на боці ТРЬОХ воюючих сторін, до яких входять:
- українське націоналістичне підпілля: Українська Повстанська Армія (УПА), Українська Народна Революційна Армія (УНРА) Тараса Бульби-Боровця та бойові частини ОУН;
- армія воюючого СРСР, в якій не було чіткого розмежування військових формацій за національною ознакою;
- вермахт та війська Зброї СС (Waffen SS): батальйони „Нахтіґаль” та „Роланд”, 14-та стрілецька дивізія „Галичина”, 1-ша УД УНА.
З сучасного курсу шкільної історії знаємо, що юридично нацистська Німеччина воювала проти Української Держави, відновленої Актом 30 червня 1941 року, а Радянський Союз – проти Української Народної Республіки, боротьба з якою офіційно не припинялась ще з 1917 року. Таким чином і перша і другий можуть визначатись терміном „окупант”, якщо мова іде про Україну.
Після проголошення незалежності нашої держави здавалося, що погляди на ключові історичні події на найвищих владних рівнях будуть переглянуті, виходячи з інтересів українського, а не абстрактного „радянського” народу. На жаль (або на щастя), зміни зачепили лише перше покоління шкільних підручників історії України. Конкретно до Другої світової війни ставлення державних мужів так і не змінилось з часів Леоніда Брєжнєва.
Після перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка ми всі чули репліки про примирення ветеранів різних воюючих сторін, державне визнання ОУН-УПА і інші речі. Втім для визнання ОУН-УПА президент так і не зробив рішуче нічого, зате цей крок підтримав український народ у рамках акцій Української народної партії та громадської ініціативи „Армія безсмертних”.
Сьогодні Україна є де-юре парламентсько-президентською республікою, в якій головну роль тепер відіграє Верховна Рада. А в ключі останніх перипетій реальним носієм влади в парламенті швидше за все стане так звана „антикризова” коаліція, більшість якої складає Партія регіонів. Цікаво, як вказана коаліція проявляє своє ставлення до подій шестидесятирічної давнини?
Досить зайти на офіційний інтернет-сайт Партії регіонів, де знаходиться текст проекту під назвою „Победа за нами!”. Не знаю, чи-то через неграмотність адміністраторів, чи-то через конкретну позицію партії щодо державної мови, але ресурс доступний тільки російською і англійською мовами, тому цитуватиму його в оригіналі.
„Главную роль в победе над агрессивными силами империализма, над фашизмом сыграл советский народ и его Вооружённые Силы.”
Не сперечатимемося, хто ж саме відіграв головну роль у розгромі нацистської Німеччини, хоча тут можна згадати як про воєнні дії США і Великобританії так і про значення національних рухів опору, в тому числі і українського. Цікавіше те, що тут застосовується термін „радянський народ”. В той же час в інших матеріалах ми чуємо про „український народ”, наприклад: „Український народ повністю підтримує дії антикризової коаліції”. Ієрархічно один народ не може бути у складі іншого „наднароду”. Тому пропоную регіоналам чітко визначити свою позицію до українців, як до „малого етносу” чи „окраїнної малоросійської народності”, щоби уникати подальших колізій.
„Поём гимн беспримерному героизму, храбрости, бесстрашию, самоотверженности советских людей, которые всё отдали для победы: труд, кровь, а двадцать миллионов из них – жизнь.”
І знову-таки якісь аморфні „радянські люди” без конкретної територіальної чи національної приналежності, можна сказати „без прописки”. За останніми даними воююча сторона під назвою Радянський Союз втратила у тій війні не двадцять, а двадцять сім мільйонів життів. А скільки ж втратила Німеччина? Думаю, регіонали погодяться, що в цій ситуації вона була агресором, нападником, а СРСР тільки оборонявся. Будь-яка людина військової спеціальності скаже Вам, що для успішного прориву оборони нападник повинен мати трикратну чисельну перевагу. Логічно, що і його жертви мають бути приблизно втричі більшими. Виходить, Німеччина тільки на Східному фронті (а був ще і Західний) повинна була покласти у могилу 27 x 3 = 81 мільйонів своїх громадян. Але ж у неї населення було меншим від цього числа, включно з жінками, дітьми і іншими непридатними до військової служби категоріями. За тими ж даними під час війни гітлерівська Німеччина втратила 8 мільйонів загиблими. В чому ж невідповідність? А в тому, який саме приклад „героїзму” нав‘язує нам Партія регіонів. Варто згадати лише один з епізодів оборони Москви, коли радянське командування кинуло на наступаючі німецькі танки кавалерійський полк – вояків на конях, озброєних шаблями. Невже не можна було обійтись без подібного „героїзму”? І чому він нас може вчити? Хіба що інтелектуальним здібностям радянських командирів, адже вони тоді ще мали у своєму арсеналі (окрім кінноти) і танки, і авіацію і потужну артилерію.
