08/04/2006 | Igor

про партійні зїзди часів дитинства . Яка монолітність, яка єдність. Бурні аплодисменти, бурні довго незатухаючі аплодисменти. Два Віктори і де ти Україна? Вперед до побудови комунізму. За кошти Ахметова? Може ще за чиїсь? Певно, що нашими горбами.
Я згадую виступ перед нами, ще школярами десь так році у 1978-9, делегата чи то партійного зїзду, чи то ВР СРСР, колгоспниці-ланкової. Які були її враження, що її турбувало. Найбільше її вразили розміри кремлівського палацу і те, що таку велетенську кількість людей зуміли так швидко нагодувати. Вона так щиро і захоплено цим ділилася, що і мене це дуже вразило. Вразив рівень людини, що впливала на державні рішення. Точніше цинічність людей, що використали цю забиту і недалеку колгоспницю. Бо мав нагоду бачити й інших селян. Що ніколи не стали б учасниками такої вистави. Тих, що нагнули до самої землі, але не зламали власного достоїнства.
Років так пять назад я бачив щось подібне до ВР при обговоренні програми уряду ВЯ в трудовому колективі. Студенти, що підтримали аплодисменти головуючого з райвиконкому (з приколу звичайно) зупинилися побачивши моє обличчя.
Декілька тижнів назад побачив обличчя пана-депутата Калашнікова.І зрозумів стан телеоператора перед яким він вибачався. Морок.
Будуть ламати. Людей, долі, принципи. В імя високих цілей. В імя України. Їхньої України. Для нашого блага. Бо потрібні вдячні, щасливі раби.
І зараз залишається лише сподіватися. Сподіватися, що повітря свободи встигло пройти через суспільство. Що зміни у свідомостях людей таки відбулися, що вони є стійкі і необоротні. Бо окрім нас зупинити цей морок здається вже нікому.
Гірко, але не страшно. Є адреналін, є злість. Не зламають. Обламаються.