08/06/2006 | Мирослав Левицький

УКРАЇНСЬКА РЕАЛЬНІСТЬ
або
КАЗКА ПРО ГОЛОГО КОРОЛЯ

Не приховую, що ще вранці 4 серпня підписання Універсалу національної єдності 3 серпня я сприймав зі значною надією. Адже ж після його підписання теоретично мала б утворитися нова реальність. Існування двох (у ментальному і моральному плані) Україн є не тільки загрозливою ситуацією для тих, кому держава є цінністю. Це також загроза і для тих, кому держава та пануюча у ній політична стабільність — це територія для вільного економічного розвитку. Виходячи з вище сказаного, логіка підказує, що Віктор Янукович мав би дотримуватися усіх букв Універсалу. Це у його інтересах.

Однак дальший розвиток подій впродовж 4 серпня, включно з поверненням на свої місця головного кістяка уряду з листопада 2004 року, розчавив надії на те, що ті, хто підписав Універсал буде ним керуватися. Це не означає, що під впливом цього розчавлення я змінив негативне ставлення до ідеї розпуску парламенту. І не тільки тому, що між юристами не було одностайності з цього приводу. А з огляду на стан суспільства. З уст київського та галицького робітника лунало прокляття на адресу політиків. Це означає, що багато з них проігнорували б вибори.

А на сході та півдні говорили б про нові ціни на хліб, ковбасу та квартири та з іменем Януковича пов’язували надії на їх зниження. Про це мені днями багато разів доводилося чути в Одесі. І, звичайно, людину заражену бацилою демагогії, на фоні нинішньої економічної ситуації, практично дуже важко переконати у протилежному. Коли у неї вичерпуються «аргументи», то вона констатує: «ви нічего не попімаєте у політікє». А коли говорити про мораль та про «універсітєти» Віктора Януковича, то вже на адресу «гнусной інтелігенціі» починають сипатися матюки. А це дає підстави судити, що суспільство було ще не готове до нових виборів. У такій ситуації країна вже вкотре опинилася перед вибором меншого зла.

І багато-хто з авторитетних людей в Україні дотримується цієї тези і з гіркотою сприймає докори у зраді, які робляться Президентові. По-перше, це ще більше розбиває й без того роз’єднаних українських політиків. Уся нація була свідком, як і 3, і 4 серпня Віктор Ющенко поглиблював провалля між ним і Юлією Тимошенко. А воно у нинішній ситуації не бажане також лідерці БЮТ.

По-друге усі заяви про зраду Президента сильно підривають авторитет України у світі, і затуманюють її постмайданий образ.

По-третє, це, що сталося в Україні в перші дні серпня і особливо яскраво проявилося впродовж парламентських дня і ночі 4 серпня, не є класичною зрадою, якої 6 липня допустився Олександр Мороз. Це куди складніше явище, до якого частково причетні і ті, хто нині називає Віктора Ющенка зрадником. Коли журналісти вперше стали фіксувати хиби у президентській ході, то багато політиків докоряло нам, що ми упереджені, що згущуємо фарби.

Останні події — це гіркий, проте логічний фінал ряду непослідовностей вчинених Віктором Ющенком за півтора року його президентства.

У тому ряду хочу назвати вересневий меморандум Віктора Ющенка з регіоналами. На так давно один з українських вчених сказав, що навіть добра справа, яка зроблена не вчасно може бути дуже шкідливою. Коли б такий меморандум був підписаний у лютому 2005 року, то він мав би зовсім інший вимір та інші наслідки для України і для Президента особисто.

Серед помилок, які приведи до нинішньої ситуації хотів би назвати публічні спалахи нетерпимості до лідерки БЮТ, які періодично мали місце від перших днів його президентства. Для суспільства ці спалахи були першими зернами розчарування. І це я вперше почув ще у квітні 2005 року на київських вулицях. У ряду цієї нетерпимості слід поставити рокову помилку Віктора Ющенка — вересне звільнення Юлії Тимошенко.

Не вникаючи у суть тодішнього конфлікту, ще раз хочу наголосити на істині, що невчасно зроблена дія буває куди більш шкідливо, ніж відсутність дії. Детальний аналіз тодішніх соціологічних даних показує, що після вересня 2005 року частина людей, які пов’язували свої надії з іменем Ющенка, переорієнтувалися на Юлію Тимошенко, а частина на «Регіони».

Звільнення Юлії Тимошенко загострило тліючий вже декілька місяців «конфлікт», який називають справою любих друзів. Президент тоді вирішив діяти дуже демократично — через суд Порошенко, Третяков мали можливість очиститися. При чому він сам не один раз говорив про те, що у суспільстві є дуже низьким рівень довіри до суддів. Тому суспільство з великою стриманістю поставилося до тих вироків. Звичайно, що у країнах з усталеною демократією політики, яких підозрюють у корупції відходять на другий план. В Україні цього не було зроблено. На листопадовому з’їзді НСНУ була спроба посунути друзів на другий план. Проте вона провалилася.

Їх збереження на перших ролях стало головною причиною, що так званий помаранчевий табір пішов на вибори розбитим. І партія, що асоціювалася з іменем Президента програла. Але й це не заставило задуматися Главу держави, що за ним стоїть мільйонів стан, а він відпустив на самоплив формування коаліції. І нічого не зробив, щоб зупинити спочатку прем’єрські, а згодом спікерські амбіції Петра Порошенка. У результаті таких дій Петро Порошенко не тільки не отримав прем’єрства, але й спікерства, а привів до нинішньої ситуації, себто до розчарування мільйонів.