„День Победы – это и день скорби, день памяти … о погибших на фронте, в концентрационных лагерях, на временно оккупированной фашистами территории.”
Давайте для повноти картини згадаємо ще загиблих від куль загороджувальних загонів, які цілили у спини наступаючих вояків. Давайте здадаємо і радянські концтабори для радянських же полонених, жителів окупованих територій і інших „колаборантів”. Чи може не згадуватимемо, бо світлий образ воїна-визволителя у пілотці одразу чорніє?
„День Победы – это торжество разума над безумием, это день мира, день надежды на то, что никогда человечество не испытает ужасов войны, что вечный мир восторжествует на нашей чудесной планете, имя которой Земля.”
Насправді ж після „Дня Перемоги” на Землі залишились дві потужні сили, які весь час загрожували нашій планеті ядерним Апокаліпсисом. Думаю, після „Карибської кризи” та військових інтервенцій у В‘єтнам і Афганістан ніхто звинувачувати у паталогічному пацифізмі ці дві потуги (тобто СРСР і США) не стане.
Що ж станеться після впровадження владною партією свого ставлення до Другої світової у життя? Абсолютно нічого нового. Можна уявити колони танків з червоними прапорами на Хрещатику чи чергування піонерів біля вічних вогнів…
Якщо ж бути серйозним, Партія регіонів нав‘язує не своє, а чуже бачення історії, в якій українці виступають або „колаборантами”, „фашистськими посіпаками” або ж малочисельною складовою переможного „радянського” народу. Кому це вигідно? Будь-кому, але тільки не людині, яка захищає український національний інтерес.
Якщо Віктор Федорович Янукович є обрежним послідовним політиком (у що свято вірять його прибічники) і закликає всіх до примирення, йому слід негайно змінити своє офіційне ставлення до української історії або принаймні не демонструвати його, бо це може викликати тільки опір (пасивний і активний), на який підійметься перш за все українська інтелігенція, а разом з нею – молодь і інші прогресивні сили суспільства.
Надіслано на пошту Майдану Від: Ігор Удовиченко udovychenko@ukr.net Дата: П`ятниця, 21 Липень 2006, 15:31
Такі факти надають більшість об‘єктивних незаангажованих джерел. Друга світова війна давно завершилась, проте до сих пір в Україні точиться гостра боротьба поглядів на події багаторічної давнини. З одного боку, „в суперечці народжується істина”, тому дискусія серед істориків має тільки вітатись. В той же час радикалізм у поглядах деяких політиків, який виливається у конкретні дії, може мати вирішальний вплив як на історичне виховання майбутніх поколінь, так і на консолідацію чи розкіл українського суспільства.
Показово, що, починаючи з резолюцій Нюрнберзького процесу 1945-го року, цивілізована світова спільнота визнала, що у Другій світовій українці воювали на боці ТРЬОХ воюючих сторін, до яких входять:
- українське націоналістичне підпілля: Українська Повстанська Армія (УПА), Українська Народна Революційна Армія (УНРА) Тараса Бульби-Боровця та бойові частини ОУН;
- армія воюючого СРСР, в якій не було чіткого розмежування військових формацій за національною ознакою;
- вермахт та війська Зброї СС (Waffen SS): батальйони „Нахтіґаль” та „Роланд”, 14-та стрілецька дивізія „Галичина”, 1-ша УД УНА.
З сучасного курсу шкільної історії знаємо, що юридично нацистська Німеччина воювала проти Української Держави, відновленої Актом 30 червня 1941 року, а Радянський Союз – проти Української Народної Республіки, боротьба з якою офіційно не припинялась ще з 1917 року. Таким чином і перша і другий можуть визначатись терміном „окупант”, якщо мова іде про Україну.
Після проголошення незалежності нашої держави здавалося, що погляди на ключові історичні події на найвищих владних рівнях будуть переглянуті, виходячи з інтересів українського, а не абстрактного „радянського” народу. На жаль (або на щастя), зміни зачепили лише перше покоління шкільних підручників історії України. Конкретно до Другої світової війни ставлення державних мужів так і не змінилось з часів Леоніда Брєжнєва.
Після перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка ми всі чули репліки про примирення ветеранів різних воюючих сторін, державне визнання ОУН-УПА і інші речі. Втім для визнання ОУН-УПА президент так і не зробив рішуче нічого, зате цей крок підтримав український народ у рамках акцій Української народної партії та громадської ініціативи „Армія безсмертних”.
Сьогодні Україна є де-юре парламентсько-президентською республікою, в якій головну роль тепер відіграє Верховна Рада. А в ключі останніх перипетій реальним носієм влади в парламенті швидше за все стане так звана „антикризова” коаліція, більшість якої складає Партія регіонів. Цікаво, як вказана коаліція проявляє своє ставлення до подій шестидесятирічної давнини?
Досить зайти на офіційний інтернет-сайт Партії регіонів, де знаходиться текст проекту під назвою „Победа за нами!”. Не знаю, чи-то через неграмотність адміністраторів, чи-то через конкретну позицію партії щодо державної мови, але ресурс доступний тільки російською і англійською мовами, тому цитуватиму його в оригіналі.
„Главную роль в победе над агрессивными силами империализма, над фашизмом сыграл советский народ и его Вооружённые Силы.”
Не сперечатимемося, хто ж саме відіграв головну роль у розгромі нацистської Німеччини, хоча тут можна згадати як про воєнні дії США і Великобританії так і про значення національних рухів опору, в тому числі і українського. Цікавіше те, що тут застосовується термін „радянський народ”. В той же час в інших матеріалах ми чуємо про „український народ”, наприклад: „Український народ повністю підтримує дії антикризової коаліції”. Ієрархічно один народ не може бути у складі іншого „наднароду”. Тому пропоную регіоналам чітко визначити свою позицію до українців, як до „малого етносу” чи „окраїнної малоросійської народності”, щоби уникати подальших колізій.
„Поём гимн беспримерному героизму, храбрости, бесстрашию, самоотверженности советских людей, которые всё отдали для победы: труд, кровь, а двадцать миллионов из них – жизнь.”
І знову-таки якісь аморфні „радянські люди” без конкретної територіальної чи національної приналежності, можна сказати „без прописки”. За останніми даними воююча сторона під назвою Радянський Союз втратила у тій війні не двадцять, а двадцять сім мільйонів життів. А скільки ж втратила Німеччина? Думаю, регіонали погодяться, що в цій ситуації вона була агресором, нападником, а СРСР тільки оборонявся. Будь-яка людина військової спеціальності скаже Вам, що для успішного прориву оборони нападник повинен мати трикратну чисельну перевагу. Логічно, що і його жертви мають бути приблизно втричі більшими. Виходить, Німеччина тільки на Східному фронті (а був ще і Західний) повинна була покласти у могилу 27 x 3 = 81 мільйонів своїх громадян. Але ж у неї населення було меншим від цього числа, включно з жінками, дітьми і іншими непридатними до військової служби категоріями. За тими ж даними під час війни гітлерівська Німеччина втратила 8 мільйонів загиблими. В чому ж невідповідність? А в тому, який саме приклад „героїзму” нав‘язує нам Партія регіонів. Варто згадати лише один з епізодів оборони Москви, коли радянське командування кинуло на наступаючі німецькі танки кавалерійський полк – вояків на конях, озброєних шаблями. Невже не можна було обійтись без подібного „героїзму”? І чому він нас може вчити? Хіба що інтелектуальним здібностям радянських командирів, адже вони тоді ще мали у своєму арсеналі (окрім кінноти) і танки, і авіацію і потужну артилерію.
„День Победы – это и день скорби, день памяти … о погибших на фронте, в концентрационных лагерях, на временно оккупированной фашистами территории.”
Давайте для повноти картини згадаємо ще загиблих від куль загороджувальних загонів, які цілили у спини наступаючих вояків. Давайте здадаємо і радянські концтабори для радянських же полонених, жителів окупованих територій і інших „колаборантів”. Чи може не згадуватимемо, бо світлий образ воїна-визволителя у пілотці одразу чорніє?