Однак куди складнішим є те, що слідом за розчаруванням у душах багатьох народжується сумів, чи нація спроможна народити власну повноцінну політичну еліту, чи буде приречена прийняти чужу космополітичну олігархію.

Чи думав над цим пан Порошенко та ті підпанки, що кружляють у його шоколадно-політичній орбіті? Здається, що ні бо він був одним з тим, хто настоював на питанні широкої коаліції у форматі з партією «Регіони України», сподіваючись отримати у новій владній обоймі своє місце. Проте нові владні пани не оцінили його старань і не запросили до свого столу. І таким чином він практично все програв. Бо не тільки не отримав того на що очікував, але й практично завалив «Нашу Україну», одним із патронів якої був. Нині цей штучно зліплений проект є політично і морально розбитий, коли тільки менша частина його учасників приступила до коаліції з регіоналами. Коли відбудеться організаційне розбиття — не так вже суттєво. У суспільному сприйняті цей проект вже мертвий. Хоч, за великим рахунком, він не зовсім морально здоровим був з самого початку і отримав відповідну оцінку від нації.

За час існування незалежної України була вже чимало політичних проектів, які народжувалися та помирали. Однак цей був особливим, бо його почесним головою був сам Президент. І тепер, коли проект виявився розбитим, то де-факто президент Віктор Ющенко у політичному плані опинився у ролі напівголого короля, без політичного запліччя. А відомо, що нард голих не поважає.

І коли 4 серпня вранці здавалося, що Універсал зможе стати знаковим української політики, то вже у вечері стало ясно, що цим документом важко буде приховати політичну голизну. Першим таким моментом стала не підтримка кандидата від «Нашої України» на посаду судді Конституційного суду. І хоч Янукович цей епізод називає технічним моментом, то його соратники називають формою впливу на Президента, щоб він підписав закон про заборону Конституційному суду втручатися до діючих норм конституційної реформи. Словник української мови такі дії кваліфікує як ультиматум. І президент Віктор Ющенко, незважаючи на усі публічні і непублічні домовленості прийняв цей ультиматум.

І це гірка українська реальність, а точніше перша небезпека, яка випливає з цієї реальності. Ніхто не застрахований, що й надалі не буде застосуватися до нього мова ультиматумів. І чи можна буде у такій ситуації говорити, що в Україні є інститут, який гарантує непорушність конституційних прав громадян, що вони не будуть підмінюватися корпоративними правами. Прийнята парламентом і підтримана Президентом заборонна зона для Конституційного суду є корпоративним правом про недоторканість посад Олександра Мороза і Віктора Януковича. Водночас це порушення права мільйонів знати правду чи дійсно модернізація цих посад відбулася у відповідності з чинним на той час українським правом.

І це не єдина демонстрація зверхності, що була застосовна 4 серпня по відношенню до Президента. Такою демонстрацією також було вже згадане відкинення сподівань Порошенка па посаду першого віце-прем’єра. Та введення на ключові посади у новому складі Кабінету Міністрів людей явно одіозних, щодо яких були підозріння у фальсифікації виборів. Можливо їм були списані звинувачення на підставі минулорічного меморандуму?... Однак, появилися нові цікаві обставини, на які хочу звернути увагу. Микола Азаров під час свого балотування на спікерську посаду допустився грубої зневаги на адресу української нації. Виходячи з духу Універсалу — прагнення до консолідації нації, — він, як конфронтаційна постать зовсім не повинен входити до уряду. Проте він став другою особою в кабінеті міністрів.

У якій ще країні можливо, щоб особа, яка публічно радила Главі держави повіситися могла посісти посаду головного гуманітарія держави? Звичайно, що йдеться про Дмитра Табачника. Чи ж не є це глумом над Універсалом і над Президентом?

Тих двох фактів вже достатньо, щоб українці могли сумніватися у щирості слів, які Віктор Янукович останніми днями багато разів адресував Віктору Ющенку.

Звичайно що у новій урядовій обоймі є дивні і поки що не зрозумілі інші моменти. У першу чергу — це Луценко, який робив категоричні заяви, що за ніяких обставин не увійде до уряду Януковича. І все це разом робить політичну ситуацію в Україні ще більше заплутаною.

У новій ситуації, для того, щоб розпалена два роки тому велика надія не переродилася у страшну апатію потрібна сильна опозиція. Нація мусить спромогтися на формування нової політичної еліти. Від старих постатей народ втомлений. І це одна з причини такого, а не іншого результату на минулих виборах.

Очевидно, щоб без сильної опозиції ніколи не народиться нова еліта. Однак опозиція ніколи не стане сильною, коли у її рядах не відбудеться очищення від болота та маргіналів. На, жаль, таких постатей є чимало.

І очевидно, що усе це можна було реалізувати якщо преса стане на національні рейки і не буде продатися, як це не раз бувало у минулі роки. Окрім цього, на оновлення України конче потрібний новий виборчий закон, у якому вже не буде закритих списків.

Якщо хоча б одна із вище названих і взаємопов’язаних ланок розірветься, то розсиплеться українська перспектива.

Мирослав Левицький