„День Победы – это торжество разума над безумием, это день мира, день надежды на то, что никогда человечество не испытает ужасов войны, что вечный мир восторжествует на нашей чудесной планете, имя которой Земля.”
Насправді ж після „Дня Перемоги” на Землі залишились дві потужні сили, які весь час загрожували нашій планеті ядерним Апокаліпсисом. Думаю, після „Карибської кризи” та військових інтервенцій у В‘єтнам і Афганістан ніхто звинувачувати у паталогічному пацифізмі ці дві потуги (тобто СРСР і США) не стане.
Що ж станеться після впровадження владною партією свого ставлення до Другої світової у життя? Абсолютно нічого нового. Можна уявити колони танків з червоними прапорами на Хрещатику чи чергування піонерів біля вічних вогнів…
Якщо ж бути серйозним, Партія регіонів нав‘язує не своє, а чуже бачення історії, в якій українці виступають або „колаборантами”, „фашистськими посіпаками” або ж малочисельною складовою переможного „радянського” народу. Кому це вигідно? Будь-кому, але тільки не людині, яка захищає український національний інтерес.
Якщо Віктор Федорович Янукович є обрежним послідовним політиком (у що свято вірять його прибічники) і закликає всіх до примирення, йому слід негайно змінити своє офіційне ставлення до української історії або принаймні не демонструвати його, бо це може викликати тільки опір (пасивний і активний), на який підійметься перш за все українська інтелігенція, а разом з нею – молодь і інші прогресивні сили суспільства.
Надіслано на пошту Майдану Від: Ігор Удовиченко udovychenko@ukr.net Дата: П`ятниця, 21 Липень 2006, 15:31
Відповіді
2006.07.22 | Echo
Re: Яка ціль цієї статі? На якого читача вона написана?
>>Якщо Віктор Федорович Янукович є обрежним послідовним політиком (у що свято вірять його прибічники) і закликає всіх до примирення, йому слід негайно змінити своє офіційне ставлення до української історії або принаймні не демонструвати його, бо це може викликати тільки опір (пасивний і активний), на який підійметься перш за все українська інтелігенція, а разом з нею – молодь і інші прогресивні сили суспільства.Яка ціль цієї статті?
На якого читача вона написана?
ВФЯ прочитаЄ цю статтю, вона його дуже переконає і він зробить вірні висновки?
Невеликий відступ.
Скільки є доступних і незаангаджованих праць(для пересічного читача) про ОУН-УПА і дивізію Галичина.
Я не зустрічав жодної.
Є багато тенденційні праць радянського часу.
Є також українські спроби виправдати дії дивізії Галичина і ОУН-УПА, але не дослідити це явище і подати різні думки в форматі, сприятливому для різного читача. (Бага чого в діях ОУН-УПА може сприйматися неоднозначно навіть мешканцями Західних областей)
Доки це явище не буде досідженно і широко обговорено в суспільстві не можна сподіватися на розуміня і пітримки людей. А без цього просування вперед до взаємного розуміння неможливе.
2006.07.24 | Мірко
Re: Яка ціль цієї статі? На якого читача вона написана?
Ехо пише>Доки це явище не буде досідженно і широко обговорено в суспільстві не можна сподіватися на розуміня і пітримки людей. А без цього просування вперед до взаємного розуміння неможливе.<
А може, так собі для рівноваги й справедливости, чи не час дослідити і широко обговорити дії цих "геройських" Красноармейців які парадують щорічно по столиці України. Скільки з них брали участь в масовім ґвалтуванні жінок в Німеччині? Скільки були в Заградотдєлах і стріляли по своїх? Скільки з них спалювали села, вивозили українців в Сибір.
Поки лави цих "героїв" будуть прочищені міжнародною комісією, чи не треба нам заборонити будь які прославляння цих колаборантів з катом України.
А про дивізію Галичину, то будьте певні що пройшли не одну міжнародну, чи чужинецьку комісію. І не виявилось ні одного воєнного злочинця. Думаєте що ваші "герої" Червоної Армії перейшли б такий іспит?
А повторних дослідів Галичини не треба, - декому лише треба навчитися читати.
2006.07.22 | Мірко
Re: Перемога за ними?
Пане ІгореДякую вам що відважилися зачепити цікаву сторінку української історії. Ще цікавішою буде реакція відвідувачів цього сайту. Більше року точиться сварка як можна уважати Красноармейців як якимись українськими героями і навіть визволителями. З точки зору українського народу а не радянського "homo sovieticus" це цілковитий абсурд. До того арґументу цікаво долучити порівнання, яке ви окреслили тут:
>Показово, що, починаючи з резолюцій Нюрнберзького процесу 1945-го року, цивілізована світова спільнота визнала, що у Другій світовій українці воювали на боці ТРЬОХ воюючих сторін, до яких входять:<
>- українське націоналістичне підпілля: Українська Повстанська Армія (УПА), Українська Народна Революційна Армія (УНРА) Тараса Бульби-Боровця та бойові частини ОУН;<
>- армія воюючого СРСР, в якій не було чіткого розмежування військових формацій за національною ознакою;<
>- вермахт та війська Зброї СС (Waffen SS): батальйони „Нахтіґаль” та „Роланд”, 14-та стрілецька дивізія „Галичина”, 1-ша УД УНА.<
В порівнанню, чітка різниця між воїном дивізії Галичина а тими Красноармейцями які щорічно парадують Хрещатиком. А точніше це брак національної ознаки, факт що одні воювали за радянський народ, а другі за український, одних вербували а другі добровільно вписувалися. Час щоби Україна нарешті вшанувала своїх а не чужих героїв!
Ігор пише
>62 роки тому відбувся немаловідомий бій під містом Броди, що на Львівщині. Його учасники – регулярні частини наступаючої Радянської армії та 14-та стрілецька дивізія СС „Галичина”.<
Неточність у тім що на цім відтинку фронту було кілька німрецьких "панцерних" дивізій, але без танків (бо танків якраз повезли на захід до Франції стримувати аліянтів пісьля D-day). (Теж цікавий факт що зараз перед совітським наступом, в Берліні ранено Гітлера підчас невдалого атентату.)
>За даними російського інтернет-ресурсу „Східний батальйон” до складу останньої входили 14 тисяч вояків (в інших джерелах 12-15 тисяч),<
В тих цифрах багато неточностей. Наукові праці вказують 8.500 як більш правдоподібну цифру. Є багато кращих сайтів.
http://www.geocities.com/galiciadivision/
http://lib.galiciadivision.com/ (збірник книжок - для гумору рекомендую Щоденник національного героя..)
http://lib.galiciadivision.com/brody/index.html
З цих 8.500, 2.500 прорвалися з котла та стали ядром переформованої дивізії, других 2.500-3000 перейшло до УПА, а решта згинули або були полонені.
>хоча при оголошенні набору до її лав зголосились близько 80 тисяч юнаків. Під час бою дивізію прикривали частини вермахту, які втім дуже швидко відступили.<
Точніше, Галичину (це був перший для неї бій) поставили на другу (запасну) ліню фронту. Совіти прорвали першу ліню (вдалося через зміну тактики в застосуванню Катюш) А Галичина їх на деякий час стримала. Поки хлопці вирвались з котла то Львів вже був окупований, а сам цей наступ совітів став аж перед Варшавою!
>17 липня 1944 року вона опинилась у повному оточенні і, маючи виключно легке піхотне озброєння (тобто кулемети, міномети і протитанкові гранатомети „Панцерфауст”),<
Теж панцершреки і малі протитанкові гарматки. Власне українці прославилися в артилерії своїм цільним вогнем.
>досить довго утримувала позиції від чисельно переважаючих радянських військ, які мали підтримку панцирної техніки і авіації.<
Співвідношення танків на відтинку було 1000+ до (залежить від джерела) 4-30.
>В результаті з „котла” змогли вирватися 3 тисячі бійців, які пізніше були реорганізовані у 1-шу Українську дивізію Української національної армії<
Ні. Дивізія Галичина була докомлексована та воювала в Словаччині, Югославії та Австрії.
>і кинуті у бої на Західному фронті.<
На західному фронті НІКОЛИ НЕ БУЛА.
>В самому кінці Другої світової, відчуваючи наближення поразки гітлерівської Німеччини,<
Була переформована в квітні 1945р. як Перша Дивізія Української Національної Армії під ґенералом Павлом Шандруком.
>1-ша УД перейшла до британських військ,<
Не перейшла а здалася британським військам як Перша Дивізія УНА.
>але була швидко реабілітована альянтами…<
Ні, не швидко. Були полонені яких 4 роки. Аліянти мали брати на розстріл як СС (не розуміли різниці між СС а Ваффен СС). Заступився за них митрополит Бучка з Канади, .... багато тут історії.
2006.07.23 | Ухум Бухеев
А вони - це хто?
Мабуть, Удовиченко вважає зловісними "ними", чієї перемоги він боїться як чорт ладану, людей, що вважають Велику Перемогу Великою ж Святинею (таких, між іншим, більшість)? Або ж майже третину українскього електорату, що віддали голоси Партії Регіонів? Якщо моє судження вірне, варто констатувати, плакальник за долями есесівців, що носили українські прізвища вважає питому кількість населення нашої держави "недоукраїнцями".ЗІ: а взагалі-то мерзенно якось від того, що колишня дивізія СС була перейменована в 1 Див. Укр.Нац.Армії. Моторошно якось від цього. А потім 1Д УНА "любі друзі" фашистяки відправили виборювати свободу і незалежність аж на Західний фронт (за Удовиченком).
2006.07.24 | Мірко
Re: А вони - це хто?
Ухум пише>Мабуть, Удовиченко вважає зловісними "ними", чієї перемоги він боїться як чорт ладану, людей, що вважають Велику Перемогу Великою ж Святинею (таких, між іншим, більшість)?<
Для тих в котрих Московська Імперія під назвою СССР є святиня, то звісно що перемога СССР це свято, а не чергова зміна окупанта.
>Або ж майже третину українскього електорату, що віддали голоси Партії Регіонів?<
Рівнання у вас слушне. Ті що покланяються Московській Імперії напевно віддали голос ПР.
>Якщо моє судження вірне, варто констатувати, плакальник за долями есесівців, що носили українські прізвища вважає питому кількість населення нашої держави "недоукраїнцями".<
????? незрозуміле речення
>ЗІ: а взагалі-то мерзенно якось від того, що колишня дивізія СС була перейменована в 1 Див. Укр.Нац.Армії.<
Таку якраз хотіли усі добровольці. Німці не дозволяли ані слова Україна, ані тризуба. Погодилися на Галичина. В останні тиждні війни вже не могли противитися.
>Моторошно якось від цього.<
Москвофілам і малоросам.
>А потім 1Д УНА "любі друзі" фашистяки<
Дозволяєте собі трохи забагато.
>відправили виборювати свободу і незалежність аж на Західний фронт<
А тут ви добре стали на граблі.
>(за Удовиченком).<
Пан Удовиченко напевно не історик. Але матиме він багато чого до читання. Гляньте лише на мною наведені сайти.
2006.07.22 | Роман ShaRP
Ну естественно, что не за "вами".
Список лиц, позорящих сайто Майдан своим бездарным назюзюналистическим креатиффом, пополнился еще одним именем.В компанию постоянных сливафторов сайто Йозефа Сирка, Богдана Червака и Ярослава Сватка влился мутным потоком сознания Игорь Удовиченко. Новичок в жанре неактуальных опсусов-ляпсусов на темы национал-патриотического воспитания взрослых и детей пишет еще хуже и безграмотнее, чем все его предшественники в этом жанре.
2006.07.22 | VOL
Українці піднімаймося
Бо не зрозуміло де виробляють таких РозШАРПАних Романів без роду і без племені.2006.07.23 | Роман ShaRP
Поясняю.
VOL пише:> Бо не зрозуміло де виробляють таких РозШАРПАних Романів без роду і без племені.
Род у меня есть, "племени" нет (не принято уже давно тут жить племенами), а "производят" таких, как я, там, где националистические ценности совершенно не в почете. Как, впрочем, и ценности других "-измов".
2006.07.23 | kotygoroshko
Лубянка, СЕР? :)
2006.07.23 | Moro
Вряд лі - там - в почьотє
2006.07.23 | Роман ShaRP
Оглянитесь вокруг.
Таких мест очень, очень много. И к "лубянке" они не имеют ни малейшего отношения.2006.07.23 | Роман ShaRP
Р.S.
Ладно, так или иначе игнор-список "х" по вам уже плачет. Вы не умеете нормально общаться.